Наукові онтології і наукова картина світу
Кожна наука встановлює (явно чи неявно) свою власну онтологiю. Онтологiї рiзних наук можуть знаходитися одна з одною в найрiзноманiтнiших видах вiдношень (доповняльностi, протирiччя, нейтральностi тощо). Взагалi ж, оскiльки однiєю з установчих засад захiдного наукового свiтогляду є постулат єдиної об'єктивної реальностi, в науковому свiтоглядi проглядається досить чiтка лiнiя орiєнтацiї на створення загальної, спiльної для всiх наук (принаймi природничих) онтологiї. На протязi бiльш нiж двох столiть така загальна онтологiя будувалася на основi ньютонiвської механiки, так званого механiцизму. Вважалося, що всi процеси в природi вiдбуваються за законами, подiбними законам класичної механiки. Тобто механiстична онтологiя була основоположною для всiх природничих наук. Робилися спроби пiдведення пiд цю онтологiю також i гуманiтарних наук. Вона була виразно матерiалiстичною, ґрунтувалася на постулатi матерiальної єдностi Всесвiту, ньютонiвськiй гiпотезi абсолютного часу i простору, строгому детермiнiзмi тощо.
Також на протязi досить довгого часу класична механiка була висхiдною моделлю для побудови решти областей знання (вважалося, що все складається з атомiв, якi рухаються в абсолютному часi й просторi за механiчними законами). Пiзнiше механiцизм цiєї онтологiї був дещо послаблений, але загалом загальнi принципи залишалися ще досить довго. Похiдними вiд цiєї онтологiї можна вважати рiзноманiтнi варiанти матерiалiзму як у природничих, так i в гуманiтарних науках. Кiнець даної онтологiї пов'язаний з появою на початку ХХ столiття одразу двох теорiй, якi вiдкидали її засади. Це теорiя вiдносностi (спецiальна й загальна) та квантова механiка.
Перша заперечувала абсолютний характер часу i простору з усiма їх атрибутами, друга – класичний детермiнiзм. Щодо часу i простору, то можливi два основних пiдходи до їх iнтерпретацiї. Перший – це вже згадувана концепцiя абсолютних часу й простору. Згiдно з нею час i простiр iснують не в зв'язку з матерiєю, а самi по собi, незалежно вiд матерiї. Звичайно, сприймати абсолютнi час i простiр ми не можемо, ми сприймаємо лише вiдноснi, пов'язанi з матерiєю їх замiнники. Що ж до самих абсолютних часу i простору, то Ньютон визначав їх як «чутливище Бога» [52, с. 24], а I. Кант, що загалом виходив з суб'єктивного розумiння природи емпiричного досвiду, визначив їх як апрiорнi (такi, що передують досвiду) форми нашого сприйняття. Другий, вiдносний пiдхiд, заперечує iснування абсолютних часу й простору, вважаючи їх лише вiдносними формами iснування реальностi (матерiї у матерiалiстiв). Концепцiя вiдносних часу й простору така ж давня, як i абсолютистська концепцiя. Її роздiляли, зокрема, давньоiндiйська та давньокитайська фiлософiї, в Європi ж Нового часу її прибiчником був Лейбнiц. Загалом, фiлософiя Лейбнiца, зокрема його вчення про монади, може бути обрана за основу майбутньої загальної онтологiї. В її основi лежить поняття монади, або непротяжної субстанцiї, надiленої атрибутом мислення. Монади «не мають вiкон» [22, с. 413], тобто повнiстю iзольованi одна вiд одної i взаємодiють шляхом напередвстановленої Гармонiї, яка передбачає, що кожна монада вiдображає в собi весь безкінечний унiверсум решти монад. Тобто монади синхронiзованi, й будь-яка змiна в однiй з них означає синхронну непричинну змiну в рештi iнших. Кожна з монад вiдображає решту зi своєї власної перспективи, iєрархiя перспектив складає простiр i час. Отже, самi по собi простiр i час не iснують. У науцi концепцiя вiдносностi простору й часу утверджується разом iз теорiєю вiдносностi. Що ж до лейбнiцевської теорiї монад, то її можна розглядати як чисто феноменологiчну (що, власне, й робив Е. Гуссерль). А раз так, то вона може служити об'єднуючою основою для найрiзноманiтнiших наукових i фiлософських онтологiй нашого часу. Зокрема таких, як гiпотеза множинностi свiтiв Уїлера, Еверетта й Грехема, концепцiя й фiлософiя бутстрапу, холiстична фiлософiя Д. Бома й т. п.
Так, гiпотеза множинностi свiтiв передбачає, що Всесвiт кожної митi розщеплюється на нескiнченну кiлькiсть iнших всесвiтiв. Завдяки такому розщепленню реалiзуються (хоча й у рiзних всесвiтах) усi можливостi, що передбачаються математичним апаратом квантової теорiї. Реальнiсть тодi є безкінечнiстю таких всесвiтiв у всеосяжному «надпросторi». Оскiльки данi всесвiти не сполучаються один з одним, то не виникає жодних протирiч [9, с. 76]. Дана гiпотеза цiлком узгоджується з теорiєю монад, значно розширюючи її, оскiльки передбачає iснування не одній реальностi, а цiлої сукупностi.
Друга аналогiя з концепцiєю бутстрапу, яка виходить з того, що весь свiт є сукупнiсюь взаємопов'язаних подiй, а не окремих сутностей. Видiлення тих чи iнших подiй або об'єктiв є умовним, оскiльки все переплетене подiбно шнуркам (звiдки й назва самої концепцiї). Змiни в одному мiсцi викликають вiдповiднi змiни в iншому, унiверсум не може бути iнакшим порiвняно з тим, яким вiн є. І, нарештi, заснована на деяких наслiдках з квантової механiки холiстична концепцiя Д. Бома.
Онтологiя квантової механiки ґрунтується на таких засадах, як принцип корпускулярно-хвильового дуалiзму, спiввiдношення невизначеностей Гейзенберга, ймовiрнiсний характер протiкання всiх процесiв; тобто на засадах цiлком вiдмiнних вiд механiцизму. Iндетермiнiзм, що витiкає зi спiввiдношеннь Гейзенберга, на протязi довгого часу викликав багато сумнiвiв i заперечень. Серед його противникiв був, зокрема, А. Ейнштейн, який задля демонстрацiї умовностi й неповноти квантової механiки запропонував своєрiдний уявний експеримент, що склав змiст так званого парадоксу Ейнштейна, Подольского й Розена. Припустимо, що в результатi аннiгiляцiї частинки й античастинки утворилися два фотони, що розлiтаються в рiзнi боки зi швидкiстю свiтла. Кожен з них має свою орiєнтацiю спiну. Напрямок спiну пов'язаний з напрямком поляризацiї пучку свiтла, що дозволяє проводити експериментальнi спостереження. Якщо до аннiгiляцiї загальний спiн квантової системи дорiвнював нулю, то пiсля аннiгiляцiї сума спiнiв також буде дорiвнювати нулю. Спiни фотонiв дорiвнюють один одному й протилежно направлені так, щоб сума продожувала дорiвнювати нулю. Тобто, визначаючи за допомогою поляризацiї напрямок спiну одного з фотонiв, ми визначаємо також напрямок спiну другого. Однак, це протирiчить спiввiдношенням невизначеностей, оскiльки, згiдно з ними, точнi значення вiдповiдних компонент спiну не iснують до самого вимiрювання, що ж до взаємодiї мiж фотонами, то вона неможлива, оскiльки вони вiддаляються один вiд одного зi швидкiстю свiтла. Тобто виходить, що один фотон «знає», що вiдбувається з iншим [19, с. 41]. Пояснення цього парадоксу, висунуте Д. Бомом, полягає в тому, що цiлiснiсть квантової системи зберiгається навiть пiсля її видимого розпаду, що й зумовлює наявнiсть парадоксу. Далi Бом розширює свою концепцiю, виходячи з того, що в основi видимого множинного унiверсуму лежить нерозкладна цiлiснiсть субквантового рiвня. Границя множинностi обмежується сталою Планка, що являє собою границю дiлимостi дiї, а оскiльки дiйснiсть у квантовiй механiцi зводиться до дiї, то стабiльнi структури множинного свiту не бiльше, нiж абстракцiї, похiднi вiд невизначеної й невiдомої всезагальностi.
Явища, що їх описує наука, є тiльки фрагментом реальностi, її розгорнутим або експлiцитним порядком. У основi ж, у глибинi лежить згорнутий або iмплiцитний порядок, у якому немає (в явному виглядi) простору й часу, i окремi аспекти буття нерозривно пов'язанi з цiлим. Свiдомiсть i матерiя – тiльки абстракцiї експлiцитного рiвня, що породжується розгортанням iмплiцитного порядку [9, с. 101 – 102]. Всi нашi засоби репрезентацiї й сприйняття умовнi. Рацiональне – один з проявiв бiльш широкого iррацiонального порядку. Останнє знаходить також своє вiдображення в так званому принципі доповняльності, який був введений Н. Бором спочатку тiльки для iнтерпретацiї корпускулярно-хвильового дуалiзму властивостей квантових об'єктiв, а пiзнiше розширений до загальнофiлософського принципу.
У вузькому значеннi прицип доповняльностi стверджує, що корпускулярнi й хвильовi властивостi є доповнювальними одне до одного через те, що для їх спостереження потрiбнi рiзнi доповнювальнi одна до одної експериментальнi установки. В широкому ж значеннi даний принцип говорить, що будь-яке твердження, будь-яка iстина мають доповнювальнi твердження або iстини, не сумiснi з ними, але рiвнi їм за глибиною й значущiстю. Бор вважав принцип доповняльностi унiверсальним, придатним для будь-якої галузi знань. Матерiальне й iдеальне, психiчне й фiзичне, правильне й хибне, детермiнiзм й iндетермiнiзм та iншi бiнарнi опозицiї доповняють одна одну, але не заперечують повнiстю. Останнє фактично стало нарiжним каменем постмодернiстської фiлософiї, яка буде розглянута в наступних роздiлах.
Що ж до наукових онтологiй, то слiд також згадати проблему загальної основи, тобто положення чи поняття, на якому вона будується. Такою загальною основою є постулат матерiальної (iнтерсуб'єктивної, iдеальної чи iн.) єдностi свiту. Вираженням цiєї єдностi можуть бути параметри самої матерiї чи дiючої сили, а саме маса, енергiя, сила. Поняття маси на протязi довгого часу було синонiмом матерiї, а оскiльки в основi всього лжить матерiальна єднiсть свiту, то закон збереження маси є вираженням цiєї єдностi. Причому не тiльки в природничих науках, а й, примiром, у економiчних (збереження товару, капiталу, додаткової вартостi). Однак, в операцiйному вiдношеннi маса зводиться до сили (як це зазначав ще Г. Спенсер). Унiверсальнi принципи збереження сили вiдсутнi, й тому необхiдне поняття енергiї, тобто якоїсь потенцiї дiї. Крiм того, в сучаснiй фiзицi маса фактично стає еквiвалентом енергiї у формулi E=mc2. Таким чином, принцип збереження енергiї є унiверсальним принципом, постулатом, що вiдображає єднiсть зовнiшньої дiйсностi. Даний принцип має також виразну психологiчну основу.
В людськiй пiдсвiдомостi перебуває уявлення про всепроникливу силу, iдея збереження якої є архетипом несвiдомого [55, с. 106 – 107]. Проявами цього архетипу є уявлення про прану (життєву силу в iндiйськiй мiфологiї), потоках ци в даоських концепцiях тощо. В європейському психоаналiзi їх аналогом виступає поняття психiчної енергiї лiбiдо, надiленої всiма атрибутами фiзичної енергiї. Однак, чи можна ототожнювати лiбiдо з фiзичною енергiєю, наука мовчить. Причиною цього буде розщепленiсть наукового знання, його розподiленiсть мiж рiзними конкретними областями.
В гуманiтарних науках також можна видiлити проблему загальної основи. Наприклад, якщо брати iсторичнi чи економiчнi науки, то це буде питання, що ж все таки є первинним – матерiально-економiчний рiвень суспiльства, який визначає суспiльну свiдомiсть, чи навпаки, свiдомiсть, яка здатна змiнювати матерiально-економiчний рiвень. Марксисти були прихильниками першої точки зору. Серед сучасних прихильникiв другого погляду можна назвати представникiв так званої психоiсторiї, нового мiждисциплiнарного напрямку, який вивчає вплив прийнятих у суспiльствi методiв виховання дiтей (якi визначають характер iндивiдуальної iсторiї iндивiда) на iсторичнi подiї, що вiдбуваються в суспiльствi [13]. Можна також припустити, що нi той, нi iнший пiдходи у вiдривi один вiд одного не можуть дати остаточної вiдповiдi на всi питання. Що ж до самої проблеми про загальну основу, то дана проблема не належить до таких, що можуть бути розв'язанi раз i назавжди. Завжди залишиться щось, що буде викликати новi питання. Тобто, якщо згадати позитивiстiв, наука здатна вiдповiсти на питання «як», а не на питання «що».
Контрольні запитання
1. В чому рiзниця мiж онтологiєю та метафiзикою?
2. Проаналiзуйте онтологiчнi аспекти феноменологiї. Чи спiвпадають вони з онтологiчними аспектами природничих, гуманiтарних, формальних наук?
3. Що таке причиннiсть i детермiнiзм? Яким чином вони пов'язанi? Чи можливе одно без другого? Чому i яким чином?
4. Наведiть аргументи на користь об'єктивного чи/i суб'єктивного характеру причинностi та детермiнiзму.
5. Що таке iнформацiя? В чому її природа? Як iнформацiя впливає на природнi й суспiльнi процеси?
6. Що таке синергетика? Що собою являє культура (економiка, полiтика, наука) з погляду синергетики?
7. У чому полягає причина застосування статистичних методiв у науцi?
8. Проаналiзуйте концепцiї холiзму, бутстрапу, множинного Всесвiту на предмет можливостi побудови на їх основi унiверсальної наукової онтологiї для сучасної науки.
9. Що таке принцип доповняльностi? Де i як вiн може бути застосований?
10. Проаналiзуйте онтологiчнi аспекти економiчних наук. Чи перетинаються вони з онтологiчними аспектами iнших наук?
Тема 8. Еволюційна епистемологія (динамика та закономірности росту наукового знання)
Наукове знання – це, насамперед, науковi теорiї. Iстинною, згiдно з найбiльш поширеною в науцi класичною концепцiєю iстини, буде теорiя, що вiдповiдає фактам. Методами перевiрки на вiдповiднiсть фактам є уже згадуванi верифікація (перевiрка на пiдтверджуванiсть) i фальсифікація (перевiрка на можливiсть спростування). Отже, саме дослідження саме цих феноменів ставить проблему, яким чином розвивається наука, одна наукова теорія замінює іншу, як при цьому відбувається рост об’єму наукового знання, тощо.
Концепції історичного розвитку науки досить численні. На нашу думку усі вони можуть бути об’єднані під назвою еволюційна епістемологія,хоча так звичайно називають лише одну з них, а саме ту, яка створена низкою філософів, насамперед – Карлом Поппером (див.далі).