Виникнення філософії в Індії

ТЕМА: ФІЛОСОФІЯ СТАРОДАВНЬОЇ ІНДІЇ

План

Виникнення філософії в Індії

Санкх’я, йога, ньяя, вайшешика

Джайнізм

Чарвака–локаята

Буддизм

Веданта–міманса

Упанішади і йога веданти

Виникнення філософії в Індії

Філософія в Індії виникає в середині І тисячоліття до н.е. Власне, період її ви­никнення продовжувався ціле тисячоліт­тя (приблизно V ст. до н.е. – IV ст. н.е.). Проте початок філософського знання зо­всім не є питанням хронології. Це питання належить до філософських, і тому тим, хто його поставив, перш за все цікаво дізнатися не про час вини­кнення філософії, а про сам процес постання якісно нового способу мис­лення, без якого філософія взагалі не відбулась би як така.

Якщо для Арістотеля філософія виникла зі здивування, для Гегеля з «напруження протиріччя», то для К’єркегора з відчаю. Саме остання дум­ка найбільш співзвучна індійській філософії. Вона, як і філософія К’єрке–ґора, наскрізь екзистенційна. Відомий сходознавець і культуролог М. Елі–аде зауважує: «Індія була повністю поглинена пошуком відповіді на важ­ливе питання про людський стан, і, перш за все, про його мінливість. Та­ким чином, можна стверджувати, і не без підстав, що вся індійська філо­софія була й залишається екзистенціальною»1. Будучи тісно пов’язана з релігією, і за своїм призначенням виконуючи сотеріологічну функцію (сотеріологія – вчення про спасіння душі), вона неначе квітка лотосу зро­стає з горя і людського страждання, головним чинником якого є роз’єднаність світу, що приводить до хвороби, старості та смерті. Ось чо­му питання – «я, той, хто не знає, запитую мудреців, які знають, як неро­зумний для отримання знання: чим було те Єдине»2, – можна вважати го­ловним філософським питанням стародавньої Індії. Відповіддю на це пи­тання може бути лише метафізичне знання (відья, джняна, праджня) і тільки воно заслуговує поваги і несе звільнення. Окрім нього, а також до­поміжних технічних засобів (йоги), навряд чи слід знати ще щось. У цьо­му світі люди слухають лише того вчителя, котрий викладає необхідні для людей правила звільнення. «Для мудреця все є стражданням», «Все –страждання, все ефемерне», – одні з головних, існуючих на той час афоризмів. Причому людина у своєму стражданні не самотня – страждання є всесвітньою необхідністю, на яке приречена усіляка «форма», від богів до крихітної комашки. Сам факт існування в часі, володіння протяжністю в часі припускає страждання, яке має вселенський сенс. Головна мета філо­софського знання в Індії, хоч би в яких формах воно не існувало, – знайти засоби звільнення від страждання усього існуючого, і насамперед людини – як окремої особистості, так і усього індійського народу. І філософія в Індії дає таку відповідь.

Філософія в Індії виникає не просто як заперечення власного індій­ського міфу, а як заперечення міфу чужого, ведичного. Впродовж трива­лого часу індійську філософію ототожнювали з Ведами. Веди – одна з найдавніших пам’яток духовної культури людства, яка стала відома в Ін­дії приблизно в середині II тисячоліття до н.е. Завдяки Ведам індійську філософію називали найстародавнішою у світі, а Індію сприймали як ба­тьківщину філософії, як країну, де, на відміну від інших країн світу, дуже рано склалися певні філософські традиції. Однак, Веди є духовною спад­щиною аріїв, які увійшли в Індію як завойовники. Період панування аріїв відомий як період «ведичної ночі», що тривала з середини II до середини І тисячоліття до н.е. Філософія в Індії виникає в VI–V ст. до н.е. Саме в цей час вже можна знайти датовані першоджерела власної індійської мудрості.

Ведична література важка для розуміння своєю підвищеною мета­форичною мовою та спекуляціями. Можна реконструювати теогонію ве­дичного міфу таким чином. Спочатку його божественний пантеон нарахо­вував до 3339 богів (33 з них складали головний пантеон). Усі ті боги на­лежали до трьох світів (три локи): земні боги (Агні – бог вогню, Сома –бог місяця та символ божественного напою, та ін.), атмосферні (Індра –бог грому та війни та ін.), небесні (Сурья – бог сонця). Серед богів існува­ла ворожнеча між девами (добрими богами) і асурами (богами, що мають магічну силу). Існували також абстрактні божества різного типу, чиї імена означали деякі елементарні космологічні акти (наприклад, бог Шраддха –«Віра», бог Манью – «Гнів», Тапас – «Космічний жар» та ін.). Раптово з’являється узагальнений тип об’єднання – Вішведева («Усі–боги»).

Подальший розвиток веде до виникнення універсального принципу ведичного всесвіту –pima (rta), протилежного анріті (anrta), що вказує на протилежність всесвітнього ладу та хаосу. З’являються акти–інваріанти: пошук опори, встановлення посередництва та ін. Структура часу та прос­тору у ведичному міфі орієнтована на позначення сакрального центру (межа старого та нового року, а центр землі – вівтар). Космогонічні міфи описують зародження всесвіту із світового яйця, чим підкреслюється мо­ністичний принцип: все походить з Єдиного, і нічого, окрім нього не існує. Те єдине називається ім’ям Праджапаті. У деяких міфах згадується вселенський бог Пуруша, або бог творець Брахман.

Самого слова філософія на той час ще не існувало. Замість нього використовувалось інше слово – «даршана». Даршан виникає безліч. Істо­рія зберегла дуже мало першоджерел, і ми можемо отримати певні знання про даршани лише з таких трьох найбільш достовірних історико–філософ–ських праць: «Сарва–сіддхантасара–самграх» («Зібрання всіх існуючих те­орій»), що приписують видатному ведантисту Шанкарі (VІІI–IX ст. н.е.); «Шад–даршана–самуччая» («Зібрання шести філософій») джайніста Харіб­хадри (IХ–Х ст. н.е.); «Сарва–даршана–самграха» ведантиста Мадхавачарї (XIV ст. н.е.). Історико–філософські тексти існують також у скарбницях буддизму.

Даршана в певному сенсі слова означала світогляд – огляд (бачен­ня) світу, а індійським мудрецям вона була явлена як дзеркало, котре мо­же відобразити життя в цілому. Даршана вказує й на те, що філософія не може бути безособистісною, що вона безпосередньо пов’язана з люди­ною, причому людиною особливою – мудрецем. Індійський мудрець–фі­лософ має в собі той простір неначе дзеркало – даршану.

Спочатку даршана знаходилася в центрі серця–свідомості мудреця, потім мудрець, висвітлюючи простір своїм розумом, зібрав навколо себе учнів і опинився сам в центрі даршани. Так, у взаємодії учня та вчителя, виникли перші філософські школи. Взаємодія також поступово змінювала форми: спочатку лише обережне спостереження за вчителем, потім запи­тування до нього, послушництво і згодом спілкування за допомогою опо­середковуючого засобу – книги.

Філософські книги були написані в тогочасному філософському жа­нрі – сутрах. Сутра (букв, «нитка, на яку нанизані намистинки») визнача­лася як твір, що мав намір виразно, розбірливо, ясно висловити думки його автора про всесвіт. Сутра могла складатися з кількох слів, однак той вислів, що можна було б назвати й афоризмом, був цілісним зображенням певного сенсу, який вкладав у нього автор. Були випадки, коли сутра складалася лише з одного слова. Сутра мала бути лаконічною, щоб її легко було за­пам’ятовувати. Оскільки сутрою користувалося будь–яке знання, необхідно розрізняти сутру наукову і філософську. Остання нагадувала коло, де поча­ток і кінець співпадали, утворюючи собою певний сенс.

З часом сутри стали обростати різними тлумаченнями – бхашья, ко­трі нашаровувалися одне на одне. Філософське знання перетворювалося в коментарі первісних сутр. Даршана, сутра і намір (знайти засіб звільнення від страждання), таким чином, були загальною нормою для індійського мудреця в часи виникнення філософії.

Те, що відрізняло мудреців між собою, приховувалося в самому змісті даршан. Вже тоді було відомо, що дія звільнення базується на ба­ченні та передбаченні, а бачить (чи не бачить) людина розумом. «Розум (мій) був далеко, і я не бачив,... тому що лише розумом дивляться, розу­мом бачать...Тому майже той, кого доторкнуться позаду, впізнає це розу­мом»1. Нагострити свій зір можна було відшліфувавши розум. Ось чому в стародавній Індії велику увагу приділяють розуму, причому за змістом розрізняли поняття розуму та розсудку.

Змістом розуму могло бути знання і про реальний, оточуючий лю­дину світ, і про форми мислення, і про єдність світів (внутрішнього та зовнішнього), і майже знання, про той простір, що знаходиться між світа­ми, так званий повітряний простір. Вважалося, що незнання породжує страждання, тому його можна подолати дійсним знанням. Дуже велике значення приділялося розгляду питання про засоби отримання такого знання. За допомогою знаючого себе розуму філософи намагалися нама­лювати той світ, котрий вони бачили своїми очима. Одні з них бачили лише фактично існуючий світ, інші доводили, що існує світ, котрий не можна побачити звичайним оком, для цього потрібний філософський зір, котрий, у свою чергу, може керуватися або богом, або будь–яким автори­тетом. Погляди мудреців розбігалися, а якщо бути точним, то треба сказа­ти, що дзеркало індійського мудреця розкололося, і кожний його осколок віддзеркалював своє зображення світу, хоча мова йшла про світ у цілому, як про всесвіт.

У такому розбитому дзеркалі бачилася і якість людини, її людя­ність, її «Я» та «не–Я», її обожненість. Критерієм істини вважали або без­посереднє споглядання (інтуїцію), або доказ, або свідоцтво. Суто філо­софська практика, котра б насправді звільняла людину від страждання, зводилася до практики зосередження, що поглиблювала уяву людини і формувала в ній потребу разом зі стражданням звільнитися від життя вза­галі як від власної карми, і отримати спокій (благо) за межею карми, за межею життя. Щоправда, досконалому зосередженню і виходу з карми повинна була передувати досконала поведінка (певні етичні норми), що було вкрай необхідно тогочасному суспільству. Однак і ця точка зору ма­ла серед філософів своїх супротивників, котрі не бажали миритись з не­втішним станом речей і пропонували людям поспішати насолоджуватися життям.

Приблизно таким був стан у філософії в Індії на самому початку її розвитку.

Наши рекомендации