Змістовий модуль № 2 Теоретичні проблеми філософії права

Тема 3 Онтологія права. Правова реальність та форми її буття

Мета: ознайомлення із онтологічними аспектами права, правової реальності, вивчення онтологічних складових права.

Ключові слова: онтологія, право, правова реальність, буття права, «картина світу права», образ права, сутність, існування тощо.

План

1. Онтологічна природа права. Правова реальність.

2. Природне і позитивне право як основні структурні елементи правової реальності, їх зміст і співвідношення.

3. Форми буття права: ідея права, закон, правове життя.

1. Онтологічна природа права. Правова реальність.

Одним з основних завдань філософії права є пошук відповіді на питання: яким чином універсальні закони буття пов'язані з законами суспільства, у тому числі з правовими законами; за допомогою чого вони впливають на соціальне буття людей.

Ці філософсько-правові проблеми важливі тому, що право не є специфічною сферою соціального буття, відділеною від інших суспільних сфер. Воно охоплює весь простір цивілізованого існування людей, що стає простором правової реальності. Тому без чіткого з’ясування онтологічної природи права, змісту і складу поняття правової реальності, знання основних форм буття права – неможливо зрозуміти феномен права в цілому. Ці й інші непрості питання і складають зміст даної теми.

Людині постійно приходилося і приходиться спостерігати різноманітні факти виникнення і загибелі природних і соціальних форм, появу яких-небудь явищ з небуття чи їхній відхід у небуття. Ці факти завжди хвилювали людей і породжували питання: що значить бути чи не бути? Що є буття чи не буття? У чому їх відмінність один від одного? Що існує, і що може існувати? Яка сутність речей, і які умови їх існування?

У пошуках відповіді на ці та багато інших питань склався особливий напрямок філософських міркувань про буття в цілому – онтологія (від грецького ontos –суще, буття і logos– вчення) – вчення про суще. Її головними поняттями є категорії буття і небуття, що охоплюють космос, природу, соціум, людину, культуру.

Що ж є буття з позиції онтології?

Буття являє собою загальну властивість усіх речей, а поняття буття фіксує цю їх властивість як первинну, фундаментальну ознаку, не стосуючись інших приватних, особливих якостей. Бути чи перебувати в бутті означає для речі, організму, суб’єкта, будь-якої реалії: по-перше, просто існувати, перебувати окремо від усього іншого; по-друге, існувати поряд із всіма іншими;по-третє,існувати у взаємодії з іншими реаліями; по-четверте, існувати в єдності з універсумом, світовим цілим. Отже, під буттям у широкому сенсі цього слова розуміється гранично загальне поняття про існування, про сутність узагалі. Буття і реальність як всеохоплюючі поняття – це синоніми. Буття є усе, що є.

За будь-яким питанням про те, що є правом у кожному випадку стоїть фундаментальне питання: «Що є право як таке?»

Це питання має філософський характер, про що свідчить його «вічність» і «нерозв’язність». У цьому зв’язку згадаємо хоча б відомі слова І. Канта: «Юристи і по цей час шукають своє поняття права», чи менш відомі слова Гюстава Флобера з його «Лексикона прописних істин»: «Право. Невідомо, що це таке». Право, таким чином, з’являється перед нами як своєрідний непізнаний об’єкт.

Проблема встановлення типу реальності права найбільшу актуальність одержала у філософії права, у т.ч. і вітчизняної, поч. ХХ ст. Вона була тісно пов'язана з основним питанням методології науки того часу: що таке реальність узагалі, і як відноситься реальність, що визнається чи створюється наукою, до тієї реальності, що називається емпіричною дійсністю. Гостроту цій проблемі додавало різноманіття методологічних підходів у філософії права.

Наприклад, видатний російський юрист поч. ХХ ст., засновник психологічної школи права Лев Петражицький (1867-1931) вважав, що право виходить від індивіда, воно народжується в глибинах людської психіки як інтуїтивне право, що на відміну від позитивного, не залежить від маси зовнішніх факторів і визначається його внутрішніми переконаннями, індивідуальним сприйняттям людини свого положення. «Ми під правом, – писав Петражицкий, – у змісті особливого класу реальних феноменів будемо розуміти ті етичні переживання, емоції, що мають імперативно-атрибутивнй характер». Первинний психологічний шар правових явищ представлений інтуїтивним правом; до другого, соціологічного відноситься позитивне право. Обидві форми буття права належать до емпіричного рівня, які зводяться до досвіду, що осягається психологічними чи соціологічними засобами. Таким чином, Л. Петражицький виходив з існування двох типів реальності: фізичної реальності, тобто почуттєво сприйманих предметів, і психічної реальності, тобто внутрішніх переживань, право в нього зводилося до суб’єктивних переживань прав і обов’язків окремих людей. Звичайно, Л. Петражицький вірно помітив незвідність буття права до почуттєвого буття і похідність його предметного буття від іншого типу реальності. Але разом з тим ми бачимо, що такою реальністю розглядається психологічна реальність, тобто один з видів емпіричної реальності, з чим погодитися важко.

Інший погляд на природу права мав відомий український правознавець і соціальний філософ Б. Кістяківський (1868-1920), що критикував Л.Петражицького за недооцінку інституціонального буття права. Сам він виділяв чотири основних підходи до права, що відповідали чотирьом основним концепціям права і по-різному трактували реальність права:

1. аналітичний підхід, характерний для догматичної юриспруденції і відповідної позитивістської концепції права як державно-наказового явища;

2. соціологічний підхід, що відповідає поняттю права як формі соціальних відносин;

3. психологічний підхід, що відповідає психологічному поняттю права;

4. нормативний підхід, що відповідає аксіологічному поняттю права

Згодом Кістяківський зробив акцент на соціокультурній реальності права як буття ідей, уявлень, цінностей, укорінених в культурі народу.

Сучасна філософія права також неоднозначно вирішує проблему природи права. Важливо відзначити, що всі існуючі підходи до права виступають лише як моменти істини, оскільки поширюють на всю реальність лише приватні компоненти логічної моделі становлення права.

Для того, щоб вийти з нескінченного різноманіття визначень природи права, і одночасно не втратити властиві праву якості багатства своїх проявів, варто звернутися до категорії правової реальності як методологічному засобу, адекватно поставленому завданні.

Питання про специфіку правової реальності й онтологічної структури права є основним питанням правової онтології, оскільки є модифікацією основного питання філософії. Стосовно права – це питання про те, чому існує право як деяке буття, відмінне від інших, і як воно можливо?

Концепція правової реальності («картина світу права») повинна задаватися образом права, представленим в існуючій правосвідомості. Вона складається з взаємодії наступних моментів:

а) теорій різного рівня, у тому числі і філософської, а також правової ідеології, включаючи її втілення в діючій конституції;

б) нормативних документів, що належать до різних рівнів правового регулювання;

в) повсякденного досвіду, що має справу з проявами правового життя – правопорушеннями, практикою дотримання прав людини й угод і т. д., і дозволяє будувати гіпотези, версії і відчувати, що виражене в них відбулося і відбувається насправді.

Що ж варто розуміти під правовою реальністю?

Розрізняють «широкий» і «вузький» змісти цього поняття. У першому випадку під правовою реальністю розуміється вся сукупність правових феноменів: правових норм, інститутів, наявних правовідносин, правових концепцій, явищ правового менталітету і т.п. У другому випадку (тобто у вузькому змісті) маються на увазі тільки базові правові реалії, по відношенню до яких всі інші правові феномени виявляються похідними, і тоді під правовою реальністю в різних напрямках і наукових школах прийнято розуміти чи правові норми (нормативізм), чи правовідносини (соціологічний напрямок), чи правові «емоції» (психологічний напрямок). Також до базисних феноменів відносяться встановлені державною владою норми права (позитивізм), об’єктивні суспільні відносини (об’єктивізм), ідея чи зміст права (суб’єктивізм), ідеальна взаємодія суб’єктів об’єктивована в мові (інтерсуб’єктивність ).

Хоча «широкий» і «вузький» змісти поняття правова реальність і розрізняються, їх усе ж не варто абсолютно протиставляти, оскільки загальна картина правової реальності буде залежати від того, що буде прийнято як базисний феномен. Тому більш перспективною, мабуть, є інтегральна концепція правової реальності,під якоюрозумієтьсясвіт права, котрий конструюється з правових феноменів, упорядкованих у залежності від відношення до базисного феномена, чи «першореальності» права.

Правова реальність не представляє деяку субстанціональну частину реальності, а є способом організації й інтерпретації визначених аспектів соціального життя, буття людини. Але цей спосіб настільки істотний, що при його відсутності розпадається сам людський світ. Тому ми уявляємо його як реально існуючий. Вже в цьому виявляється відмінність буття права від буття власне соціальних об’єктів. Тому що світ права – це світ повинності, а не існування. Таким чином, введення в контекст методологічних і світоглядних проблем правознавства категорії «правова реальність» дозволяє розглядати право не просто як надбудоване явище (суспільних відносин, інституту, форми суспільної свідомості), а як особливий світ, автономну галузь людського буття, що має власну логіку і закономірності, з якими не можна не рахуватися. Таким чином, зміст проблеми правової реальності полягає у з’ясуванні питання про буття права, тобто його укоріненні в людському існуванні.

Водночас варто враховувати специфічність онтології права, оскільки буття права – це «буття – повинність». Право – це сфера належного, тобто того, чого в звичному змісті немає, але реальність якого, проте, значуща для людини.

Що ж виступає онтологічною підставою права чи чому зобов’язане право своїм походженням? Вочевидь, що фундаментом права не може виступати природа і її закони, чи космос у цілому, хоча і зараз зустрічаються спроби відродити характерні для античності уявлення про космічні підстави права.

Право – позаприродне явище і ніякі основи права в природі знайти неможливо. Природа – це царство об’єктів, а право – це сфера суб’єкта. Чи можна вважати в такому випадку субстанціональною основою права суспільство? Хоча право і виникає тільки в суспільстві, пов’язане з ним, і навіть має соціальну сутність, але ця сутність вже не власне права, а його проявів. Тому говорити про яку-небудь субстанціональну основу права не має змісту. Однак з цього не виходить, що право не укорінене в бутті людини. Правова реальність виявляється в такому аспекті буття людини, що містить моменти повинності, коли вона стикається з буттям іншої людини, і це спільне існування погрожує обернутися свавіллям. Тому не будь-яка людська взаємодія виступає основою права; а лише та, що містить моменти повинності, що обмежує це свавілля. Взаємодія суб’єктів виступає підставою права не в субстанціональному, а соціально-ідеальному, деонтологічному змісті. Деонтологічний світ, тобто світ права і моральності можливий лише в тому випадку, коли дотримуються, як мінімум, двох умов:

по-перше, визнання свободи волі, тобто повної можливості кожної особи робити так чи інакше і відповідно до цього виконувати чи не виконувати свій моральний чи юридичний обов’язок; причому, для права ця вимога виявляється особливо важливою;

по-друге,визнання принципової можливості норми належного, тобто, критерію добра і зла, справедливості і несправедливості, що наказує робити так, а не інакше, і відповідно з цим оцінюючого людські вчинки як добрі чи злі, справедливі чи несправедливі.

У рамках деонтологічної реальності злочин - це порушення вільною волею норми належного, що наказує людям утримуватися від відомих діянь, тобто на самого злочинця надівається маска моральної особистості, що володіє свободою волі і пов’язаної деонтологічною нормою; під цією маскою всі і кожний піднімаються на однакову висоту – вони визнаються, дорівнюються вільним. У цьому особлива велич права. З позицій же онтологічно-емпіричної реальності, де усе підкорено причинному детермінізму, злочинець – раб біологічної природи й обставин, а тому тут немає місця для свободної волі. Здатність бачити світ не тільки з позицій причин і наслідків, потреб і інтересів, але і з позицій значимості феноменів цього світу для людини розвивається філософією права, тісно пов’язаної з моральною філософією. При цьому право має онтологічну природу, близьку природі моральної реальності. Те загальне, що властиве і праву і моралі є повинність.

Тут ми маємо справу з особливою логікою – деонтологічною, і, відповідно до цього, і пізнавальні кошти повинні бути особливі, що відрізняються від тих, котрі застосовуються при пізнанні емпіричного світу, оскільки сполучають у собі пізнавальні й оціннюючі моменти. У зв’язку з цим суддя повинний вирішувати справу, насамперед, у категоріях деонтології свободної волі, зобов’язання, відповідальності і т. д., а потім вже в категоріях емпіричної онтології спадковості, соціального середовища і т.п., не підмінюючи першого другим.

Таким чином, на рівні сутності право – ідеальна реальність відносин між людьми. Вона представляє особливий рід буття – рід ідеального буття, суть якого – повинність (і ця сфера повинності констатується людині як людині). Зміст право також знаходить вираження в ментальних установках, ідеях і теоріях, у знаково-символічній формі норм і інститутів, у людських діях і відносинах, тобто в різних проявах правової реальності.

2. Природне і позитивне право як основні структурні елементи правової реальності, їх зміст і співвідношення.

Для того, щоб вийти з нескінченного різноманіття визначень природи права, і одночасно не втратити властиві праву якості багатства своїх проявів, варто звернутися до категорії правової реальності. Саме їх суперечлива єдність і складає, у найпершому наближенні, структуру правової реальності. Тут ми маємо справу з дуалістичним трактуванням структури права, якої дотримувалися такі російські філософи права як Іван Ільїн, Володимир Соловйов і деякі інші. Серед сучасних західних філософів права таку позицію займає А. Кауфман. Його концепція «онтологічної структури права» будується на поєднанні позитивно-нормативної легальності з природно-правовою справедливістю. У її основі знаходиться онтологічна різниця між сутністю й існуванням права.

Саме розмежування права на природне і позитивне зорієнтовано на пошук основ права в природному житті людей, «людської суті їхнього буття». При такій оцінці природного права потрібно враховувати, що ця категорія в тих рисах і характеристиках, у яких вона, починаючи з античності, змальована в науці – явище багатопланове і до того ж одержує різну наукову інтерпретацію.

У класичній античності джерелом дійсного права вважалася природа взагалі, у християнському середньовіччі – божа мудрість Творця, у період Нового часу – досконалість людського розуму як самого значного зі створень природи. Аналіз історії філософсько-правової думки дозволяє розрізняти два основних підходи до розуміння природного права і його співвідношення з позитивним.

З погляду першого підходу природне право розумілося як сукупність апріорних моральних вимог, пропонованих позитивному праву, як критична інстанція, що дає моральну оцінку позитивного права з погляду його справедливості чи несправедливості (Платон, Кант).

З позиції ж другого підходу природне право розуміється як необхідна і незмінна основа діючого законодавства, що не існує поза ним, тобто природні принципи шукались усередині діючого права, що розумілося як реалізуюча в історії надприродна ідея права (Аристотель, Гегель).

Розгляд природного права, як методологічної категорії, дозволяє визначити, насамперед, загальний підхід до явищ правової дійсності. Філософське бачення правових явищ – це і є їх розгляд під кутом зору природного права.

Що ж дає природно-правовий підхід до явищ правової дійсності? Основна цінність цього підходу з позицій природного права полягає в тому, що він дозволяє виявити базисні основи права. Суть ідеї природного права полягає в тому, що поряд із правом, створеним людьми і вираженому в законах (позитивним правом), існує природне право – сукупність вимог, у своїй вихідній основі породжених безпосередньо, без якої-небудь людської участі самим життям суспільства, об'єктивними умовами життєдіяльності людини, тобто природним ходом речей. Норми природного права покликані захищати права людини, що обумовлені особливостями його природи. Це – право на життя, продовження роду, спілкування, самоствердження, власність, особисту гідність, вільне волевиявлення, свободу совісті, думки, слова й ін. Природно-правові доктрини припускають, що всі ці права є безумовним надбанням людини і дані їй вже самим фактом її народження й існування як людини.

Природно-правовий підхід при розгляді питань права має істотне значення ще і тому, що вимоги природного права мають безумовну непохитність, категоричність, непідвладність конкретним ситуаціям (у тому числі свавіллю окремих осіб), невідворотність спонтанного настання негативних наслідків при ігноруванні природно-правових вимог.

Таким чином, з огляду на історичний генезис природного права, а також сучасний рівень наукових розробок у цьому напрямку, під природним правом можна розуміти сукупність об’єктивних соціальних цінностей і потреб людського буття (волю, рівність, справедливість і т.д.), а також універсальних норм і принципів, що знаходяться в фундаменті всіх правових систем світової цивілізації.

Водночас, для того, щоб стати регулюючим фактором, норми і принципи природного права повинні одержати втілення в нормах позитивного права.

Позитивне право виступає як інший, необхідний і істотний елемент правової реальності. Воно являє собою, на думку Владислава Бачиніна, правові норми, що «оформлені як система законодавства, підтримуваного силою даної держави в даний історичний період».

Більш загальну характеристику позитивного права дає Сергій Алексєєв: «Позитивне право – це реально «позитивний») нормативний регулятор, на основі якого визначається юридично дозволена і юридично недозволена поведінка і виносяться судами, іншими державними установами – юридично обов’язкові імперативно-владні рішення». В обох випадках позитивне право розглядається як штучне створення цивілізації, як прояв владної волі конкретних соціальних суб’єктів, і, у першу чергу, держави.

Головна перевага позитивного права полягає в тому, що воно, як важливий елемент суспільства в умовах цивілізації являє собою нормативно-ціннісний регулятор. Право в такому, найбільш загальному виді покликано регулювати поведінку людей, відносини, що складаються в суспільстві. Причому цей регулятор, з одного боку, має нормативний характер, що виражається у тому, щоправо, яке складається з нормативних засобів і механізмів регулювання суспільних відносин призначене для того, щоб ввести в життя людей початки єдиної упорядкованості, загальновизнання; з іншого боку, ціннісний характер, тому що право, вводячи в життя нормативні початки, тим самим дає оцінку життєвим явищам і процесам, і тому є основою для того, щоб діяти «по праву» і визнавати ті чи інші вчинки людей у якості таких, котрі зроблені «не по праву».

Найважливіше значення належить і такій властивості позитивного права, як державна забезпеченість, тобто висока гарантованість дій права, можливість зробити реальним (головним чином за допомогою державної влади, його примусової сили) порядок прав, що вводиться, і обов’язків.

За усієї умовності поділу права на природне і позитивне варто визнати, що суть проблеми, що стоять за цим розмежуванням, серйозна і глибока. Позначимо основні розходження між ними як їх представляє Владислав Бачинін:

1. Природне право вважається похідним від природного порядку речей, тобто від ладу світобудови і природи людини, що є невід’ємною частиною світопорядку. Позитивне ж право – штучне створення, створене людьми, відданими інтересам такого штучного формоутворення як держава. Тому норми позитивного права можуть не тільки відповідати принципам природного світового порядку, але і суперечити їм.

2. Через природне право, через його норми і принципи індивідуальна правосвідомість пов’язує своє існування з універсальними, загальними першоосновами буття. Через позитивне ж право воно пов’язує своє буття з конкретною державою і його інститутами.

3. Природне право виникає разом з першими паростками людської цивілізації і культури. Позитивне ж право виникає значно пізніше, одночасно з формуванням державності.

4. Природно-правові норми виражені, окрім юридичних документів, у виді неписаних звичаїв і традицій, присутні в змісті релігійних і етичних вимог. Позитивно-правової ж норми завжди припускають письмову фіксацію у виді формалізованих нормативних актів юридичного характеру.

5. Відповідно до природно-правових доктрин права людини на життя, волю, власність, особисту гідність вважаються належними їй споконвічно і безумовно. Уже самим фактом свого народження людина наділена кожним з них, і ніхто не вправі зазіхати на них. Відповідно ж до позитивно-правової логіки, свободи і права людина одержує з рук держави, що відмірює їх у тім ступені, у якій вважає потрібним, і яке може не тільки дати права, але і відняти їх, якщо рахує це необхідним.

6. Природне право не тотожне чинному законодавству. Воно припускає релігійно-метафізичні і морально-етичні підстави, що надзвичайно розширюють і поглиблюють його юридичний зміст, пов’язують його з багатьма цінностями світової культури Позитивне право ототожнює себе з чинним законодавством і тому може вважатися атрибутом цивілізації, але не культури.

7. Норми і принципи природного права мають релігійні й етичні обґрунтування. Позитивне ж право демонстративно відмовляється від них. Воно спирається на волю держави і переконано в необхідному і достатньому характері такого обґрунтування.

8. Нормативно-ціннісною межею прагнень для природного права слугує вища справедливість, що розуміється як універсальний ідеал, що відповідає корінним підвалинам світопорядку. Для позитивного права такою межею є інтереси держави й ін.

Проблема онтологічної структури права, розгляд її з позиції діалектичної полярності природного і позитивного права є, за суттю центральною в правовій філософії. Її інтерпретацію варто розглядати через категорії онтології «сутність» й «існування».

Проблема сутності й існування сполучена з питанням про те, як предмет себе виражає. Сутність є сукупність внутрішньо необхідних сторін і зв’язків речі. Гегелем вона визначалася як «істина буття», як відповідність предмета «своєму поняттю». Основний же спосіб функціонування, життєдіяльності предмета є існування. Тому існування є засобом вираження сутності при даних зовнішніх параметрах предмета. Проблема існування виступає, насамперед, як людська проблема, і кожна людина усвідомлено чи неусвідомлено вирішує її для себе: як реалізувати себе, виявити свою родову сутність, як стати істинно необхідною істотою, особистістю. І як людська проблема вона знаходить своє вираження в праві. Так, ідеї (сутності) права властиве прагнення до реалізації, об’єктування у формах правомірної поведінки особистості.

3.Форми буття права: ідея права, закон, правове життя

Аналіз правової реальності дозволяє виділити в ньому наступні форми буття права, що у сукупності виражають динаміку правової реальності:

а) світ ідей: ідея права;

б) світ знакових форм: правові норми і закони;

в) світ взаємодій між соціальними суб’єктами (правове життя).

Це розчленування традиційне й у цілому аналогічно (хоча і не цілком тотожно) розподілу на такі форми чи рівні буття права як правосвідомість, правові норми і правовідносини. Єдність цих рівнів і являє собою такий об’єкт як право. Кожний з цих рівнів знаходить найбільш розвинений опис у відповідних філософсько-правових концепціях. Так, наприклад, ідея права знаходить своє вираження в класичних теоріях природного права, особливо деонтологічного (суб’єктивістського) напрямку, правові норми і закони – в аналітичній юриспруденції (правовому позитивізмі). Що ж стосується третього рівня, рівня взаємодії між соціальними суб'єктами, то – це світ соціальної предметності, у якому право переходить у світ соціальної реальності. Цей світ бере участь у формуванні права, у наділенні права матеріальним змістом.

Що ж являє собою право? Один з цих шарів, чи їхня сукупність? Рішення цієї проблеми варто шукати на шляху доповнення статистичного аспекту аналізу структури правової реальності динамічним аспектом, що дає можливість простежити саморозвиток права, розгортання його сутності через ряд визначень. Найважливішими серед них є:

а) абстрактно-загальні визначення (правові ідеї і принципи);

б) конкретно-загальні визначення (формально-позитивні правові норми);

в) матеріалъно-конкретні визначення (насамперед судові рішення);

г) соціально-предметне втілення в позитивно-правовій поведінці суб’єкта.

У стислому вигляді динамічна структура правової реальності, як теоретичне відтворення процесу здійснення права, може бути представлена так:

Ідея права – є вихідним логічно першим компонентом правової реальності. Тут не ставиться питання про те, що лежить у підставі цієї ідеї: природа людини, розум, об’єктивний порядок цінностей, соціальні відносини чи воля і мудрість бога. Ідея права являє собою найбільш загальне, абстрактне вираження сутності права, його «проект» чи завдання («регулятивна ідея»). Вона являє собою ідеальний аспект буття права, його форму (в арістотелівському змісті).

У структурному плані ідея права припускає наявність:

а) суб’єктивної (антропологічної) компоненти, тобто містить інформацію про те, хто здатний бути суб’єктом права, на кого вона орієнтується. Таким суб’єктом є той, хто уміє відрізнити цінне від нецінного;

б) аксіологічні компоненти, тобто являє собою систему цінностей, що реалізуються в праві, що виражається інтегрально в понятті справедливості;

в) деонтологічні компоненти, тобто виступає у виді ідеї повинності, що виражає єдність прав і обов’язків.

Суб’єкти правотворчості, усвідомлюючи, що люди не можуть чи не хочуть підкорятися релігійним, моральним і навіть найбільш простим культурним нормам, формують той мінімум вимог, який можна підтримувати за допомогою організованого насильства. Це мінімум і є ідеальний зміст права. Якщо приймати його за ідею права, то ідея передує праву, тобто спочатку з’являється уявлення про належне, котре необхідно інституціональне закріпити і підтримати силою цього інституту, а потім уже формується реальна правова система.

Правова ідея є даність нашої свідомості, що має визначений зміст, що виражає в самому загальному плані момент повинності. Ідея права має лише потенційну дійсність, на відміну від позитивного права, але ця потенційність настільки істотна, що задає нормативну силу позитивному праву.

Другим елементом правової реальності єзакон (правові норми). Позитивне право з’являється, насамперед, у формі закону (однак не зводиться до нього), що являє собою конкретно-загальні, формально-позитивні правові норми. Закон являє собою актуалізацію і конкретизацію правових ідей і принципів, крок на шляху до конкретного права, але він ще не є правом у всій його повноті. Це право на визначеному етапі його становлення. Закон – це загальна норма для безлічі можливих випадків. І існує він як судження про належне. До феноменології закону відноситься також те, що він діє як законодавчий акт, чи система законодавства (його зовнішня форма), що встановлюється суб’єктом влади, коріниться в авторитеті законодавця.

Правовий закон має різні форми свого буття: правові норми, відносини, свідомість, правосуб’єктність, правові процедури, процесуальні форми, правовий статус і правовий режим, правовий договір, позов і обвинувачення і т.д. Розходження між ними носить функціональну, а не сутнісну характеристику. Зміст принципу формальної рівності виражається, наприклад, у правовій нормі – у виді правил поведінки суб’єктів права; у правовому відношенні – у виді взаємин формально рівних, вільних і незалежних один від одного суб’єктів права; у правосвідомості – у формі усвідомлення змісту і вимог принципу права членами даного правового співтовариства; у правосуб’єктності – у формі визнання індивідів (їх об’єднань, спілок) формально рівними, вільними, незалежними один від одного суб’єктами правового типу спілкування; у правових процедурах – у формі рівного і справедливого порядку придбання і реалізації прав і обов’язків усіма суб’єктами, дозволу заперечування права і т.д. Так що право існує у всіх цих правових формах, де дотримується і застосовується принцип формальної рівності.

І, нарешті, випливає аспект правової реальності – це світ соціальних дій, найбільш складний світ, найменш досліджений з позицій філософії. Процес соціальних взаємодій виражає таку стадію в здійсненні права як правореалізація. Центральною фігурою цього процесу виявляється суб’єкт як виконавець норми в його відношенні до інших людей. Ці відносини виявляються можливими при наявності визначених здібностей, якостей людини.

Основною якістю суб’єкта права є здатність визнання ідеї права і здатність психічно – вольового визнання норми, коли остання розглядається в якості бажаної чи небажаної для даного суб’єкта. Можуть бути виділені три основних рівні психічно-вольового відношення суб’єкта до норми: а) нижчий – бажання порушити норму; б) середній – бажання підкорити – нейтральна позиція); в) вищий – усе ціле визнання вираженої в нормі цінності.

Такі основні форми чи рівні буття права.

На основі вищевикладеного можна зробити наступні висновки:

1. Правова реальність являє собою особливий світ, автономну сферу людського буття, що має свою власну логіку і закономірності, з якими не можна не рахуватися. Зміст проблеми правової реальності укладається в з’ясуванні того, що є право.

2. Структуру правової реальності складає співвідношення між природним і позитивним правом, як двома протилежними, але тісно пов’язаними між собою формами праворозуміння. Це співвідношення виражається за допомогою категорій сутності й існування.

3. Співвідношення буття й існування права, сутності права і правових явищ є співвідношення правового принципу формальної рівності і форм його здійснення. До цих форм відносяться: ідея права, закон, правове життя (дії і відносини) та інші.