Критична філософія» і. канта
Іммануїл Кант (1724-1804) був родоначальником німецької класичної філософії. У його творчості виділяють два періоди: “докритичний”, коли І. Кант виступав в основному як натураліст, і “критичний”, коли сформувалася специфічна кантівська філософія. Розроблена їм концепція походження Сонячної системи з гігантської газової, туманності дотепер є однією з фундаментальних наукових ідей в астрономії. Своїми природничонауковими роботами Кант пробив перший пролом в метафізичному поясненні природи: він зробив спробу прикласти принципи сучасного йому природознавства не тільки до будови Всесвіту, але й до історії його виникнення і розвитку. Він висунув ідею розподілу тварин, по порядку їх можливого походження, а також ідею про природне походження людських рас.
Як філософ він постає у другий період творчості – період публікації трьох «Критик» - «Критики чистого розуму» (1781), «Критики практичного розуму» (1788), «Критики здатності судження» (1790). Він здійснив корінний переворот у постановці й вирішенні центральної проблеми теорії пізнання - взаємодії суб'єкта та об'єкта. Докантівська філософія акцентувала увагу на аналізі об'єкта пізнання, а суб'єктивний чинник розглядала як перешкоду на шляху до достовірного знання, як те, що спотворює і затемнює справжній стан речей (ідоли Ф. Бекона). Кант же робить предметом філософського осмислення пізнавальні здібності суб’єкта. У Канта виникає нове завдання: встановити різницю між суб'єктивними й об'єктивними елементами знання в мислительній діяльності суб'єкта. У суб'єкті Кант розрізняє два рівні: емпіричний (досвідний) і трансцендентальний (той, що знаходиться за межами досвіду - апріорний). До емпіричного рівня він відносить індивідуально-психологічні особливості людини, до трансцендентального – надіндивидуальну основу в людині, знання людини як представника людства загалом.
Однією з головних проблем критицизму Канта є вирішення питання: як можливе достовірне наукове знання? Він вважав, що достовірне знання - це об'єктивне знання. Об'єктивність же в нього ототожнюється із загальністю й необхідністю. Отже, для того, щоб знання мало достовірний характер, воно повинно мати риси загальності і необхідності. У структурі людського мислення Кант виділив три здатності: чуттєвість – це вроджена здатність людини, яка має дві форми – простір і час. Простір і час у нього – це не форми буття самих речей, а, навпаки, це суб’єктивні форми сприйняття людини, споконвічно властиві їй як представнику людства. Причому простір є зовнішньою формою чуттєвості, а час – внутрішньо.
Розсудок - це мислення, що оперує поняттями та категоріями. Розсудок підводить різноманітний чуттєвий матеріал під загальні поняття і категорії. Не предмет є джерелом знань про нього у вигляді понять та категорій, а поняття і категорії, які конструюють предмет. Розсудок може пізнати тільки те, що сам сконструював, вважав Кант. Поняття та категорії є незалежними від індивідуальної свідомості, а тому знання, яке грунтується на них, має об'єктивний характер.
Кант виділяє “речі у собі” і “речі для нас”. Речі, як вони існують у свідомості суб'єкта, Кант називав явищами, “речами для нас”. Людина може пізнати тільки явища. Сутність же речей самих по собі людина не знає і знати не може. Тому ці речі для людини залишаються непізнаними, тобто «речами в собі». Усе, що перебуває за межами людського досвіду, може бути доступним тільки розуму. Розум - це вища здатність суб'єкта, що керує діяльністю розсудку і ставить перед людиною цілі. Розум оперує ідеями. У Канта ідеї - це уявлення про мету, до якої прагне наше пізнання, про задачі, які воно ставить перед собою. Ідеї розуму виконують регулюючу роль у пізнанні, спонукаючи розум до діяльності. Розсудок, що спрямовується розумом, прагне до абсолютного знання. Він прагне вийти за межі чуттєвого досвіду (тобто за межі своєї компетенції) і заплутується в суперечностях. Кант називає ці суперечності антиноміями (антиномія – суперечність між протилежними твердженнями, кожне з яких однаковою мірою можна обґрунтувати як істинне). Антиномії мають місце там, де за допомогою людського розсудку намагаються робити висновки не про світ досвіду, а про світ «речей у собі». Розум за своєю природою є суперечливим. Спроба розуму дати відповідь на питання про те, що таке світ як ціле, приводить до суперечливих відповідей. Ці протиріччя виникають у розумі неминуче.
Особливе місце у філософії Канта займає вчення про людину. Людина є жителем двох світів: світу природи і світу свободи. Свобода, за Кантом, - це незалежність від визначальних причин природного світу. Світ «речей у собі» закритий як для чуттєвості, так і для теоретичного розуму, науки. Однак, це ще не означає, що цей світ недоступний людині. У сфері свободи діє не теоретичний, а практичний розум. Останній керує вчинками людини. Рушійною силою практичного розуму є не мислення, а воля (готовність до певних дій). Закони практичного розуму - це моральні закони, які визначають вимоги до моральної поведінки людини. Головною вимогою є: поводься з іншими так, як ти хотів би, щоб вони поводилися з тобою; своїми вчинками ти формуєш спосіб дії інших і створюєш форму, характер взаємних відносин. Цю вимогу Кант назвав категоричним імперативом.
Відсутність у людини можливостей теоретичних доказів буття Бога та безсмертя душі заповнюється вірою та надією, що дозволяє спасти свободу особистості. Моральність і свобода є основою людської особистості. Як було показано у першій темі, І. Кант сформулював три питання як головні для філософії: “що я можу знати?”, “що повинен робити?”, “на що я можу сподіватися?”, які розкривають різні види діяльності людини: 1) пізнавальну, 2) моральну, 3) релігійну.
Система і метод Г. Гегеля
Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) створив на об'єктивно-ідеалістичній основі систематичну теорію діалектики як учення про розвиток і мислення. Діалектичний аспект мислення складається в умінні відкрити в будь-якому визначенні внутрішні суперечності.
Соціально-критична спрямованість творів молодого Гегеля нерозривно пов'язана з глибинними перетвореннями віджилих соціальних порядків, всього світу цінностей, ідеалів, інститутів, що найяскравіше виявилися у Французькій революції 1789—1793 рр., що відбувалися в його епоху. Під впливом цього головною цінністю, на якій Гегель став засновувати свою філософію, став ідеал свободи. Він розвинув на об'єктивно-ідеалістичній основі вчення про закони і категорії діалектики, вперше в систематизованому вигляді розробив основні принципи діалектичної логіки і піддав критиці метафізичний метод мислення, панувавший як в ідеалістичних, так і в матеріалістичних вченнях того часу.
У Гегеля духовна культура людства представлена в її закономірному розвитку як поступове виявлення творчої сили «світового розуму». Втілюючись в образах культури, що змінюють один одного, безособовий (світовий, об'єктивний) дух одночасно пізнає себе як їх творця. Духовний розвиток індивіда відтворює стадії самопізнання «світового духу», починаючи з акту найменування чуттєво-даних речей і кінчаючи знанням законів, які управляють всім процесом духовного розвитку, – науки, моральності, релігії, мистецтва.
Універсальна схема творчої діяльності «світового духу» отримала в Гегеля назву абсолютної ідеї, а логіка визначається як «самосвідомість» цієї ідеї. «Абсолютна ідея» розкривається в її загальному вмісті у вигляді системи категорій, починаючи від найзагальніших і бідніших – буття, небуття, якості, кількості, міри та ін. – і кінчаючи конкретними, багатообразними поняттями – дійсності, механізму, хімізму, організму, пізнання та ін. Гегель зближує поняття абсолютної ідеї з поняттям бога. Проте у відмінності від бога абсолютна ідея саморозвивається, знаходить свідомість, волю і особистість лише в людині, а ззовні і до людини здійснюється як закономірна необхідність.
Гегель стверджував, що категорії суть об'єктивні форми дійсності, в основі якої лежить “світовий розум”, “абсолютна ідея” або “світовий дух”. Це — діяльнісний початок, що дав імпульс до виникнення і розвитку світу. Діяльність абсолютної ідеї полягає в мисленні, мета — в самопізнанні.
В процесі самопізнання розум світу проходить три етапи: перебування абсолютної ідеї в її власному лоні, в стихії чистого мислення (логіка, в якій ідея розкриває свій вміст в системі законів і категорій діалектики); розвиток ідеї у формі “інобуття” у вигляді явищ природи (розвивається не сама природа, а лише категорії); розвиток ідеї в мисленні і в історії людства (історія духу). На цьому останньому етапі абсолютна ідея повертається до самій себе і осягає себе у формі людської свідомості і самосвідомості.
Універсальна схема творчої діяльності «світового духу» розкривається у Гегеля на основі процесу саморозвитку «абсолютної ідеї».
Першим етапом саморозкриття «абсолютної ідеї» є логіка. Логіка, за Гегелем, - це науково-теоретичне усвідомлення «абсолютної ідеї». Через логіку «абсолютна ідея» розкривається в її загальному змісті у виді системи категорій.
Другий етап саморозвитку “абсолютної ідеї” - природа. За Гегелем, Бог створює природу, щоб із природи виникла людина і разом з нею людський дух.
Третім етапом, вищою формою самореалізації абсолютної ідеї є абсолютний дух, під яким Гегель розуміє сукупну духовну діяльність людства протягом всесвітньої історії, тобто це духовна діяльність змінюючих одне одного людських поколінь. Абсолютний дух - це та ж абсолютна ідея, що приховано працює в людських цілях і справах, це їх внутрішня ідеальна сутність, дійсна причина всіх діянь і пізнання. В абсолютному дусі здійснюється повний збіг ідеї мислення і буття. Ідея пізнає буття у всім різноманітті його визначень. Так Гегель вирішує поставлену Кантом проблему узгодження суб'єкта й об'єкта, мислення і буття;
У Гегеля виходить, що вищою формою і кінцем розвитку абсолютної ідеї, де вона усвідомлює сама себе і весь пройдений нею шлях і стає абсолютним духом, є сама філософська система Гегеля. Відтепер висхідний рух абсолютної ідеї припиняється. Звідси неминуче випливали консервативні соціально-політичні наслідки.
Гегелем створена нова наука – діалектична логіка. Її предмет – мислення як цілісне утворення, формами і змістом якого є філософські категорії - водночас поняття і об’єктивні визначення світу. Стверджуючи об’єктивну суперечливість пізнання, людської діяльності і спілкування, діалектика виступає як методологія оновлення суспільної практики і духовного життя.
Гегель вважав, що його «абсолютний ідеалізм» усуває недоліки метафізики, емпіризму й концепції безпосереднього знання і зберігає їхні переваги. Від метафізики абсолютний ідеалізм бере впевненість у можливостях людського пізнання, від емпіризму — критичну настанову й прагнення до конкретності, від філософії безпосереднього знання — тезу про необхідність починати філософію з безпосередніх визначень і поступово, через логічні міркування, просуватися до вищої мети пізнання. Гегеля не влаштовує суб'єктивізм Нового часу з його принципом Я як початком філософії. На роль початку підходить лише поняття чистого буття, яке виступає у вигляді абсолютної ідеї.
Абсолютний ідеалізм філософії Гегеля зв'язаний з його прагненням охопити весь універсум, увесь природний і духовний світ єдиним поняттям. Таким вихідним поняттям гегелівської філософії є «абсолютна ідея». «Абсолютна ідея» - це розум, мислення, розумне мислення. У повсякденному розумінні терміна «ідея» - це поняття, що лежить в основі теоретичної системи, плану, задуму. Саме так і розумів Гегель «абсолютну ідею» - це субстанція, що складає сутність і першооснову всіх речей.
За Гегелем, «дух» пробуджується в людині до самосвідомості спочатку у вигляді слова, мовлення, мови. Знаряддя праці, матеріальна культура, цивілізація – це пізніші, похідні форми втілення творчої сили духу. Вихідна точка розвитку полягає в здібності людини до пізнання «самого себе» через освоєння різноманіття накопиченої людством культури.
За допомогою діалектики Гегель критично переобмірковує всі сфери культури. Всюди він відкриває напружену діалектику вирішення протиріч. Розвинене вчення Гегелем про об'єктивний дух зробило величезний вплив на розвиток соціології і соціальної філософії. «Об'єктивний дух» розгортається в праві, моралі, моральності, родині, державі, громадянському суспільстві.
Історія розглядається як об'єктивна закономірність, що прокладає собі дорогу незалежно від бажання окремих осіб. Історію Гегель розумів як саморозкриття «світового духу», як прогресивний рух людства до усвідомлення свободи. Світовий дух – це єдність суб'єктивного й об'єктивного духу, він стає абсолютним духом. Існують три форми об’єктивного духу: мистецтво, релігія і філософія. Мистецтво виражає абсолют у чуттєвих образах, релігія — в «уявленнях», філософія — у поняттях. Філософію Гегель вважав найбільш адекватним способом пізнання абсолюту. Філософія має важливе соціальне значення. Гегель казав, що вона «є епоха, схоплена в думці».
Заслуга Гегеля полягає в тому, що він дав діалектичний аналіз усіх найважливіших категорій філософії і сформував три основних закони діалектики. Діалектичний метод припускає розгляд усіх явищ і процесів у загальному взаємозв'язку, взаємозумовленості й розвитку. Центральне місце в діалектиці Гегеля займає категорія протиріччя як єдності протилежностей (полярних понять). Протиріччя – це «мотор» розвитку духу. Саме Гегель додав діалектиці найбільш розвинену і довершену форму. Гегель характеризував діалектику як рушійну силу істинного пізнання, як принцип, що вносить у зміст науки внутрішній зв'язок і необхідність. Крім того, діалектичний метод Гегеля містить у собі такі принципи аналізу дійсності: сходження від абстрактного до конкретного; відповідність історичного й логічного й ін. Ця спадщина увійшла в скарбницю світової філософської думки.