РІД у логіці — дивись Вид і рід у логіці. 22 страница

ЦАРСТВО БОЖЕ—релігійний образ та богословське поняття, зокрема у біблійній традиції, що охоплює ряд визначень сакральної реальності світу, безпосередньо керованого Богом, наділеного максимальною досконалістю, який є взірцем для духовного зростання віруючих та вдосконалення суспільного життя, а також метою та кінцевим пунктом історичного розвитку людства. У Старому Завіті образ Царства Божого мислиться за аналогією до традиційної земної монархії, подовженої на "всі віки" та "всі роди". У новозавітному трактуванні поняття "Царство Боже" збагачується насамперед морально есхатологічними та сотеріологічними визначеннями. Царство Боже зображено як очікуваний ідеальний стан світу, час якого наближається і настане після останнього суду над неправедними. Водночас Царство Боже є ідеальним духовним станом, внутрішнім виміром моральності: правди, духовної чистоти, розуму, "праведності, миру і радості у Дусі святім". Досягти цього стану зможуть лише праведні, ті, хто любить Бога. Прихід до Царства Божого означає і перетворення світу, і перетворення людини, освячення її Святим Духом, "народження згори", що і є справжнім спасінням. Образ Царства Божого трансформується у зв'язку із змінами у християнській топології. Поряд із традиційним образом "входження" до Царства Божого як переходу зі світу "історичного" до "вічності" народжується образ "Царства Небесного", як продукту граничної моралізації просторової опозиції "верх-низ". Цей образ розкриває віруючим "таємниці" сакрального світу. Зокрема, образ "гірчичного зерна", яке виростає "більше над усі зілля", яскраво ілюструє есхатологічні сподівання християн. З вірою у Божественність Христа та його місії пов'язані також визначення Царства Божого як Царства Христового.(С. Головащенко)

ЦЕХМІСТРО Іван Захарович (1937) — український філософ. У 1977 році захистив докторську дисертацію, професор (1980). Член-кориспондент Української академії інформатики (1992), академік Української Академії політичних наук (від 1997 року). Від 1990 року — завідуючий кафедрою теорії культури і філософії науки в Харківському університеті. Коло наукових інтересів — філософія науки, філософія культури, проблеми холізму, квантових властивостей світу. Опубліковано понад 140 наукових праць Цехмістро.

Основні твори: "Діалектика множинного і єдиного: Квантові властивості світу як неподільного цілого" (1972); "Пошуки квантової концепції фізичних основ свідомості" (1981); "Україна: Шлях у майбутнє через повернення до себе"//"Сучасність" — 2000 — № 10.

ЦИВІЛІЗАЦІЯ(від латинського civilis — громадянський, державний) —

1) форма існування живих істот, наділених розумом;

2) синонім культури, сукупність духовних і матеріальних досягнень суспільства;

3) ступінь розвитку матеріальної та духовної культури, суспільного розвитку загалом;

4) процес становлення громадянського суспільства;

5) відносно самостійне цілісне соціально-історичне утворення, локалізоване в просторі і часі, що може мати ієрархічні рівні (наприклад, антична цивілізація, елліністична цивілізація, афінська цивілізація). Термін "цивілізація" запроваджений Мірабо (1757). На різних історичних етапах зміст терміну "цивілізація" зазнавав чималих змін та відповідних тлумачень. У мислителів, що запровадили цей термін, та протягом наступного, досить тривалого відтинку часу, поняття "цивілізація" вживалося для характеристики не стану суспільства, а певного соціального процесу (Мірабо, Ленге, Фергюсон, Сміт). Пізніше, — з першої половини XIX століття і до XX століття воно переважно застосовується для позначення певного стану суспільства. Як перше, "процесуальне", так і друге, "системне" тлумачення поняття "цивілізація" здійснювалося з позицій класичного, лінійно-прогресистського, моністичного підходу, який до середини XIX століття був у царині філософії історії визначальним. З другої половини XIX століття цивілізація стає наріжним поняттям ряду концепцій некласичної філософії історії (Данилевський, Шпенглер, Тойнбі), в яких історичний процес розглядається вже як поліцентричний, нелінійний рух набагато складнішої конфігурації. У Данилевського і Шпенглера цивілізація тлумачиться як завершальний етап існування великих живих історичних індивідів (за Данилевським, це — культурно-історичні типи, за Шпенглером — культури); у Тойнбі це — основна складова одиниця історичного процесу. Цивілізаційний підхід в дослідженні історичного буття посідає одне з чільних місць у сучасній філософії історії. З його позицій історичний процес постає передусім не як лінійна послідовність, а як розмаїття цивілізації. При цьому кожна цивілізація також розглядається як нелінійне утворення монадного характеру, тобто таке, що в ньому відтворюється і уособлюється всесвітньо-історичний процес в цілому. За цивілізаційного підходу докорінним чином переосмислюється й поняття історичного прогресу. Останній вбачається не як висхідний рух, поступальний характер якого визначається опозиціями "вище-нижче", "гірше-краще", а насамперед — як поступ, в якому кожна цивілізація в ході самовизначення і самореалізації збагачує своїм, тільки їй притаманним екзистенційним досвідом, інваріантні структури і неминущі загальнолюдські цінності. (І. Бойченко)

ЦИВІЛІОГРАФІЯ— соціально-філософська дисціпліна, що ставить на меті осмислити феномен виникнення і становлення цивілізації як цілісності. Цивіліографія намагається створити загальну теорію цивілізацій шляхом пошуку певних інваріантів, що є спільними для усіх цивілізаційних версій, породжених людством. У межах цивіліографічної парадигми людство — це "цивіліобудівний" організм, плідне креативне середовище, яке на певному щаблі розвитку органічно породжує цивілізаційні форми; останні утворюють обмежену множину (адже природа людського соціуму не дає підстав для висновку про безмежну кількість можливих соціальних форм). Цивіліографія разом з тим має виразний історіософський зміст і може тлумачитися як цивіліософія (пошуки сенсу цивілізації). (В.Заблоцький)

ЦІ (китайською — пар, повітря, ефір, подих, енергія, матерія) — одна з основних категорій китайської філософії, яка визначає ідею духовно-матеріальної субстанції з енергетичними та вітальними властивостями. Ці —первісна матерія, що перебуває в хаотичній суміші елементів на першому етапі розвитку Всесвіту. Надалі, через дотримання світового "принципу" (лі)

або "шляху" (дао), під впливом космічних сил (інь та ян) і "п'яти елементів" (у сін), ці заповнює собою "тьму речей". Про ці вперше згадується у текстах "Промови царств" (VIII століття до нашої ери). Систематичне вчення про ці викладено в "Гуань-цзи" (IV-III століття до нашої ери), де ці тлумачиться як першочастки, що заповнюють світовий простір, а також як найдосконаліші витончені частки — цзін ці, які створюють нематеріальну субстанцію людини. В "Чжуан-цзи" процес творення світоустрою подано як згущення та розрідження ці (синоніми життя та смерті). В XIX-XX столітті Янь Фу, Фен Юлань здійснили спробу співвіднести поняття ці з категоріальним апаратом західної філософії. (А. Усик)

ЦІЛЕПОКЛАДАННЯ— процес формування цілі як ідеального образу бажаного (цілеформування); її досягнення і втілення у результаті діяльності (цілереалізація). В окремому цільовому акті присутні і явні і не явні компоненти. На підставі того факту, що цілепокладання не зводиться до одного простого цільового акту, а є процесом, де ціль, засіб і результат постійно міняються місцями, можна твердити про принципову можливість експлікації неявних компонентів цілепокладання. У процесі цілепокладання неявні передумови і засоби цілепокладання стають явними. Це стосується не лише однієї із сторін цілепокладання — цілереалізації (ціль — засіб —результат), а й іншої сторони — цілеформування (потреба — мотив —інтерес). Неявне цілепокладання генетично передує явному. Воно виникає у категоріальних структурах практики і культури, формуючись спочатку не як форма мислення, а як певна схема, первісно не відокремлена від тієї чи іншої конкретної дії. У соціальних стосунках неявне цілепокладання відіграє не меншу роль, ніж явне, навіть у такій спеціалізованій діяльності людини, як наукове пізнання, оскільки у будь-якій царині людської діяльності неможлива абсолютно повна рефлексія над її засадами і передумовами. На стадії цілеформування і цілереалізації завжди присутні неявні моменти, що призводить до відхилення від первісного задуму, труднощів у досягненні мети тощо. Врахування цього аспекту цілепокладання необхідне як при теоретичному осмисленні феномену цілепокладання, так і при його практичному здійсненні. (В. Загороднюк)

ЦІЛЕПОКЛАДАННЯ В ІСТОРІЇ— суттєва риса людської діяльності, що полягає в здатності осягнути взаємозв'язок між покладанням цілей, вибором засобів їх досягнення і можливими наслідками діяльності. Хід історії не правомірно зводити тільки до цілей людини, які вона прагне досягнути, адже це призводить до ототожнення історії з історією ідей. Реальна історія людства становить результат здійснення цілей, що можуть і не збігатися з початково поставленими цілями, прагненнями, ідеалами, мотивами людини. Узагальнений механізм цілепокладання пов'язується з наявністю у людини в тій чи іншій формі певного замислу, плану життя, загального девізу свого буття й, отже, можливістю цілісного перенесення себе в майбутнє та включенням цього майбутнього у своє реальне буття. Назагал, цілепокладання в історії — це соціо-культурно детермінований процес, що регулюється соціальними прагненнями, цінностями, нормами, стереотипами, традиціями в їх єдності з різноманітними формами наукового та позанаукового знання. Цілепокладання як духовний елемент творчо-продуктивної діяльності взаємодоповнюється цілеутворенням, цілеспрямованістю та цілереалізацією, що включають не тільки раціональні, а й інтуїтивні, емоційно-чуттєві, вольові складові вибору можливих шляхів та засобів досягнення мети (дивись Цілераціональна дія). (М. Надольний)

ЦІЛЕРАЦІОНАЛЬНА ДІЯ— поняття сучасної соціології, соціальної та практичної філософії, введене Вебером для визначення ідеального типу поведінки, який, на противагу афективному, цінніснораціональному та традиційному типам, визначається свідомою орієнтацією на схему "мета — засіб — результат", що відтворює каузальні взаємозв'язки в природі. Соціальна форма цілераціональної дії пов'язана з очікуваннями інших індивідів і характеризується досягненням компромісу в сфері інтересів. Досліджуючи становлення модерного суспільства, Вебер наголошує на інституціоналізації цілераціональної дії в усіх сферах суспільства — політиці, господарстві, науці, техніці, — що набувають незалежної від цінностей динаміки розвитку. В економічній сфері поняття цілераціональності конкретизується поняттями "формальної раціональності" та "ринкової раціональності" (орієнтація на прибуток), яка вступає в суперечність з "матеріальною раціональністю" (ціннісними постулатами). В сфері політики цілераціональна дія визначає раціональний тип панування (раціональна бюрократія), який відрізняється від традиційного та харазматичного типів панування. В науці вона визначається орієнтацією на пояснення каузальних зв'язків і "свободою від оцінок". Поняття цілераціональної дії дістало подальшого розвитку в соціології Дюркгейма, Маннгайма, Парсонса, Лумана, Апеля, Габермаса, Гесле та інших. Зокрема, Апель, висуваючи типологію чотирьох форм раціональності (наукової, технологічної, герменевтичної та етичної), технологічну (або цілераціональність) поділяє на інструментальну та стратегічну — в першому випадку йдеться про відношення (технічна дія у вузькому розумінні, пов'язана з експансією в природу), а в другому — про відношення, тобто комунікацію, яка утворюється на кшталт відношення. Стратегічна дія є соціальним виміром цілераціональної дії, тобто комунікацією, яка конституюється схемою "мета — засіб — результат". Відтак цілераціональна дія є підґрунтям сучасних, зокрема й соціальних, технологій. (А.Єрмоленко)

ЦІЛЬ— ідеальний образ майбутнього, бажаного результату людської діяльності. Ціль є безпосереднім спонукальним мотивом діяльності людини, що визначає і мобілізує її волю. Процес формування і реалізації цілі називається цілепокладанням. Кінцевою найвищою метою діяльності людини є ідеал. У кібернетичному сенсі ціль витлумачується як прагнення самокерованої системи до збереження, підвищення рівня своєї організації.

(Ю. Загороднюк)

ЦІННІСНОРАЦІОНАЛЬНА ДІЯ— поняття сучасної соціології, соціальної та практичної філософії, започатковане Вебером для визначення ідеального типу поведінки, який, на противагу афективному, цілераціональному та традиційному типам, визначається орієнтацією на усталені (здебільшого релігійні) і такі, що не потребують раціонального обґрунтування, суспільно значущі цінності, незалежно від результату. Цей тип поведінки переважає в традиціиних, домодерних суспільствах, утворюючи підґрунтя для соціальної інтеграції на основі спільних цінностей. Досліджуючи поступальний процес "раціоналізації" як чинник модернізації західного суспільства, Вебер "діагнозує" його в термінах підпорядкування ціннісної раціональності субсистемам цілераціональності, коли орієнтація на цінність поступається місцем орієнтації на мету, а інтеграція на основі спільних цінностей —інтеграції на основі компромісу інтересів. У сучасній філософії ціннісного консерватизму (Люббе, Марквард, Кальтенбруннер), комунітаризму (Макінтайр, Бербер, Бела, Тейлор), контекстуалізму (Рорті) здійснюється пошук шляхів "реабілітації" ціннісної раціональності і можливості відновлення рівноваги між цінніснораціональною та цілераціональною діями. Інший варіант підпорядкування цілераціональної дії ціннісній раціональності представлений комунікативною теорією (Апель, Габермас та інші), яка звертається не до усталених традиційних (релігійних або метафізичних) цінностей, а розробляє процедуру обґрунтування (легітимації) етичних норм, які визначають також і цінності. Відтак ціннісна раціональність трансформується в комунікативну, або дискурсивну раціональність.

(А. Єрмоленко)

ЦІННІСТЬ— термін, що позначає належне та бажане, на відміну від реального, дійсного. Першим кроком до розуміння природи цінності було усвідомлення того, що з'ясування поняття реальності та істини не дає відповіді на питання — що таке цінність. Істина відповідає на питання —якою є реальність, цінність відповідає на питання — що є, бажаним або яким щось повинно бути. Відкриття неможливості вивести цінність з опису того, що існує (і навпаки), належить англійському філософу Г'юму і стало відомим під назвою "закон Г'юма". Ця різниця між істиною і цінністю набула статусу як проблеми "фактичного — ціннісного". У філософії XX століття робилися і робляться спроби подолати прірву, яка роз'єднує світ емпіричної реальності і світ цінності. Деякі із сучасних філософів не схильні вважати, що ця прірва є абсолютною. До кінця XIX століття цінність розглядали в контексті метафізики, теології або епістемології — тобто природа цінності не вважалась особливою, а тому філософи не потребували особливого терміна для позначення цінності. XX століття успадкувало дві основні групи концепцій стосовно пояснення природи цінності — об'єктивістську та суб'єктивістську. Лінію об'єктивістського розуміння цінності започаткував Платон: він розумів ідею добра як таку, що в принципі не відрізняється від інших ідей, а, отже, не відрізняється і від істини; винятковість цієї ідеї полягала в тому, що, з погляду Платона, вона увінчує ієрархію всіх інших ідей. У середньовічній томістській теології цінність вважалися ідеями, які Бог приніс у світ внаслідок акту творення світу та через явлення Христа —зокрема через Божий Заповіт. На противагу античній та середньовічній філософії, в новочасній філософії утвердилося переважно суб'єктивістське розуміння цінності: у відповідності з цим поглядом цінності належать до психічних об'єктів — їх джерелом є наші бажання, інтереси, почуття, ставлення. Ця лінія розуміння природи цінності включає цілу низку видатних філософів Нового часу та початку XX століття: Гоббс, Спіноза, Ляйбніц, філософи-утилітаристи, Майнонг, Перрі, логічні позитивісти (Рассел,Айєр), Стівенсон. Усі ці філософи запропонували дещо відмінні варіанти суб'єктивістського розуміння цінності: джерелом цінності є бажання і задоволення (утилітаристи), інтереси (Перрі); цінності є прихованими веліннями або командами (Рассел), джерелом цінності є почуття (так званий емотивізм — Айєр, Стівенсон). До суб'єктивістського розуміння цінності схилялися також прихильники прагматизму: серед них особливо важливий внесок у теорію цінності зробив Дьюї. Суб'єктивістська концепція цінності містить в собі загрозу релятивізму та нігілізму. Початки об'єктивістського розуміння цінності знаходять у німецького філософа Лотце, а у XX столітті найвідомішими його речниками є Шелер та Гартман. Але передусім критика емпіричного реалізму, позитивізму та психологізму з боку Гуссерля значною мірою підважила переконливість суб'єктивістської концепції цінностей. Це стало підставою для розвитку об'єктивістської концепції цінності, найвідомішим речником якої на засадах феноменологічного підходу став Шелер. Він виходив з того, що послідовна теорія цінності може бути тільки апріорною: бо на основі того, що люди цінують, не можна обґрунтувати, що ж варте поцінування (люди часто цінують те, що не варте поцінування). Але крайня форма інтуїтивізму та апріоризму, і яку маємо в Шелера, на сьогодні зазнала серйозної критики. У філософії кінця XX століття суперечка двох названих підходів до проблеми цінності існує у вигляді певних тенденцій. Більшість сучасних філософів у поясненні природи цінності прагнуть поєднати позитивні елементи обох підходів — як суб'єктивістського, так і об'єктивістського. Цінність, за висловом Фрондізі, є результатом напруги між об'єктивним та суб'єктивним. Ця складність цінностей, поєднання в них різнорідних елементів спонукала Фрондізі пояснювати природу цінності на основі поняття гештальту. Пояснюючи природу цінності, наголошують на різниці між цінністю та її носієм. Носій цінності — це деяка основа, яка "тримає" на собі цінність, або субстрат, в якому вона втілена. Носієм цінності може бути не тільки щось матеріальне (скажімо, тканина і фарби у живопису), а також психіка чи інтелект (наприклад, почуття краси, любові, ідеї, поняття, розуміння). Поняття добра, справедливості, законності і так далі є ціннісно навантаженими ідеями або поняттями, носієм цінності у даному разі є розум, інтелект. Переважно цінність поділяють на дві великі групи: "нижчі", або "матеріальні" цінності (те, що задовольняє біологічні потреби) і вищі, або духовні цінності. Цьому поділу відповідає поділ на інструментальні або зовнішні цінності (ті, що є засобом для утвердження інших цінностей) і самодостатні або, інакше, внутрішні цінності. Духовні цінності є переважно внутрішніми, самодостатніми. Інструментальні (зовнішні) цінності є засобами для утвердження інших цінностей. Самодостатні цінності володіють більшою мірою ознаками об'єктивних цінностей: їхнє буття як цінність не залежить від того, цінуємо ми їх чи ні —від яких іде "заклик" шанувати та захищати їх; якщо не чують цього заклику, то наслідком цього є духовна деградація людей. За змістом духовні цінності поділяють на релігійні, моральні, естетичні, політичні, правові та інші. Відповідно говорять про моральний, політичний та правовий нігілізм. Існує також поділ цінностей на індивідуальні, колективні (партикулярні) та універсальні. Універсальні або, інакше, вселюдські цінності — це ті, що прийняті (чи мають перспективу бути прийнятими) різними народами, культурами, націями, цивілізаціями (наприклад, права людини). Цінності партикулярні — це цінності даного суспільства, самобутньої культури, нації, цивілізації. Зрозуміло, що універсальні цінності існують як включені в контекст кожної із культур, націй чи цивілізацій. Однією із проблем є дослідження співвідношення та взаємопов'язаності між різними цінностями. Цінності містять у собі спонукальний складник. Отож саме тому вони відіграють важливу роль у перетворенні реальності, що виконують роль підстави для дії: спрямовуючи індивідуальну і колективну дії, вони забезпечують граничні (останні) підстави для дії та діяльності. Цінності відіграють провідну роль в об'єднанні індивідів для спільних, колективних дій; є важливими у забезпеченні основи для єднання людей у нації, цивілізації чи навіть людства, оскільки це передбачає наявність деяких базових спільних цінностей. (В. Лісовий)

ЦІННОСТІ МОРАЛЬНІ—

1) осмислені моральною свідомістю, етично обґрунтовані належні доброчесності й відповідні їм норми поведінки (мудрість, мужність, толерантність, вірність, правдивість, щирість та інше);

2) узагальнений зміст основних етичних понять (добро і зло, справедливість, щастя, гідність, честь, обов'язок тощо) і принципів (альтруїзм, гуманізм, благоговіння перед життям та інше);

3) безпосередньо значимі для людини універсальні зразки, вимоги, ідеали моралі, які мають самостійний статус, схвалюються суспільною думкою, знаходять втілення в праві, релігії, мистецтві, філософії. В межах класичної філософської традиції буття і цінність мислилися як нероздільні, і, отже, моральна аксіологія поставала як невід'ємна від онтології. Тривалий час цінності моральні розглядалися як ієрархічно підпорядковані в межах більш глобальних ціннісних систем і не набували значення універсальних і самодостатніх. Теоретико-концептуальне обґрунтування автономії моралі вперше здійснене Кантом. Зростаюча автономія цінностей моральних пов'язана із збільшенням їх авторитетності й впливовості як особливого способу нормативної регуляції, поширенням моральної оцінки і самооцінки на різноманітні сфери життєдіяльності людей. Продуктивність моральної оцінки на основі загальнокультурних ціннісних орієнтацій обумовлює виникнення локальних культурно обумовлених систем цінностей моральних, що адаптовані до наявного стану суспільної, масової, групової психології. Внаслідок соціокультурної динаміки певні цінності моральні можуть ставати визначальними, або ж втрачати свою вагомість, регулятивну цілевідповідність. В натуралістично орієнтованій аксіології і етиці цінності моральні займають, як правило, вищий щабель в ієрархії цінностей культури. Теологічний підхід до визначення природи цінностей моральних переважав у минулі культурно-історичні епохи і залишається досить авторитетним у XX столітті. В питанні про співвідношення релігійних цінностей і цінностей моральних багато хто з мислителів XX століття (Тейяр де Шарден, Шелер, Бердяєв та інші) віддавали перевагу релігійним. У філософії Гартмана намагання звільнити аксіологію від релігійних передумов породжує проблему незалежного існування сфери цінностей. У сучасній етиці намагання втілити інтерсуб'єктивні загальнозначущі смисли обумовлює пошук абсолютних, непроминальних етичних максим. Пристосування їх до конкретно-історичних умов, згідно з потребами функціонування соціуму, призводить до поділу їх на обов'язкові для всіх у практичному поведінковому сенсі, обов'язкові для всіх у сенсі ідеальної належності, найвищі, що уособлюють героїчний етос ("моральну розкіш", за висловом П. Сорокіна) і як такі не можуть бути загальнообов'язковими (самопожертва, подвижництво тощо). Ефективність сучасних стратегій суспільного розвитку залежить як від особистісного чинника (засвоєння цінностей моральних як особистих поведінкових регулятивів), так і універсального, що враховує глобально-планетарний вимір сучасних цивілізаційних процесів. Серед основоположних цінностей набувають пріоритету — "благоговіння перед життям" (Швейцер), індивідуальне конечне існування людини як "іншого" (Левінас) тощо.

(Т. Аволіна)

ЦИЦЕРОН Марк Туллій (106, Арпінум — 43 до нашої ери) — римський філософ-еклектик, оратор, теоретик риторики. Його життя і діяльність припадають на період активного проникання давньогрецької філософії в римську культуру. Особлива роль тут належить представникам Середньої

Стої (середина II століття до нашої ери — початок нашої ери), Панецію (185-110 до нашої ери) та Посидонію (135-51 до нашої ери), які відіграли вирішальну роль у поширенні стоїцизму серед освічених римлян за тих часів. Школу Посидонія відвідували також Цицерон і Помпей. Від Цицерона розпочинається відлік історії римської філософії. В історії культури Цицерону належить також місце найвидатнішого оратора Рима, вишуканого інтерпретатора текстів давньогрецьких філософів. Завдяки глибині й точності осягнення ним філософських творів Платона, Аристотеля, представників скептицизму, стоїцизму, епікуреїзму та простоті й витонченості стилістики їхнього викладу ці твори зажили популярності як у добу Римської імперії, так і в подальші часи. Позитивна роль Цицерона як філософа-еклектика виявилася у кількох напрямах. По-перше, він здійснив не механічне "змішування" змісту різних філософських шкіл, а його переосмислення шляхом віднаходження елементів спільного у підходах різних філософів. По-друге, Цицерон прагнув урівноважити крайнощі у цих підходах, якщо спільних елементів не існувало. Зокрема, схвально ставився до поміркованих форм скептицизму, заперечував екстремальні прояви аскетизму в етиці стоїків; наполягав на збереженні традицій, але при цьому вважав за необхідне здійснювати їхню поступальну трансформацію; засуджував застосування насильства. По-третє, еклектика стала певним підґрунтям для розширення діапазону творчих здобутків Цицерона, сприяла створенню ним оригінальних філософських творів, особливо етико-моралістичного змісту. Поєднання у творах Цицерона філософської проникливості та мовної досконалості високо цінував Сковорода. У передмові до здійсненого ним перекладу із книги Цицерона "Про старість" Сковорода зауважував, що у цьому творі мова "дихає високими думками"; головний герой промовляє не щелепами і не губами, а "серцем і грудьми говорить римлянин". У своїх теоретичних дослідженнях з риторики Цицерон наголошував на тісному зв'язку риторики з філософією, мистецтва мовлення із мистецтвом мислення.

Основні твори: "Про природу богів"; "Про обов'язки"; "Про передбачення"; "Про найбільше добро і зло"; "Про дружбу"; "Про республіку"; "Про закони".

ЧААДАЄВ Петро Якович (1794, Москва — 1856) — російський філософ, публіцист. Навчався в Московському університеті (1808-1811). Брав участь у війні 1812 — 1814 роки. Роки 1820-1821 позначені у Чаадаєва глибокою внутрішньою кризою. У 1823-1826 роках подорожує по країнах Європи; познайомився із Шеллінгом і Ламенне, погляди яких на релігію справили на нього глибоке враження. У 1829-1831 роках написав свій головний твір "Листи про філософію історії" (загальновідома назва "Філософічні листи"). Як філософ був, головно, зосереджений на історіософських розмислах — про роль християнства у релігійному єднанні людства, про специфіку російської національної свідомості та співвідношення народу і державної влади. У розумінні явищ свідомості схилявся до психофізичного паралелізму, в тлумаченні історичного процесу — до провіденціалізму і теїзму.

Основні твори: "Твори і листи" (том 1-2, 1913-1914).

ЧАЙКА Тетяна Олексіївна (1947, Біла Церква) — український філософ. Закінчила філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1971). Кандидат філософських наук (1997). Від 1976 року — викладач філософії у вузах Києва (Київський торговельно-економічний інститут, НаУКМА). Від 1992 року —співробітник інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Сфера наукових інтересів — києворуська і давньоукраїнська моральна і релігійна культура; етико-психологічні аспекти Голокосту в Україні (дослідження на базі матеріалів "усної історії").

Основні твори: "Голокост в Україні: історія, психологія, етика: Матеріали до навчального курсу" (2000).

ЧАС СОЦІАЛЬНИЙ— одна з фундаментальних категорій соціальної філософії, за допомогою якої здійснюється тлумачення соціальної динаміки її хронологічних вимірів. Для часу соціального характерні: різнорідність і різноякісність (наприклад, насиченість подіями обертається виразним прискоренням соціальної динаміки); незворотність і односпрямованість (невпинність руху — від минулого у майбутнє), альтернативність і вірогіднісність (рухаючись тільки у майбутнє, час соціальний не має фатально накресленого заздалегідь сценарію, він насичений багатоманітними версіями і альтернативами). Для суспільства як соціального організму характерна принципова гетеротемпоральність — різні соціальні верстви живуть у різних вимірах часц соціального (так само як живуть у різних вимірах часу різні культури, народи і цивілізації). Залежно від точки зору та ідеологічних уподобань у часі соціальному набувають особливої значущості минуле, майбутнє або сучасне. Час соціальний становить цінність сам по собі, адже можливість визначати змістовну наповненість часу, його ритм і виміри — необхідна умова свободи. Осмислення часу соціального — важливе завдання філософії історії та хронософії (намагання опанувати прихований сенс часу або ж його абсурдність). (В. Заблоцький)

ЧАСУ ФІЛОСОФСЬКО-АНТРОПОЛОГІЧНІ КОНЦЕПЦІЇ— концепції, які виводять зміст часу із природи людини, процесу її самореалізації у культурі та історії, її життєвотворчості. Біологічна антропологія (Гелен, Йортман) акцентує увагу на життєвих ритмах людини (насамперед біоритмах). У межах філософської антропології і екзистенціалізму розробляється екзистенціально-антропологічна герменевтика часу. Гайдеггер ("Буття і час") розкриває смислове навантаження часу у справжньому і несправжньому бутті за наступною схемою: з точки зору Больнова три різних ставлення до часу — довіра, надія і вдячність співвідносяться як "сьогодення, майбутнє і минуле". Як і представники біологічної антропології, Больнов вважає, що природний циклічний час утворює підґрунтя для культурно-історичного часу. Так, свята, дні тижня утворюють єдність календарного та культурно-історичного часу, коли у своєму колообігу співвідносяться, відповідно, з хаосом і порядком: хаос — у буднях, порядок — у неділю. Антропологічну інтерпретацію історичного часу дає сучасний німецький філософ Козеллек. Згідно з нею, час має тричленну структуру: життєвий простір — ініціатива — горизонт очікування. У життєвому просторі наявні усі можливості попереднього розвитку (це сила традиції). Параметри цього простору залежать від життєздатності культурної спадщини, від того, чи є вона живою, чи мертвою. Ініціатива — це сила теперішнього часу. Як наголошує Рикер, поділяючи погляди Козеллека, горизонти очікування (тобто майбутнього) можуть бути наближені через уявлення про духовне відродження, згоду і возз'єднання.