Зігмунд фрейд вступ до психоаналізу

У роботі "Вступ до психоаналізу" (1910) З. Фрейд розглядає психоаналіз як метод психологічного дослідження, як метод лікування неврозів, як світогляд (загальнопсихологічне вчення про особистість і її розвиток).

У душевному житті З. Фрейд виділяє три рівні: свідомість, передсвідомість і підсвідомість. Всі психічні процеси пов'язані між собою по горизонталі і вертикалі. Якщо думка або почуття здаються непов'язаними з попередньою думкою або почуттям, то ці зв'язки треба шукати в підсвідомому.

Підсвідоме і передсвідоме відділені від свідомого особливою психічною інстанцією – "цензурою". Цензура виконує дві функції:

1) витісняє в область підсвідомого неприйнятні й такі, що засуджуються особистістю, власні почуття, думки і поняття;

2) чинить опір активному підсвідомому, яке прагне проявитися у свідомості.

До підсвідомого належать багато інстинктів, які взагалі недоступні свідомості, а також думки і почуття, піддані "цензурі". Ці думки і почуття не втрачені, але не допускаються до згадування, а тому проявляються в свідомості не прямо, а опосередковано – в обмовках, описках, помилках пам'яті, сновидіннях, "нещасних" випадках, неврозах. Відбувається також сублімація (від лат. sublimare – піднімати, підносити. перехід) підсвідомого – заміна заборонених потягів соціально прийнятними діями.

Підсвідоме має велику життєздатність і непідвладність часу. Думки і бажання, які були в свій час витіснені в підсвідоме, а потім знову допущені в свідомість навіть через декілька десятиріч, не втрачають свого емоційного заряду і діють на свідомість з попередньою силою.

Те, що ми звикли називати свідомістю, – це образно кажучи, айсберг, більшу частину якого займає підсвідоме. У цій більшій нижній частині айсберга і знаходяться основні запаси психічної енергії, потяги й інстинкти. Передсвідомість – це та частина підсвідомого, яка може стати свідомістю. Вона розташована між підсвідомим і свідомістю. Передсвідоме подібне великому сховищу пам'яті, в якому свідомість має потребу при виконанні своєї повсякденної роботи.

Інстинкти – це сили, що спонукають людину до дії. Фізичні аспекти інстинктів З. Фрейд називав потребами, психічні – бажаннями.

Фрейд зводив інстинкти до двох груп:

– інстинкти, що підтримують життя (сексуальні);

– інстинкти, що руйнують життя (деструктивні).

Антагонізм між ними існує завжди, але в психічному житті він не завжди може бути помітним, тому що більшість наших думок і дій пов'язані не з одним із цих інстинктів, а є результатом їх взаємодії. Інстинкти – це канали, по яких "протікає енергія", і ця енергія підкоряється своїм власним законам.

На думку З. Фрейда, кожний із цих двох узагальнених інстинктів (сексуальний і деструктивний) мають і своє джерело енергії,

Лібідо (від лат. libido – бажання) – це енергія, властива інстинктам життя; агресивна енергія, властива деструктивним інстинктам.

У структурі особистості З. Фрейд виділяє Воно, Я, над-Я (Ід, Его, супер-Его).

Воно – це первинна, основна, центральна і разом із тим архаїчна частина особистості. З. Фрейд: Воно "містить все унікальне, все, що є при народженні, що закладено в конструкції – крім всього іншого, таким чином, ті інстинкти, які виникають в соматичній (нервовій) організації і які у Воно знаходять перший психічний вираз у формі, що нам невідома". Воно служить джерелом енергії для всієї особистості, і разом з тим Воно – цілком підсвідоме. Думки або почуття, які витіснені зі свідомості в підсвідоме Воно, як і раніше, продовжують впливати на психічне життя людини, причому з часом сила цього впливу не зменшується. Воно можна порівняти зі сліпим і глухим диктатором, влада якого необмежена, але володарювати він може лише за допомогою посередників.

Воно розвивається із Я і на відміну від останнього перебуває в постійному контакті із зовнішнім світом. Я захищає Воно, як кора дерево, але при цьому живиться енергією Воно.

За допомогою накопичення досвіду (в пам'яті) Я позбувається небезпечних, адаптується до помірних подразників і, усвідомлюючи світ, шляхом активної діяльності здатне перебудовувати його собі на користь. Розвиваючись, Я поступово контролює вимоги Воно.

Воно реагує на потреби, Я – на можливості. Я перебуває під постійним впливом зовнішніх (середовище) і внутрішніх (Воно) імпульсів. Зростання цих імпульсів супроводжується напругою, почуттям "невдоволення", зменшенням почуття "задоволення". "Я, – вважає З. Фрейд, – прагне до вдоволення і намагається уникнути невдоволення".

Над-Я розвивається з Я і є суддею та цензором його діяльності й думок. Це сховище моральних настанов і Норм поведінки, які виробило людство. Фрейд вказує на три функції над-Я: совість, самоспостереження, формування ідеалів.

Основна мета взаємодії всіх трьох систем Воно, Я і над-Я – підтримувати або відновлювати (при порушенні) оптимальний рівень динамічного розвитку душевного життя, збільшуючи задоволення і зводячи до мінімуму невдоволення.

Сублімація – це найбільш поширений захисний механізм, за допомогою якого лібідо й агресивна енергія трансформується в різні види діяльності, сприйнятливі для індивіда та суспільства. Різновидом сублімації можуть бути спорт, інтелектуальна праця, творчість. Сублімована енергія, на думку З. Фрейда, створює цивілізацію.

56. Глобалізація як історичний процесс

Основною об'єктивною тенденцією економіки XXI ст. є розвиток процесів глобалізації у світі. Цей феномен є характерною особливістю всієї світової виробничо-господарської діяльності, складовими якої є окремі національні економіки.

Глобалізацію можна розглядати як загальне розширення та поглиблення міжнародних процесів інвестування, виробництва, постачання та збуту, фінансів, науково-технічного прогресу, освіти. Тобто глобалізація охоплює всі сфери суспільного життя, у результаті чого соціально-економічний процес однієї країни стає складовою інтернаціонального або світового процесу.

Особливо швидких темпів глобалізація набрала в другій половині XX ст., що супроводжувалось зростанням світової економіки, обсягів торгівлі та неймовірними міграційними процесами. Основною передумовою стрімкого розвитку процесів глобалізації стала об'єктивна необхідність усунення торговельних бар'єрів між країнами світу з метою розширення ринку та створення умов для більш повної реалізації економічних інтересів окремих держав. Це призвело до активізації обміну товарами та послугами, інформацією, капіталом, робочою силою, створюючи при цьому додаткові умови для зростання країни та підвищення її конкурентоспроможності.Як у будь-якого складного явища, у глобалізації з'явилися як позитивні, так і негативні сторони. Її наслідки пов'язані з очевидними успіхами: інтеграція світового господарства сприяє інтенсифікації і зростання виробництва, освоєння технічних досягнень відсталими країнами, поліпшення економічного стану країн, що розвиваються і т.д. Політична інтеграція допомагає запобігати військові конфлікти, забезпечувати відносну стабільність у світі, робити багато чого іншого в інтересах міжнародної безпеки. Глобалізація в соціальній сфері стимулює величезні зрушення у свідомості людей, поширення демократичних принципів прав і свобод людини. Список досягнень глобалізації охоплює різні інтереси від особистого характеру до світового співтовариства.
Однак є і велика кількість негативних наслідків. Вони проявилися у вигляді так званих глобальних проблем людства.
Під глобальними проблемами розуміються загальні, що мають по охопленню, силі і інтенсивності планетарний масштаб труднощі і протиріччя у взаєминах природи і людини, суспільства, держави, світового співтовариства. Ці проблеми в неявному вигляді частково існували раніше, але в основному виникли на сучасному етапі в результаті негативного ходу діяльності людей, природних процесів і, значною мірою, як наслідки глобалізації. По суті, глобальні проблеми - не просто наслідки глобалізації, а самовираження цього складного явища, не керованого в основних своїх аспектах.
Глобальні проблеми людства чи цивілізації усвідомлені по-справжньому лише в другій половині XX століття, коли різко зросла викликала глобалізацію взаємозалежність країн і народів, а невирішеність проблем проявилася особливо виразно і руйнівне. Крім того, усвідомлення деяких проблем прийшло лише тоді, коли людство накопичило величезний потенціал знань, які зробили ці проблеми зримими.
Наявність невирішених глобальних проблем характеризує той високий ризик існування сучасної цивілізації, який склався на початку XXI століття.
Нині до глобальних проблем привернута загальна увага міжнародних організацій, держав, громадських об'єднань, науковців, простих громадян. У травні 1998 року саміт керівників «Великої вісімки» держав приділив цьому питанню особливу увагу. Глави Великобританії, Німеччини, Італії, Канади, Росії, США, Франції та Японії на нараді в Бірмінгемі (Великобританія) займалися пошуком шляхів вирішення глобальних проблем, які, як вони заявили, «багато в чому визначають життя людей в кожній з наших країн».
Деякі дослідники виділяють з глобальних проблем найбільш важливі - так звані імперативи - наполегливі, непорушні, безумовні вимоги, в даному випадку - веління часу. Зокрема, називають економічний, демографічний, екологічний, військовий і технологічний імперативи, вважаючи їх головними, а більшість інших проблем - похідними від них.
В даний час до числа глобальних відносять велику кількість проблем різної природи. Класифікувати їх важко через взаємовпливу і одночасної належності до кількох сфер життєдіяльності. Досить умовно глобальні проблеми можна підрозділити на:
• природного характеру - природних катастроф і зміни циклічності природних явищ;
• екологічні - проблеми кризи природного середовища у зв'язку з антропогенним впливом, вірніше, цілий комплекс проблем, пов'язаних із забрудненням суші, гідросфери та атмосфери, зміною клімату, виснаженням озонового шару атмосфери, зведенням лісів, опустелюванням, зникненням окремих біологічних видів, що мають своїм результатом порушення біогеохімічного кругообігу, що веде до можливої ​​екологічної катастрофи;
• техногенних катастроф (техногенної безпеки), яка має змішаний соціально-економічний і технологічний характер;

57. Мультикультуралізм

– це таке явище суспільного життя яке передбачає мирне співіснування різних культур та етносів у рамках одного суспільства. Цей феномен почав відображатися як у культурному, так і у політичному житті, тому став невідворотним явищем сьогодення. Отож, мультикультуралізм слід розглядати як соціокультурний феномен крізь призму теорії громадського суспільства. Громадянське суспільство являє собою історичний тип у загальному розвитку людського суспільства, це сфера самовиявлення та реалізації потреб та інтересів вільних індивідів через систему відносин ( економічних, соціальних, релігійних, наукових, духовних, культурних). У цій системі є відповідні організації, які охоплюють усі сфери суспільного життя і є своєрідним регулятором свободи людини. Дуже часто громадяни об’єднуються у організації. А як же діє мультикультуралізм? Візьмемо для прикладу релігійну сферу, коли на території однієї країни існує декілька конфесій, які мирно співіснують, не перешкоджаючи одна одній. Наприклад, у Нідерландах, одній із небагатьох країн Європи де успішно проводиться політика мультикультуралізму, більшість корінного населення є католиками, а от уже іммігранти, або не корінні голландці в більшості протестанти. Там спостерігалось наступне явище: якщо у 1950-х роках шлюб між католичкою і протестантом, або ж між протестанткою і католиком був схожий на історію між Монтеккі і Капулетті, то у 1970-х роках це стало більш менш частим явищем, а у 1980-х. роках – майже буденним. Іншими словами, через взаємодію певних індивідів відбулася культурна інтеграція між різними громадськими організаціями.Націона́льна іденти́чність — почуття в нації як єдиного цілого, в особі відмітних традицій, культури, мови і політики. Національна ідентичність людини є її ідентичність і почуття приналежності до однієї держави або однієї нації, незалежно від свого юридичного статусу громадянства.

Філософія Відродження

Нікколо Макіавеллі (1469 - 1527 рр.) в своїх працях "Монарх" та "Роздуми на першу декаду Тіта Лівія" дав соціально - філософський аналіз своєї епохи. Він відмовлявся тлумачити суспільні явища з позицій середньовічної християнської традиції. Вважав, що політичні, державні та інші інститути не дарунок людям згори (Богом), а результат творення земних сил. Він стверджував, що сфера політико-владних відносин має свої закономірності, нетотожні, або навіть протилежні імперативам поведінки людей в інших сферах життєдіяльності.

Мислитель був переконаний, що політика (політична діяльність) і мораль несумісні, оскільки те, що є "благом" для влади (політичної, державної), не може бути таким само з точки зору моральності. Навпаки "моральний вчинок з погляду влади може бути не лише помилковим, а навіть і згубним". Основне своє завдання Макіавеллі вбачав у формуванні таких принципів, які б лягли в основу діяльності монарха-державотворця, або ж становили стратегію республіканського устрою. Вирішення цих завдань мислитель вбачав не у світі канонізованих схем чи абстрактних принципів, а в практичному досвіді, в узагальнені закономірностей історичного досвіду та політичного процесу. Важливим є й те, що мислитель вперше вводить у політичну науку поняття "держава", як політично організований інститут суспільства. Цим було закладено не лише розмежування держави й суспільства, а й зроблене визначення одного через інше. Він високо цінував республіку, проте вважав що для тодішньої Італії прийнятнішою є монархія на чолі з сильним, хитрим, жорстким і розумним правителем. Розумів зв'язок між розкладом суспільних сил і формою державного устрою. Дав обґрунтований портрет політичного лідера. Вважав за необхідне в політичній боротьбі застосовувати будь-які засоби заради досягнення мети (влади). Тобто мета мала виправдовувати засоби.

Томас Мор (1478 - 1535 рр.), соціаліст-утопіст, суспільно-політичний діяч Англії. В своїх працях дав правдиву характеристику процесу пограбування й розорення англійського селянства ("вівці з'їли людей"). Головну причину соціальних бід, злиднів англійського населення вбачав у приватній власності (одна частина суспільства живе у розкоші, інша - у злиднях). За приватної власності, "нерівномірного розподілу засобів", де панують гроші й все вимірюється грішми неможливим є правильне й успішне вирішення державних справ. Тільки знищивши приватну власність, вважав мислитель, можливо досягти справедливого й рівномірного розподілу засобів та благополуччя у суспільстві.

Незадоволений реаліями тодішнього суспільства, він висунув концепцію нового суспільного ладу, в якому не буде злиднів, пауперів, приватної власності та суспільної несправедливості. В праці "Утопія" дав картину суспільства, в якому люди живуть так, як цього вимагає їх природа, прагнучи розумної насолоди. Велика роль у тому суспільстві відведена фізичній праці. Всі люди мають працювати, трудитися і лише ті, хто виконує суспільні функції та займається науковою діяльністю - фізично не працюють. Т. Мор вважає за необхідне ввести рабство для покарання злочинців та ін. Цікавими є думки про війну як засіб вирішення суспільних проблем. Громадяни утопії ніколи не розпочинають війну просто так, а лише у випадках: захисту своєї території, території своїх друзів чи звільняють поневолений народ від тиранії та рабства.

Томазо Кампанелла (1568 - 1639 рр.) виступав проти суспільного ладу, в якому люди поділені на багатих і бідних, висловлювався за справедливе облаштування суспільства, де кожному буде дана можливість брати участь у праці й всебічно розвиватися.

Описуючи могутність природи, мислитель заявляє, що світ - це книга, в якій вічний розум реалізує свої думки. Всесвіт - велика тварина, який слід вивчати для того щоб мати з цього користь. Він дійшов висновку, що у світі постійно відбуваються зміни, народження нового. Пізнати світ можливо лише у тому випадку, коли ретельно спостерігати за характером його змін. Зростання розумових здібностей людини позитивно вплинуло на вдосконалення можливості пізнання світу, охоплюючи всі таємниці природи. Кампанелла вважав, що вчений має оволодіти галузями природничих та моральних наук. Оволодіння ними забезпечить досягнення досконалого знання, можливості проникнути в сенс природи. Безконечне буття природи проявляється в конечному пізнанні людини. Оскільки природа складніша, ніж людина чи тварина, то виникає необхідність створити науку про повну творчу можливість і віру у творчі сили людини. Мислитель відкидає сумнів і скептицизм про пізнання природи, стверджує що вони не забезпечують позитивного знання. Він вірить у те, що позитивні результати будуть лише там, де людина сміливо досліджує природу. Природу визначає як "скульптурний образ Бога", але, водночас, визнає Бога творцем природи. На його думку, тотожності між Богом і природою немає, оскільки природа - лише одна із форм божественного одкровення. Така позиція є компромісною і укладається у філософську конструкцію пантеїзму.

У поглядах на суспільство Кампанелла висловлював і захищав ідеологію плебейсько селянських мас. Він вважав, що людський рід єдиний, всі люди від природи мають однакові здібності, а тому й повинні володіти однаковими правами й знаходитись в однаковому економічному становищі. Вірив у те, що це відбудеться в майбутньому соціалістичному суспільстві. На його думку, розвиток суспільства здійснюється по колу, як вічний "коловорот". Тому можливе повернення до тих форм, порядків, що вже мали місце в історії.

Микола Копернік (1473 - 1543 рр.) своїм вченням про геліоцентричну систему світу вказав науці єдино правильний шлях до розкриття законів природи. В основу свого вчення він поклав досвід і спостереження. Мислитель стверджував, що навколо Сонця рухаються всі планети, зокрема й Земля. Спростовуючи погляди Платона, Арістотеля, Птолемея, згідно з якими Земля є центром Всесвіту, і що її оточує спокійний, незмінний у своїй величі й досконалості світ, він науково обґрунтував і довів, що центр світу - Сонце, а Земля рухається навколо своєї осі і навколо нього.

Копернік, як і Арістотель, вважав, що небесні тіла (планети) рухаються по колу. Це - найдосконаліший шлях руху у природі, а оскільки небесні тіла за своєю природою відносять до найдосконаліших у світі, то природно, що їм притаманна найдосконаліша форма руху, звідси й рух но колу, та й самі планети мають форму кола.

Така позиція Коперніка, як стверджував Ф.Енгельс, була "революційним актом", мала величезний вплив на обґрунтування й розвиток матеріалістичних поглядів у філософії та природознавстві.

59. Сімя

Отже, сім’я — це надзвичайно важливий елемент соціальної структури суспільства. Зміни, які відбуваються в сім’ї, впливають на характер суспільних відносин, на стан і розвиток самого суспільства. Тому тип сім’ї як однієї з підсистем суспільної системи не може бути довільним, він санкціонується суспільством. Сімейна діяльність регулюється і спрямовується традиціями, звичаями, нормами, що панують у суспільстві за певних історичних умов.

Як складова суспільства, сім’я зазнає впливу всіх тих змін, що в ньому відбуваються. Економічна та соціальна криза, спад виробництва, безробіття, соціальна незахищеність — усе це справляє негативний вплив на сім’ю, зумовлює її сучасну кризу в Україні.

Криза інституту сім’ї проявляється в утраті орієнтації молоді на створення власної сім’ї, у низькій народжуваності, малодітній сімейній орієнтації, збільшенні кількості розлучень, зростанні кількості позашлюбних дітей тощо.

Одним з основних факторів кризи сім’ї є її матеріальні труднощі, розчарування внаслідок невиправданих сподівань на досягнення певного достатку, брак життєвих перспектив.

За умов ринкової економіки сім’я потребує не благодійних заходів, а радикальних змін її статусу в суспільстві. Звичайно, кожна родина має сама дбати про свій добробут, але держава повинна створити для цього належні економічні та правові умови. Функції сім’ї — історичні, зумовлені соціально-економічним станом суспільства. Під впливом еволюції суспільства змінюються їх характер та ієрархія. Репродуктивна функція безпосередньо зв’язана з функцією регулювання і контролю сексуальної поведінки людини в суспільстві. Сексуальні потреби людини, потяг до протилежної статі є біологічними інстинктами. Тому регуляція і контроль сексуальних відносин здійснюється в усіх суспільствах, хоч сексуальна потреба ніколи не проявляється в чистому вигляді, оскільки її зміст детермінується культурними нормами і стандартами, що їх людина засвоює з дитинства. Ще одна дуже важлива функція інституту сім’ї, яка зв’язана з репродуктивною функцією, — функція соціалізації, що полягає в навчанні і догляді за дітьми, їх соціальному захисті. Реалізація функції соціалізації відбувається через цілеспрямований вплив на людину з метою формування певних моральних і фізичних якостей, звичок, навичок, установок, цінностей, прищеплення відповідних взірців і норм поведінки. Сімейне виховання — це засіб первинної соціалізації особи, залучення її до складних соціальних зв’язків і взаємодій суспільного життя. Виконуючи цю функцію, сім’я забезпечує спадковість у розвитку культури, збереження цінностей та трудових навичок. Сімейна функція виховання була й залишається актуальною на всіх етапах розвитку суспільства, незважаючи на те що вихованням дітей займаються й державні установи. Поряд з виховною функцією важливою є рекреативна функція, яка сприяє розвитку особистості в членів сім’ї. Ця функція набуває особливого значення за умов загального соціального напруження, збільшення стресових ситуацій у сфері професійної діяльності, у побуті. Через це зростає значимість психологічної терапії, емоційної стабілізації. Сім’я — це поєднання родинних, подружніх, батьківських і дитячих почуттів. Вона є тим життєвим осередком, де людина знаходить позитивні емоції, розуміння, заспокоєння, знімає психологічне напруження, душевно оздоровлюється, задовольняє потребу в особистому щасті, коханні.

Водночас сім’я виконує комунікативну функцію, тобто задовольняє потребу людини в духовному спілкуванні, яке ґрунтується на взаєморозумінні і взаємопідтримці.

Сім’ї властива функція первинного соціального контролю, реалізація якої передбачає здійснення моральної регламентації поведінки членів сім’ї у спілкуванні та взаємодії одного з одним.