Логічний позитивізм” і філософія лінгвістичного аналізу.
План лекції.
Заснування “аналітизму” в позитивіській філософії.
Логічний позитивізм” і філософія лінгвістичного аналізу.
Постпозитивізм.
Французький структуралізм і постмодернізм.
Позитивізм(лат. positivus – позитивний) – філософський напрямок, який спирається на парадигмальну гносеологічну й методологічну установку, відповідно до якої позитивне знання може бути отримане як результат виключно наукового (не філософського) пізнання. Програмно-сцієнтистський пафос позитивізму полягає у відмові від філософії ("метафізики") як пізнавальної діяльності, яка володіє в контексті розвитку конкретно-наукового пізнання синтезуючим і прогностичним потенціалом.. В еволюції позитивізму можуть бути виділені наступні етапи:
I. – "перший позитивізм", так званий класичний (Конт – засновник , Мілль, Спенсер, Е. Літтре, П. Лаффіт, І. Тен, Е. Ренан).
II. – "другий позитивізм" або емпіриокритицизм (Авенаріус, Мах).
III – "третій позитивізм" або неопозитивізм, представлений аналітичною філософією (Куайн, Поппер, Айдукевич, Лукасевич, Котарбіньський, Г. Райл, Дж. Уїсдом, П. Строссон, Дж. Остін, М. Блек, Н. Малкольм, Н. Гудмен, А. Пап) і Віденським кружком, на основі якого оформляється логічний П. (Шлік, Карнап, Нейрат, Ф. Вайсман, Г. Фейгль, Г. Ган, В. Крофт, Ф. Кауфман, К. Гьодель).
IV – постпозитивізм, у рамках якого намічається очевидна тенденція до пом'якшення вихідного методологічного радикалізму й установка на аналітику ролі социокультурних факторів у динаміку науки (Кун, Лакатос, Тулмин, Фейерабенд).
Заснування «аналітизму» в позитивістській філософії.
АНАЛІТИЧНА ФІЛОСОФІЯ».
Аналітична філософія — у вузькому сенсі – домінуючий напрямок в англо-американській філософії 20 ст., насамперед у післявоєнний період. У широкому плані — це певний стиль філософського мислення, що припускає строгість і точність використовуваної термінології поряд з обережним відношенням до широких філософських узагальнень і спекулятивних міркувань. Респектабельність процесів аргументації в границях аналітичної філософії не менш важлива, чим досягнутий з їхньою допомогою результат. Мова формування філософських ідей виступає в не тільки як важливий засіб дослідження, але і як самостійний об'єкт вивчення. Для досягнення цих цілей аналітична філософія широко використовує дослідницький потенціал формальної логіки, емпіричну епістемологію, дані сполучених наук. У певному сенсі правомірне її трактування не стільки як якоїсь "школи", скільки як особливого інтелектуального "руху" у межах філософської думки 20 ст. у ранзі специфічної метафілософської дисципліни.
Представники аналітичної філософії:
Засновники руху – Готліб Фреге (1848-1925) – німецький логік, математик, філософ, усе частіше трактується як зачинатель аналітичної філософії. Засновник сучасної формальної логіки і логічної семантики; Рассел, Вітгенштейн. Велике захоплення грандіозними успіхами науки у руслі позитивізму. Акцент на логіко-лінгвістичний статус філософії.
Логічний позитивізмДж.Мур, Айдукевич, Лукасевич, Котарбіньський, Дж. Уїсдом, Г. Райл, Куайн, М. Блек, Н. Малкольм, Н. Гудмен, А. Пап.
Лінгвістична філософія: пізній Вітгенштейн; послідовники Дж. Мура і пізнього Вітгенштейна – Дж. Райл, П.Строусон, С. Хемпшир, Дж. Остін, С. Тулмін.
Постпозитивізм: Поппер, Кун, Лакатос, Фейєрабенд. „Критичний раціоналізм” Карла Поппера народився від неораціоналізму Гастона Башляра (1884-1962) і його послідовників, але вони досить відмінні.
Традиційноаналітична філософіяасоціювалася з неопозитивізмом, одним з етапів філософії позитивізму. Терміном "неопозитивізм" нерідко позначалося будь-яке строге і філософське вчення, яке самоусвідомлено приділяло помітну увагу логіко-лінгвістичним аспектам аналізу розглянутих і реконструируемых явищ і процесів. Позначення "позитивізм-неопозитивізм" припустимо лише для окремих різновидів аналітичної філософії і лише на деяких етапах її розвитку (наприклад, Віденський гурток). Багато провідних її представників були акцентовано антипозитивістські орієнтовані. Гіпотеза історії науки про те, що аналітична філософія поступово витісняється з масиву філософської думки Заходу постпозитивізмом, у певному сенсі відповідає реаліям тільки такої дисципліни як філософія науки.
До теоретичних і концептуальних передумов аналітичної філософії традиційно відносять: сократичні індуктивні схеми; платонівську діалектику; аристотелівські аналітики, эксплицирющие формальні структури мислення і міркування; семантичні вишукування софістів і стоїків; логіко-семантичні відкриття Оккама й Іоанна Дунса Скота; ідеї Ф. Бэкона про "ідолів ринку", що перешкоджають рухові до істини внаслідок хаосу і безладдя в мовній комунікації через різні змісти уживаних людьми словосполучень; концепцію утворення понять Локка; розуміння Юмом сфери перцептуального досвіду як складної комбінації представлень і ідей на основі асоціативного принципу єдиною реальністю в контексті особливої значимості сигнальної функції слова; філософію мислення Декарта; гіпотезу про процедури концептуалізації досвіду і конструювання об'єктів наукового пізнання Канта. Аналітична філософія очевидно являє собою акумульовану сукупність вищих досягнень класичного філософствування.
До реальних і справді новаторських досягнень і наробітків аналітичної філософії, що обумовили її справжній філософський вигляд і придали їй високий професійний статус, прийнято відносити творчість ряду мислителів англо-саксонських держав. Роботи Фреге, а також "Principia Mathematica" Рассела й Уайтхеда продемонстрували ефективність апарату математичної логіки для реконструкції основ математики, У розвиток цього підходу Фреге в статті "Про зміст і значення" ("Зміст і денотат") (1892) поклав початок прагненням використовувати підходи математичної логіки для вирішення уже власне філософських питань. Фреге сформулював базові проблеми і ввів головні поняття А.Ф. Порівнюючи пізнавальний потенціал "синтетичних" (А=Б) (відповідно до Канта) і аналітичних (А=А) суджень, Фреге відзначив, що нове знання породжується завдяки першим, але при цьому залишається відкритим питання про те, на чому реально фундируется їхня істинність, тобто які саме підстави ототожнення вираження, що відрізняються між собою, А. і вираження Б. По Фреге, "імена власні" (вираження, слова і позначення) — елементи синтетичних суджень — ототожнюються тоді, коли вони мають загальний референт (співпадаючий зовнішній об'єкт, на який вони спрямовані). Значення цих "імен" і сводимо до вказівки на якийсь об'єкт (до "референції"). Позначення значення іменами власними необхідно доповнюється і тим, що вони також виражають і визначений зміст. Екстраполюючи підхід на сукупність оповідальних пропозицій, Фреге зробив висновок, що думка, укладена в них виявляє собою зміст поряд з тим, що їхня справжня значимість (істинність або хибність) суть їхнє значення. Традиционалистская редукція таких пропозицій до суб'єкт-предикатних суджень не забезпечує збагнення їхнього значення, унаслідок чого Фреге і розробив (за допомогою так називаної "логіки кванторів") підходи для консти-туирования логічно бездоганної мови, у рамках якого будь-яке ім'я власне вказує на відповідний референт, а щира цінність пропозицій не коректується включенням у їхній лад будь-яких нових імен.
Наступний крок в еволюції ідей і концепцій аналітичної філософії, який одночасно став поворотним пунктом у її історії (саме цей етап трактують як вихідний більшістю її адептів) зв'язаний із творчістю Рассела і Мура. Рассел, відстоюючи ідею про плюралістичної Вселений (тобто такий, коли дійсність існує поза свідомістю), припустив, що інше бачення її може бути пояснено тільки споконвічною порочністю прийому редукції пропозицій до суджень субъектно-предикатной організації. Переосмисливши референціальну теорію значення Фреге, Рассел став розглядати мову як "картину", що відбиває атомарні факти. Він, а потім і Витгенштейн розробили наступні типові процедури логіко-філософського аналізу: протиставлення "глибинного" логічного аналізу мови традиционалистскому і "поверхневому", надання математичній логіці статусу універсального засобу для рішення багатьох філософських і наукових проблем з використанням граматичного аналізу. Мур розробив концептуальні підходи для процедур перефразування неясних висловлень у синонимичные і більш ясні.
З Мура починається поступовий перехід від аналізу математичних і логічних структур до дослідження реального функціонування повсякденної мови. Із середини 1930-х позитивістська програма редукції мови поступово утрачає свої позиції, тому що її обмеженість виявляється ключовими авторитетами неопозитивізму – представниками Віденського кружка і Вітгенштейном. У 40-е-50-і 20 в. позитивістські методи в аналітичній філософії змінюються методами лінгвістичного дослідження, що відмовляються від використання математичної логіки і принципів емпіричного атомізму.
Логічний позитивізм” і філософія лінгвістичного аналізу.
Світ як сукупність фактів у логічному просторі. Логічні значення супроти світоглядних понять. Початок розробки апарату математичної логіки як мови науки.РасселБертран Артур Вільям (1872-1970) – засновник англійського неореалізму й логічного позитивізму (різновиду неопозитивізму). „Людське пізнання: Його сфера і межі” – краще творіння лорда.
Львівсько-варшавська школа Казимира Твардовського.
Час заснування – 15.ХІ.1895 – вступ Казиміра Твардовського (1866-1938) на посаду екстраординарного професора філософії Львівського університету (похований на Личаківському кладовищі м. Львова). Більше 100 вчених пройшли школу. Великий внесок у математичну логіку: А. Френкель, І. Бар-Хіллело.
Ян Лукасевич(1878-1956)
Тадеуш Котарбіньський(1886-1981)
В. Tатаркевич().
Казимеж Айдукевич (1890-1963)
Альфред Tарський (1902-1984)
„Віденський гурток”.
Віденський гурток – группа вчених і філософів, що від 1923 року стали центром розробки ідей логічного позитивізму. Організований у 1922 Шліком на основі семінару при кафедрі філософії індуктивних наук Віденського університету. Учасники висунули програму створення нової наукової філософії на основі ідей Маха і "Логіко-філософського трактату" Вітгенштейна (відкинувши його „логічний атомізм”). Неможливість повної формалізації (Гьодель) і конвенціоналізм. Прибічники радикального конвенціоналізму: Айдукевич, Карнап, Гемпель. Філософія як логіка і методологія пізнання.
Входили: Р.Карнап, О.Нейрат, Ф.Вайсман, Г.Фейгль, К.Гедель, Г.Ган, Ф.Кауфман, В.Крафт, Ф.Франк. Близько до них – Берлінське „Товариство наукової філософії”: Ганс Рейхенбах (1891-1953) і К.Гемпель Після того, як Віденський гурток одержав міжнародне визнання, з ним стали співробітничати Е. Нагель (США), Айєр (Великобританія). Використовуючи елементи традиційного емпіризму в дусі Юма, ідеї Маха про те, що науковими є лише висловлювання про феномени, які спостерігаються, а також теза Вітгенштейна про те, що осмислені пропозиції є такими тому, що вони описують певні факти, представники Віденського гуртка розробили програму відновлення наукового і філософського знання. Чуттєва безпосередність знань й атомарні логічні висловлювання. Алгоритми. Основним інструментом критичного аналізу є математична логіка і принцип верифікації, що покликані створити штучну мову, подібну тій, що була запропонована Вітгенштейном у "Логіко-філософському трактаті". Принцип верифікації припускає критичну перевірку висловлювань на можливість їхнього зведення до емпіричних фактів і служить критерієм відділення наукового знання від безглуздих проблем метафізики. Ці програмні положення знайшли вираз у маніфестіВіденського гуртка "Наукове світорозуміння. Віденський гурток" (1929), що був написаний спільно Карнапом, Ганом і Нейратом. У 30-і Віденський гурток видає кілька періодичних видань, серед яких журнал "Erkenntnis", проводить ряд конгресів, активно співробітничає з іншими філософами. До кінця 30-х припинив своє існування у зв'язку з загибеллю Шліка й окупацією Австрії. Ідеї уплинули на розвиток логічного позитивізму й інші види сцієнтистських течій у США і Великобританії.
Ідеї Дж. Мура і пізнього Вітгенштейна. Логіко-лінгвістичний акцент у статусі філософії. Мова – концентрація думок, межа мислення і засіб доступу до фактів. Семантика і семіотика мови. Значення слів як результат їхнього мовного вживання. Дж. Уїздом, Дж. Райл, Дж. Остін та їхні основні ідеї. Мовна гра. Немовне значення “феноменів”: розуміння неможливості філософствування поза широким світоглядним контекстом.
Шлік Мориць (1882 – убитий у 1936) – австрійський філософ, фізик і логік, професор у Ростоці, Кілі, Відні, у Каліфорнійському університеті (1931-1932), провідний представник раннього етапу логічного позитивізму, засновник Віденського гуртка.
Основні роботи: "Простір і час у сучасній фізиці" (1917), "Питання етики" (1930), "Природа і культура" (1952). У 1938 було видане зібрання творів. Філософська концепція Шліка – "послідовний емпіризм", до якого він прийшов, відмовившись (під впливом Карнапа і Вітгенштейна) від критичного реалізму. Шлік ґрунтується на понятті "чуттєво даного" – чуттєвого переживання особистості, яка пізнає. Усе наукове знання – узагальнення й ущільнення "чуттєво даного". У знанні передаються лише структурні відношення чуттєвого досвіду, повторюваність у ньому порядку. Т. з. раціональні істини, включаючи висловлювання логіки і математики, мають чисто аналітичний характер: вони суть тавтології, що не дають можливості проникати в реальність, яка не відчувається.
Згідно Шліку, проблема пізнання сутності буття безглузда (предмет філософії – не шукання істини, а "дослідження значення"); закони природи для нього – формальні правила, обумовлені синтаксисом тієї мови, на якій робиться опис природи. Пізнання – "упорядкування", "порівняння", "зведення" чого-небудь одного до чогось іншого. Шлік одним з перших сформулював принцип верифікації (все істинно наукове знання повинне бути скорочене до "чуттєво даного", "значенням виразу є метод його верифікації"), займався спеціальними проблемами філософії науки (аналіз простору і часу, причинності, імовірності) і етики. Згідно Шліку, твердження логіки і математики, які не зводяться до чуттєво даного, являють собою лише схеми міркувань, а не реальні знання про світ. У кінцевому рахунку, Шлік, усвідомлюючи неоднозначність можливих інтелектуальних інтерпретацій своєї позиції, відзначив, що можливо лише "психічне має реальність", фізичне ж – лише логічна конструкція, "знак". Аналогічним чином і природні закономірності трактуються як синтаксичні правила мови науки. "Події, щодо яких ми тепер утверджуємо, що вони були дві секунди назад, при додатковій перевірці можуть бути оголошені галюцинацією, або такими, що зовсім не відбувалися". Базисом наук вважав не пропозиції "протокольного" типу, а "констатації" ("beobachtungssatze") – акти свідомості особистості, яка пізнає, у моменти часу, що передують остаточній фіксації пропозицій протокольного характеру.
Постпозитивізм.
Необхідність врахування соціокультурних характеристик (неораціоналізм). “Критичний раціоналізм” Карла Поппера: принцип фальсифікації у зростанні знань завдяки науковій критиці і дискусії. Гіпотетико-дедуктивний метод. “Нова філософія науки”: Томас Кун (ідея парадигми та наукових революцій), Імре Лакатос (методологія науково-дослідницьких програм), Пол Фейєрабенд (наука як процес розмноження теорій).
Поппер Карл (1902-1994) – британський філософ, логік і соціолог. До 1937 працював у Відні, з 1946 до середини 70-х – професор Лондонської школи економіки і політичних наук. Автор і представник школи "критичного раціоналізму" – спроби конструктивного теоретичного подолання логічного позитивізму. Основні твори: "Логіка наукового дослідження" (1935), "Відкрите суспільство і його вороги" (1945), "Убогість історицизму" (1945), "Припущення і спростування" (1963), "Об'єктивне знання. Еволюційний підхід" (1972), "Автобіографія (Пошукові немає кінця) "(1974), "Відповідь моїм критикам" (1974), "Особистість і її мозок" (у співавторстві з Дж. Екклсом, 1977), "Реалізм і мета науки" (1983) й ін.
Головну мету філософії вбачав у вивченні росту наукового знання, особливо – наукової космології. Остання виявляє собою проблему пізнання світу, включаючи нас самих (і наше знання) як частин цього світу. На думку Поппера не існує особливого методу філософії – є метод будь-якої раціональної дискусії з чіткою постановкою питань і критичним аналізом пропонованих рішень. Запропонував принцип фальсифікації (принципового спростування будь-якого твердження) на противагу принципові верифікації. Затверджував органічну єдність теоретичного й емпіричного рівнів організації знання, а також гіпотетичний характер і схильність до помилок (принцип "фаллібілізма") будь-якої науки.
Відділення наукового знання від ненаукового, науки від "метафізики" (проблема "демаркації") позначав як істотно значиму в противагу орієнтаціям на розробку критеріїв значення. Ріст наукового знання (у рамках якого особлива увага повинна було приділятися проблемам і їх вирішенню) трактував як окремий випадок загальних процесів суспільних змін. Історія наукового пізнання – це історія сміливих припущень і їхніх перманентних спростувань. Глобальне ж світоуявлення Поппера виступало у вигляді теорії трьох світів: світу фізичних явищ; світу суб'єктивних (ментальних і психічних) станів свідомості; світу об'єктивного змісту мислення і предметів людської свідомості поза суб'єктом пізнання.
"Третій" світ ніде не локалізований і відносно автономний, тому що будь-яка теорія або ідея – першооснова для будь-яких немислимих для її авторів наслідків (найперший числовий ряд містив у собі і геометрію Евкліда, і усю пізнішу математику). Цей світ і впливає на свідомість людей, цивілізація є результат реалізації ідеальних об'єктів. Світ перший і світ третій взаємодіють у процесі інтеракції тільки через другий світ. Людина знаходить свою самість (самість – "пілот тіла-корабля") у процесі розвитку. Єдине знаряддя, на яке людина генетично запрограмована, - це мова. Еволюція самості й еволюція мови тісно переплітаються.
Суспільним ідеалом Поппера виступало "відкрите суспільство", влада розуму, справедливість, воля, рівність і запобігання міжнародних злочинів. На його думку "закриті суспільства" (тоталітарні держави) характеризуються вірою в існування магічних табу на відміну від "відкритого суспільства", у рамках якого "люди (у значній мірі) навчилися критично відноситися до табу і засновувати свої рішення на спільному обговоренні і можливостях власного інтелекту". Будь-які доктрини "суспільної вибраності" виникають як специфічна реакція на той або інший вид гноблення: доктрина вибраності єврейського народу виникає в епоху "вавилонського полону", доктрина пануючої арійської раси Ж. Гобіно виступила відповіддю аристократа-емігранта на ідею про вигнання французькою революцією "агресивних тевтонців", пророцтва Маркса про перемогу пролетаріату з'явилися в період найбільш жорстокої експлуатації робітничого класу у середині 19 ст. Теза Маркса про те, що класова свідомість робітників (заснована на єдності і солідарності) може бути акумульована і збережена після закінчення класової боротьби і з необхідністю повинна і здатна пережити умови і сили, що її породили, не узгоджується як з діалектикою самого Маркса, так і з його теорією про те, що класова свідомість робітників є відображенням важких суспільних умов їхнього існування.
Те, що людина була робітником, не є гарантія того, що вона завжди буде пам'ятати про солідарність пригноблених і не буде прагнути до експлуатації своїх колег. Пророцтва і пророкування Маркса про необхідність і неминучість пришестя соціалізму з'явилися результатом "мислення, заснованого на суб'єктивних бажаннях, віри в містичний колективізм. Глобальні теорії суспільного розвитку укупі із соціальними пророцтвами можуть в результаті закінчитися тільки катастрофою. Неприпустимо формулювати утопічну соціальну мету і потім підшукувати раціональні засоби для її досягнення.
Поппер принципово відкидав "історицизм" "лжепророків Гегеля, Маркса й інших оракулів". Історицизм для нього – концепція, відповідно до якої "область наук про суспільство збігається з областю застосування історичного, або еволюціоністського, методу і, особливо, історичного пророцтва". Історія, насправді, не має змісту. Тільки люди в стані надати їй мету і зміст. "Історицизм допускає, що ми можемо пожинати те, чого ми не сіяли, переконує нас у тім, що усе буде і повинне бути добре, якщо ми підемо в ногу з історією... Він намагається перекласти нашу відповідальність на історію. Історицизм народжується з крайнього розчарування в раціональності і відповідальності наших дій... Історицизм є спроба підмінити надію і віру людини, що породжені моральним ентузіазмом і презирством до успіху, якоюсь упевненістю, заснованою на... "людській природі" або на історичному приреченні... Якщо ми думаємо, що історія прогресує або що ми змушені прогресувати, то ми робимо таку ж помилку, як і ті, хто вірить, що історія має сенс, який може бути в ній відкритий, а не наданий їй. Адже прогресувати – значить рухатися до якоїсь мети, що існує для нас, як для людських істот. Для "історії" це неможливо. Прогресувати можемо тільки ми, людські індивідууми... захищаючи і підсилюючи ті демократичні інститути, від яких залежить воля і прогрес... Ми повинні стати творцями своєї долі... Відкинувши ідею про те, що історія політичної влади нас розсудить, і позбувшись від занепокоєння з приводу того, виправдає нас чи історія ні, ми, можливо, досягнемо успіху у встановленні контролю над владою. Саме в такий спосіб ми зможемо виправдати історію". Ми, на думку Поппера, "не можемо створити небеса на землі", треба відмовитися від пошуку чудодійної формули, що перетворить наше розбещене людське суспільство в ідеальне "золоте" співтовариство. За такими поглядами і надіями коштує древня як світ віра в можливість вигнання диявола з нашого світу через руйнування держави (анархізм) або шляхом ліквідації існуючої економічної системи (Маркс). Значимі соціальні успіхи цілком досяжні, але ціль політики в тім, щоб вибирати найменше зло з усіх мислимих.
Філософія науки.
КУН Томас (1922-1996) – американський філософ і історик науки, один з лідерів сучасної постпозитивістської філософії науки. На відміну від логічного позитивізму, що займався аналізом формально-логічних структур наукових теорій, Кун одним з перших у західній філософії акцентував значення історії природознавства як єдиного джерела справжньої філософії науки. Проблемам історичної еволюції наукових традицій в астрономії була присвячена перша його книга "Коперніканська революція" (1957), де на прикладах птолемеївської і коперніканської традицій Кун уперше здійснив реконструкцію змістовних механізмів наукових революцій. Коперніканський переворот при цьому розглядається ним як перехід наукового співтовариства до принципово іншої системи світобачення, що стало можливим завдяки не тільки внутрінауковим факторам розвитку, але і різним соціальним процесам ренесансної культури в цілому. Свою конкретизацію і найбільш яскраве вираження позиція Куна знайшла в його наступній книзі "Структура наукових революцій" (1962), що ініціювала постпозитивістську орієнтацію в сучасній філософії науки і зробила Куна одним з її найбільш значимих авторів.
Аналізуючи історію науки, К. говорить про можливості виділення наступних стадій її розвитку: допарадигмальна наука, нормальна наука (парадигмальна), екстраординарна наука (поза парадигмальна, наукова революція). У допарадигмальний період наука являє собою еклектичне з'єднання різних альтернативних гіпотез і конкуруючих наукових співтовариств, кожне з яких, відштовхуючи від визначених фактів, створює свої моделі без особливої апеляції до яких-небудь зовнішніх авторитетів. Однак згодом відбувається висування на перший план якоїсь однієї теорії, що починає інтерпретуватися як зразок рішення проблем і складає теоретичну і методологічну підставу нової парадигмальної науки. Парадигма (дисциплінарна матриця) виступає як сукупність знань, методів і цінностей, беззастережно поділюваних членами наукового співтовариства. Вона визначає спектр значимих наукових проблем і можливі способи їхнього рішення, одночасно ігноруючи не погодяться з нею факти і теорії.
У рамках нормальної науки прогрес здійснюється за допомогою кумулятивного нагромадження знань, теоретичного й експериментального удосконалення вихідних програмних установок. Разом з тим у рамках прийнятої парадигми вчені зіштовхуються з поруч "аномальних" (тобто не артикульованих адекватно в рамках прийнятої парадигми) фактів, що після численних невдалих спроб експлікувати їх прийнятим способом, приводять до наукових криз, зв'язаних з екстраординарною наукою. Ця ситуація багато в чому відтворює допарадигмальний стан наукового знання, оскільки поряд зі старою парадигмою активно розвивається безліч альтернативних гіпотез, що дають різну інтерпретацію науковим аномаліям.
Потім з віяла конкуруючих теорій вибирається та, котра, на думку професійного співтовариства вчених, пропонує найбільш удалий варіант рішення наукових головоломок. При цьому пріоритет тієї або іншої наукової теорії аж ніяк не забезпечується автоматично її когнітивними перевагами, але залежить також від цілого ряду поза наукових факторів (психологічних, політичних, культурних і т.п.). Досягнення конвенції в питанні вибору зразкової теорії означає формування нової парадигми і знаменує собою початок наступного етапу нормальної науки, що характеризується наявністю чіткої програми діяльності і штучною селекцією альтернативних і аномальних змістів. Виключення тут не складає і той масив знань, що був отриманий попередньою історією науки. Процес прийняття нової парадигми являє собою своєрідне переключення гештальту на принципово іншу систему світобачення, зі своїми образами, принципами, мовою, неперекладними і непорівнянними з іншими змістовними моделями і мовами. Видимість кумулятивної наступності в розвитку знання забезпечується процесом фахової освіти і підручниками, що інтерпретують історію науки відповідно до установок, заданих пануючою парадигмою. У силу цього досить проблематично говорити про дійсний прогрес в історії природознавства. Удосконалення і збільшення знання відрізняє тільки періоди нормальної науки, кожний з яких формує унікальне розуміння світу, що не володіє особливими перевагами в порівнянні з іншими.
Кун. воліє говорити не стільки про прогрес, скільки про еволюції (на зразок біологічної), у рамках якої кожен організм займає свою нішу і володіє своїми адаптаційними можливостями. Кунівська інтерпретація наукового прогресу викликала сплеск критичних публікацій, і його наступні роботи були зв'язані з уточненням вихідних положень, сформульованих у "Структурі наукових революцій". У своїй монографії "Теорія чорного тіла і квантова переривчастість. 1894-1912" (1978) К. аналізує соціально-психологічні і теоретико-методологічні фактори революції в квантовій фізиці, на прикладі якої показує парадоксальну перманентність революційних відкриттів. Концепція Куна надзвичайно вплинула на сучасну філософію науки. Обґрунтовані ним історико-еволюціоністський підхід, антикумулятивізм, ідея про соціокультурну обумовленість наукового пізнання (екстерналізм), уведені поняття парадигми і наукової революції в значній мірі сприяли подоланню неопозитивістської традиції у філософії науки й оформленню постпозитивізма, соціології та психології науки.
ЛАКАТОС Імре (1922-1974) – британський філософ угорського походження. Займався проблемою адекватного відтворення й опису емпіричної історії науки і її закономірностей шляхом створення нормативної методології в рамках філософії науки. У його творчості виділяють два етапи. У роботах раннього періоду Л. запропонував свій варіант раціональної реконструкції розвитку змістовної математики 17-19 ст. У роботах пізнього періоду відбувається перехід від реконструкції приватної науки до універсальної концепції розвитку наукового знання, що знайшло свою реалізацію в т.з. методології науково-дослідних програм. Головна ідея цієї концепції полягає в тому, що розвиток наукового знання відбувається в результаті конкуренції науково-дослідних програм, що складають "внутрішню історію" науки.
Науково-дослідна програма містить у собі: а) конвенціонально прийняте "тверде ядро", що складається з метафізичних "зовнішніх" стосовно науки передумов; б) "позитивну евристику", що визначає проблемне поле дослідження, виділяє захисний пояс допоміжних гіпотез і передбачає аномалії. По Л., не аномалії, а "позитивна евристика" диктує вибір проблем для науково-дослідних програм: учений бачить аномалії, але оскільки його науково-дослідна програма витримує їхній натиск, то він може вільно них ігнорувати. "Позитивна евристика" виступає в якості найбільше що швидко змінюється частини цих програм, тому що вона зіштовхується з дійсністю емпіричної історії науки, і повинна її витлумачувати, спираючи на тверде ядро програми. У випадку, якщо теоретичний ріст науково-дослідної програми передбачає емпіричний, то спостерігається прогрес. І навпаки: програма регресує, якщо її теоретичний ріст відстає від емпіричного, тобто коли даються тільки спізнілі пояснення відкриттів і фактів. Якщо дослідницька програма пояснює більше, ніж конкуруюча, то вона витісняє її і ця остання може бути усунута. Л. називає таку ситуацію "прогресивним і регресивним зрушенням проблем".
Однак, для Лакатоса представило труднощі встановити момент, коли одна науково-дослідна програма остаточно може витиснути іншу. Таке витиснення відбувається також і тому, що настає "крапка насичення", коли програма зустрічає на своєму шляху усе більше труднощів, протиставляє їм гіпотези, що розмивають її "тверде ядро" і приводять до її колапсу. Важливим є розходження, проведене Л. між "внутрішньою" і "зовнішньою" історією науки. Під "внутрішньою" історією Л. має на увазі науково-дослідну програму і складову її структуру елементи - "тверде ядро", "позитивну" і "негативну" евристику, "захисний пояс" гіпотез, прогресивне і регресивне зрушення проблем. Зовнішня історія або дає нераціональне пояснення історичних подій, інтерпретованих на основі "внутрішньої" історії, або – якщо зафіксована історія значно відрізняється від своєї раціональної реконструкції – вона дає емпіричне пояснення цієї відмінності. Кожна раціональна реконструкція створює деяку характерну для неї модель раціонального росту наукового знання. Однак усі ці нормативні реконструкції повинні доповнюватися емпіричними теоріями "зовнішньої" історії для того, щоб пояснити що залишилися нераціоналізуємі факти: справжня історія науки завжди багатша будь-яких її реконструкцій. Історія науки – це історія подій, обраних й інтерпретованих деяким нормативним чином. І якщо це так, то наступна проблема – це проблема оцінки конкуруючих реконструкцій або науково-дослідних програм. Прогрес методологічної іпостасі науково-дослідних програм Л. бачить, у порівнянні з іншими концепціями, у перекладі багатьох проблем з "зовнішньої" історії в "внутрішню".
Тулмін Стівен Еделстон (1922) – американський філософ постпозитивистского напрямку. Ранні роботи ("Філософія науки", 1953 і ін.) містять критикові неопозитивистской концепції науки. Згодом ("Велика Відень", 1973, у співавторстві з А. Яником; "Способи використання аргументації", 1958; "Походження науки", тт. 1-3, 1961-1965; "Передбачення і розуміння", 1961; "Знання і дія", 1976 і ін.) формулює власну дослідницьку програму в эпистемологии, основна ідея якої – ідея історичного формування й еволюції стандартів раціональності і "колективного розуміння" у науці. Підхід Т. конкретизується в дискусіях з іншими представниками постпозитивизма (Поппер, Кун, Лакатос, Фейерабенд і ін.) і оформляється в оригінальну еволюціоністську концепцію науки. У рамках цієї концепції Т. був уведений ряд эвристичных понять і представлень: "раціональна ініціатива", "концептуальний добір", "матриця розуміння", "інтелектуальна екологія" і ін., що задають дійсність эволюционнных процесів у науці.
ФейєрабендПол (Пауль) Карл (1924-1994) – американський філософ і методолог науки. Наукову кар'єру почав у 1951, працюючи в Англії, з 1958- у ряді північноамериканських університетів і в університетських центрах Західної Європи. Основні твори: "Проти методу. Нарис анархістської теорії знання" (1975), "Наука у вільному суспільстві" (1978), "Проблеми емпіризму. Філософські замітки" (1981) і ін. У науковій творчості спирався на ідеї критичного раціоналізму (Поппер), історичної школи у філософії науки (Кун), зазнав впливу від марксизмуВ. Холличер) і ідеології контркультуры (Франкфуртская школа). У 1970-і Ф. створює концепцію "епістемологічного анархізму". Анархізм у розумінні Фейєрабенда малопритягальний у політичному вимірі, але незамінний для эпистемологии і філософії науки.
У руслі основних ідей постпозитивизма Ф. заперечує існування об'єктивної істини, визнання якої розцінює як догматизм. Відкидаючи як кумулятивность наукового знання, так і наступність у його розвитку, Ф. відстоює науковий і світоглядний плюралізм, відповідно до якого розвиток науки з'являється як хаотичне накопичення довільних переворотів, що не мають яких-небудь об'єктивних основ і раціонально не з'ясовних. Розвиток наукового знання, по Ф., припускає необмежене збільшення (проліферацію) конкуруючих теорій, взаємна критика яких стимулює наукове пізнання, а успіх кожної з них визначається умінням автора-одиночки "організувати" його. Тому що наука не є єдиною або кращою формою раціональності, то джерелом альтернативних ідей можуть бути будь-які поза наукові форми знання (магія, релігійні концепції, здоровий глузд і т.д.). Настільки ж правомірна і теоретична завзятість авторів наукових концепцій, тобто відмовлення від альтернатив у пізнанні незалежно від критики створюваних наукових теорій. "Пошук знаходить кілька напрямків, виникають нові типи інструментів, дані спостережень входять у нові зв'язки з іншими теоріями, поки не установиться ідеологія, досить багата, щоб постачити незалежними аргументами кожен факт.
Сьогодні ми можемо сказати, що Галілей був на вірному шляху, тому що його напружені зусилля в напрямку досить дивної для того часу космології дали зрештою все необхідне, щоб захистити неї від тих, хто готовий повірити в теорію, якщо в ній є, наприклад, магічні заклинання або протокольні пропозиції, що відсилають до фактів, що спостерігаються. Це не виключення, а норма: теорії стають ясний і переконливими тільки після того, як довгий час незв'язані її частини використовувалися різним образом. Абсурдне передбачення, що порушує визначений метод, стає неминучою передумовою ясності й емпіричного успіху". Заперечуючи єдині методологічні стандарти і норми наукового пізнання, Ф. приходить також і до методологічного плюралізму. "Може бути успішним будь-який метод.
Виходячи з факту теоретичного навантаження мови наукових спостережень, він висловлює сумніви в можливості емпіричної перевірки наукових побудов і наполягає на принциповій несумірності наукових теорій (наприклад, загальних космологічних картин реальності) через неможливість порівняння їхній із загальним емпіричним базисом. У Ньютона "форми, маси, обсяги і тимчасові інтервали – фундаментальні характеристики фізичних об'єктів, у той час як у теорії відносності форми, маси, обсяги і тимчасові інтервали суть зв'язки між фізичними об'єктами і системами координат, які ми можемо змінювати без якої б то ні було фізичної інтерференції". (Поппер підкреслював некоректність такого підходу: несумірність може бути властива лише релігійним і філософським системам; теорії ж, що пропонують раціональне рішення аналогічних проблем, можуть зіставлятися). До того ж, на думку Фейєрабенда, оскільки знання ідеологічно навантажене, остільки боротьба альтернативних підходів у науці багато в чому визначається соціальними орієнтирами і світоглядною позицією дослідників. Через це кожен дослідник вправі розробляти свої концепції, не узгоджуючись з якими-небудь загальноприйнятими стандартами і критикою з боку колег.
Авторитаризм у будь-якій його формі неприпустимий у науковій ідеології. У "вільному суспільстві", ідею якого відстоював Ф., усі традиції рівноправні й однаково вхожі в структури влади. Воля – продукт різновекторної активності індивідів, а не дарунок амбіційних теоретичних систем, які сповідує влада. "Релятивізм лякає інтелектуалів, тому що загрожує їхнім соціальним привілеям (так у свій час просвітителі загрожували привілеям священиків і теологів). Народ, довго тиранізований інтелектуалами, навчився ототожнювати релятивізм із культурним і соціальним декадансом. Тому на релятивізм нападають і фашисти, і марксисти, і раціоналісти. Оскільки виховані люди не можуть сказати, що відкидають ідею або спосіб життя через те, що ті їм не по вдачі (це було б ганебно), то вони шукають "об'єктивні" причини і прагнуть дискредитувати попередників".
Протиріччя в розвитку науки, негативні наслідки науково-технічного прогресу спонукали Фейєрабенда до заклику відокремити науку від держави подібно тому, як це було зроблено з релігією: позбавити суспільство духовного диктату науки. Вступаючи в конфлікт з академічною філософією науки, Фейєрабенд виразив нові тенденції в розвитку цього дослідницького напрямку, відкрив нові перспективи в рішенні його внутрішніх проблем, розширюючи предмет і методологічний інструментарій сучасної епістемології. Для нього характерне обговорення методологічних питань у широкому соціокультурному контексті. Концепція Фейєрабенда вносить екологічні і гуманістичні мотиви, з неї бере початок новітній напрямок у соціокультурному аналізі знання – антропологія знання, що виходить із сумірності знання і людських здібностей і потреб.