Свобода совісті як результат розвитку суспільства та її сутність

Література: 8, с. 244 - 258; 10, с. 366 - 371; 13, с. 204 -213; 14, с. 333-356.

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

Поняття свободи совісті є складним за змістом. Совість -це здатність особи здійснювати моральний самоконтроль і нести відповідальність за свої погляди і вчинки перед людьми, вдаватися до самооцінки таких вчинків. Свобода - це усвідом­лена необхідність та дії людини відповідно до цієї необхідності. Свобода - це також можливість і здатність робити вибір згідно зі своїми переконаннями, обумовлювати свої вчинки світогляд­ними уявленнями, що сформовані за власним бажанням.

Отже, свобода совісті в широкому розумінні - це можли­вість і здатність людини робити власний вибір, нести відпові­дальність за вчинки й думки згідно зі своєю совістю. Вона є складником духовної свободи людини.

Оскільки впродовж тривалого часу в історії культури світоглядні, особливо моральні, проблеми розв'язувалися за допомогою релігії та церкви, яка встановлювала свої принципи та критерії світогляду й моралі, то поняття свободи совісті було зосереджено на питаннях визнання чи невизнання авторитету релігії щодо світоглядних і моральних проблем.

З огляду на це склалося більш вузьке розуміння свободи совісті як незалежності людини у визначенні свого ставлення до проблем світогляду та релігії зокрема. Таке розуміння свободи совісті обумовлено тривалим історичним пануванням у суспіль­стві ідеології релігії. Подібне знаходимо у вимогах тих діячів

культури, які намагалися звільнити совість людини від релі­гійного диктату й догматизму, оскільки вона була єдиним світоглядом людей, далеким від досконалості, безперечно, заснованим на сумнівних, спотворених визначальних ідеалах.

У своїй еволюції свобода совісті пройшла складний шлях ідеологічний вимог, близьких за змістом, але відмінних за обсягом здійснення прав людини на свободу вибору у ставленні до релігії. Це вимоги свободи віротерпимості й віросповідання.

Віротерпимість - це визнання права людини сповідувати поряд із державною релігією інші віровчення, за суттєвого обмеження впровадження їх у суспільстві. Віротерпимість - це терпиме ставлення до існування, окремо від офіційної релігії, інших віросповідань, визнання за іновірцями певних громадян­ських прав і, зокрема, права приватне чи публічно відправляти релігійні культи. Права прихильників інших віровчень установ­лювалися здебільшого відповідними актами.

Свобода віросповідання - це право людини вибирати і сповідувати будь-яку релігію, їхня рівність перед законом, а також рівні можливості користування політичними і громадян­ськими правами. Свобода віросповідання також регламенту­валася правовими актами держави.

Уперше в історії культури проблема свободи совісті, думки й переконань постала в античну епоху. Це було обумов­лено тим, що на той час релігія панувала в суспільстві, і кожний громадянин був зобов'язаний виконувати загальнодержавні культи. Ухилення від цього вважалося злочином, критика та осміювання богів каралися смертю. Тому в цих умовах було зроблено перші намагання звільнитися від релігійного диктату, від страху перед богами (скажімо, як це зробили Демокріт, Геракліт, Епікур, Лукрецій Кар та ін.).

Епоха Відродження принесла послаблення духовного гні­ту релігії. Обумовлено це було подальшим розвитком суспіль­ства, науки, культури, мистецтва, філософії, на основі яких було піддано критиці релігію, схоластику, ідеологічні доктрини цер­кви та ін. Епоха Відродження по-іншому поставила проблему

свободи як свободи розуму. Цю позицію яскраво висловив М. Монтень (XVI ст.). Він сформулював концепцію свободи віротерпимості, передумовою якої повинна бути свобода всіх релігій, всіх переконань і взагалі всякої думки.

Проблема совісті, переконань, звільнення розуму від пут релігійних стереотипів католицизму (тобто звільнення науки від опіки церкви) і навіть свободи релігій особливо загострились у період буржуазних революцій і Реформації. Це було обумовлено тим, що буржуазія вперше в історії людства висунула гасло "Свобода, рівність, братерство" як вищу цінність людства; у свою чергу, розвиток промисловості та науки теж вимагав по­слаблення опіки церкви. Врешті, боротьба протестантизму з католицизмом під час Реформації втілювала в життя ідею віро­терпимості, тобто визнання не тільки суспільством, а й держа­вою права на свободу існування інших віровчень.

Отже, економічний та духовний розвиток суспільства привів до необхідності свободи віросповідання, совісті, переко­нань. Упродовж XVI - XVIII ст. ці вимоги було концептуально обґрунтовано буржуазними ідеологами. Водночас вони не лише довели необхідність визнати поряд з офіційною і неофіційну релігію (тобто протестантські церкви), а й висунули вимогу звільнення совісті, переконань, світогляду людини від панівної в суспільстві релігії, права окремої людини обирати релігію від­повідно до своїх переконань і совісті.

Перші кроки у вирішенні проблеми совісті за нового часу зробили утопісти. Для Т. Мора свобода совісті асоціювалася з релігійною свободою. Кожному громадянинові "Утопії" дозво­лялося належати до тієї релігії, яка йому подобалася. В "Утопії" навіть каралося смертю чи рабством розпалювання релігійного фанатизму, збуджування смути в народі, насильства та зневаги до іновірців. Утопісти вимагали визнати право кожної людини сповідувати будь-яку релігію та змінювати її згідно зі своїми переконаннями, право дотримуватися поглядів відповідно до голосу совісті.

Новий етап у розвитку концептуального підходу до про­блеми свободи совісті обгрунтували буржуазні ідеологи Б. Спі­ноза, Д. Локк, П. Бейль та ін. Так, Б. Спіноза основу будь-якої свободи вбачав у досягненні розумом істинного знання. "Дер­жава вільна тоді, коли закони її ґрунтуються на здоровому глузді..." - казав автор. За доктриною Б. Спінози, держава має допустити існування свободи переконань, а релігійна віра - це справа совісті кожного громадянина. Що ж до релігії та церков­них організацій, то держава повинна підпорядковувати їх су­спільному інтересові, тобто злагоді й миру, моральному само­вдосконаленню населення.

У XVIII ст., з появою буржуазних держав, ідеї віротер­пимості, свободи віросповідання знайшли відображення у пер­ших конституційних законодавствах. Так, ст. 10 Декларації прав людини і громадянина, затвердженої Національними зборами Франції у 1789 р., наголошувала: "Нікого не можна турбувати за його думки, навіть релігійні, якщо їх вияв не порушує суспіль­ного порядку, встановленого законом".

Отже, протягом століть у суспільній свідомості склалися біль-менш конкретні уявлення про свободу совісті, а консти­туційні акти нових держав затвердили ці ідеологеми у відпо­відних нормах права.

Узагальнюючи існуючі вимоги до свободи совісті і в історичному процесі, необхідно з'ясувати зміст цілісної концеп­ції свободи совісті, що потім була викладена у конституціях зарубіжних країн. Головні постулати цієї концепції такі:

1) держава надає дозвіл на існування різноманітних релігій та віровчень, забороняючи водночас такі обряди і культи, що принижують людську гідність;

2) громадянам надано право сповідувати будь-яку релі­гію, входити чи виходити з релігійних громад, безперешкодно створювати нові релігійні течії чи конфесії на визначених умовах;

3) забороняється примушувати громадян брати участь у релігійних актах, ритуалах чи обрядах;

4) громадянам надано рівні права в суспільстві неза­лежно від їхнього віросповідання;

5) права громадян на віросповідання захищаються дер­жавою від намагань обмеження їх з боку інших організацій;

6) держава гарантує рівні права перед законом усім релігійним конфесіям;

7) церква відокремлюється від держави, школа - від церкви.

Оскільки релігійні відносини - складовий елемент сус­пільних відносин, суб'єктами яких є релігійне та нерелігійне населення, держава зобов'язана законодавче регулювати їх.

Гарантуючи при цьому можливість сповідувати або не сповідувати ту чи іншу релігію, держава водночас повинна опікуватися дотриманням чинного законодавства, прав і свобод усіх громадян. У цьому контексті конституція Японії., наприк­лад, свободу віросповідання поєднує з необхідністю дотримання суспільного спокою, виконанням інших громадських, виробни­чих обов'язків. Навіть у декларації Ватикану про релігійну сво­боду зазначається, що релігійні організації та віруючі повинні виконувати вимоги світської влади, дотримуватися громадського порядку, а громадянське суспільство має право захищатися від лихослів'я під релігійними гаслами.

Держава може обмежити, регламентувати право на сво­боду совісті. Звужуючи або розширюючи межі цього права, вона регулює лише межі суспільних можливостей зовнішнього вияву свободи совісті - публічних дій індивіда в духовній сфері, проте неспроможна надати або забрати свободу совісті індивіда.

Свобода совісті як релігієзнавча, правова категорія пев­ною мірою розкриває свою сутність через поняття "свобода релі­гії"", яке містить усі аспекти свободи совісті, самовизначення особистості у сфері релігійного світогляду, релігійних ціннісних орієнтацій, а також зовнішнє самовираження на їх основі.

Свобода релігій - правові, суспільно-політичні, економічні можливості й гарантії для вільного самовизначення та само-реалізації особистості, незалежного функціонування релігійних організацій та їх інститутів.

Поняття "свобода совісті" й "свобода релігій" взаємо­пов'язані, але не тотожні. Якщо перше охоплює широку сферу духовного, світоглядного буття людини, в якій вона самовиз­начається і самореалізується, то друге постає як свобода вибору і самоствердження індивіда лише в системі релігійних координат.

Як один з аспектів структурних елементів свободи сові­сті, свобода релігії реалізує себе через свободу віросповідання та свободу церкви.

Свобода віросповідання - законодавча гарантоване пра­во особистості вільно, без зовнішнього примусу обирати, спо­відувати будь-яку релігію, задовольняти свої релігійні потреби, здійснювати інші культові дії відповідно до своєї релігійної орієнтації.

Вона передбачає рівність віруючих усіх конфесій перед законом, відсутність дискримінації за релігійним принципом. Свобода віросповідання дає право не лише обирати будь-яку ре­лігію, але й не обирати жодної. Тобто право вибору передбачає і право відмови від вибору.

Свобода релігії має внутрішній і зовнішній аспекти вияву -свободу вибору певного релігійного світогляду, публічне сповіду­вання релігій. Для віруючої людини важливе значення має "зов­нішнє сповідування віри", яке, наприклад, християнство вважає суттєвою ознакою християнської совісті й розглядає його як необ­хідну умову перебування у християнстві, стверджуючи, що справжня релігійна совість не може існувати потаємно, а повинна виявляти себе зовні. Воно навіть оголошувало єретиками тих при­хильників християнства, які заперечували необхідність зовніш­нього вияву своїх релігійних переконань, вважаючи достатньою лише внутрішню (у совісті) належність до християнства.

Свобода релігій ~ меж свободи, в яких, згідно з віроспо­віданням, може реалізовуватися ініціатива та самодіяльність віруючих щодо тлумачення головних положень віровчення, від­правлення культів.

Вона є одним з аспектів свободи совісті, виражається зде­більшого через свободу думки щодо релігійних цінностей, норм,

установок тощо. Реалізація її нерідко є проблематичною й роз­цінюється як єресь.

Кожна людина має сама визначити форми, способи, шляхи пізнання істини, свого єднання з Богом. Вона від на­родження має право бути вільною, суверенною і незалежною у виборі й захисті своїх ідей, переконань, суджень, свого погляду на світ, сенс і призначення людського життя. Це справа її совісті. Сфера совісті - приватна сфера особистості. Держава не повинна втручатись у цю делікатну царину людського буття. Вона не повинна нав'язувати своїм громадянам той чи інший світогляд, прагнути до встановлення істин віри або форм богослужіння силою своїх законів.

Обов'язок держави - забезпечити (законодавче, еконо­мічно та політичне) гарантії вільного самовизначення та само-реалізації особистості в духовній, у тому числі релігійній, сфері. Різні світоглядні, релігійні концепції, різне світобачення повинні мати право на буття в суспільній чи індивідуальній свідомості.

Свобода церкви - законодавча закріплене й гарантоване державою право на вільну діяльність церкви та інших релігійних організацій в межах їх функціонального призначення, органі-заційно-управлінських потреб.

Це поняття відображає ступінь автономності церкви, незалежності від втручання держави в її внутрішні справи тощо.

Тісне поєднання офіційної релігії та державного апарату породжує різні варіанти клерикальної держави. В одних країнах (Саудівська Аравія, Пакистан) клерикальний вплив поширю­ється на різні сфери суспільного буття. Наприклад, в Саудівській Аравії державною релігією є іслам, атеїзм заборонений і переслі­дується законом. В інших країнах формально декларується сво­бода віросповідання, але водночас існують привілейовані релігії та релігійні течії: в арабських країнах - іслам, в латиноамери­канських і західноєвропейських - католицизм, у Греції - право­слав'я. Визнання особливого становища певної церкви зафік­совано в конституціях 42 держав; законодавство ЗО країн обу­мовлює зайняття вищих посад в державі прийняттям релігійної

присяги; в 17 країнах посаду глави держави можуть обіймати тільки ті особи, які належать до офіційної церкви. Існує чимало держав, у яких офіційної державної релігії немає, наприклад, США, Україна.

Питання 2