Філософія в стародавній індії.

ЗАРОДЖЕННЯ ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ, ЇЇ КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ

Філософія виникла з необхідності осмислення людиною себе, своєї сутності та навколишнього світу. Свій зміст вона бере з практики освоєння людиною дійсності, з висновків і результатів конкретно-наукового пізнання людиною світу, з народної мудрості та з логіки власного розвитку.

Філософія виникла як теоретичне осмислення і дальший розвиток попередніх типів світогляду. Тобто з точки зору розвитку людства можна виділити такі типи світогляду як: міф, релігія і філософія. Будучи первісною формою, міфологія була єдиною формою суспільної свідомості тому й містила в собі у нерозчленованому, зародковому вигляді всі наступні форми суспільної свідомості –релігію, мораль та ін (також філософію).

Вона відображала специфічні риси первісного людського колективу, тобто вони були притаманні йому лише в тій мірі в якій він належав до певного колективу. Первісні люди не розповідали міфи, а колективно їх “переживали”, “відтворювали”. Це було тому, що первісні люди мислили образами, було відсутнє абстрактне мислення.

Наступною формою світогляду була релігія. специфічною її ознакою є віра в існування надприродніх сил (Бога, духа, чортів та ін. ) та втручання їх в дійсне життя. тут має місце поділ на посейбічний та потойбічний світ.

Виникнення релігії звязане із появою в людській голові здатності до абстрактного мислення.

Головними і невідємними частинами релігії є:

1. концептуальний елемент – сукупність вірувань, уявлень, міфів, ідей даної релігії. 2.релігійні почуття; 3. культові дії, обрядові настрої.

Релігія не аргументує свої положення, а сприймає їх на віру.

Вона побудована на догмах, які непотребують доведення.

Наступною історичною формою світогляду є філософія. це перша наукоподібна форма світогляду. Філософія виникає внаслідок подальшого розвитку практично-матеріальної діяльності людини, становлення наукового розуміння нею світу, що протилежне релігійному.

Філософський світогляд виник і розвивався у рабовласницькому суспільстві (Індії, Китаю, Греції), в умовах поглибленого поділу праці від фізичної, руйнівння традиційних звязків і шаблонів поведінки людей родового суспільства. Спільними рисами всіх форм суспільної свідомості є те, що вони виникли в процесі практичної діяльності людини.

Саме в цей час і спостерігається перехід від міфологічного світобачення до філософського. Але становлення суто філософських поглядів як теоретичної форми сприйняття світу датується більш пізнім часом - XIII - XI ст. до н.е. При цьому слід наголосити, що виникнення філософії в країнах Сходу (Китаї та Iндії) є тривалим процесом, що здійснювався на фоні древньої міфології. Це знайшло своє відображення у специфіці філософських концепцій, напрямків і шкіл. На зміну жрецям приходять мудреці (філософи), які, на відміну від своїх попередників, не займаються тлумаченням волі Неба, а намагалися пояснити сутність природи і людини, розкрити їх взаємозв’язок і взаємодію, визначити місце людини у суспільстві, її відношення до влади, закону.

Перші відомості із філософії знаходимо у Єгипті і Вавілоні. Однак це ще не були філософські системи, а скоріше якісь уривчасті знання з геометрії, астрономії і медицини. Уже сформовані філософські системи, які дійшли до нас, знаходимо у стародавньому Китаї та Iндії.

ФІЛОСОФІЯ В СТАРОДАВНІЙ ІНДІЇ.

У IV - III тис. до н.е. відбувається формування класового суспільства в Iндії. Воно знайшло своє відбиття у так званій ведичній літературі - стародавній пам’ятці індійської культури. Веди (від слів відати, знати; як бачимо спільність коренів, що свідчить про зв’язок санскрита із старослов’янською, а через неї і з українською мовами) являють собою збірники записів міфологічних текстів та релігійних гімнів, в яких відображено не лише тогочасне духовне життя, але й економічне та соціальне, відтворюється класова та соціальна структура суспільства. Вони також є свідченням певного рівня пізнання світу та людини. Веди є найвищим авторитетом стародавньої індійської культури.

Традиційно ведична література розділяється на три групи текстів. Перша група (Ригведа) - збірка гімнів до XII ст. до н.е. Друга - Брахмана ста шляхів - це керівництва ведичного ритуалу. Третя - Упанішади -містить у собі основи староіндійського релігійно-філософського мислення. У ведах добре видно зв’язок міфології, релігії та філософії. Особливо це стосується прагнення віднайти загальний принцип, який би дав можливість пояснити окремі явища навколишнього світу.

Найбільш відомими філософськими напрямами в стародавній Iндії були: джайнізм, буддизм, чарвака і йога.

Однією з найстаріших філософських шкіл, яка виступала проти ведичних традицій, був джайнізм. Його засновником є Вардхамана, який одержав звання Джина (тобто Переможець над кругообігом перетворень та кармою). Центральною проблемою його вчення є проблема особи. Його вихідними положеннями є: 1) визнання двоїстої природи особи (матеріальної та духовної); 2) їх з’єднання за допомогою карми приводить до виживання індивіда; 3) у кожного індивіда має місце боротьба добрих та злих карм; 4) особа здатна звільнитися від злих карм, а потім і від сансари.

Буддизм - це впливове ідеалістичне вчення в стародавній Iндії, яке згодом разом із християнством та ісламом перетворилося в одну із світових релігій. Його засновником є принц Сіддхартха Гаутама, який згодом отримав ім’я Будди, тобто пробудженого, просвітленого. Буддизм розглядає світ як єдиний потік матеріальних і духовних елементів -”дарм”. “Дарма” невпинно змінюється, внаслідок чого реальність постає процесом вічного і неперервного становлення. Вчення це діалектичне, але мінливий потік буття як невпинного становлення заважає людині досягти вершин досконалості. Останнє досягається шляхом самоспоглядання і сомозаглиблення, кінцевою метою яких є стан вічного блаженства - “Нірвана”.

Однією з шкіл, яка також виступала проти Вед була філософія чарвака (що в перекладі із санкриту означає чотири слова) або локаята. Ця школа виникла у середині першого тисячоліття до н.е.Свою назву локаята отримала від того, що визнавала існування тільки посейбічного матеріального світу. Основою світу за цим вченням є чотири першоелементи: земля, вода, повітря і вогонь. Коли тіло людини руйнується -гине і вона сама. Смерть – кінець… У стародавній Iндії мали місце і пошуки практичної філософії. Такою філософією була система “йога” або точніше -йога-сутра, засновником якої вважається Патанджалі.

“Йога” у перекладі означає з’єднання, зосередження (медитація). Дійсний зміст цього поняття - шлях, або спосіб практичного з’єднання людини з богом. Філософія йоги, яка акцентує на дослідженні психологічних категорій та практичному психологічному навчанні, спирається на положення про медитацію (взяте із попередніх шкіл).

В розробленій йогою системі важливим елементом є опис правил психологічно орієнтованого тренування. Все це веде до того, щоб звільнити душу від тенет карми та самсари. (Сансара - уявлення про переродження душі в різних тілесних формах (людини, тварини, рослини). Карма - закон відплати, який нібито діє при перевтіленнях людини з однієї живої істоти в інші.)

1.3.ОСНОВНІ ФІЛОСОФСЬКІ ВЧЕННЯ СТАРОДАВНЬОГО КИТАЮ.

Китайська концепція царської влади створила підставу для подальшого розвитку філософії людини і природи. Правити імперією вимагалось у відповідності із рухом всесвіту. Про це говорив Дун Чжун-шу (II ст. до н.е.).

Філософія династії Хань розглядала оточуюче середовище як таке, що складається з п’яти частин, рух яких здійснюється в результаті взаємодії протилежностей. Такими частинами є: п’ять элементів св.іту (дерево, вогонь, земля, метал, вода), п’ять органів чуття (очі, ніс, язик, рот, вуха), п’ять внутрішніх органів (селезінка, легені, серце, печінка, нирки), п’ять пристрастей (радість, гнів, бажання, скорбота, страх), п’ять музичних нот (до, ре, мі, соль, сі) і п’ять основних чисел (3, 5, 7, 8, 9). Двома протилежностями були: “ян”, що уособлює все чоловічого роду, та “інь”, що відповідає жіночому початку.

Якщо в Китаї виникало якесь вчення, то воно носило назву того, з чиїм іменем було пов’язане. Це були цілі школи за ім’ям їх виконавців. Спільним для всіх цих шкіл була наскрізна для кожної з них ідея такого змісту: “Досконалою є середина”. Ця ідея сформувалася у відповідності із світобаченням китайцем природи і людини як єдиного цілого.

Найбільш відомими давньокитайськими філософськими школами є даосизм і конфуціанство.

Даосизм. Якщо говорити філософською мовою, то “дао” - це всеохоплююче світоглядне поняття. Засновником цього вчення вважають Лао-цзи (VI - V ст. до н.е.), а його продовжувачем Чжуан-цзи (біля 368-286 р. до н.е.). Головні ідеї цього вчення викладені у книзі - “Даодецзін”. В чому ж полягає суть цього вчення?

Дао - це нетілесний, нескінченний, вічний, незмінний, безформний, недоступний для сприйняття органами чуттів початок. Цей початок є дійсною основою всіх речей і явищ природи і тотожний небуттю. Разом з цим він є і всеохоплюючим законом світу.

Другим моментом є характеристика “дао” як вічного процесу перетворення. Цей момент можна назвати діалектикою “дао”.

Третім моментом характеристики “дао” є його перехід на рівні речей, який супроводжується поняттям “де”. В цьому переході діють протилежні “інь” та “ян”.

Філософія даосизму - це, перш за все, прямування по шляху, вказаному природою

Головним ідеалістичним напрямом у Стародавньму Китаї було конфуціанство, створене видатним мислителем Конфуцієм (551-479 рр. до н.е.).

Основний зміст конфуціанства викладено у книзі “Лунь Юй”, написаній учнями Конфуція. Iдеалістична концепція конфуціанства має виразний етично-гуманістичний характер (недаремно фундаментальним поняттям цього вчення є “жень” - гуманність). “Жень” визначає відносини між людьми, пропагує повагу і любов до старших за віком або соціальним становищем. Згідно з принципом “жень” правителі держав мусять бути людьми мудрими, давати підданим приклад особистої високоморальної поведінки, піклуватися про підданих як батько.

Домінуючим фактором виховання, на думку Конфуція, є приклад і вимога чітко дотримуватися церемоніалу, оскільки церемонія - це зовнішній бік прояву шанування, синівної любові, відданості обов’язку, тобто того, що становить життя.

Пізнання людиною зовнішнього світу (чжи) є не що інше, як засвоєння добродійних чинників. Це слідування за мудрецями.

Вчення Конфуція продовжував Мен-цзи (372-289 рр.), який твердив, що люди за своєю природою поділяються на людей розумової і фізичної праці. Перші покликані управляти другими.

В цілому слід відзначити, що даосизм і конфуціанство були найпоширенішими в Китаї протягом усієї історії з давніх часів їх виникнення. Відомий китайський вислів стверджує: “Якщо конфуціанство - це верхній одяг китайця, то даосизм є його душею”.