Тема для обговорення на семінарі

Особливості античної філософії філософії

1. Досократичний період у античній філософії: перехід від міфа до логосу (Мілетська школа, піфагорійці, Геракліт, елеати, софісти, натурфілософи і атомістики).

2. Філософські вчення Сократа, Платона і Арістотеля.

3. Етичні вчення стоїків і епікурейців.

4. Система неоплатонізму.

Першоджерела для самостійного читання.

Платон

Філософію Платона (427 – 347 до н.е.) по праву вважають вершиною всієї стародавньої історії розвитку духу. За своєю спрямованістю вона багато в чому продовжує справу, яку розпочав Сократ, а за глибиною теоретичного дослідження не поступається, а часто навіть переважає філософію досократиків. Платон справив величезний вплив на наступників. Його школа, Академія, яка була організована в 385 р. до н. е., проіснувала майже 1000 років. Платонізм процвітав у часи пізньої Античності завдяки створеній Плотіном системі неоплатонізму, а також у часи італійського Ренесансу.

Ядром філософії Платона є вчення про ідеї. Зміст його концепції полягає у припущенні царства нематеріальних, вічних і незмінних сутностей, ідей (із гр., ейдос, ідея). Ідеї у розумінні, яке їм надавав Платон це, - першообрази реальності, за якими оформлюються предмети чуттєвого світу. Вони існують об’єктивно, що означає - незалежно від нашого знання про них. З цієї причини прийнято називати таку позицію Платона об’єктивним ідеалізмом.

Платон пропонує теорію “двох світів”, за якою світ незмінних ідей знаходиться над світом речей, які перебувають у постійному становленні. В такому випадку лише перший існує насправді, фактично і є дійсним, як це вже раніше постулювали елеати для буття.

Світ тілесного підпорядковується царству ідей, як етично так і онтологічно: він бере лише співучасть у бутті через наслідування, копіювання світу ідей. У платонівському діалозі “Держава” >Politeia< світ виявляється поділений спочатку на дві, а потім ще раз на дві сфери:

Світ видимий; не прямо сприйняте (наприклад, тінь і віддзеркалення) і безпосередньо сприйняте (предмети та живі істоти).

Світ доступний лише духу; сфера науки (наприклад, математика, якій вдається вийти за межі матеріального споглядання (як, наприклад, геометричні фігури) до пізнання (як, наприклад) загальні теореми)) і царство ідей, споглядання яких доступне лише чистому розуму.

Центральним пунктом філософії Платона є ідея добра-блага. Добро займало центральну позицію вже у Сократа, але Платон надає йому більшого значення і трактує в набагато ширших рамках. У нього воно виходить за межі етики і трактується швидше як ціль і походження всього буття в цілому, а також займає ключову позицію як у теоретико-пізнавальній, так і в онтологічній проблематиці. Так добро постає як корінь і основа всіх ідей узагалі і залежить тільки саме від себе. З нього виходять ідеї буття і цінності, а разом із ними і всього всесвіту. Ідея добра надає їм порядку, міри і єдності. Ідея добра в діалозі “Держава” прирівнюється до сонця. Місце добра в межах мислимого буде дорівнювати сонцю в межах видимого світу.

У сьомій книзі діалогу “Держава” викладена відома платонівська притча про печеру, яка являє образ сходження до ідей: люди в печері схожі на закутих істот, які не можуть бачити дійсний світ. Вони сприймають за дійсність тіні від штучних предметів, які малює джерело світла на печерній стіні. При цьому тіні і предмети в печері відповідають чуттєвому досвіду, а світ поза печерою - це умоглядний світ ідеальних сутностей. На цій алегорії Платон вибудовує свою теорію пізнання, яка базується на понятті пригадування. Саме вихід із печери по сходинках, тих самих, що і у алегорії лінії, буде шляхом до пізнання як пригадування.

Платон. Держава.[1]

- Постарайся, будь ласка,— сказав він.

Отож, уяви собі,— почав я,— що, як ми й говорили, є двоє володарів: один — над родом предметів, доступних осягненню розумом і в світі думки, а другий владарює над усім видимим — не хочу вживати слова "піднебесним", щоб тобі не здавалося, що я підігрую софістам[2]. Чи ти можеш собі уявити ці два види: ви­димий і уявний?

- Можу.

- Отже, для порівняння візьми лінію, поділену на два нерівних відтинки, і кожен з них, що ніби світ видимий і світ уявний, так само розділи знову і будеш мати перед собою їхнє взаємне співвідношення. Тоді, завдяки більшій чи меншій виразності, один із відтинків світу видимого міститиме образи. Я називаю образами відкинуті тіні, потім відображення на воді й на твердих, гладких чи виблискуючих предметах і всі інші подібні від­биття, ти розумієш, про що я?

Розумію.

- За другий відтинок видимого світу візьми все, що нас оточує,— живі істоти, всілякі рослини, а також цілу сукупність витворів людських рук, навіть ті, які ще потребують виготовлення.

- Беру,— сказав він.

- А чи зміг би ти визнати,— допитувався я,— таке розрізнення всього стосовно справжності й несправжності, як відношення того, що ми думаємо, до того, що ми знаємо, так і подібне відноситься до свого першообразу?

- Визнаю без застережень,— мовив він.

- А тепер задумайся над світом уявним. Яким чином його можна розділити?

- І яким?

- А таким, щоб один відтинок був той, у якому душа шукає серед припущень, послуговуючись образами предметів із частин, які в нас вийшли при поділі видимого світу, і тому вона змушена від засновків виходити не до початку, а до кінця. Що ж до другого відтинку, то тут душа простує від засновку до абсолютного початку, вона вже не користується образами, як це було перед цим, а долає свою дорогу лише з допомогою самих ідей[3].

- Щось я не так уже й багато зрозумів із того, що ти сказав,— мовив він.

- Скоро тобі все проясниться,— відповів я,— і буде це тим швидше, коли передусім я скажу ось що: гадаю, ти знаєш, що ті, які геометрією, рахунком і тому подібним бавляться, щоразу виходять з того, що таке парні й непарні числа, фігури, три види ку­тів та інше, близьке до цього. Це вони беруть за основу і зовсім не вважають за потрібне обґрунтовувати його ні для самих себе, ні для інших, адже кожному й так усе зрозуміло. Відштовхуючись від загальновідомих положень, вони переходять до наступ­ного і так аж поки послідовно не дійдуть до того, що й було метою їхнього розгляду.

- Так, що-що, а це я знаю добре,— сказав він.

- Правда? А коли вони ще й послуговуються видимими фігурами і ведуть про них мову, то мають на думці не їх, а ті, подобою яких вони є. І висновки їхні стосуються лише чотирикутника самого по собі та самої по собі його діагоналі, а не тієї діагоналі, яку, власне, вони накреслили. Так і в усьому іншому. Це ж можна сказати і про речі, які руками виконують і малюють: від них може падати тінь і з'являтися відображення на воді, але самі вони — лиш образи тих речей, яких ніхто не зуміє інакше побачити, як із допомогою думки.

- Твоя правда,— визнав він.

XXI. — Саме про цей вид мислених предметів я тоді й говорив, а також про те, що душа, пориваючись до нього, змушена опиратися на засновки, тому ніколи не осягає його початку, бо не може вийти з того, в чому перебуває, а отже й нездатна вознестися над припущеннями, вона лиш послуговується образними подобами, що віддзеркалюються у речах нижчих, сприймає їх за самі речі й особливо цінує в них більш-менш чітку виразність.

- Я розумію,— сказав він,— що ти говориш про те, що належить до геометрії та інших споріднених з нею наук.

- Тож зрозумій і той другий відтинок світу думки, до якого я відношу те, що наш розум сам осягає за допомогою діалектичної сили. Певні припущення, до яких він вдається, для нього не є ані висхідними, ані остаточними, вони для нього просто припущення, ніби щаблі під ногами, щоб іти до початку всього, що є вже аж ніяк не здогадним. Досягнувши його і дотримуючись усього, що й саме його дотримується, нерозривно з ним пов'язане, він приходить до висновку, не користуючись при цьому жодним споглядальним матеріалом, а лиш самими ідеями, осягаючи за їхньою допомогою їх самих і ними свій пошук увінчуючи.

- Розумію,— мовив він,— але, щоправда, не зовсім, мені здається, що ти маєш на думці складні речі. Передовсім хочеш довести, що те пізнання матеріального світу й світу уявного, яке здійснюється за допомогою діалектики, набагато ясніше від того, що дає розгляд за допомогою так званих наук[4], які опираються на припущення. І хоч при цьому дослідники тут також змушені осягати сферу уявного розсудливістю, а не відчуттями, але оскільки вони розглядають її, не дошукуючись першопочатку, а дотримуючись припущень, то, на твою думку, їм не під силу охопити її розумом, хоча, якщо збагнути її першопочаток, вона надається і для осягнення розумом. Розсудливістю ж, як на мене, ти називаєш ту властивість, якою володіють люди, які займаються геометрією, і подібні до них. Але про їхній розум ти не згадуєш, ніби розсудливість[5] мала б стояти десь посередині між думкою і розумом.

- Ти чудово все зрозумів! — вигукнув я. — А тепер до цих чотирьох відтинків вибудуй співвідношення чотирьох станів, що зустрічаються у душі. Найвище — розум, за ним — розсудливість, третє місце відведи вірі, а останнє — мисленню образами[6] і впорядкуй їх так само, як і попереднє, вважаючи, чим більше істини в тому чи іншому станові, тим він вірогідніший.

Розумію,— сказав він,— і згоджуюся, і впорядковую їх так, як ти й кажеш.

Книга сьома

— Зробивши це,— сказав я,— уподібни, будь ласка, нашу людську природу з огляду на розумову культуру і її відсутність ось до якого стану... Уяви собі, що люди ніби перебувають у підземному, подібному до печери помешканні, до якого на всю ширину печери веде відкритий для світла вхід. Люди сидять тут ще з дитинства, мають скуті кайданами ноги й шию, тож рушитися з місця вони не можуть і дивляться лише просто себе, бо повернути голову їм не дозволяють кайдани. Згори і здалеку падає на них світло вогню, до якого вони обернені плечима, а між вогнем і кайданниками проходить вгорі дорога, паралельно до якої, уяви собі, вибудуваний невисокий мур, що нагадує перегородку, яку штукарі встановлюють перед глядачами і над якою показують своє мистецтво[7].

- Уявляю,— мовив Главкон.

- Тоді уяви собі, що уздовж цього муру люди носять всілякі витвори, тримаючи їх так, щоб вони були видні зверх огорожі: тут і статуї, і всілякі зображення інших живих істот, виконані з каменю і дерева. І, певна річ, що одні люди при цьому розмовля­ють, інші — мовчать.

- Дивний же ти малюєш образ і дивних кайданників! — вигукнув він.

- Подібних до нас,— сказав я. — Бо, передовсім, невже ти думаєш, що такі люди могли б бачити ще щось — своє чи чуже, окрім тіней, які кидає вогонь на протилежну стіну печери?

- Як вони можуть бачити щось інше, коли все життя ніхто з них голови не поверне?

- А якщо йдеться про речі, які проносять за муром? Хіба не так само?

- Та так.

- І якби вони могли розмовляти один з одним, то як, на твою думку, чи не були б вони впевнені, що назвами окреслюють саме те, що мають перед собою, що бачать?

- Безперечно.

- І що? А коли б у тій в'язниці від протилежної стіни ще й відлунювало все, що б не сказали люди за муром, тоді як? Чи в'язні пов'язували б ті звуки з кимось іще, окрім тіні, яка промайнула перед ними?

- Присягаю Зевсом, ні,— відповів він.

- У всякому випадку,— додав я,— вони сприймали б за істи­ну не що інше, як тільки тіні певних предметів.

- Ясна річ,— погодився він.

- Приглянься-но,— продовжував я,— до їхнього визволення з кайданів та зцілення від нерозумності. Тобто, як би це вигля­дало, якби з ними цілком природно сталося щось подібне. Щоразу, коли б з когось знімали кайдани, змушували б раптом підвестись і повернути шиєю, пройтись, подивитись на світло, він робив би все це з великою мукою, у нього боляче миготіло б в очах, і він не міг би дивитися на предмети, тіні яких раніше бачив. Як гадаєш, що б він сказав, коли б хтось почав його запевняти, що тоді він спостерігав усілякі дрібниці, а тепер наблизився до буття і звернувся до правдивіших з існуючих речей, отже й бачить усе правильніше; та ще коли б йому показували предмети, які мерехтять перед ним, і змушували б відповідати на запитання: що то таке? Хіба тобі не здається, що це завдало б йому неабиякої муки і він подумав би, що те, що бачив перед цим, значно правдивіше від того, що йому показують тепер?

- Авжеж, він так подумав би,— сказав Главкон.

II. — Правда? А якби його хтось змусив дивитись на саме світло, то хіба в нього не боліли б очі і хіба він не відвернувся б і не втік до тих предметів, на які може дивитись у повному переконанні, що саме вони набагато виразніші, ніж те, що йому пока­зують?

- Це так,— мовив він.

- І якщо хтось,— вів я далі,— силоміць потягнув би його звідти по скелястій крутизні вгору і не відпускав би доти, поки не витягнув би на сонячне світло, то невже він не страждав би і не обурювався б таким насильством? А коли б він вийшов на світло, очі б його настільки були засліплені блиском, що йому не вдалося б розгледіти жодного з тих предметів, про справжність яких йому тепер кажуть?

- Щоб так відразу, то ні,— погодився він.

- Думаю, він мав би призвичаїтись, якщо вже мусив побачити все, що вгорі. І передовсім йому найлегше було б розпізнавати тіні, після цього — відображення на воді людей та всіляких предметів і лише потім — самі предмети; при цьому небесні тіла й саме небо йому було б легше оглядати вночі при світлі зір і Місяця, ніж за дня, дивлячись на Сонце і на його світло.

- Звичайно.

- І тільки наприкінці, гадаю, ця людина могла б дивитись просто на Сонце, а не на його відбиття у воді чи в якомусь іншо­му незвичному для нього середовищі, а знаючи місце, в якому Сонце перебуває, можна було б приглянутися і до його властивостей.

- Без сумніву,— сказав він.

- І аж тоді він дійшов би висновку, що це ж від Сонця зале­жить перебіг пір року і самих років, і що воно керує всім у світі видимому, і що саме від нього залежало все те, що вони раніше бачили в печері.

- Ясна річ, він до цього неминуче дійшов би,— погодився він.

- І що? Якби пригадав собі своє перше житло, і набуту там премудрість, і тодішніх товаришів по спільних кайданах, то хіба не вважав би за щастя ту зміну, яка сталася в його долі, і хіба не пройнявся б жалем до своїх друзів?

- Навіть дуже.

- І коли б там вони віддавали один одному шану й похвалу, а особливо нагороди тому, хто виявлявся найметкішим у спостереженні за предметами, які миготіли перед очима, і краще за інших запам'ятовував, які з них з'являлися спершу, які — пізніше, а які — одночасно, і, виходячи з того, з успіхом провіщав майбутнє, то, як ти гадаєш, чи затужив би він за колишніми спокусами й чи позаздрив би тим, кого кайданники осипають почестями і чий вплив визнають? Чи він почувався б так само, як і той, про кого говорить Гомер:

Краще уже батраком я на ниві чужій працював би,

У бідняка, що й самому прожитку не досить[8],

тобто радше згодився б терпіти будь-які незгоди, тільки б не по­вертатися до попередніх поглядів і не жити знову старим життям, як ті в'язні?

- Я також вважаю,— мовив Главкон,— він швидше відва­житься потерпати від будь-яких негараздів, ніж повернутись до колишнього.

- Ще ось над чим поміркуй,— додав я. — Якби така людина знову зійшла вниз і сіла б на те саме місце, чи очі її не були б пов­ні темряви від того, що раптово зникло сонячне світло?

- Безумовно,— відповів він.

- А якби їй довелося, розглядаючи тіні, знову змагатися з тими, хто не скидав кайданів, а тут зору майже ніякого, і щоб очі звиклися, потрібно не так уже й мало часу — то невже з такої людини не глузували б усі? І чи не говорили б про неї, що після сходження вгору вона повернулась із зіпсованим зором, а отже, височінь не варта того, щоб до неї прагнути? А коли б хтось спробував тих кайданників визволити і повести догори — хіба вони не забили б його тим, що потрапило б їм до рук[9]?

- Звичайно, забили б,— сказав він.

III. — Так ось, любий мій Главконе,— продовжував я,— цей образ слід прикласти до всього, що було попередньо сказане: простір, який відкривається перед нашими очима, подібний до помешкання у в'язниці, а світло вогню у ньому — до сили сонця. Сходження ж догори й споглядання речей, що перебувають у високості, це піднесення душі до сфери, доступної для осягнення розумом. Допустивши це все, ти не помилишся щодо моєї запо­вітної думки, якщо вже прагнеш її почути. Правда, хіба лиш бог знає, слушна вона чи ні. Отже, мої особисті уявлення мають ось який вигляд: вершиною світу думки є ідея добра — розрізнити її дуже важко, але якщо комусь це вдається, той неодмінно дійде висновку, що саме вона — причина всього, що слушне й прекра­сне. І саме від неї у світі видимому походять світло і його володар[10], а у світі уявному вона сама — володарка, народжує правду і розум, і до неї повинен бути звернений погляд того, хто хоче дія­ти розумно як у житті приватному, так і в громадському.

- Я цілком і повністю згоден з тобою, — сказав він,— на­скільки це можливо.

- Тоді погодься зі мною і в тому,— продовжував я,— і не надто дивуйся, що ті, хто дійшли цього всього, не хочуть займа­тися тим, що й інші люди; а їхні душі постійно прагнуть висоти, що само собою зрозуміло, оскільки узгоджується із намальова­ною вище картиною.

- Так, звичайно,— погодився він.

- І що? Хіба подиву гідне, на твою думку,— продовжував я,— якщо хтось, повернувшись від божественних споглядань до людських марнот, нерозважно береться за справу й виглядає при тому смішно? Ще погано бачить і, поки призвичаїться до тутешньої темряви, уже змушений своїми виступами в судах чи в якихось інших місцях боротися за тіні справедливості чи за ті бовва­ни, що відкидають ті тіні, і вести суперечку про ті речі йому доводиться так, як це сприймають люди, які ніколи не бачили суті справедливості.

- Це аж ніяк не дивно,— мовив він.

- Кожен, хто має розум,— вів я далі,— пригадав би, що існує двояке порушення зору, яке виникає із двох причин: коли потра­пляють зі світла до темряви або коли із темряви виходять на світ­ло. І якби знаття, що саме діється і з душею, то, коли-небудь побачивши її збентеженою і неспроможною щось розгледіти, ніхто не став би безглуздо сміятись, а радше б задумався, чи прийшла ця душа із світлішого життя і тепер підлягає затьмаренню, чи ж навпаки, від великої темряви діставшись до світлішого життя, вона вся виповнена яскравим сяйвом: такий її стан і таке життя можна вважати за щастя, а тій першій душі годилося б тільки поспівчувати[11]. А коли б хто, глянувши на неї, хотів насміятись, то нехай він менше сміявся б над першою, ніж над тією, яка опусти­лась згори, зі світла.

- Ти говориш просто чудово! — вигукнув Главкон.

IV. — Якщо все це правда,— продовжував я,— то ось як ми повинні думати про ці речі: з освітою справа виглядає зовсім не так, як твердять деякі люди, коли кажуть, що як хтось не має в душі знання, вони готові його туди вкласти, так як вклали б у сліпі очі зір.

- Вони так і справді заявляють,— визнав він.

- Але ж теперішнє наше розмірковування,— вів я далі,— дає зрозуміти, що в душі кожної людини є така здатність, а також і знаряддя, яким людина послуговується при навчанні; так як око не може інакше, хіба разом з усім тілом повернутися від темряви до світла, так само всією душею треба відвернутися від світу явищ, які постають і гинуть у своєму становленні, аж доки ця здатність людини до пізнання не буде спроможною витримати споглядання буття і його найяскравішого складника, що саме йо­го, власне, ми й називаємо добром. Чи не так?

- Так.

- Виходить,— сказав я,— якраз тут і годилося б явити своєрідне мистецтво — навернення[12]: яким чином якнайлегше і з якнай­більшими наслідками розвернути людину в інший бік. Але це зовсім не означає, що треба прищепити їй зір, він у неї вже є, тільки неправильно скерований, і людина дивиться не туди, куди потрібно. Ось тут і належить дати лад.

- Здається, так,— не заперечив він.

- І потім, деякі так звані позитивні властивості душі, очевид­но, дуже подібні до таких самих властивостей тіла: бо й насправді спочатку вони відсутні в людині зовсім, а згодом їх можна набути вправами й призвичаюванням. Однак властивість пізнання всього[13], здається, має в собі щось божественне, і те "щось" ніколи не губить своєї сили, лишень залежно від скерованості буває то придатним і корисним, то непридатним і навіть шкідливим. Чи ти не звернув уваги на тих, кого називають поганими людьми, але — розумними, як проникливо їхня душа бачить і як швидко розпізнає те, біля чого заходжується. Такі люди мають непоганий зір, але він змушений скорятися поганим нахилам, отож чим проникливіше вони бачать, тим більше роблять зла?

- Звичайно,— відповів він.

- Проте, — не відступав я,— якби таку натуру ще з дитячих літ узяти в руки та пообтинати те, що притаманне їй з народження і яке, немов свинцеві тягарці, тягне її до ненажерливості та ін­ших подібних утіх і спрямовує погляд душі донизу, то, позбувшись цього всього, душа б навернулася до правди, і тоді завдяки тій же здатності ті ж самі люди могли б бачити там усе так само проникливе, як вони бачать наскрізь те, на що тепер спрямова­ний їхній погляд.

- Авжеж, так,— мовив він.

- І що? Хіба природно і неминуче не випливає з нашої роз­мови, що ані люди неосвічені, без належного досвіду в поводженні з правдою, ніколи не будуть як слід керувати державою, ані ті, хто все життя без обмежень займається наукою,— перші тому, що не мають у своєму житті єдиної мети, на яку була б ске­рована вся їхня діяльність, що б вони не робили як в особистому, так і в громадському житті, а другі через те, що добровільно не візьмуть на себе жодного тягаря, оскільки вважають, що вже за життя переселились на Острови Блаженних[14].

- Це правда,— мовив він.

- Нашим же обов'язком,— вів я далі,— як засновників дер­жави, є змусити людей, обдарованих найкращими здібностями, до здобуття тієї науки, яку десь раніше ми називали найвищою, тобто до набуття вміння бачити добро і здійматися до нього; але коли вони здолають шлях і достатньо на нього надивляться, ми не дамо їм дозволу на те, що сьогодні їм дозволено.

- На що саме?

- Щоб там, на вершині, вони лишились назавжди,— відпо­вів я,— і не виявляли жодного бажання зійти знову вниз до тих в'язнів9, аби розділити з ними їхні нелегкі клопоти й приймати від них почесті, незважаючи на те, чи багато вони важать, чи ні.

Добре,— сказав він,— але таким чином чи не завдамо ми їм кривди і чи не будемо винні, що вони житимуть гірше, ніж могли б?

Запитання до тексту:

1. Коротко охарактеризуйте місце філософії Платона в історії філософської думки.

2. Чому філософію Платона можна охарактеризувати як об’єктивний ідеалізм?

3. Яке місце у філософії Платона займала ідея добра?

4. Зобразіть графічно платонівську алегорію „лінії” та поясніть на її основі теорію „двох світів”.

5. Який із станів душі, за Платоном, відповідає кожному відрізку у алегорії „лінії” ?

6. Поясніть особливості „розсудливості”.

7. Алегорією чого є образ печери, змальований Платоном?

8. Поясніть алегоричний смисл притчі про печеру.

9. Алегорією чого є звільнення від кайданів і в чому складність цього процесу?

10. Порівняйте між собою алегорію „лінії” і „печери”.

11. Яка найважливіша „божественна” здатність душі, за Платоном, і чому?

[1] Платон, Держава. – К.: Основи, 2000. – ст. 206 –215.

[2] (31)Софісти вважали, що гра слів "horation" (світ видимий і "uranos" (небо) бере свій початок від діалогу Платона "Кратил", у якому слово "uranos" виводиться від "horan" (дивитися) і "апо" (вгору), тобто "погляд вгору".

[3] (32)Передусім ідея вищого добра, яке ні від чого не залежить, перебуває поза межа­ми буття і є початком, що не має засновку. Символічно його можна уявити у вигляді Сонця: воно всіх обдаровує, дає людині можливість бачити світ, але саме неприступне в своєму сяйві. Пор. також діалог "Теетет" (153 d).

[4] (33)Геометрія, арифметика тощо.

[5] (34)Розсудливість (dianoja) тут подається як проміжна категорія між гадкою (doxa) і розумом (nus).

[6] Розум (nus) і розсудливість (dianoja) Платон відносить до сфери, що піддається осяг­ненню розумом, а віра (pistis) та мислення образами (ejkrasija) — до сфери чуттєвого.

[7] (1)Йдеться про ляльковий театр: фокусники, тобто ляльководи, сховані від глядачів за ширмою, над якою рухаються їхні ляльки.

[8] (2)Гомер. Одіссея, XI 490-491.

[9] (3)Такої, власне, долі зазнав і сам Сократ, коли спробував вивести з омани своїх земляків.

[10] (4)Сонце.

[11] (5)З допомогою міфологізованої розповіді про печеру Платон вибудовує образне поняття світу ідей і світу, в якому речі сприймаються чуттєво і які є лише тінями ідей, їхньою приблизною подобою. Можна сказати, що образ печери — велика творча зна­хідка Платона, оскільки в грецькій філософії печера як символ духовної засліпленості зустрічається дуже рідко. Так, у "Прометеї закутому" Есхіла є розповідь про людей, які до того, як Прометей обдарував їх розумом, "в землі селилися, мов комашня мотор­на, десь у темряві печер...," (451—453,448). Щось схоже на символ печери трапляєть­ся і в окремих піфагорійців, а також у Емпедокла.

[12] (6)Термін "periagoge", аналогічний до "pajdagogejn",— керування душею, керуван­ня молоддю; як в'язнів було скеровано до виходу, тобто до світла, так і душу слід про­вадити до світла правди.

[13] (7)"Phronesis", тут: рух до правди, цього надприродного джерела світла.

[14] (8)Острови Блаженних у грецькій міфології — частина потойбічного світу, де пере­бувають душі блаженних і праведників, відповідник Єлісію або ж Єлісейських полів — чудесної країни, де немає хвороб, страждань і де владарює Кронос.