Категорії причинність та детермінізм в онтології науки

За звичай причиннiсть визначають як необхiдний генетичний зв'язок явищ, при якому одне з них (причина) обумовлює iнше (наслiдок) [45, с. 383]. Причинно-наслiдковi уявлення стали настiльки звичними для нас, що ми рiдко замислюємося над тим, що насправдi може означати «обумовлення», що таке насправдi є причиннiсть. Узагалi тут можливi два пiдходи. Один з них об'єктивний: вiн пiдкреслює генетичний, породжуючий характер причинно-наслiдкових зв'язкiв. Другий – суб'єктивний, сформульований ще Д. Юмом, пов'язує уявлення про причиннiсть зi звичкою спостерiгати два явища завжди разом i у вiдповiднiй послiдовностi. Тобто онтологiчне пiдґрунтя вiдсутнє, й говорити про онтологiю причинностi можна лише в першому значеннi, тобто як про суб'єктивну категорiю, залежну вiд конкретного суб'єкта пiзнання, позбавлену статусу природної необхiдностi.

Перший, об'єктивний чи генетичний пiдхiд, навпаки, пiдкреслює необхiдний характер процесу породження одного явища iншим. Яким чином вiдбувається породження, ясно не завжди, що уможливлює суб'єктивнi iнтерпретацiї самого породження; однак процес породження присутнiй завжди. Уявiмо, що крiзь вузьку двiрну щiлину ми бачимо кота, що проходить мимо, – спочатку голову, а далi хвiст. Хвiст нерозривно пов'язаний з котом i його головою, й завжди прямує за нею. Приблизно те ж саме й з поясненням природи причинно-наслiдкових зв'язкiв, що є проявом холiстичного характеру дiйсностi.

Причинно-наслiдковим зв'язкам i поясненням iнодi протиставляють телеологічні пояснення, якi виходять з того, що явище може обумовлюватися не тiльки причиною, але й своєю метою. Тобто для того, щоб зрозумiти щось, треба зрозумiти, для чого воно iснує. Наприклад, телеологiчним поясненням того, чому у тигра такi iкла й пазурi, буде те, що вони йому потрiбнi для полювання й розривання здобичi. Телеологiчнi пояснення можна також вважати рiзновидом причинних, як це робив Арiстотель, що видiляв чотири рiзновиди причин (матерiальну, формальну, дiючу й цiльову). Сучасне природознавство вiддає перевагу дiючiй, формальнiй та матерiальнiй причинам, телеологiчнi пояснення можуть вживатися в бiологiї, а також у гуманiтарних науках (зокрема психологiї, економiчних дисциплiнах тощо). Видiляють також внутрiшню й зовнiшню причиннiсть. При цьому, однак, дехто, як, наприклад, сучасний фiлософ фiзики М. Бунге, вважають, що внутрiшнi стани не є причинами, а є просто антецендентами бiльш пiзнiх станiв [6, с. 88]. Нарештi, слiд зазначити, що категорiя причинностi все бiльше й бiльше витiсняється з сучасної науки, їй на змiну приходять функцiональнi математичнi залежностi. Самi ж причини, вiдображенням яких є цi залежностi, залишаються нiби «за кадром». Разом з тим, саме використання в науцi функцiональних залежностей стає можливим тiльки завдяки принципу причинності, який полягає у неперервностi дiї мiж причиною й наслiдком та в однорiдностi причин i наслiдкiв (тобто коли однi й тi ж самi причини породжують однi й тi ж самi наслiдки).

Принцип причинностi є постулатом у структурi наукового мислення, що передує будь-якому емпiричному узагальненню. Як уже зазначалося, наукова iндукцiя можлива лише в поєднаннi загальноiндуктивного методу з принципом причинностi. В цьому поєднаннi присутнє епiстемiчне коло. Воно полягає в тому, що iндуктивний метод набуває чинностi лише в поєднаннi з принципом причинностi, а принцип причинностi неможливо обґрунтувати iнакше, нiж через iндукцiю. Цей момент свiдчить на користь постулативного характеру як причинно-наслiдкових зв'язкiв, так i iндуктивних узагальнень. Узагалi, що стосується однорiдностi дiї мiж причиною й наслiдком, то наукове мислення обмежує цю однорiднiсть тiльки сферою дiї вiдомих сучаснiй науцi сил i вiдношень, а неперервнiсть означає неперервнiсть у просторi й часi. Там де, не вдається хоча б потенцiйно простежити таку неперервнiсть i однорiднiсть, наявнiсть причинно-наслiдкових зв'язкiв наукою заперечується. Прикладом може служити заперечення сучасним природознавством законiв карми. Цi закони, що за своїм характером є окремим випадком причинно-наслiдкових взаємодiй, випадають зi сфери бачення концептуально-понятiйного апарату сучасної науки i тому визнаються необґрунтованим марновiрством.

Разом з тим слiд зазначити, що навряд iснуюча наукова парадигма може вважатися iстиною в останнiй iнстанцiї. Якщо бiльш уважно розглянути хоча б принцип причинностi, то можна помiтити, що кожне явище насправдi визначається не однiєю, а цiлою серiєю причин, яка в свою чергу породжує цiлу серiю наслiдкiв [ 57, с.157], як показано на рис. 5.

C_п Е_п

С₂ С – Е Е₂

С₁ Е₁

Рис. 5.Причини і наслідки

Причини i наслiдки. Тобто кожне явище через ланцюжки причинно-наслiдкових зв'язкiв пов'язане з рештою усiх iнших подiй у Всесвiтi, а раз так, то серiї причин i наслiдкiв стають нескiнченими, а видiлення яких-небудь кiнцевих сукупностей причин i наслiдкiв – бiльш-менш умовним. Як зазначає Д. Бом, кожна рiч, кожне явище роблять «свiй внесок у всесвiт як цiле, внесок, який не може бути зведений повнiстю, абсолютно й iдеально до дiй якої-небудь сукупностi чи сукупностей iнших взаємопов'язаних речей» [3, с. 211].

Причиннi механiзми, якi їх видiляє сучасна наука, є однiєю з таких умовних сукупностей, що є достатнiми й адекватними в одних випадках i неадекватними в iнших. Прикладiв цього можна навести безлiч з рiзних аук. З принципу причинностi (якщо додати вимогу обов'язковостi причинної зумовленостi кожного явища) витiкає принцип детермінізму або, якщо точнiше, причинного детермiнiзму, що стверджує наявнiсть загального, закономiрного зв'язку й причинної обумовленостi всiх явищ [45, с. 117]. Загалом детермiнiзм не обов'язково має бути причинним, може також бути структурний, формально-логiчний, телеологiчний та iншi рiзновиди детермiнiзму. Причинний є просто найбiльш поширеним у фiлософiї. Зворотня точка зору, що заперечує наявнiсть такого загального закономiрного зв'язку й стверджує наявнiсть спонтанностi та свободи волi, називається індетермінізмом. У Новий час iдеї детермiнiзму були обґрунтованi в класичнiй механiцi Ньютона й до свого логiчного завершення доведенi у так званому лапласовському детермiнiзмi, що склав основу механiстичного свiтогляду XIX столiття. Згiдно з лапласiвським детермiнiзмом, усi процеси в свiтi вiдбуваються за законами, якi врештi-решт мають зводитися до законiв класичної механiки. Саме через це, знаючи всi початковi умови в який-небудь момент часу, ми можемо вирахувати всi наступнi й попереднi параметри системи. Лаплас, фундатор цього рiзновиду детермiнiзму, говорив, що якби iснував демон, надiлений достатньо потужним iнтелектом, якому були б вiдомi всi початковi умови на якийсь момент часу, то вiн змiг би вирахувати все минуле й майбутнє у Всесвiтi. Розповiдають, що одного разу, коли Наполеон запитав Лапласа, чому в його системi немає божества, той вiдповiв: «Сiр, я не потребую цiєї гiпотези» [56, с. 48]. Однак, Лаплас був прагматиком i жив у дуже неспокiйний час, i ймовiрно саме через це, як пише Х. Юкава, вiн займався також теорiєю ймовiрностей [56, с. 48]. Остання може бути використана, коли знання параметрiв системи не є повним, або взагалi неможливе. Наприклад, коли ми пiдкидаємо монету, то ймовiрнiсть випадiння однiєї чи iншої сторони дорiвнює 1/2. Згiдно з лапласiвським детермiнiзмом вона є результатом нашого незнання всiх мiкроскопiчних фiзичних i фiзiологiчних факторiв. Якби ми знали їх з вiдповiдною точнiстю, ми б з абсолютною вiрогiднiстю могли передбачити випадiння тiєї чи iншої сторони. Ймовiрнiсть у такiй iнтерпретацiї носить суб'єктивний характер, тобто є мiрою нашої проiнформованостi, а не онтологiчною властивiстю.