Філософський зміст категорії буття

Питання про те, як все існує, яке його буття, розглядаються в онтології. Онтологія — це вчення про суще, про першооснови буття: система найзагальніших понять буття, за допомогою яких здійснюється осягнення дійсності.

Майже всі філософські системи минулого присвячені розробці проблем онтології. Зокрема, в курсах метафізики, що читалися в Україні в Києво-Могилянській академії починаючи з XVII ст., висвітлювалися такі питання онтології, як відношення буття і сутності, сутності й існування тощо. Тоді вважалося, що буття має три основні визначення — єдине, істинне і добре.

Для успішної теоретичної діяльності і для дієвого зв'язку онтології з політикою та життям існує гостра необхідність створення всеохоплюючої онтологічної концепції, вважав видатний угорський філософ Д.Лукач. Один із уроків історико-філософського процесу, писав він, полягає в тому, що будь-яка визначна філософія прагне дати загальну картину світу, щоб синтезувати у ній всі взаємозв'язки від космогонії до етики і виявити актуальні рішення, які визначають долю людства як необхідний етап його розвитку. Серед характерних рис соціальної дійсності Лукач виділяє: об'єктивну визначеність; єдність загального, особливого і одиничного, що забезпечує існування реальних конкретностей та історизм. У характеристиці буття він акцентує увагу на тому, що воно завжди змінюється і є незворотним, а також, що розглядати буття слід в конкретній єдності предметності і процесуальності. Ця єдність виявляється в тому, що старе в суспільстві "знімається" новим, а всі частини і елементи нового буття є складними і невичерпними за змістом комплексами, які перебувають один з одним у невичерпних взаємодіях і в яких формуються можливості виникнення нових можливостей. Опредметнення і оречевлення — це способи існування суспільного життя людини. Без опредметнення людське існування, його соціальність взагалі неможливі. Опредметнення почуттів, думок, мови й праці людини є олюдненням зовнішньої природи; поступове створення і все більше розширення "другої природи" як породження і результату праці, здатної зробити буття самої людини значно людянішим, цивілізованішим.

Сутність онтології виявляється в аналізі відношень, зв'язків та взаємодій між такими категоріями і поняттями:

Система зазначених вище понять відображає найсуттєвіші, найзагальніші властивості буття, або онтології. Вона дає змогу охопити єдність багатоманітного, універсального у зв'язках та взаємодіях, що реально і об'єктивно, ідеально і суб'єктивно існують у світі, відображаються у свідомості. Запам'ятаймо, що світ, який є, був і буде — набагато ширший, глибший, ніж знання про його сутність.

Важливе значення в розкритті діалектичного взаємозв'язку людини і світу, визначенні їхньої сутності та конкретних форм прояву в дійсності має категорія "буття". Щоб зрозуміти її значення, необхідно враховувати зв'язок буття з повсякденною мовною практикою.

Дієслово "бути" (не бути) в минулому, теперішньому, майбутньому часі, а також зв'язка "є" належать до числа найбільш уживаних слів у багатьох мовах ("есть — у російській, "ist" — німецькій, "is" — англійській, "est" — у французькій мовах).

Розглядаючи проблему буття, філософія виходить із того, що світ існує. Філософія фіксує не просто існування світу, а більш складний зв'язок всезагального характеру: предмети та явища світу. Вони разом з усіма їхніми властивостями, особливостями існують і тим самим об'єднуються з усім тим, що є, існує у світі.

За допомогою категорії "буття" здійснюється інтеграція основних ідей, які виділяються в процесі осягнення світу "як цілого": світ є, існує як безмежна та неминуща цілісність; природне і духовне, індивіди і суспільство існують у різних формах; їх різне за формою існування — передумова єдності світу; об'єктивна логіка існування та розвитку світу породжує сукупну реальну дійсність, яка наперед задана свідомості.

Всезагальні зв'язки буття проявляються через зв'язки між одиничними і загальними відношеннями предметів та явищ світу. Цілісний світ — це всезагальна єдність, яка включає в себе різноманітну конкретність і цілісність речей, процесів, станів, організмів, структур, систем, людських індивідів та інше. За існуючою традицією їх можна назвати сущими, а світ в цілому — сущим. Кожне суще — унікальне, неповторне в його внутрішніх і зовнішніх умовах існування. Визначеність сущого характеризує місце і час його індивідуального буття. Умови цього буття ніколи не відтворюються знову і не залишаються незмінними.

Визнання унікальності кожного сущого особливо важливе для вчення про людину, воно націлене на визнання в кожній людині неповторної істоти. Разом із цим пізнання та практика потребують того, щоб будь-яке одиничне явище знаходило своє місце в системі зв'язків, об'єднувалось у групи, узагальнювалось у всеосяжну цілісність. Визначаючи подібність умов, способів існування одиничних сущих, філософія об'єднує їх у різноманітні групи, яким притаманна загальність форм буття. Серед основних форм буття розрізняються:

1) буття речей (тіл), процесів, які у свою чергу поділяються на буття речей, процесів, стан природи, буття природи як цілого; буття речей і процесів, вироблених людиною;

2) буття людини, яке поділяється на буття людини у світі речей і специфічне людське буття;

3) буття духовного (ідеального), яке існує як індивідуальне духовне і об'єктивне (позаіндивідуальне) духовне;

4) буття соціального, яке ділиться на індивідуальне (буття окремої людини в суспільстві та в історичному процесі) і суспільне буття.

Виділяючи головні сфери буття (природу, суспільство, свідомість), слід враховувати, що розмаїття явищ, подій, процесів, які входять у ці сфери, об'єднані певною загальною основою.

Особливе місце в онтології посідає буття духовного та різноманітних форм його прояву.

Дух, душа, духовне, духовність, свідомість, ідеальне — поняття. вживані в різних значеннях і смислах в міфології, релігії, філософії.

Міфологія ототожнює дух із дією сил природи: вітру, переміщення повітря, грому, блискавки тощо, а також життєвого подиху, початку нижчого і вищого життя.

(3)

в) філософія життя – Шопенгауер, Ніцше, Дільтей, Берсон

г) герменевтика – Дільтей

Варіант 14

(1)

Основи середньовічного суспільства остаточно сформува­лися в Європі в ІХ-Х ст. У цей час склалася система особистих суспільних залежностей (васалітет), а християнська релігія пронизувала собою та регламентувала всі сфери і сторони людського життя. У цей самий час формувалися і провідні на­прями середньовічного філософування - схоластика і містика. Обидва вони були варіантами релігійної філософії, тому для них незаперечним був авторитет Святого Письма, а Бог поставав вихідним орієнтиром для усіляких міркувань та осмислень.

Відмінність між схоластикою і містикою полягала в різно­му ставленні до можливостей людського розуму в питаннях богопізнання. Схоластика вважала, що, хоча з допомогою розуму Бога пізнати неможливо, людина повинна повною мірою використати можливості розуму, оскільки він здатний приве­сти до межі, з якої відкривається сфера споглядання сяйва Божої слави. Останнє досягається лише вірою, але до названої межі приводить розум. Оскільки найнадійнішим та найефек­тивнішим засобом розуму є логіка, то найпершою ознакою схоластики є використання логіки в богопізнанні. Містики ж наполягали на тому, що розумування тільки шкодить христи­янському благочестю, тому в пошуках шляхів наближення до Бога слід покладатися на почуття, віру, любов та самозречен­ня. Отже, у підґрунті поділу середньовічної філософії на схо­ластику та містику лежить різне тлумачення співвідношен­ня віри та розуму у справі богопізнання.

Філософський зміст категорії буття - student2.ru

Схоластика

©слід повною мірою використовувати мож­ливості розуму в питаннях богопізнання

® найкращим засобом діяльності розуму є логіка

Містика

©розум і роздумування ведуть лише до гріха і

до відходу від шляху віри © шлях до Бога лежить через почуття, любов

до Бога та самозречення

(2)

Проблема буття є однією з найдавніших тем філософських роздумів і досліджень. "Чому взагалі є суще, а не навпаки - ніщо?" -це запитання М. Хайдеггер, один із найавторитетніших філософів XX ст., вважав основним питанням метафізики як науки про фундаментальні основи всього сутнього. З XVIII ст. розділ філософського знання, пов'язаний із дослідженням буття, отримав назву «онтологія» (від давньогрецького «онтос» - буття, сутнє). У сучасній філософії метафізику та онтологію найчастіше розводять у такий спосіб: онтологія вивчає прояви буття, те, яким воно постає перед людиною та осмислюється нею, а метафізика шукає коренів буття; умовно кажучи, онтологія ставить питання "Яким та як є буття?", а метафізика — "Чому та що є буття?". Внаслідок цього проблематика онтології ніби перебуває на перехресті дисциплін "антропологія - онтологія - епістемологія (або гносеологія)".

(3)

а) в) д) е)

Варіант 15

(1)

Криза середньовічного світобачення, а також хід соціокультурних процесів пізнього Середньовіччя призвели до якісних зрушень у європейській культурі. Ці зрушення були пов'язані зі зростанням значення та авторитету міст. У XIV—XV ст. міста стали центрами торгівлі, виробничої діяльності, освіти, науки, духовних пошуків. Вони — осередки формування нового погляду на світ, на людину, її можливості. Посилювалася критика ортодоксальної релігійної догматики, особливо в аспекті її розходження з реальною практикою суспільства, життям і діяльністю представників кліру. Усі ці процеси в особливо концентрованому вигляді проявилися в Італії XIV—XV ст., де й виникло явище Відродження.

Відродження несе в собі риси, які споріднюють його як із Середньовіччям, так і з Новим часом. З одного боку, Відродження не відкидає вихідних положень християнського світобачення, а лише змінює у ньому акценти, а з іншого — тут розвиваються деякі явища суспільного життя, які повною мірою розгорнулися у наступну історичну епоху. Тому велика кількість дослідників історії та культури вважає добу Відродження перехідною епохою. Зовнішньою ознакою і приводом до назви епохи послужило масове захоплення у той час античною культурою та літературою, які на певний момент постали для культурного загалу як неперевершені зразки людського самовиявлення. Що ж тоді відроджували в зазначену епоху? Певною мірою, безперечно, античну культуру, але ще більше — погляд на світ, не обмежений санкціями влади чи Церкви, а орієнтований на виявлення всієї повноти життєвих проявів людини.

Які ж нові акценти з'явилися у світобаченні Відродження? Філософи й мислителі Відродження почали підкреслювати реальну цінність природи і земного життя людини. Вони виходили з того, що світ і природа являють собою єдине, до того ж - розумне творіння Бога, і тому було б безглуздо відвертатися від них. Навпаки, пізнання світу дає змогу людині прилучитися до вищої мудрості, закладеної у творіння. Найвище творіння Бога — людина. Людиною завершується процес творіння, тому вона здатна осягти його і творити, наслідуючи Творця, навіть змагатися з Богом у творчому генії. Звідси випливає титанізм Відродження — піднесення людини до рівня Бога в деяких її можливостях і діях.

Піднесення людини до рівня титанічного змагання з Богом мало своїм зворотним боком наближення Бога до людини. Оскільки без божественної енергії існування просто неможливе, то присутність Бога була повсюдна і повсякчасна. Задум Бога пронизував усю світобудову і давав людині можливість сприймати й оцінювати велич божественної мудрості як у спогляданні великого світу, так і у спогляданні малого.

Подібне розуміння людини в її ставленні до світу і до себе самої спричинило й те, що саме від людини тепер почався відлік будь-яких вимірів сущого. Звідси випливає дуже своєрідне поєднання принципово різних моментів у світосприйнятті Відродження: природа просякнута Богом. Але вона постає для людини як об'єкт; хоч останній має свою утаємничену глибину, його можна "загнати" у формули й розрахунки. Так естетичну цілість реальності під поглядом людини Відродження доповнено інженерним розрахунком і точним обчисленням.

. Діячі Відродження на практиці могли переконатися у тому, що зростання масштабів самовиявлення людини, піднесення її до рівня Бога тягнуло за собою збільшення не лише масштабів позитивного, а й негативного в ній самій. На деякий час фаустівський дух — дух бажання знати будь-що і будь-якою ціною, знати безмежне, — стає символом європейського духу. У XX ст. О.Шпенглер появою фаустівського духу зазначив якісну межу між європейським культуротворенням і цивілізаційним бажанням користі та комфорту. Отже, Відродження зовсім не було збалансованою епохою, радше навпаки: це була суперечлива, бурхлива та контрастна епоха, духовне насіння якої було неоднорідне і висіялося не лише локально, а потрапило далеко за свої часові та просторові межі.

Чи є явище Відродження загальнолюдським, чи навпаки — воно являє собою суто локальне утворення з неповторними проявами та характеристиками? Серед знавців історії існують прихильники як першої, так і другої оцінки. Тому більше виваженою і реалістичною є поміркована позиція. У найяскравішому вигляді Відродження виявилося в Італії, а в менш яскравому — у Франції, Нідерландах, Німеччині.

(2)

Свідомість — це діяльне відображення навколишнього світу. А відображення є процесом і результатом встановлення відповідності щодо структур будь-яких систем, які взаємодіють і впливають на їхнє подальше існування.

Релігійна свідомість – це сукупність образів, уявлень, почуттів та переживань, що мають своїм предметом священне, вище та істинне буття (або ж чудесне) та такі, що спрямовані до означених предметів.

Трудове свідомість — виховання свідомого ставлення до праці через формування звички та навиків активної трудової діяльності.

Дуалістична - (свідомість так само первісна, як і матерія, є вічною або створеною разом з матерією)

Субстанційна свідомість — свобода розпо­ряджатися розумовими здібностями, знаряддями інте­лектуальної діяльності відокремлювалася від свого носія — людини.

Виникнення свідомості як соціально-культурного явища безпосередньо пов'язане із зародженням мови, в якій формувались та відбивалися перші свідомі уявлення людей. Свідомості поза мовою не існує.

Розвиток психічних форм відображення, пов'язаних із подальшим удосконаленням нервової системи і формуванням людського мозку, став природною передумовою виникнення свідомості. Завдяки свідомості дійсність відображається в мозку людини в суб'єктивних, ідеальних образах. Здійснюється перехід від елементарного мислення до понятійного, абстрактного.

(3)

б)

Наши рекомендации