Історичні форми спільності людей

Соціальні спільності виникають природно-історичним шляхом, тобто під впливом об'єктивної необхідності, незалежно від волі та свідомості людей. Історично першими спільностями людей були рід, плем'я, сім'я, громада. Згодом, на руїнах родоплемінного суспільст­ва з'явилися класи та народності, а пізніше соціальна структура суспільства поповнилась ще одним елементом - нацією.

1) Сім 'я існує з найдавніших часів до наших днів. Стійкість цього об'єднання грунтується на споконвічній потребі людини у безпосередньому відтворенні життя, вихованні дітей, догляді за старими членами. Це група кровних родичів, члени якої зв'язані між собою спільністю побуту, взаємодопомогою та відповідальністю. Історично сім'я змінює свою форму. Спочатку вона постає як об'єднання людей (чоловіків та жінок), між якими існують статеві контакти. Пізніше ство­рюється групова сім'я, нарешті - така, що зберігається і в наш час.

2) Група кровних родичів, що ведуть своє походження по одній лінії (мате­ринській чи батьківській), усвідомлюють себе нащадками спільного предка (ре­ального або міфічного), мають спільне родове ім'я, утворюють таке об'єднання, як рід. Рід виник з первісного людського стада, мабуть, на зламі нижнього й верхнього палеоліту як осередок суспільного співжиття та регуляції шлюбних стосунків. Для родових стосунків характерні рівність всіх членів роду; відсутність майнових від­носин між родичами; суворе дотримання екзогамії. Саме ці риси забезпечили, з одного боку, збереження пережитків цієї форми спілкування людей до наших днів, з другого - розвиток у більш широке об'єднання - плем'я.

3) Плем'я охоплює декілька родів, проте не вичерпується їхньою кількісною характеристикою, а визначається спільністю території, економічною характе­ристикою, відносинами одноплемінників, єдиною племінною мовою, культурою, самосвідомістю й традиціями. Рід, як відомо, не мав майнових відносин. Плем'я вже не могло без них обійтися.

4) Народність виникає з потреби збереження такої внутрішньої спільності лю­дей, що формувалась під впливом їхнього проживання на одній території, в єдино­му соціокультурному середовищі, спілкування однією мовою, співжиття в межах спільних традицій, звичаїв та рис характеру. Приватна власність руй­нувала цю єдність. Вона розводила людей по різних соціальних полюсах. Проте люди не бажали втрачати надбання історично сформованої єдності. Перша потреба зумовила формування й розквіт класу, друга - народності.

Народність - це історична спільність людей, що утворюється з племен і пере­дує нації. У нерозвиненому вигляді має всі ознаки нації - проживання на спіль­ній території, одна мова, спільні особ­ливості культурного розвитку та побуту. Проте для народності є характерною слабкість внутрішніх економічних зв'язків.

Розвиток виробництва, зростання продук­тивності праці, удосконалення техніки й технології руйнують натуральне господарство. На руїнах народності виникає така спільність, як нація. Нація є соціальною спільністю людей. Проте вона не зводиться лише до соці­ального, а включає природне, етнічне, і психологічне. Цим зумовлена супе­речливість природи нації, специфіка національних відносин, характер та спря­мованість національних конфліктів та засобів їх вирішення. Наприклад, в нації не можна не враховувати природне (біологічне). Разом з тим воно «живе» не тільки в нації, а й поза її межами. Іншими словами, термін «нація» охоплює не всю біологію людини, а лише її певну частину. Друга ж частина біологічного, що соціалізується в процесі взаємної життєдіяльності людей у суспільстві опису­ється поняттям «раса».

Разом з тим нація і раса - поняття не тотожні. У першому більше соціально­го, у другому - природно-біологічного. Расові ознаки - колір шкіри, волосяного покриву та очей, довжина тіла та його пропорції, форма носа, губ, обличчя та голови - не впливають на функціонуван­ня людини як людини, не відіграють ніякої ролі в психічній діяльності, не мають відношення до сутності людини.

3.19. Природа націоналізму, шовінізму та інтернаціоналізму.

Сучасні проблеми розвитку національних відносин в Україні.

Націоналізм на нашій планеті існував практично завжди, хоч і під різними назвами, як, наприклад, патріотизм(патріотизм – відданість певній країні, групі чи інститутам, готовність захищати їх). Кожний народ із моменту усвідомлення себе нацією рано чи пізно стає на позицію націоналізму. Націоналізм не є якоюсь доктриною чи ідеологією - він є сукупністю всіх ідей і прагнень нації на всіх етапах її розвитку. Націоналізм - це перш за все любов до Вітчизни, піднесена до самопосвяти і самопожертви. У пригнобленій нації націоналізм проявляється у формах національно-визвольної боротьби, протистояння національному і соціальному гнобленню, у формах захисту та виборювання прав і свобод, розрушення колоніальної системи, він прагне до повного визволення народу від чужоземного панування. У державної нації він носить творчий і конструктивний характер у всіх проявах і формах суспільного життя, є складовою частиною ідейної єдності нації як її найвищий прояв. Одночасно націоналізм є рідним братом інтераціоналізму. Лише людина, яка любить свій народ і самовіддано трудиться заради його блага, може бути справжнім інтернаціоналістом. Іван Франко переконував, що націоналізм - це грунт, земля, з якої дерево бере живильні соки, а інтернаціоналізм - це повітря, яким дихає крона дерева.

Слово «шовінізм» виникло як відповідник романтизованої форми патріотизму, вираженої в образі полковника наполеонівської армії Ніколя Шовена де Рошфор, прізвище якого було використане для означення терміна. Згодом «шовінізм» наблизився до екстремального націоналізму, ксенофобії(ксенофобія – відраза до іноземця, чужинця, небажання приймати його до своєї групи), національної та расової нетерпимості. Шовінізм може виникнути в будь-якій країні, у будь-якої нації, незалежно від рівня її культурного, економічного чи політичного розвитку.

На момент проголошення незалежності Україна не мала майже ніякої правової бази державної етнополітики. Тому її створення, зокрема щодо національних меншин, стало одним з приоритетних напрямів на шляху демократичного розвитку суспільства. Це було особливо важливо за умов поліетнічного характеру української держави, необхідності усунути крайні прояви міжнаціональної ворожнечі, яка могла б привести до масштабного етнічного конфлікту. Із прийняттям закону «Про національні меншини»(1992 р.) українська держава ще раз підтвердила, що вона невідворотно обрала шлях побудови демократичного правового суспільства, а не держави суто етнічної. Метою його прийняття було гарантувати національним меншинам право на вільний розвиток. Закон став, разом із майбутніми новою Конституцією, іншими нормативно-правовими актами і міжнародними договорами України, основною правовою базою, яка створила необхідні юридичні передумови реалізації національними меншинами своїх конституційних прав.

Однак для реалізації цих прав існують суттєві проблеми. Вони носять об’єктивний і суб’єктивний характер, і їх можна, поділити на такі групи:

а) довготривала економічна криза в країні не дає можливості регулярно виділяти необхідні кошти державного чи місцевих бюджетів на фінансування розвитку національних меншин;

б) надто тривалим є на сьогодні розгляд юридичних документів, підготовлених Державним комітетом у справах національностей та міграції, у профільних постійних комітетах Верховної Ради, Міністерстві юстиції, Міністерстві фінансів;

в) успішному розв’язанню даної проблеми не сприяють неодноразові реорганізації центрального органу державної виконавчої влади, який мав забезпечити реалізацію державної ентополітики;

І все ж наявні основи правового регулювання етнонаціональних процесів переконливо засвідчують, що Україна, активно розвиваючи демократію, і надалі створюватиме сприятливі юридичні умови для врахування, поєднання і пошуку оптимального балансу інтересів різних національних меншин, їхньої інтеграції в українське суспільство.

Наши рекомендации