Словник категорій античної культури та літератури

Агон – змагання (спортивні, поетичні, музичні, театральні) під час релігійних свят у Давній Греції. В Афінах перший агон відбувся 534 до н. е. як змагання серед трагічних поетів. Літературний агон – своєрідне словесне змагання між дійовими особами в еллінських комедіях, завдяки якому розкривається ідейний зміст драматичного твору. Одним із прикладів агону можна назвати суперечку між Есхілом та Евріпідом у комедії «Жаби» Аристофана. Види:

1) У Стародавній Греції щороку відбувались агони – спортивні та артистичні змагання. Існував «агон» для хорів, драматургів (510 р. до н. е.), акторів (450-20 рр. до н. е.). 2) В античній комедії (Аристофан ) агон – діалог і конфлікт між ворогами, таким чином , серцевина п’єси. 3) З часом агон чи точніше «принцип агону » поширився на конфліктні стосунки між протагоністами. Діалектика «виступ/відповідь» протиставляє протагоністів. Кожен протагоніст пірнає з головою у дебати, які відображаються в драматичній структурі й переростають у конфлікт.

Анакреонтика (Анакреонти́чна поезія) – жанр лірики, в якому панує життєрадісне, світле світосприйняття, перейняте мотивами земного щастя, гедонізму, любові. Названа на честь засновника жанру, давньогрецького поета Анакреонта. Під ім'ям Анакреонта дійшов невеликий (59 назв) збірник коротеньких віршованих п'єс, укладений в Александрійську й пізніші епохи. Творчість і образ «веселого старигана» Анакреонта були до такої міри привабливими, що пізніше утворився навіть окремий різновид лірики – анакреонтика, де в легкій, невибагливій формі уславлені радощі безтурботного життя , кохання, чуттєві насолоди, вино, квіти, весна, грайливий зміст любовних і застольних пісень поєднується з якістю і простотою форми.

Алкеєва строфа – одна з античних строф, власне чотирирядкова строфа, що складається з різнометричних (логаедичних) стоп. Алкеєва строфа запроваджена еллінським поетом Алкеєм (VII-VI ст. до н. е.) набула викінченого, строгішого вигляду у доробку Горація (65-8 рр. до н.е.), тому пойменована ще й «гораціанською строфою». Структура: Алкеєва строфа складається з 4-х віршів, з яких перші 2 вірші в строфі складаються з 11-ти довгих і коротких складів наступного чергування:[2] ˘ ¯ ˘ ¯ ¯ // ¯ ˘ ˘ ¯ ˘ ˘ третій — з 9-ти складів: ˘ ¯ ˘ ¯ ˘ ¯ ˘ ¯ ˘ четвертий — з 10-ти складів: ¯ ˘ ˘ ¯ ˘ // ˘ ¯ ˘ ¯ ˘

Антропоморфізм –уподібнення будь-чого до людини або перенесення її фізичних та інтелектуальних властивостей на тварин, рослини, речі та явища навколишнього світу. Антропоморфізм властивий донауковому світогляду людей; він лежить в основі майже всіх релігій, що уявляють богів у людській подобі. Так, в уявленні людей античності боги були переважно цілком людиноподібними істотами, наділеними відносно нечисленними надприродними якостями: вічним життям, молодістю, мали особливе місце «проживання», особливий режим харчування, вміли змінювати подобу та ін.

Аед –еллінський поет, котрий виконував епічний твір, акомпануючи собі на струнному щипковому інструменті – формінкзі, лірі чи кіфарі. Образ аеда відтворено у поемі Гомера "Одіссея" (Демодок, Фемій). Традиція аедів була досить сильною, передавалася з покоління в покоління (рід Гомеридів на о.Хіос чи Креофелідів на о.Самос).

Буколічна поезія – жанр античної поезії, в якому мовилося про вільне, безтурботне, щасливе життя на селі. Започаткована в Елладі (Феокрит, III ст. до н. е.), вона розвинулася у творчості Мосха (II ст. до н. е.), Вергілія (І. ст. до н. е.) та ін., у романі Лонга «Дафніс і Хлоя». За основу буколік правили народні пісні сицилійських пастухів на честь Діоніса. Цей жанр був відроджений в добу Ренесансу (Т. Тассо, Саннадзаро та ін.). У 39 р. до н.е. побачив світ перший великий твір Вергілія - "Буколіки" (від гр. "bukolikos" - "пастушачий"), де поет оспівував красу рідної природи. Він дав новий поштовх буколістичній традиції у літературі: ідеалізованим описам природи, пастухів, пастушок і т.п. "Батьком" буколіки в світовій літературі вважеється давньогрецький поет Феокрит із Сіракуз на Сицилії (III ст. до н.е.), а Верлігій уперше ввів буколіку до літератури римської. У буколіці виділяють два жанри: еклогу (букв. "вибірка") та ідилію (букв. "картинка").

Гекзаметр –метричний (квантитативний) вірш шестистопного дактиля (—UU), де в кожній стопі, окрім п'ятої, два короткі склади можуть змінюватися одним довгим, витворюючи спондей. Остання стопа завжди двоскладова — хорей. Як правило,гекзаметр має одну цезуру (після третього складу третьої стопи, а давньогрецький гекзаметр — і після другого складу третьої стопи) або дві (після другого складу другої та четвертої стоп), вона розмежовує вірш на два піввірші: перший — з низхідною ритмічною інтонацією, другий — із висхідною. Метрична схема гекзаметра з найуживанішою цезурою така: —UU/—UU/—//UU/—UU/—UU/—U. Гекзаметр застосовується в багатьох жанрах античної поезії (епос, ідилія, гімн, сатира, послання), а в сполуці з іншими розмірами (пентаметр) — в елегіях та епіграмах, до нього зверталися Гомер, Вергілій, Теокріт. У силабо-тонічному віршуванні гекзаметр передається сполученням дактилів (—UU) з хореями (—U), що замінюють спондеї, стаючи різновидом паузника.

Деміург –у давньогрецькій міфології та міфології народів світу термін вживається для позначення – творця всього сущого, всесвіту в цілому. Термін «деміург» використовується у багатьох філософських вченнях, фокусуючись переважно на творчій силі деміурга. Може також вживатись у непрямому значенні для позначення творчої сили, творця, автора чого-небудь тощо. В багатьох міфологічних системах народів світу деміург зливається з образом небесного бога-творця, що відрізняється космічними масштабами діяльності, творить не тільки окремі об'єкти, елементи всесвіту, але космос в цілому, і не тільки шляхом виготовлення, але і за допомогою магічних перетворень, словесною назвою предметів і іншими способами. Роль деміурга у міфологіях світу зближується з роллю культурного героя, а в архаїчних міфологіях взагалі замикається на одному герої, що добуває предмети, які раніше вже існували, але видалені, приховані тощо. Втім у літературі термін «деміург» прийнято вживати для позначення міфологічного персонажа, наділеного лише функціями творення космічних об'єктів, природи, на відміну від культурного героя, що творить переважно культурні об'єкти.

Дифірамб – особливий вид давньогрецької лірики. Первісно культова пісня на честь Діоніса. Сюжетом для дифірамбів були міфи про Діоніса. Найбільшої слави здобули дифірамби, що їх співали хори, учасники яких були переодягнені в сатирів. Такі пісні дали початок старогрецькій трагедії в VI столітті до н. е. Згодом зміст дифірамбів значно розширився, їх стали виконувати й на честь інших богів та героїв. Найвидатнішими творцями дифірамбів у VI й V століттях до н. е. були Сімонід з Кеоса й Піндар. У VI столітті до н. е. змінився характер дифірамбу: на першому місці стала музика, яку виконував один «актор» під акомпанемент кітари, зміст поповнився сюжетами з інших міфів, а також сюжетами на історичну тематику. Зберігся дифірамб Тімотея з Мілета (446 — 357 до н. е.) про бій біля Саламіна.

Диатриба –жанр античної літератури, створений філософами-кініками (III ст. до н. е.), власне, невелика за обсягом проповідь на популярну морально-етичну тему, подеколи у формі дискусії з уявним опонентом. Діатрибі притаманна простота та жвавість викладу думок, яскрава образність, застосування риторичних прийомів. Диатриба вживалася і в римській (Горацій, Ювенал та ін.), і в християнській (Абеляр) літературах, правила за основу християнської проповіді.

Діонісії – у Стародавній Греції свята на честь бога Діоніса. Містерії, влаштовувані під час урочистих святкувань, заклали початки давньогрецького театру. Власне, перший у світі театр, спеціально облаштований для театралізованих вистав, — Театр Діоніса в Афінах, був частиною капища, присвяченого богові Діонісу, та основним місцем проведення урочистих святкувань Діонісій. Зрештою Афінський театр Діоніса став прототипом усіх античних та навіть сучасного театру. В Афінах 6-4 століть до н. е. найбільш відомими були такі Діонісії: Великі Діонісії, або міські, (наприкінці березня — початку квітня, весняне рівнодення), включали урочисті процесії на честь бога, змагання трагічних і комічних поетів, а також хорів, які виконували дифірамби. Відзначалися з особливою пишнотою впродовж декількох днів у присутності гостей з ін держав.

Ленеї (наприкінці січня — початку лютого), одержали назву від святилища Діоніса (ймовірно, на заході від Афінського акрополя). На Ленеях приблизно з 442 до н. е. почали ставити комедії, з 433 до н. е. — трагедії. Антестерії(наприкінці лютого — початку березня), приурочувалися до відкривання бочок з новим вином і першого його розливу. Малі Діонісії, або Сільські, (наприкінці грудня — початку січня), пов'язані з початком сонячного року і зберегли пережитки аграрної магії (наприклад, процесія з фаллом). Супроводжувалися веселими іграми.

Еклога –різновид буколічної поезії, що будується за принципом діалогу між пастухами та пастушками. Як жанрова форма еклога близька до пасторалі, дещо відмінна від ідилії (змальовує переважно побутову сценку, тоді як ідилія спрямована на відтворення внутрішніх переживань автора чи ліричного героя). Термін «Еклога» застосовували щодо «Буколік» Вергілія (70-79 до н. е.).

Ексод –у давньогрецькому театрі — заключна частина вистави, коли хор із співами і танцями покидав сцену.

Елегія – (фріг. elegn – очеретина, очеретяна сопілка) – один із жанрів лірики медитативного, меланхолійного, часом журливого змісту. В античній поезії — вірш будь-якого змісту, написаний двовіршами певної форми. Елегіявизначилася у Стародавній Греції (7 ст. до н. е.) передовсім як вірш (двовірш), що складався із гекзаметра та пентаметра, розмежованого на дві рівні частини цезурою (елегійний дистих), виповнювалася як патріотичними та громадськими мотивами (Архілох, Тіртей, Солон та ін.), так й інтимними (Мімнерм), що поєднувалися у творчості деяких авторів (Теогнід). Тематичне коло елегії помітно звужується в літературі олександрійського та римського періодів. Тут переважають особисті переживання, передовсім самотності, розчарування, страждання (Каллімах, Проперцій, Гай Корнелій Галл, Тібулл, Овідій та ін.).

Епілій –короткий наративний твір у класичній поезії, написаний дактилічним гекзаметром. Зазвичай на міфологічні сюжети, часто з романтичним забарвленням, характеризувався яскравим описом, алюзіями та вишуканим тоном.

Епінікій – в стародавній Греції хорові пісні на честь переможця на спортивних змаганнях священних ігор, виконувана зазвичай на батьківщині переможця під час всенародного вшанування при його поверненні. Це найвідоміший вид давньогрецької хорової лірики: до нашого часу дійшли повністю (лише вірші, без музики) 45 епінікії Піндара (найраніший - 498 р., найпізніший – бл. 446 р. до н. Е..), Зібрані в чотири книги по місцях здобутих перемог - олімпійські, піфійського, Немейські, Істмійські. Творцем жанру епінікії був Сімонід Кеосский, поет одним лише поколінням старше Піндара.

За змістом епінікії – це хвала переможцю ігор. Саме такою була дворядкова пісня-вигук, що вважається початком епінікії: «Тенелла, тенелла, тенелла, радуйся, Геракл-переможець!» Авторство її приписувалося Архілоху (VII ст.), І вона продовжувала виконуватись і в VI, і в V ст., співіснуючи зі складними композиціями Симоніда і Піндара, «тенеллу» співали в Олімпії одразу після змагань, коли спеціальна ода для даного переможця ще не була замовлена ​​і написана, а замовну оду – потім на батьківщині переможця.

Епінікій містить три смислові частини: іменування, оповідь, моління (на зразок гімну). В іменуванні містилося звернення до бога і перераховувалися ознаки його величі; в оповіді наводився міф, що ілюстрував цю велич; у молінні закликалася милість бога до молільників.

Епісодій – у давньогрецькій трагедії і комедії діалогічна пісня хору та актора. Міг містити діалоги та монологи, написані, як правило, ямбічним триметром. У трагедії зазвичай містилося три-чотири епісодії. У комедії значно більше.

Епод – (грец. epodos, від epi — безпосереднє слідування за чимось, додавання до чогось та ode — пісня) — приспів, власне, другий вірш ямбічного двовірша, складений із триметра та диметра; згодом — ліричний твір в античній версифікації, складений із двовіршів однієї метричної системи, в якому довгі віршові рядки чергувалися з короткими. Еподом також називалася також частина хорової партії, розташованої за строфою та антистрофою, наділеної власним ритмом, відмінним від ритму попередніх строф. Епод запроваджений в давньогрецьку поезію Стесіхором (кінець 7 – початок 6 ст. до н. е.), поширився в урочистій хоровій ліриці, у доробку Піндара, Вакхіліда.

Епос (з грец. «епос» – слово або оповідання) – збірна назва фольклорних творів різних жанрів, в яких у легендаризованій формі відображено волю, завзяття народу в боротьбі проти ворогів, зла, гноблення. В такому епосі прославляється розум, сила, мужність воїнів, богатирів, народних героїв. Витоки героїчного епосу лежать в усній народній творчості.

Ідилія (грец. εἰδύλλιον – замальовка, невелика віршова пісенька; зменш. від eidos – образ; мовою александрійських учених – поетичний твір) – одна з основних форм буколіки, невеликий, переважно віршовий твір, в якому поетизується сільське життя.

Калокагатія (дав.-гр. καλοκαγαθία, від дав.-гр. καλὸς καὶ ἀγαθός) – поняття давньогрецької естетики, що виражає ідеальне єднання фізичної краси та духовної досконалості – як ідеал виховання людини.

Катарсис (від давногрецької κάθαρσις – підняття, очищення, оздоровлення) – поняття, що вживалося в античній філософії, медицині, естетиці й через свою поліфункціональність набуло чимало тлумачень. Давньогрецький мислитель Аристотель зв'язав його з трагедією як літературним жанром. Трагедія викликає гнів, страх, співчуття, і цим змушує глядача відчувати духовне переживання, тим самим очищує душу людини, виховує його. У сучасній філософії катарсис трактується як особлива, найвища форма трагізму, коли втілення конфлікту та емоція потрясіння, що його супроводжує, не пригнічують своєю безвихідністю, а «очищують» і «просвітлюють» глядача чи читача.

Комедія (грец. komodia, від komos – весела процесія і ode – пісня) – драматичний твір, у якому засобами гумору та сатири викриваються негативні суспільні та побутові явища, розкривається смішне в навколишній дійсності чи людині.

Комос – урочисті ритуальні шестя, супроводжувані піснями та танцями, які втім не мали відношення до культу Діоніса.

Космос – модель буття, яка виступає образом впорядкованого світу.

Котурни – (лат. cothurni від грец. κδθορνοι) – рід взуття, високі закриті черевики часів античності, які лишались у вжитку ще якийсь час у ранньому Середньовіччі в театральному мистецтві. Як повсякденне взуття котурни носили лише забезпечені люди. В античному театрі вони були компонентом костюма трагічного актора: високі підбори збільшували зріст, надавали постаті величності, ході – урочистості. Спочатку котурни робили зі шкіри, а з ІІ ст. до н.е. – з корку і дерева. Висота підбору котурнів увесь час збільшувалася. В імператорську добу Риму котурни іноді були заввишки з лікоть, нагадуючи диби (ходулі).

Логос (від грец. λόγος — «слово», «думка», «смисл», «поняття», «намір») – термін давньогрецької філософії, котрий означає одночасно "слово" (або "висловлювання", "мовлення") та "сенс" (або "поняття", "судження"). Цей термін було введено у філософію Гераклітом (бл. 544 — бл. 483 до н. е.), которий називав Л. вічну і загальну необхідність, стійку закономірність.

Метемпсихоз (грец. μετεμψύχωσις, «переселення душ») – релігійно-філософська доктрина, згідно з якою безсмертна сутність живої істоти (у деяких варіаціях – тільки людей) перевтілюється знову і знову з одного тіла в інше. Цю безсмертну сутність часто називають духом або душею, «божественної іскрою», «вищим» або «істинним Я". Згідно з подібними віруванням, у кожного життя розвивається нова особистість індивідуум а у фізичному світі, але одночасно певна частина «Я» індивідуума залишається незмінною, переходячи з тіла в тіло у низці перевтілень. Також існують уявлення про те, що ланцюг перевтілень має деяку мету і душа в ній зазнає еволюцію

Мімесис (грец. µίµήσις – наслідування, mimeistkai «імітувати») – термін давньогрецької філософії і естетики яким позначали основні принципи творчої діяльності митця. Мімезис є імітацією або репрезентацією чогось/когось. В античному світі мімезисом вважалася імітація тієї чи іншої особи фізичними або мовленнєвими засобами. Проте ця «особа» могла бути також і предметом, ідеєю, героєм чи богом. У «Поетиці» Аристотеля художню творчість (поезис), визначено як імітацію (мімезис) дії (праксис).

Міф (від грец. Μύθος — казка, переказ, оповідання) – оповідання про минуле, навколишній світ, яке описує події за участю богів, демонів і героїв та історії про походження світу, богів і людства. Міфи характерні для первісних народів, що перебували або перебувають на стадії дораціонального, дофілософського і дорелігійного мислення. Окремі міфи складаються у міфологію того чи іншого народу, яка лежить в основі характерного для нього світогляду.

Міфологія (грец. μυθολογία від μῦθος – переказ та λόγος слово; тобто казкослів'я, виклад стародавніх казок, переказів) – сукупність міфів, переказів, оповідань, де в наївно персоніфікованій, наочно-образній, несвідомо-художній формі подавалися явища природи й суспільного життя.

Неотерики – це гурток римських поетів середини І ст. до н.е. До гуртка входили представники молодої аристократії. Неотерики відмовились від великих форм епоса і драми і розробляли нові жанри – епілії,епіграму,елегію .Саме неотерики збагачували свої твори темними натяками,скритими цитатами,запозиченнями у інших авторів. При виборі сюжетів перевагу надавали тим,де можна розгорнути патетику і навіть патологію, любов, пристрасті. Взірцем для них слугувала грецька поезія, головним чином александрійська поезія з кола Каллімаха. Вірші неотериків вирізнялися «вченістю» та довершеністю форми. Значення неотериків полягає у тому, що вони першими з римлян утвердили підхід до літератури як до мистецтва, знайшли поетичну форму для вираження інтимних переживань і встановили високі критерії у поезії. Кажучи сучасної мовою – це були модерністи в поезії. Поезія неотериків насичена ерудицією і часто сентиментальна. Найяскравішими представниками були Гай Ліциній Кальв, Гай Гельвій Цінна, Марк Фурій Бібакул, Квінт Корніфіцій, Валерій Катон.Найвидатнішим з представників був Катулл.

Ода – пісня на будь-яку тему, що виконувалася в давній Греції хором під музичний супровід, пізніше – хвалебний вірш, який присвячено уславленню важливих історичних подій або видатних осіб. Інколи ода прославляла величні природні явища. У стародавній Греції ода – хорова пісня. Розрізняли оду хвалебну, танцювальну і плачевну. Оди, створені Піндаром (близько 544—518 до н. е.), прославляли переможців спортивних змагань. Оди Квінта Горація Флакка (65—8 до н. е.) уже звеличували імператора Августа, утверджували політичні й релігійно-етичні ідеї принципату. Характерна їх особливість — відмежування оди від музики, розширення жанрово-тематичних можливостей. Горацій відмовився від пишномовності піндарівських од. Дбаючи про задоволення смаків римлянин, він майже завжди звертався в своїх одах до конкретних осіб.

Орхестра – (грец. orchestra — від грец. orcheomai — танцюю), основна частина театральної споруди в Стародавній Греції. Орхестра мала форму круглого майданчику з вівтарем Діонісу, призначений для виступу хору співаків або акторів і відділений невисоким кам'яним бортиком.

Параскеній (лат. грец. попереду скени) –фасадна або декоративна стінка перед скеною, часто мала вигляд критої колонади на низькому стилобаті. Влаштовувалася на відстані кількох метрів від скени і з'єднувалася з нею часто дерев'яним перекриттям по кам'яним балкам, нагадуючи портик перед палацом або храмом. Спочатку перекриття П. (логейон) використовувалось акторами у п'єсах, коли за сюжетом дія відбувалася на високому місці, даху будинку тощо, згодом стало основним місце театральної вистави.

Парод – у давньогрецькому театрі (трагедії і комедії) – хорова пісня, котра виконувалася хором під час виходу на сцену, руху на оркестру. Слово «парод» також відноситься до самого проходу (відкритого коридору), конструктивного елементу античного театру.

Перипетія – (грец. περιπέτεια — «несподіваний поворот», «зненацька подія») несподіваний поворот у розгортанні сюжету літературного твору; раптова зміна, ускладнення в якійсь події або в чиємусь житті.У своєму трактаті «Поетика» Аристотель визначив перипетію як «перетворення дії в її протилежність». Це один з найважливіших елементів фабули.

Пластичність – домінанта тілесної, об’ємної форми в культурній традиції.

Поліс (фінік., грец. πόλις, лат. civitas) в сучасному значенні – місто-держава, міська громада; звідси політія — особлива форма соціально-економічної та політичної організації суспільства, типова для Стародавньої Греції та Риму.

Протагоніст (від грец. πρωταγωνιστής «той, хто виконує головну роль») – персонаж, який в різних видах мистецтва грає головну роль, зазвичай протиставляється антагоністові. Цей термін виник в Давній Греції, коли в 534 до н. е. році зі своїм хором в Афінах виступив «батько аттичної трагедії» Феспіс.

Рапсод – (грец. ῥαψῳδός) – виконавeць і, можливо, творець давньогрецьких епічних пісень.

Ретардація – композиційний прийом, який полягає у штучному уповільненні розгортання сюжету, дії шляхом введення в художній твір вставних сцен та епізодів, описів природи і т. ін.

Сакральне – світоглядна категорія, яка виділяє сфери буття, що сприймаються як відмінні від буденної реальності (профанного), особливо цінні, священні.

Сапфічна строфа – одна з античних строф, різновид різностопної строфи, запровадженої давньогрецькою поетесою Сапфо (7 ст. до н.е), пізніше вдосконаленої римським поетом Горацієм. Складається з трьох одинадцятискладників /—U—Ü—UU—U—±/ та, у четвертому рядку з адонія /—UU—±/. Уривок з пісні Сапфо у перекладі І. Франка:

Афродіто, безсмертна Зевесова доню,

Баламутко на ясному троні, тебе я благаю,

Не гніви мою душу, о пані велична,

Горем, журбою.

Скена (давн.-гр. skene, основне значення «намет») — одна із трьох частин будинку давньогрецького театру (Скена, орхестра й місця для глядачів). Спочатку — тимчасове дерев'яне приміщення для перевдягання й виходу акторів. З ускладненням театральної дії й введенням 2-го й 3-го акторів в 1-й половині 5 століття до н. е. скена стала споруджуватися за орхестрою або по дотичній до її окружності. Від давньогрецького слова skene і лат. scaena походить сучасне слово сцена.

Софісти – давньогрецькі мудреці 5-4 століть до н. е., які були мандрівними експертами з різних предметів, включаючи ораторське мистецтво, граматику, етику, літературу, математику, та елементарну фізику. Вони не формували якусь певну школу, але мали певні спільні інтереси. У філософії вони атакували тлумачення реальності елейців і намагалися пояснити феноменальний світ. Їхня освітня програма базувалася на віруванні, що чесноту можна навчити. Через їхнього противника Платона, вони набули поганої слави — філософських шахраїв, зацікавленіших в грошах і престижі аніж у правді.

Стасім – (давньогрец. στάσιμον – стоячий, непорушний) в давньогрецькому театрі (трагедії і комедії) – хорова пісня, котра виконувалася хором не у русі (не під час виходу чи покидання сцени). А у центральній частині п’єси, коли хор знаходився на оркестрі.

Стіхоміфія (гр. stichos – вірш, mythos — фраза) така будова тексту, коли кожна думка, вислів, репліка відповідає певній завершеній віршовій формі. Стіхоміфія характерна для текстів драматичних поем.

Фалічний культ – культ чоловічого статевого органу, який виступав у ролі бога родючості і всього живого.

Фалічні пісні –пісні, які заспівували під час сільських свят землероби на честь улюбленого бога Діоніса, коли вже починалася нестримно весела й буйна карнавальна частина урочистостей; виконувала їх процесія селян, які вже почастувалися Діонісовими дарами, деякі з них несли в руках великі зображення символів плодючості – фали (носії зображень-фалофори), які символізували животворні сили природи, що пробуджувалися навесні).

Хаос –(грец. Χάος — зяяння, простір) – у давньогрецькій міфології – німий безмежний простір, безладна суміш матеріальних елементів світу, темне й життєдайне джерело всебуття. З Хаоса постали Гея (Земля), Тартар (підземній світ), Ерос (Кохання), пізніше також Ереб (вічна темрява) і Нікс (Ніч), від яких народились Ефір і Гемера (Світло й День). Пізніші філософи під Хаосом розуміли безладну масу, з якої виник світ. Згідно з ученням орфіків, Хаос – породження вічного часу (Хроноса). Переносно хаос – цілковите безладдя, плутанина, суміш.

Хоревт – (гр. choreios) – співак і танцюрист, учасник хору в ДавнійГреції.

Ямб – жартівливі вірші, що виконувалися під акомпанемент музичного інструмента – ямбіке (перша версія походження назви). Джерела ямбічної лірики слід шукати в народних піснях, присвячених богині Дементрі. У «Гімні до Дементри» згадується ім'я служниці царя Келея Ямби, яка розвесилила, не знаючи, що це богиня, невтішну й сумну жінку (друга версія походження назви): Так без усмішки сиділа, їства і питва не торкнувшись,

Смутком мучима тяжким за дочкою із поясом низьким.

Жвавим тоді жартуванням й дотепами гострими стала

Ямба багаторозумна богиню пречисту смішити:

Тож посміхнулась вона, засміялася й стала весела.

Так відтоді і лишилась їй любою в таїнствах Ямба. (Переклад Н. Пащенко)

Жартівливо-веселі, часом не дуже скромного характеру ямбічні пісні стали обов’язковою складовою Елевсінських свят на честь богині Деметри. Вони виконувалися після закінчення закритої частини свят («Елевсінських містерій»), коли починалися загальнонародні торжества. Ім’ям міфічної дівчини назвали ліричні пісні, за змістом схожі з піснями Ямби, і розмір, який найкраще відповідав темпові розмовної мови, якою були складені вірші. Одним з кращих представників ямбічної лірики Еллади був Архілох.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Основна

1. Пащенко В.І., Пащенко Н.І. Антична література. – К.: Либідь, 2004. – 718 с.

2. Тронский И.М. История античной литературы. – М: Высшая школа, 1988. – 508 с.

3. Лосев А.Ф., Сонкина Г.А., Тахо-Годи А.А. Античная литература. – М.: Просвещение, 1986. – 494 с.

4. Підлісна Г.Н. Антична література. – К.: Вища школа, 1992. – 267 с.

5. Галич О.А., Дмитренко В.І., Фоменко В.Г. Історія зарубіжної літератури. Античність. Середньовіччя. – Луганськ: Янтар, 2003. – 228 с.

6. Радциг С.И. История древнегреческой литературы. – М.: Высшая школа, 1982. – 488 с.

7. Анпеткова-Шарова Г.Г., Чекалова Е.И. Античная литература. – Л.: Наука, 1989. – 387 с.

8. Распопин В. Литература Древней Греции. Очерки истории зарубежной литературы. – Новосибирск: Рассвет, 1998. – 348 с.

9. Никола М.И. Античная литература. – М.: Флинта: Наука, 2001. – 368 с.

10. Ковбасенко Ю. Антична література (посібник-підручник) // Тема. – 2001. – № 4.

11. История всемирной литературы: В 9 т. / Под ред. Г.П. Бердникова. – Т. 1. – М.: Наука, 1989. – 880 с.

12. Словарь античности. Пер. с нем. / Сост. Й. Ирмшер, Р. Йоне – М.: Прогресс, 1989. – 704 с.

13. Современный словарь-справочник: Античный мир. – М.: Олимп, 2000. – 568 с.

14. Антична література: Довідник / За ред. С.В. Семчинського. – К.: Либідь, 1993. – 320 с.

15. Античная литература. Греция: Антология / Сост. Н.А. Федоров, В.И. Мирошенкова. – Ч. 1. – М.: Высшая школа, 1989. – 512 с.; Ч. 2. – М., 1989. – 382 с.

16. Античная литература. Рим: Антология / Сост. Н.А. Федоров, В.И. Мирошенкова. – М.: Высшая школа, 1999. – 720 с.

17. Античная культура. Словарь-справочник / Под ред. В.Н. Ярхо. – М.: Высшая школа, 1995. – 384.

18. Антична література. Греція. Рим. Хрестоматія / Упорядники: Михед Т.В., Якубіна Ю.В. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 952 с.

19. Дератани Н.Ф., Тимофеева Н.А. Хрестоматия по античной литературе. Т.І.: Греческая литература. – М.: Просвещение, 1965. – 680 с.

20. Дератани Н.Ф., Тимофеева Н.А. Хрестоматия по античной литературе. Т.ІІ.: Римская литература. – М.: Просвещение, 1965. – 652 с.

Додаткова

1. Літературознавча енциклопедія: У двох томах. / Автор-укладач Ю.І. Ковалів. – К.: ВЦ «Академія», 2007.

2. Літературознавчий словник-довідник / Р.Т. Гром`як, Ю.І. Ковалів та ін. – К.: «Академія», 1997. – 752 с.

3. Лексикон загального та порівняльного літературознавства. – Чернівці: Золоті литаври, 2001. – 636 с.

4. Галич О.А., Назарець В.М., Васильєв Є.М. Теорія літератури. – К.: Либідь, 2001. – 488 с.

5. Хализев В.Е. Теория литературы. – М.: Высшая школа, 2002. – 437 с.

6. Ткаченко А.О. Мистецтво слова: Вступ до літературознавства. – К.: ВПЦ «Київський університет», 2003. – 448 с.

7. Литературная энциклопедия терминов и понятий / Под ред. А.Н. Николюкина. – М.: НПК «Интелвак», 2001. – 1600 стб.

8. Литературный энциклопедический словарь / Под ред. В.М. Кожевникова, П.А. Николаева. – М.: Советская энциклопедия, 1987. – 752 с.

Навчально-методичне видання

(українською мовою)

Кравченко Яна Павлівна