Теїстичні вірування праукраїнців часів Київської Русі

Формування теїстичних образів, перехід від віри в духів до віри в богів за часів Київської Русі був не швидкоплинним актом, а складним і суперечливим процесом. Адже релігійні уявлення, раз виникнувши, виявляють зазвичай дивовижну стійкість, зберігаються і за зміни умов, які їх породили; видозмінюються під впливом нових умов, взаємовпливають, часто перетворюючись на складніші творення. Це повною мірою характерне й для генези релігійних вірувань праукраїнців.

Праукраїнці обожнювали всі явища природи, небесні світила, дерева, річки, поклоняючись багатьом богам. Тобто їм був властивий політеїзм (багатобожжя). Серед богів була своєрідна ієрархія: на чолі світу стояли найстарші боги, які керували всім життям, далі йшли нижчі боги, а також демони, які надавали послуги богам старшим. І хоча українська теогонія (сукупність міфів про народження і родовід богів) розроблена мало, певна інформація про дохристиянських богів все ж є.

Пантеон князя Володимира. У легендарному літописі «Повість минулих літ», написаному, ймовірно, літописцем Нестором у 980 p., є такі слова: «І почав княжити Володимир у Києві один, і поставив кумирів на горі за теремним двором: Перуна дерев'яного, а голова його срібна, а вус золотий, і Хорса, і Дажбога, і Стрибога, і Симаргла, і Мокош. Ї жертви їм приносили, називаючи богами, і приводили до них синів своїх, і жертви приносили бісам, і оскверняли землю требами своїми. І осквернялася кров'ю земля Руська і гора та». Згадка про пантеон Володимира значною мірою достовірна: київськими археологами знайдено кам'яний фундамент капища, де ці боги колись стояли.

Релігійна реформа Володимира все одно має багато загадок. Чому саме шість божеств? Незрозуміло, і яким принципом керувався князь при відборі «кандидатів» до пантеону: племінні боги чи покровителі професій. У першому випадку число шість співпадало б із кількістю племен, що входили тоді до складу Русі (поляни, древляни, сіверяни, дреговичі, кривичі й слов'яни новгородські). Але в той же час суто племінний зв'язок із божествами вже було втрачено, і кожен із них мав певні функції.

Над усіма іншими божествами пантеону був піднятий золотовусий Перун. Його ідол стояв на пагорбі у Києві ще за князя Ігоря — перед ним русичі клялися на вірність договору з Візантією у 945 р. Поставлено було цей ідол, можливо, при Олегові: в 907 р. під час укладення договору з Візантією під стінами Константинополя Олег та його воїни присягалися «своєю зброєю і Перуном, їх богом, та Велесом, богом худоби». Але тоді ні Перуну, ні Велесу не приносили в жертву людей. У древній Русі в жертву ідолам приносили плоди землеробства, в основному печений хліб.

Перун — бог блискавок і грому, бог війни, покровитель воїнів. У ньому поєднувалися риси античних Зевса Громовержця та бога війни Ареса (Марса). Інколи Перун виступав як син бога неба Сварога.

Сином Сварога є також рівний Перуну бог сонячного світла Дажбог, що дає буття, тобто дух і матерію. Як свідчить уже саме його ім'я, він джерело всіляких благ, достатку, що символізується врожаєм жита і пшениці. Тому більшість обрядів і молитов до Дажбога пов'язані з проханням багатого врожаю. У новорічних обрядах, що дожили до наших днів, й досі використовується Дідух — останній сніп жита, який заносять до хати і вважають священним. Дідух — це дух поля, житній дух, дух Дажбога.

Дажбога переважно вшановували поляни. Південні ж племена поклонялися Хорсу. Йому приносили жертви у вигляді паляниць, калачів, калити, коржів. Деякі дослідники вважають, що слово «корж» співзвучне з іменем Хорса, воно має індоєвропейське походження і означає «коло». Дослідження тексту «Слова о полку Ігоревім» свідчать, що Хорс був символом не Сонця, а Місяця. Але, так чи інакше, Хорс виступав божеством небес і доповнював Дажбога.

У пантеоні князя Володимира поруч із Перуном стояв Стрибог — бог-родоначальник усіх вітрів, якого вшановували не менше, ніж самого Перуна. Вважають, що його ім'я походить від слова «страта» («стріті» — знищувати). Є припущення, що Стрибог є однією з іпостасей Перуна — його втіленням у повітрі. Стрибог вважався не тільки «відповідальним» за негоду, але й творцем музичних мелодій. Адже саме «подих вітру» — дмухання в найпростіші музичні інструменти (сопілки, дудки, ріжки) — створював музику. Пізніше Стрибог мав ім'я Позвізд (Посвистач), що вказувало на покровительство погоді. Тому його прохали, аби дав добру погоду на врожай, на свято тощо.

Симаргл — мало досліджене божество. Одні вчені ідентифікують його із грецьким Семигераклом, інші — з іранським божеством Саеномергла (охоронцем рослин). Симаргл — посередник між небом і землею. Він струшує на землю насіння дерев і рослин, оберігає паростки та корені рослин від диких звірів та худоби. Тож є підстава вважати Симаргла охоронцем земних плодів, урожаю, землеробства загалом.

У пантеоні кумирів князя Володимира єдине божество — Мокош (Макош, Мокоша) — пов'язане з жіночою сферою в господарстві: рукоділлям, прядінням, тканням тощо, їй приносили жертви у вигляді снопів льону, вишитих рушників, килимів як покровительці пряль і жіноцтва загалом. Мокош, за легендою, пряла нитку життя. Ще однією її функцією було піклування про воду: дощ, річки, озера, струмки. Звідси, на думку деяких дослідників, й ім'я богині — Мокош, від слів «мокрий» і «мокнути». Коріння її культу сягає поклоніння Великій Богині-Матері. Інша думка: Мокош походить від ще давнішого культу води — богині Дани, яку Геродот вважав ще й матір'ю всього живого, богинею родючості. Пізніше «обов'язки» Мокош перейдуть до християнської Параскеви-П'ятниці, що опікувалася водою, рукоділлям та іншими жіночими справами.

Велес (або Волос) не входив до числа кумирів князя Володимира, можливо, лише тому, що його дуже шанований ідол задовго до 980 р. вже стояв у Києві на Подолі, поблизу міських пасовищ і місця торгівлі худобою. Це відповідає літописному свідченню про нього як про «бога худоби». У «Слові о полку Ігоревім» вказується і на те, що Велес був богом поезії та музики, тобто покровителем мистецтва (як давньоримський Меркурій).

У язичницькій Русі був також поширений культ богині Лади, яка уособлювала весну та була заступницею шлюбу і сім'ї.

Суттєвою рисою руського язичництва була відсутність ідольських храмів та касти жерців. Ідоли стояли просто неба, а функції жерця міг виконувати старший в роді (сім'ї), князь, волхв. «Спілкуватися з богами» вміли волхви, ведуни, ведунки (відьми), чарівники і чарівниці. Але всі вони не були жерцями, не утворювали організованої касти. Не було навіть таємних груп, призначених для посвячення юнаків у мисливську магію.

Інші духи та боги. Найдавнішими верховними богами, які не входили до пантеону Володимира, але дуже шанувалися, були Род і Рожаниці. Род видавався праукраїнцям зачинателем усього живого. Жіночі божества Рожаниці були пов'язані з народженням і мали таємний зв'язок із зірками. Припускають, що це були богині плодючості. Роду і Рожаницям приносили жертви у вигляді хліба, сиру, меду, куті. Пізніше, по прийнятті християнства, цей звичай не зник, і перед вживанням куті на Різдво батько кидав першу ложку вгору, у святий куток — покуть. Цей звичай побутує й сьогодні в Україні.

Сином Рода був Білобог — творець землі, води і світла, а водночас і добра, що постійно боровся з Чорнобогом — носієм лиха, зла. Таким же був і Сварог (ймовірно, від санскр. свар — небо; або сварог — той, що все породив) — один із найголовніших українських богів. Сварог — владика світу, бог неба, небесного вогню, а також ремесел. Він мав кілька дітей-богів — Сварожичів. Сварог — бог, що вмирає і воскресає: він гине в полум'ї, запаленому Змієм, як звичайна людина й воскресає як триєдиний бог неба-світу-Сонця, спільний усім індоєвропейцям. Зображень Сварога не знайдено, проте є підстава вважати деякі форми рівнобічних хрестів (язичницьких, козацьких) його символами. Сварожим знаком споконвіку були й різні форми свастики — сварги, які широко побутують на українських вишивках, писанках, кераміці. Є вони й на фресках Софійського собору в Києві — як знак живучості язичницьких традицій у християнстві.

Із прийняттям християнства Сварогове опікунство над вогнем і залізом переходить до православних святих Кузьми й Дем'яна. Проте свої панівні позиції він втрачає ще раніше. Зі зміцненням князівської влади у X ст. його головні функції все більше перебирав на себе Перун. Отже, праукраїнським богам була характерна своєрідна функціональна двоїстість: з одного боку, вони відображали ірраціональні зв'язки людини з природою, з іншого — із суспільством. Боги були розпорядниками природних явищ, покровителями виробничої діяльності, опікунами побуту, добробуту й достатку. їм притаманна і яскрава деміургічна функція. Род і Сварог, Перун і Дажбог, Стрибог і Мокоша — всі вони боги-творці, що символізують вічність творення, нездоланність життя і розвитку.

Крім названих богів-творців та покровителів певної сфери діяльності, поклонялися предки українців і криницям, річкам, озерам, деревам і гаям, водяникам, русалкам, домовикам, лісовикам, долі, літньому сонцю Ярилу. А народна поетична творчість оживляла і наділяла особистісними рисами чи не всі явища природи та її мешканців.

У VI ст. візантійський письменник Прокіп Кесарійський про слов'янське язичництво писав так: «Слов'яни визнають одного бога — творця блискавки владикою всіх і приносять йому жертви, не знають долі і абсолютно не вірять, що вона має якусь владу над людьми... Поклоняються вони рікам, німфам і деяким іншим божествам, приносять їм різноманітні жертви і по цих жертвах ворожать».

Виникає питання — у що ж насправді вірили праукраїнці? Не викликає сумніву, що разом з усіма язичницькими народами Русь завжди глибоко відчувала і наділяла життям весь навколишній світ — природу, її стихії, землю, тварин. З особливою шаною ставилися до землі: Її називали «годувальницею», «матір'ю». Селянин перед тим, як почати оранку, землі кланявся, звертався до неї як до живої істоти, просив послати добрий урожай. Перед землею проголошувалися клятви, її цілували, вбивці повинні були просити у неї прощення (тому що вона як мати вбитого могла пробачати злочинця). За віруваннями предків українців, сили добра і зла мали своє уособлення та активно впливали на життя людей. Цим пояснюється принесення дарів вампірам і берегиням.

Вампір в уявленні язичника — це страшна таємнича істота, що інколи висмоктує у людини кров та здатна принести багато іншого зла. Русичі схильні були бачити у вампірах злих покійників, яких називали «нав'є». Нав'є — не своя людина, не родич, не пращур; він — чужинець, з іншого племені, не похований як слід, непрощений або злодій. Тому його старалися задобрити приношеннями їжі («треби»), залишками сімейної трапези. Однак найчастіше від них намагалися боронитися різноманітними замовляннями і заклинаннями.

Берегині, навпаки, — добрі істоти, пов'язані з берегами річок, озер, морів, що поступово перетворились у народних уявленнях на русалок. Від них значною мірою залежав успіх не лише плавання, а й випадання на поле роси та дощу. Русалки також сприймалися як покійниці, але доброзичливіші до людей, ніж вампіри. На честь цих таємничих мешканок прибережних хащів влаштовувалися особливі святкування, пережитки яких у напівжартівливому варіанті зберігаються і в наші дні у святі Івана Купайла.

У язичницькій Русі було поширеним шанування померлих предків. Вірили, що від прихильності «дідів» («щурів», «пращурів») багато в чому залежить доля нащадків. Тому померлим родичам влаштовували розкішні поминки, тризни (ігрища зі змаганнями та гулянками), вшановували їх у певні дні протягом року, прикликали на частування. Як правило, домовик уявлявся як померлий предок. Що стосується людських жертвопринесень, то згадок про них майже немає, крім «Повісті минулих літ». Звідси напрошується висновок, що людські жертви ідолам були не характерним для Русі явищем. Дивною є та обставина, що на Русі в епоху язичництва не було уявлень про пекло, підземні, підводні світи — не було і культу підземних богів. Усі язичницькі боги Давньої Русі пов'язані з небесно-земним буттям. «Добрі» і «злі» язичницькі духи і боги — теїстичні образи — не лише здавалися антропоморфними, тобто такими, що мають людську зовнішність. Праукраїнці вірили, що вони справді думають і чинять, як люди. Такий спосіб розуміння надприродних сил, абстрактних понять, неістот називається уособленням.

Уособлення — винесення людських рис символічними засобами поза людину, перенесення їх на явища морально-побутового та виробничого характеру.

Політеїстичному язичництву, яке вже подолало демоністичний зооморфізм, ще треба було пройти відповідний шлях, аби досягти рівня абстрактної боголюдини. Та часу для цього процесу історія йому не надала. Давня віра праукраїнців не встигла розвинутися в завершену, повну систему, бо прийшло християнство й зупинило (хоча відразу й не викоренило) її розвиток. Ось тому й зазвичай постає вона як лише уривки стародавніх вірувань, а не розвинута релігійна система. І все ж політеїстичні вірування праукраїнців готували ґрунт для релігійності вищого порядку. Українське православ'я, яке складалося пізніше, було не простим перенесенням іншої віри на береги Дніпра, а результатом взаємодії візантійської і київської релігійних традицій, що трансформувалися й збагатили свій зміст під впливом нових етноісторичних та світоглядних умов і потреб. Активним чинником цих процесів і стала дохристиянська релігійно-міфологічна культура праукраїнців. Вона не зникла, а набула форми компромісного існування — двовір'я, яке в науці отримало назву православно-язичницького синкретизму (поєднання, переплетіння, взаємодії язичництва і православ'я).

Резюме

Етнонаціональні релігії розрізняються між собою за часом і умовами появи, за змістом віровчення і культовою практикою. Водночас вони характеризуються й багатьма спільними ознаками, що дає змогу розглядати їх як період у загальнопланетарній релігійній генезі:

  • усі вони відтворюють у загальних рисах етнорелігієгенез, в якому різні типи релігій взаємно переплітаються, впливають один на одною;
  • усі вони, сформувавшись у певному етносі, зростаються з ним аж до злиття і тотожності (на певних етапах) і виконують функції вагомого, а інколи й вирішального, чинника етноутворення та етноінтеграції;
  • етнонаціональні релігії — це результат релігійного синкретизму (поєднання різних компонентів первісних культів, анімістичних вірувань конкретних етносів) і виникнення поняття «бог»;
  • з появою такого типу релігій з'являються складні релігійно-міфологічні системи, релігійно-філософські концепції побудови Всесвіту, сутності людини, характеру її відносин із Богом, одновірцями; віросповідні святі книги; вчення пророків, спасителів тощо;
  • на стадії етнонаціональних релігій уніфікується й спрощується культова діяльність, духовна влада відокремлюється від світської;
  • етнонаціональні релігії — це складний комплекс ідей, які виражають інтереси конкретного етносу і переплетені з його традиціями, звичаями, ментальністю. Тобто це не лише черговий етап у розвитку певного релігійного комплексу, а й характеристика особливостей релігійності певного етносу.

Література

Боровський Я. Світогляд давніх киян. — К., 1992.
Буланже П. А. Будда, Конфуций: Жизнь и учение. — М., 1995.
Восхождение к Дао. — М., 1997.
Гоч В. П. Практика Дао. — К., 1999.
Древо индуизма. — М., 1999.
Іларіон, митрополит. Дохристиянські вірування українського народу. — К., 1992.
Історія релігії в Україні. — К., 1999.
Малерб М. Религии человечества. — М. — СПб., 1997.
Индуизм. Джайнизм. Сикхизм: Словарь. — М., 1996.
Конфуций. Беседы и суждения. — СПб., 1999.
Мень А. История религии: В 7-ми т. — М., 1991—1992.
Моця О., Ричка В. Київська Русь: від язичництва до християнства. — К., 1996.
Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. Ескіз української міфології. — К., 1992.
Павленко Ю. В. Передісторія давніх русів у світовому контексті. — К., 1994.
Пилкингтон С. М. Иудаизм. — М., 1998.
Религии Китая: Хрестоматия. — СПб., 2001.
Токарев С. Религии в истории народов мира. — М., 1976.
Торчинов Е. А. Даосизм: Опыт историко-религиозного описання. — СПб., 1998.
Теуш В. П. 0 духовной истории еврейского народа. — М., 1998.
Уотс А. ДАО — Путь воды. — К., 1996.
Чиа М. Дао — пробуждение света: В 2-х т. — К., 1995.
Чжоу Цзунхуа. Дао И—Цзина. Путь к порицанию. — К., 1996.
Филипович Л. Етнологія релігії. — К., 2000.
Шилов Ю. Святині. — К., 2001.

Буддизм

Найстарішою світовою релігією є буддизм, який виник понад 2,5 тис. років тому (в VI—V ст. до н. е.) в Індії й незабаром набув поширення у більшості регіонів Азії. Його послідовники нині є також в Америці та Європі. Оскільки в цій релігії немає офіційної реєстрації прибічників, точно назвати кількість буддистів важко. За різними джерелами, їх приблизно 300—400 млн.

Походження

Появу вчення буддизму пов'язують із іменем Шак'ямуні (мудрецем із племені Шак'я) — він же Будда, він же Сіддхартха Гаутама. Це реальна історична особа, що жила у Північній Індії, за одними даними, в 560—480 pp. до н. е., за іншими — в 566—476 або 563—473 pp. до н. е. Згідно з буддійською міфологією Будда (санскр. будх — будити, пробуджуватися; просвітлений, пробуджений) після численних перероджень прийшов на землю, аби виконати місію порятунку, вказавши людству шлях до виходу зі страждань. Для свого останнього переродження (всього їх було 550) він обрав образ царевича Сіддхартхи Гаутами.

Є кілька варіантів його біографії. Так, у тибетській версії життя Будди мало дванадцять етапів: прийняття рішення народитися у світі людей; сходження з неба тушита; входження в лоно матері; народження; накопичення світських знань; життя в розвагах і насолодах; залишення палацу; аскетичні вправи; перемога над Марою (санскр. — той, що вбиває, знущається; демоністичне уособлення зла, бог смерті); досягнення стану Будди; проповідь дхарми (доктрини, вчення, закону життя); входження в нірвану (у буддизмі — відсутність павутини бажань).

Дізнавшись, що світ є не лише місцем радощів та втіхи, а переповнений стражданнями, Шак'ямуні пішов із дому у пошуках шляху, який би визволив його і людство загалом від цих страждань. Через сім років складного мандрівного життя завдяки самопізнанню (самоаналізу, самооцінці) царевич прозріває, знайшовши дорогу до порятунку, і одержує ім'я Будди. Після цього Будда прийшов до Сарнатху біля Бенареса і в оточенні п'яти своїх найближчих прихильників (майбутніх учнів) виголосив першу проповідь. У ній він стисло виклав основні положення свого вчення, або, за переконанням буддистів, здійснив «повороти колеса дхарми». І сорок років по тому, оточений численними учнями, він, мандруючи благодатними землями Індії, продовжував творити дива і проповідувати своє вчення. Спочатку воно мало назву дхарма, а згодом, на честь свого засновника почало називатися буддизмом. Помер Будда у 80-літньому віці в Кушинагарі. За легендою, перед смертю, лежачи під деревом у позі лева, він звернувся до ченців і мирян з такими словами: «Тепер, ченці, мені нічого більше сказати, крім того, що все створене підлягає руйнуванню! Для порятунку докладіть усіх зусиль!». Смерть Будди його послідовники називають досягненням великої нірвани. Дату смерті Будди надзвичайно шанують, розглядаючи її ще і як день народження та прозріння, а тому вона сприймається як «тричі святий день».

Ідейні джерела

Буддизм як віровчення, або філософія, що прагне до Абсолюту, має потужні ідейні джерела — систему первісних релігійних вірувань, міфів, світоглядних систем та філософських поглядів, які було зафіксовано у Ведах. Протягом тисячоліття авторитет Вед у Індії залишався незаперечним, і прибічники новостворених релігійних вірувань продовжували знову і знову повертатися до цієї священної книги. Не був винятком і буддизм, який, хоча й виник як негативна реакція небрахманських прошарків давньоіндійського населення на брахманізм (його ускладненість, філософський вияв теоретичних основ, корумпованість, пристосовництво жерців), все ж не заперечував брахманізму остаточно, не відкидав його основоположних ідей, а навпаки, успадкував їх. Так, була успадкована ідея, що людина — це духовна істота, ув'язнена в плоті. Вона має прагнути вирватися з матеріального світу і повернутися до Бога. Було запозичено також положення про сансару і карму. Проте запозичено не механічно, а з новою інтерпретацією.

Отримують свій подальший розвиток й інші положення релігійної традиції. Так, у ведизм Сіддхартха вніс суттєві зміни, проголосивши, що у людей немає анната (душі). Немає ніякого вічного, незмінного «Я», ніякої анікка (дійсної субстанції), що переходить від одного втілення до іншого. Існування для буддиста — лише набір почуттів, вражень та миттєвих турбот. Він прагне стати незалежним від випадкової природи світу, в якому живе, набути абсолютної свідомості та досконалості. Кожен буддист вірить, що людина знаходить порятунок у трьох сферах: перша з них — Будда, друга — Дхарма (вчення), третя — Сангха (чернеча громада). Успадкувавши від брахманізму й індуїзму віру в перевтілення, буддизм відрізняється від цих індійських релігій відсутністю посилань на якого-небудь бога. Будда не є ні пророком, ні месією. Це людина, яка змогла самостійно пояснити життя і знайти спосіб досягти нірвани —мети кожного буддиста. Нірвана — звільнення від страждань, бажань та смертної оболонки.

Нірвана — психологічний стан завершеності внутрішнього буття перед лицем буття зовнішнього, абсолютна відсутність бажань.

Буддизм суттєво відрізняється від брахманізму також своїм пантеоном богів, обрядовістю та засобами впливу на віруючих.

Основи віровчення

«Чотири благородні істини». В основу буддизму покладено вчення про «чотири благородні істини», що були проголошені Буддою під деревом Бодхі (пізнання) відразу після свого «пробудження».
Перша істина: жити — означає страждати. Будь-яке існування є дукха (стражданням). Його неодмінно зазнає все живе. Найяскравішими формами вияву страждання є народження, хвороба, старість, смерть, необхідність терпіти навколо себе те, чого не любиш, чи навпаки, відсутність того, кого любиш, тощо.

Друга істина: є причина страждання. Вона таїться в самій людині, яка має різні бажання — від прагнення жити до жадання насолод, влади, багатства тощо. Все це призводить до вчинків, що і створюють карму.

Третя істина: можна припинити страждання шляхом вивільнення від бажань. Повне викоренення і добрих, і поганих бажань відповідає стану нірвани, в якому сильних почуттів немає.

Четверта істина стверджує: є шлях до припинення страждань.

«Шлях восьми сходинок». Шлях до припинення страждань — це благородний серединний «шлях восьми сходинок»:

1) праведне знання (правильне судження), яке ототожнюється з розумінням життя як поєднання смутку і страждань; праведне знання може дати тільки вчення Будди про «чотири благородні істини»;

2) праведне прагнення — рішучість виявляти співчуття до всіх живих істот;

3) праведна мова (утвердження правди);

4) праведна поведінка, що включає п'ять принципів:
— не шкодити живим істотам (не вбивати);
— не брати чужого (не красти);
— утримуватися від заборонених статевих контактів (не торкатися чужої дружини);
— не виголошувати марних і оманливих промов (не обманювати);
— не вживати хмільних напоїв (не пиячити);

5) праведний спосіб життя, тобто життя за принципами безкорисливості;

6) праведні зусилля — зусилля, які спрямовують до добра і віддаляють від зла;

7) праведна концентрація (самоаналіз) — уникнення стану, коли спонукання і бажання визначають ставлення;

8) праведна техніка медитації (раджа-йога) — вінець попередніх етапів. Це таке опанування свого тіла і дихання, яке сприяє духовній концентрації; при цьому тіло невіддільне від духу.

Буддійське Святе Письмо. Святим Письмом буддистів є Трипітака (санскр. — три кошики) — збірка, в якій учнями Будди зафіксовано одкровення свого вчителя. Трипітака складалася протягом багатьох століть, набувши кінцевого оформлення на початку нашої ери. Вона має три пітаки (частини).

Перша — Віная-пітака («кошик правил поведінки»), містить правила, яких необхідно дотримуватися, зокрема буддійським ченцям.

Друга — Сутта-пітака («кошик сутр»), де у формі притч, повчань, бесід, легенд, афоризмів, поем, коментарів Ананди — улюбленого учня Будди — викладено основні положення буддизму.

Третя — Абхідхарма-пітака («кошик тлумачення вчення»), де розглядаються філософські, етичні питання, що турбували самого Будду.

Канонічними книгами вважаються також Суттаніпата — збірка поем про Будду і його учнів та Джатакі (санскр., досл. — про попередні народження) — збірка розповідей, казок, легенд про 550 перероджень Шак'ямуні, що передували його останньому народженню на землі.

Буддійські собори. Єдиною формою організації буддистів є монастирі, де ченці зобов'язані дотримуватися певного статуту, підкорятися загальним зборам сангхи (чернечої громади) та обраному настоятелю. Для вирішення основоположних проблем віри буддисти збираються на сангіті (собори), яких за весь період існування цієї релігії було шість.
Перший буддійський собор проходив у печері Саптапарна монастиря Наланда в м. Раджагриха (штат Біхар) через три місяці по смерті Будди. На ньому було канонізовано буддійське Святе Письмо — три книги Трипітаки — Віная, Сутта та Абхідхарма-пітаки.
Другий собор відбувся через 100 років у Вайшалі, де стався розкол сангхи.
Через 200 років у Паталіпутрі збирався третій собор під головуванням царя Ашоки, за роки правління якого буддизм став державною релігією.
Четвертий собор проходив у двох місцях. Представники одного напряму буддизму — махаяни зібрались у Кашмірі (І—II ст. н. е.), де канонізували санскритську редакцію Трипітаки школи сервастивадинів. Послідовники другого напряму — хінаяни в Анурадхапурі та Алувахарі, поблизу Матале, на пальмовому листі записали Трипітаку та коментарі до неї сингальською мовою.
П'ятий собор відбувся у 1871 р. у Мандалаї. На ньому ухвалили уніфікований текст Трипітаки, який згодом було вирізьблено на 729 кам'яних плитах, над кожною з яких побудували невеликий храм. Так було створено своєрідну бібліотеку, яка стала центром поклоніння і шани для буддистів усього світу.
Шостий собор було присвячено 2500-річчю з дня паринірвани (кінцевого звільнення) Будди. Він відбувся у кількох містах М'янми в 1954—1956 pp. На ньому було звірено й відредаговано всі 54 книги Трипітаки, а також канонізовано скорочені тексти перекладів Трипітаки бірманською, хінді та англійською мовами.

Напрями

Хінаяна

Одним із основоположних напрямів буддизму, що оформився внаслідок його розколу на рубежі І—II ст. н. е. (і був затверджений на четвертому буддійському сангіті), є хінаяна (санскр. — мала колісниця, або вузький шлях спасіння). Цей напрям має ще й другу назву — тхеравада, що означає «школа старої мудрості». Хінаяна —початковий філософський буддизм в усій його чистоті й ортодоксальності. Визначальний акцент у ньому ставиться на особистому спасінні, на особистих зусиллях людини задля звільнення від пут сансари. Послідовники хінаяни відмовляються від усього мирського, вважаючи, що досягти святості та нірвани можливо лише через чернецтво, шляхом багатьох перероджень. Звідси і сповідання «вузького шляху спасіння» та ідеалу архата (так називали найближчих учнів Будди — в хінаяні їх 16).

Архат (санкср., досл. — достойний, гідний, праведник) — людина, яка досягла звільнення (нірвани) від ланцюга перероджень (сансари).

Будда постає у цьому вченні як людина — носій виняткових моральних чеснот, великий учитель. Тому вся обрядовість хінаяни пов'язана з його культом, вшануванням місць його життя. У хінаяні розвинуто вчення про дхарму. Хінаяна поділяється на кілька шкіл. Історично першою серед них є школа mхepaвaдa (звідси й друга назва хінаяни), яку заснували найфанатичніші послідовники Будди відразу після його смерті. Вважаючи Будду земною істотою, тхеравадисти прагнули зберегти в пам'яті кожне слово, кожний жест, епізод із життя свого вчителя, який, на їх думку, з'являється серед людей кожні п'ять тисяч років.

Із лона тхеравади виокремилася (приблизно 350 р. до н. е.) школа cmxaвupaвaдa. її прибічники зберегли у своїй традиції найархаїчніші елементи. Патріархом школи було проголошено Тхера Моггампутта Тисса — чудотворця, який очистив сангху від єресі й утвердив стхавираваду як офіційну традицію буддизму в державі Ашоки. Будда шанувався як реальна особа, наділена людськими (а отже, й слабкими) та надлюдськими рисами.

Стхавиравада не була чимось монолітно єдиним. Вона охоплювала собою цілий шерег шкіл, серед яких — ватсипутрія, що була заснована приблизно 280 р. до н. t. і проіснувала до IX ст. Основна ідея школи — визнання існування невизначеної, постійної матеріальної субстанції, що визначає природу людської індивідуальності. Практична ж реалізація карми не можлива поза межами існування особи. Серед відомих шкіл стхавиравади була і сервастивада, засновник якої архат Катьяніпура на третьому буддійському сангіті виголосив ідею сервам асти (все існує). Вона визнає канонічною лише Абхідхарму-пітаку. У наш час найпоширенішими течіями хінаяни є дхамамаютика-нікая, маха-нікая та ін. «Нікая» інтерпретується як школа в буддійській громаді або школи буддистів однієї країни.

Махаяна

Другим напрямом буддизму є вчення махаяна (санскр., досл. — велика колісниця). Своїми витоками воно сягає раннього буддизму, зокрема махасангхіків («велика громада»), течії, що виникла ще в IV ст. до н. е. Махаяна стала самостійним напрямом у І ст. н. е. у буддизмі. Його засновником вважається буддійський філософ-проповідник Нагараджуна (II—III ст. н. е.).

На відміну від хінаяни з її визначальною ідеєю досягнення особистого порятунку, шлях бодхисатва в махаяні доступний усім. Досягти нірвани тут може не тільки чернець, а й мирянин.

Бодхисатва (санскр., досл. — той, хто прагне просвітлення) — людина чи інша істота, яка прийняла рішення вийти з кола сансари і стати Буддою.

Послідовник махаяни мусить дбати передусім не про особистий порятунок, як це властиво прибічнику хінаяни, а про допомогу всім живим істотам, щоб привести їх до визволення. В махаяні по-новому тлумачиться статус Будди — він тут уже не людина, а Бог. До того ж замість одного Будди з'являється декілька: Будда Амітабха («володар раю»), Адибудда («творець світу»), Будда Майтрєйя («Будда майбутнього») тощо. Реальний Шак'ямуні сприймається як утілення вічного світового принципу, його знаряддя. Кожна жива істота має природу Будди. У великій пошані тут бодхисатви — особи, які заслужили перехід до нірвани, але вирішили залишитися на землі заради спасіння інших людей. У вченні махаяни з'являються судження про рай та пекло, яких не було в ранньому буддизмі.

На початку нашої ери в лоні махаяни виник новий напрям — тантризм, який набув виразного оформлення у V—VII ст. Тантричний буддизм має ще назву ваджраяна (алмазна колісниця). Допускаючи існування бодхисатв, тантризм засвідчує свої витоки. Водночас він має й оригінальні риси, що дали йому змогу виокремитися в особливий напрям. У першу чергу це специфічна система езотеричної практики. Тантризм ґрунтується на дотриманні різноманітних і складних ритуалів, які б заперечували миттєвий, швидкий, як блискавка ваджра (зброя бога Індри для кидання, що має тисячу голок), доступ до нірвани. Найвідоміший серед цих ритуалів — багаторазове повторення священних погроз — мантри (віршів із ведичних текстів, які використовуються як заклинання і чарівні формули). Вчення має свої тексти — тантри, в основу яких покладено ідею людини-мікрокосму і уявлення про інь (жіночу) та ян (чоловічу) шакті (статеву енергетику), трансформація якої згідно з тантритиками веде до розширення свідомості та просвітлення.

Контактуючи з анімістичними релігіями Тибету, з культом бонпо (формою піаманізму), тантричний буддизм перетворився протягом VII—XIV ст. на ламаїзм, що остаточно оформився завдяки реформам тибетського лами Цзо-нхаву (1357—1419).

Зберігаючи основні буддійські положення, ламаїзм у той же час має свою специфіку. Це ускладнена обрядовість, масове поширення інституту лам (тибет. лама — найвищий), їх пошанування, беззастережна покірність, яка вважається головною чеснотою. Старший син у кожній родині послідовників ламаїзму, як правило, посвячується в лами. Звідси і величезна кількість ламаїстських монастирів.

Є дві найвищі ламські посади: далай-лама, що вважається втіленням бодхисатви Авалокітешвари, і панчен-лама — уособлення Будди Амітабхи. За логікою, панчен-лама має бути домінуючим, оскільки втілення Будди в сакральному плані вище за персоніфікацію бодхисатви. Та в реальному житті склалося так, що саме далай-лама в столиці Лхаса зосередив у своїх руках найвищу духовну й політичну владу і став загальновизнаним верховним авторитетом для всіх ламаїстів та багатьох шанувальників. Резиденцією панчен-лами став монастир біля Шигатзе.

Особливе місце у ламаїзмі відводиться прийдешньому Будді — Майдарі, який покарає грішників і нагородить за релігійні заслуги гідних, установить справедливе життя. Головними текстами ламаїзму є канони Ганджур і Данджур. Збірка «Одкровення» Будди Ганджур складається зі 108 томів і включає тибетські переклади найважливіших сутр і трактатів хінаяни, махаяни та ваджраяни, численних розповідей, діалогів, цитат, що мали стосунок до Будди, а також твори з астрології, медицини тощо. Коментарем до текстів Ганджура є ще більше зібрання — Данджур, що складається з 225 томів, які вміщують цілком самостійні твори, зокрема розповіді, поеми, заклинання та переклади буддійських праць.

Ламаїсти вважають, що тому, хто покладається на три сховища (Будду, Дхарму, Сангха), для їх досягнення необхідно самому породити Троїсте сховище у власній свідомості. А щоб оволодіти істинним сховищем — Дхармою (вченням), слід просуватися шляхом, який містить у собі тришикша (три практики): адхишила (вищу моральність), адхиса-мадхи (вищу медитивну зосередженість) та адхип-раджня (вищу мудрість).

Практика вищої моральності. Має багато різних форм практичної реалізації. В основі їх усіх лежить принцип утримання від десяти проявів античеснот (аморальності).
Три з них стосуються дій тіла, чотири — дій мови і три — дій розуму.

Три фізичні античесноти такі:
1) позбавлення життя живої істоти — від убивства комахи до вбивства людини;
2) крадіжка — заволодіння майном іншої людини без її згоди, незалежно від цінності цього майна та від того, була ця дія виконана самостійно чи з чиєюсь допомогою;
3) сексуальна розбещеність;

Чотири античесноти мови — це:
1) брехня — обман інших людей словами або діями;
2) лихослів'я — внесення чвар, розбрату, щоб спонукати тих людей, які мали добрі стосунки, до сварки, або тих, які вже посперечалися, до ще більшої ворожнечі;
3) грубість — ображання інших;
4) марнослів'я — ведення під впливом бажань та інстинктів розмов про безглузде, нісенітниці.

Три античесноти розуму:
1) заздрість — думки «якби це було моїм», бажання чого-небудь, що належить іншим;
2) зловмисність — намір завдати шкоди (як великої, так і незначної) іншому;
3) помилкові погляди — уявляти як неіснуюче щось існуюче, наприклад переродження (сансару) чи причинно-наслідковий зв'язок (карму).

Протилежність цим десяти античеснотам — десять чеснот, дотримання яких у повсякденному житті називається практикою моралі.

Практика вищої медитативної зосередженості. Полягає у зосередженні уваги на одному об'єкті. Медитативна зосередженість містить у собі велику кількість видів. Серед них виділяється шаматха (спокій). Суть спокою тут розуміється як утримання уваги на певному об'єкті, без відволікань, в гармонії свідомості та тіла людини. Якщо спокій супроводжується прийняттям сховища, то це загальна буддійська практика. А якщо ж вона доповнюється ще й прагненням вищого просвітлення заради блага всіх живих істот, то це є практика махаяни. З досягненням спокою свідомість і тіло пронизуються радістю і щастям, суб'єкт набуває безлічі, навіть надприродних, здібностей, серед яких яснобачення та еманація (випромінювання всієї різноманітності світу).

Головна мета і перевага спокою в тому, що за його допомогою можна перейти до випаш'яна (особливого розуміння) і таким чином звільнитися від кругообігу буття. Для досягнення спокою необхідні певні умови. Так, місце для практики має бути тихим, без сторонніх звуків, адже шум для зосередженості протипоказаний. Той, хто медитує, повинен бути невибагливим, всім задоволеним, не залежним від мирських турбот і суєти. Він також має уникати аморальних фізичних і словесних дій. Шляхом слухання і роздумів йому слід позбутися хибних уявлень про предмет медитації. Також конче треба знати, яким чином міркувати про згубність бажань, про суть непостійності тощо. Для досягнення шаматхи необхідно позбутися «п'яти помилок» та застосувати «вісім протиотрут».

«П'ять помилок», яких слід уникати, такі:

1) лінощі — небажання займатися медитативною зосередженістю;
2) забудькуватість — невтримання у пам'яті об'єкта медитації;
3) сонливість і неуважність — переривання медитативної зосередженості;
4) невживання «протиотрут» — викликає сонливість і збудженість;
5) надмірне вживання — продовження вживання «протиотрути», коли сонливість і збудженість уже подолано.

«Вісім протиотрут» — це засіб від «п'яти помилок». «Протиотрути» від ледарювання: віра (бачити позитивні якості, які дає медитативна зосередженість), натхнення (старатися набути цих позитивних якостей), зусилля (отримувати задоволення від занять медитативною зосередженістю), підпорядкованість свідомості й тіла (наслідок — зусилля). «Протиотрута» від забудькуватості: уважність (постійно зберігати зосередженість на об'єкті). «Протиотрута» від сонливості й збудженості: пильність (негайно бачити, що сонливість чи збудженість уже з'явилися або настають). «Протиотрута» від незастосування: застосування (використовувати «протиотруту» від сонливості та збудженості). «Протиотрута» від надмірного застосування: утримання від застосування (послабити свої зусилля).

При застосуванні «восьми протиотрут» «п'ять помилок» поступово зникають, і людина проходить «дев'ять рівнів зосередженості»:

1) установка мислення — зосередження мислення і спрямування його на внутрішній об'єкт (наприклад, на візуалізований образ Будди);
2) продовження установки — продовження зосередження на об'єкті; триває довше, ніж попереднього разу;
3) відновлення — негайне реагування на відволікання і повернення до об'єкта;
4) посилена установка — збирання мислення для переходу від зосередженості на головних аспектах об'єкта медитації до сталішої його установки на другорядних аспектах об'єкта;
5) дисциплінування — усвідомлення позитивних (приємних) результатів, які приносить медитативна зосередженість, та, як наслідок, відчуття радості;
6) заспокоєння — зняття неприязні до медитативної зосередженності;
7) повне заспокоєння: за допомогою певних зусиль відкидання навіть найменшої сонливості чи збудженості, щойно вони з'являться;
8) стабільність — медитативна зосередженість стабілізується настільки, що вже ніщо зайве не зможе перервати цей процес;
9) органічність — фіксація на об'єкті здійснюється сама по собі, без додаткових зусиль.

Ці «дев'ять рівнів зосередженості» досягаються за допомогою «шести сил». Перший рівень — силою послуху, другий — силою роздумів, третій і четвертий — силою уваги, п'ятий і шостий — силою усвідомлення, сьомий і восьмий — силою зусилля, дев'ятий — силою знайомства.

Дев'яти рівням зосередженості відповідають чотири види розумової діяльності, за допомогою яких мислення оволодіває своїм об'єктом:

1) примусова фіксація — на першому і другому рівнях зосередженості мислення із зусиллям фіксується на об'єкті концентрації;
2) переривчаста фіксація — від третього до сьомого рівнів зосередженість чергується з неуважністю;
3) стабільна фіксація — на восьмому рівні мислення набуває здатності концентруватися на об'єкті не відволікаючись;
4) фіксація, що сама себе підтримує, — на дев'ятому рівні мислення самотужки утримується на об'єкті.

Як стверджує Далай-лама XIV, якщо скрупульозно дотримуватися наведеної методики, то бездоганної медитативної зосередженості можна досягти приблизно через рік систематичної практики.

Практика вищої мудрості. Ламаїсти виділяють п'ять видів мудрості, головними з яких є мудрість, що пізнає умовне, або номінальне, знання, та мудрість абсолютного знання, тобто знання природи буття. Кожна з них має безліч аспектів. За їх допомогою можна повністю подолати бар'єри аморальності та перепони до всезнання. Об'єктом такої мудрості є пізнання кінцевої природи всіх явищ, яка ще називається порожнечею, або ніщо, де не існує ні речовини, ні шуньята (свідомості). Ніщо виступає як заперечення самобуття (самосущого буття) будь-чого і всього.

Щоб почати пізнавати порожнечу, насамперед слід глибоко вивчити великі книги. Лише після того завдяки почутому про порожнечу від інших виробляється: 1) мудрість, що виникає зі слухання. Згодом внаслідок численних роздумів про значення порожнечі з'являється 2) мудрість, що виникає з роздумів. Достатньо оволодівши медитативною зосередженістю на рівні глибокої переконаності, набувають 3) мудрості, що виникає з медитації. Це відбувається тоді, коли розум стає надзвичайно сильним внаслідок спрямованості мислення на суть порожнечі. Формується гармонійна підвладність розуму і тіла, так само як у стані спокою. Але у випадку спокою гармонія підвладності розуму і тіла досягається силою зосередженої медитації, а тут — силою аналітичного мислення. Коли особлива медитативна зосередженість поєднується з гармонією такого порядку, настає особливе прозріння. Оскільки таке прозріння виникає тоді, коли об'єктом медитації служить порожнеча, то ця медитативна зосередженість виступає як поєднання спокою і особливого прозріння, що пізнає порожнечу.

Вважається, що при виконанні всіх цих вимог (трьох практик), спираючись на прийняття сховища (вчення Будди) та усвідомлення зв'язків між діями та їх результатами, можна досягти стану звільнення. Якщо ж додатково розвивати ще й бадхичитта (спрямованість на просвітлення), яка породжується любов'ю і милосердям, та виконувати згадані три практики у поєднанні з націленістю до вищого просвітлення заради блага всіх живих істот, то можна досягти вершини всезнання, тобто найвищого звільнення — стану Будди.

Поширення

Перші послідовники Будди жили усамітнено, об'єднуючись у бхікшу (маленькі громади). Усі члени бхікшу повністю відмовлялися від власності, голили голови, носили грубий одяг (переважно жовтого кольору) і проводили весь свій час у мандрах, постійних бесідах, самопізнанні та медитаціях. Покійників ховали там, де вони мешкали за життя. На місцях поховань особливо відомих і шанованих буддистів зводили пам'ятники — ступи (куполоподобні будівлі-склепи із замурованим входом). Згодом біля них почали споруджувати невеличкі помешкання, які й ставали першими монастирями. Члени бхікшу були їх першими ченцями і найвідданішими популяризаторами вчення Будди.

За третього царя з династії Маур'я, Ашоки, буддизм приблизно 250 р. до н. е. став у Індії державною релігією. Саме з того часу особливого поширення набула хінаяна. Місіонери Ашоки проповідували її у Таїланді та на о. Цейлон (Шрі-Ланка).

На землях сучасної Камбоджі буддизм з'явився у II— IV ст., тривалий час співіснував із індуїзмом (до XIII — початку XIV ст.), та згодом він став не лише домінуючим, а й отримав статус державної релігії. Відомо, що в XIII ст. з'явилися перші тайські держави. Одна з найбільших серед них — Сукхотай — стала центром буддизму. На території сучасного Лаосу буддизм з'явився ще до утворення першої лаоської держави Лансанг (XIV ст.). У Лансанзі буддизм як пануюча релігія мав елементи хінаяни та махаяни, що співіснували з індуїстськими культами Вішну та Шіви.

Буддизм у формі махаяни інтенсивніше поширювався на північ та північний схід від Індії. Так, у III ст. до н. е. він став популярним у Непалі, дещо пізніше (І ст. до н. е. — І ст. н. е.) — в Китаї. Щоправда, в Китаї цей процес був складним і тривалим з огляду на популярність конфуціанства. Але сприяння даосизму, що формувався паралельно, допомогло буддистам утвердитися на китайській землі — спочатку як одній із течій даосизму. І тільки в VI ст. буддизм у Китаї став панівною ідеологією, фактично здобувши статус державної релігії. Утім, він так і не витіснив традиційних китайських учень — конфуціанства та даосизму, сформувавши з ними синкретичний комплекс «трьох релігій» (сань Цзяо), де кожне вчення ніби доповнює інші два.

Унаслідок поєднання філософських ідей буддизму з традиційною китайською мудрістю на початку VI ст. в Китаї виникла течія чань-буддизм (япон. — дзен). Назва «чань» походить від «дхіана» (санскр. — зосередження, медитація). Мета чань-буддизму — досягти відчуття всіх прихованих глибин і знайти прозріння, істину, як це було із самим Гаутамою Шак'ямуні. Наприкінці XX ст. у США та країнах Західної Європи набув особливої популярності такий різновид буддизму, як дзен-буддизм. У другій половині IV ст. з Китаю буддизм поширився на Корейський півострів, де в X—XIV ст. став державною релігією.

Із Китаю і Кореї буддизм у формі махаяни завозиться у VI ст. до Японії, де за імператора Сьому (правив у 724— 749 pp.) ця релігія була визнана державною. В Японії знайшли свою другу батьківщину багато шкіл — сект буддизму, значна кількість яких прагнула поєднати буддизм із синтоїзмом — національною релігією японців, що сформувалася в VI—VII ст. на базі родоплемінних анімістичних культів і шаманства. Поширення ламаїзму як форми тантричного буддизму спочатку обмежувалося кордонами Тибету. Починаючи з XIII ст., його прихильники з'явилися в Монголії, Китаї. Від монголів ламаїзм перейняли тувинці та більшість бурятів. Калмики зазнали його впливу наприкінці XVI ст. у Джунгарії (Китай). У XVII ст. вони перекочували до Нижнього Поволжя, зберігши і свою релігію. Тоді ж до Забайкалля прибули монгольські та тибетські лами — і за короткий час більшість забайкальських бурятів прийняла буддизм.

Сьогодні буддійська громада в Росії має три відділення — бурятське, тувинське й калмицьке — на чолі з Центральним духовним управлінням буддистів Росії (дацан у м. Іволга, що за 40 кілометрів від м. Улан-Уде). Отже, буддизм справедливо вважається однією зі світових релігій. Крім Індії, чимало його прихильників нині є в країнах Південної, Південно-Східної, Східної Азії (Шрі-Ланка, Непал, Лаос, Таїланд, Японія, Корея, Китай, Монголія, В'єтнам, Бірма, Малайзія).

Резюме

  • Буддизм має могутнє ідейно теоретичне підґрунтя — вчення ведизм з його основоположною ідею про людину як духовну істоту та положеннями про сансару й карму.
  • В основі віровчення буддизму лежать «чотири благородні істини»: 1) життя у світі сповнене страждань; 2) є причина страждань; 3) можна припинити страждання; 4) є шлях, що веде до припинення страждань — благородний «шлях восьми сходинок».
  • Святе Письмо буддистів — Трипітака складається з трьох частин: 1) Віная-пітака — містить правила поведінки, обов'язкові для членів буддійської громади; 2) Сутта-пітака — найповніший виклад вчення, своєрідна енциклопедія буддизму; 3) Абхідхарма-пітака — тлумачення основних догматів релігії.
  • Виокремлюють два основоположні напрями буддизму: 1) хінаяна — початковий ортодоксальний буддизм аскетичного спрямування, прибічники якого сповідують «вузький шлях спасіння» для вибраних — ченців; 2) махаяну — напрям, який визнає універсальний характер спасіння: можливість досягти стану Будди дається всім, тому що всі мають споконвічну сутність Будди.
  • Особливою формою тантричного буддизму є ламаїзм. Його особливості — ускладнена обрядовість, масовий інститут лам, їх вшановування, віра в прийдешнього Будду Майдарі.

Література

Андросов В. П. Буддизм Нагарджуны: Религиозно-философские трактаты. — М., 2000.
Будда: История о перерождениях. — М., 1991.
Будон Р. История буддизма. — СПб., 1999.
Бхагавад-Гіта як вона є. — 1990.
Васильєв П. История религий Востока. — М., 1999.
Дандарон Б. Мысли буддиста. — СПб., 1997.
Кочетов А. Буддизм. — М.. 1986.
Малерб М. Религии человечества. — М. — СПб., 1997.
Пименов А. В. Возвращение к дхарме. — М., 1998.
Рудой В. И. Классическая буддийская философия. — СПб., 1999.
Сінь Тін. Буддизм — для досконалості цього життя. — К., 1999.
Сущность дээн: Искусство быть свободным. — СПб., 2000.
Эррикер К. Буддизм. — М., 1999.

Християнство

Християнство, що зародилося в середині І ст. н. е. в східних провінціях Римської імперії, є сьогодні найпоширенішою релігією світу. Її вплив зумовлений двома чинниками. Перший із них — кількість послідовників. Вона охоплює приблизно мільярд мешканців планети. До того ж не тільки віруючі християни, а й чимало невіруючих відпочивають у неділю, що присвячена воскресінню Ісуса Христа; стають хрещеними батьками дітей своїх друзів; за християнським звичаєм хоронять покійників; поділяють значну частину (якщо не більшість) християнських моральних принципів, зокрема десять заповідей Мойсея, тощо. Тож число тих, хто реально перебуває під впливом цієї релігії, значно більше.

Незважаючи на те що християнство, сягаючи своїми онтологічними витоками культури Давнього Сходу, здебільшого асоціюється з культурою Заходу, воно існує на всіх континентах в найрізноманітнішому культурному середовищі. Другим чинником, що забезпечив і забезпечує впливовість християнству, є найаргументованіше релігійне віровчення. Християнство століттями активно і доволі ефективно залучало до свого кола науку, філософію, мистецтво тощо. Християнський світогляд розвивали такі геніальні мислителі, як богослови і філософи Тертулліан (приблизно 160—220), Августин Аврелій, отці церкви Афанасій Великий (приблизно 295—373), Іоан Златоуст (приблизно 350—407), філософ і теолог Тома Аквінський (1225—1274), ідеологи Реформації Мартін Лютер (1483—1546) та Жан Кальвін (1509—1564), український церковний діяч, богослов і філософ Петро Могила (приблизно 1596—1647), французький філософ Блез Паскаль та багато інших. Вони зробили ідеологічно непорушними навіть такі положення, які, на перший погляд, довести раціонально неможливо, наприклад вчення про єдиного за своєю суттю і потрійного в іпостасях Бога (Свята Трійця), про непорочне зачаття Ісуса Христа тощо.

Наши рекомендации