Філософія нового часу: бекон, декарт

Термін "Новий час" такий же умовний, як і термін "Відродження". Вживаючи його, ми матимемо на увазі час зародження і утвердження нового суспільного устрою – буржуазного, який висуває і обґрунтовує нові цінності й засади людського буття у порівнянні з феодалізмом. Машинне виробництво, яке поступово витісняє ремесло, потребувало розвитку точних знань про закономірності природи. Внаслідок цього перед суспільством постала проблема розробки методів, шляхів і прийомів вивчення природи. На цій основі формуються у філософії XVII століття два протилежні напрямки: емпіризм та раціоналізм.

При­хиль­ни­ки ем­пі­риз­му (від грец. emperia – дос­від) вва­жа­ли єди­ним дже­ре­лом піз­нан­ня чут­тє­вий дос­від (да­ні ор­га­нів від­чут­тя лю­ди­ни), спра­вед­ли­во твер­ди­ли, що про­цес піз­нан­ня по­чи­на­єть­ся з від­чут­тів. Сво­є­рід­ною мо­ди­фі­ка­ці­єю ем­пі­риз­му ви­сту­пає сен­су­а­лізм (від лат. sensus – по­чут­тя). При­хиль­ни­ки сен­су­а­ліз­му праг­ну­ли ви­вес­ти весь зміст піз­нан­ня вже не прос­то з дос­ві­ду, а з ді­яль­нос­ті ор­га­нів від­чут­тя. З ХVІІ– ХVІІІ століть ем­пі­ризм та сен­су­а­лізм роз­ви­ва­ли Френ­сіс Бе­кон, То­мас Гоббс, Джон Локк, пред­став­ни­ки фран­цузь­ко­го ма­те­рі­а­ліз­му. Пос­лі­дов­не про­дов­жен­ня сен­су­а­ліз­му Джона Лок­ка при­ве­ло Джор­джа Бер­клі та Давіда Юма до суб’­єк­тив­но-іде­а­ліс­тич­них вис­нов­ків.

При­хиль­ни­ки ра­ці­о­на­ліз­му вва­жа­ли дже­ре­лом піз­нан­ня Ро­зум, ло­гіч­не мис­лен­ня, твер­ди­ли, що чут­тє­вий дос­від не мо­же за­без­пе­чи­ти дос­то­вір­ність і за­галь­не знан­ня. На про­ти­леж­ність се­ре­дньо­віч­ній схо­лас­ти­ці та ре­лі­гій­но­му дог­ма­тиз­му кла­сич­ний ра­ці­о­на­лізм (Р. Де­карт, Б. Спі­но­за, Г. Лей­бніц) ви­хо­див з ідеї при­род­но­го по­ряд­ку – не­об­ме­же­ної при­чин­ної пос­лі­дов­нос­ті, що про­ни­зує світ, тоб­то мав фор­му де­тер­мі­ніз­му. Ра­ці­о­на­лізм, що ствер­джу­вав виз­на­чаль­ну роль Ро­зу­му не тіль­ки в піз­нан­ні, а й у ді­яль­нос­ті лю­дей, став фі­ло­софсь­кою ос­но­вою іде­о­ло­гії Прос­віт­ниц­тва. По­зи­ція ра­ці­о­на­ліз­му, як і по­зи­ція ем­пі­риз­му (сен­су­а­ліз­му), була од­но­біч­ною, аб­со­лю­ти­зувала од­ну з піз­на­валь­них влас­ти­вос­тей лю­ди­ни, що вреш­ті-решт спри­я­ло ут­вер­джен­ню у фі­ло­со­фії ме­та­фі­зич­но­го, ме­ха­ніс­тич­но­го спо­со­бу мис­лен­ня.

Першим філософом Нового часу, засновником емпіризму вважається ФренсісБекон (1561–1626). За політичними поглядами він був ідеологом буржуазії. Основні філософські ідеї Бекона викладено в таких працях: «Досліди або повчання моральні і політичні» (1597), «Новий органон (1620), «Про гідність і примноження наук» (1623) та «Нова Атлантида» (видана посмертно у 1627).

Ос­нов­ним твором Ф. Бекона є «Но­вий Ор­га­нон». То­ді ор­га­но­ном на­зи­ва­ли збір­ку трак­та­тів з ло­гі­ки Аріс­то­те­ля. По­нят­тя ор­га­нон (зна­ряд­дя, інс­тру­мент) приблизно рів­но­знач­не по­нят­тю ме­тод. То­му, на­зи­ва­ю­чи свій твір «Но­вий Орга­нон», Френ­сіс Бе­кон про­тис­тав­ляє свій ме­тод ме­то­ду Аріс­то­те­ля, роз­роб­ляє ін­дук­тив­ний ме­тод піз­нан­ня, об­ґрунтовує ос­нов­ні прин­ци­пи ем­пі­риз­му. Го­лов­ним зав­дан­ням фі­ло­со­фії Френ­сіс Бе­кон вва­жав фор­му­ван­ня ме­то­ду на­у­ки – піз­нан­ня при­ро­ди і ово­ло­дін­ня нею си­ла­ми усіх на­ук – під­ви­щен­ня вла­ди лю­ди­ни над при­ро­дою, тоб­то на­у­ка ма­ла ста­ти не са­мо­ціллю, а за­со­бом. У ві­до­мо­му афо­риз­мі «Знан­ня – це си­ла» са­ме і під­крес­лю­єть­ся прак­тич­на спря­мо­ва­ність на­у­ки. Але для то­го, щоб ово­ло­ді­ти при­ро­дою і пос­та­ви­ти її на служ­бу лю­ди­ни, не­об­хід­но прин­ци­по­во оно­ви­ти на­у­ко­ві ме­то­ди дос­лі­джен­ня. Бекон розрізняє два види дослідів: плодоносні та світлоносні. Плодоносними він називає досліди, мета яких – принесення безпосередньої користі людині, світлоносними називає ті, мета яких – пізнання законів, явищ і властивостей речей. Але ці знання повинні ґрунтуватися на фактах і від них іти до широких узагальнень. Такий метод має назву індуктивного.

Індукція (від лат. induktio – наведення) – форма умовиводу, за якої на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне, спосіб міркування, за допомогою якого встановлюється обґрунтованість висунутого припущення. Френсіс Бекон вважав, що метод індукції може дати достовірне знання тільки тоді, коли свідомість буде звільнена від помилкових суджень ("ідолів", "привидів"). Таких ідолів Бекон поділяє на чотири групи: "ідоли роду", "ідоли печери", "ідоли площі", "ідоли театру". "Ідоли роду" – це перешкоди, зумовлені спільною для всіх людей природою, недосконалістю самого людського розуму; "ідоли печери" – спотворення, джерелом яких є індивідуальні особливості розуму індивідів; “ідоли площі” – перешкоди, що виникають внаслідок спілкування між людьми; “ідоли театру" – перешкоди, породжені сліпою вірою людей в авторитети, стародавні традиції, хибні думки. Лю­ди­ні звіль­ни­ти­ся від та­ких ідо­лів-по­ми­лок ду­же важ­ко, по­вин­на до­по­мог­ти фі­ло­со­фія. Твор­чість Френ­сі­са Бе­ко­на мала ве­ли­кий вплив на роз­ви­ток фі­ло­со­фії та на­у­ки. Од­нак Френ­сіс Бе­кон ро­бив над­то ве­ли­кий ак­цент на ем­пі­рич­них ме­то­дах дос­лі­джен­ня, не­до­о­ці­ню­ю­чи роль ра­ці­о­наль­но­го мо­мен­ту в піз­нан­ні людини та навколишнього світу.

Основоположником раціоналістичного напрямку був французький філософ Рене Декарт (1596–1650), латинізоване ім'я – Ренатус Картезіус. Основні його погляди викладені у працях: "Міркування про метод" (1637), "Роздуми про першу філософію" (1641), "Засади філософії" (1643), "Пристрасні душі" (1649). Характерною рисою філософського світогляду Декарта є дуалізм (схема 2.10.).

Він припускав існування двох незалежних одна від одної субстанцій – матеріальної та духовної. Основною властивістю матеріальної субстанції є протяжність, а духовної – мислення. Матеріальну субстанцію Декарт ототожнював з природою і вважав, що все в природі підкоряється суто механічним законам, які можуть бути відкриті за допомогою математичної науки – механіки.

Услід за Беконом та Гоббсом Декарт приділяє велику увагу розробці наукового методу пізнання. Якщо попередні філософи розробляли методи емпіричного дослідження природи, то Декарт намагається розробити універсальний метод всіх наук. Таким методом він вважав раціональну дедукцію. Дедукція (від лат. deduktio – виведення) – це перехід від загального до окремого, одна з форм умовиводу, при якій на основі загального правила логічним шляхом з одних положень як істинних з необхідністю виводиться нове істинне положення. У трактаті “Роздуми про метод”Рене Декарт виокремлює чотири правила, яких слід додержуватися в процесі пізнання: не приймати ніяку річ за істину, доки ти її не пізнав як істину вочевидь; уникати будь-якого поспіху та зацікавлення; поділяти кожне з питань на стільки частин, скільки необхідно для їх розв’язання; свої ідеї розміщувати в потрібній послідовності, починаючи з предметів найпростіших й найлегше пізнаваних; здійснювати такі повні розрахунки і такі повні огляди, щоб бути впевненим, що нічого не залишено поза увагою.

Перше правило – концентрований вираз методологічного скептицизму Декарта. Це правило можна вважати як головну підставу для використання наступних. Друге правило – потреба в аналітичності. Воно, як і решта, теж має методологічний характер. Третє правило стосується висновків із думок. Останнє правило підкреслює необхідність певної систематизації як пізнаного, так і пізнаваного. Декарт кінцевою метою пізнання вважав панування людини над природою, відкриття та винайдення технічних засобів та удосконалення самої природи людини. Для досягнення цієї мети Декарт висуває відомий "метод сумніву", що є вихідною тезою в отриманні достовірного знання.