Діалектика суб’єкта й об’єкта пізнання. Пізнання і практика

Сутність і природу пізнання не можна осмислити ізольова-но від предметно-практичної діяльності, тому істотне місце в теорії пізнання займають поняття «суб’єкт» і «об’єкт». Суб’єктом може виступати як окрема особистість, так і соціальна група чи людство в цілому. Індивід може виступати в статусі суб’єкта практичної ді-яльності і пізнання лише постільки, по скільки він оволодів створе-ним людством світом культури — знаряддям предметно-практичної діяльності, засобами мови, логічними критеріями, нормами моралі й естетичних оцінок тощо, тобто коли став особистістю. Гносеологія як наука визначає особливий тип відношень між суб’єктом і об’єктом — пізнавальний, який у певному розумінні є похідним від предметно-практичного. Пізнання — це специфічна взаємодія суб’єкта і об’єкта, кінцевою метою якої є адекватне осягнення дійсності. Пізнавальне

— 169 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

відношення включає в себе три складових: суб’єкт, об’єкт і зміст піз-нання, тобто знання.

Об’єкт — це те, що протистоїть суб’єкту в його предметно-прак-тичній і пізнавальній діяльності. Його не слід ототожнювати зі світом у цілому. Об’єкт пізнання — це лише та частина об’єктивної реаль-ності, яка перебуває у взаємодії з суб’єктом. При цьому саме виді-лення об’єкта пізнання здійснюється з допомогою форм практичної і пізнавальної діяльності, вироблених суспільством із врахуванням властивостей об’єктивної реальності.

Аналіз характеру взаємодії суб’єкта й об’єкта пізнання передба-чає з’ясування ряду питань, насамперед того, як зовнішні стосовно свідомості речі стають надбанням людського розуму та як співвідно-сяться речі об’єктивного світу і відповідні мислені образи. Наукова філософія при розв’язанні цих та подібних питань спирається на такі гносеологічні принципи:

— принцип об’єктивності;

— принцип пізнаваності світу;

— принцип визначальної ролі практики в процесі пізнання;

— принцип відображення;

— принцип творчої активності суб’єкта пізнання.

Названі принципи коротко можна сформулювати так: Принцип пізнаваності: світ загалом, у принципі пізнаваний.

Не існує ніяких явищ, які, будучи відгородженими від усіх інших явищ, причинних зв’язків, залишаються поза пізнавальними можли-востями людини.

Принцип об’єктивності: об’єкт пізнання, яким би він не був, іс-нує поза і незалежно від суб’єкта, процесу пізнання. Звідси випливає така вимога названого принципу: предмети і явища необхідно пізна-вати такими, якими вони є самі по собі. У зміст знань про ці предме-ти і явища людина не повинна привносити щось від себе, тобто своєї суб’єктивності. Вимога наукової об’єктивності є водночас і нормою людської моралі.

Принцип визначальної ролі практики в процесі пізнання ґрунтуєть-ся на визнанні суспільної практики основою, кінцевою метою пізнан-ня і критерієм істини. Практика дає матеріал для пізнання, визначає характер його засобів, замовлення на осягнення тих чи інших проблем.

Принцип творчої активності суб’єкта пізнання полягає в тому,що пізнання не вичерпується новою інформацією про світ, суттєвим

— 170 —

МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ, ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

його завданням є створення «другої реальності» (другої природи) — світу культури.

Практика — це матеріальна, чуттєво-предметна, цілеспрямована діяльність людини, яка має своїм змістом освоєння і перетворення природних і соціальних об’єктів. Вона становить собою всезагальну основу і рушійну силу розвитку людського суспільства і пізнання.

Суспільна практика перебуває в органічному взаємозв’язку з піз-навальною діяльністю людини, з теорією. Вона є джерелом наукового пізнання, його рушійною силою, дає необхідний фактичний матері-ал, який піддається теоретичній обробці і узагальненню. У процесі практики відбувається формування суб’єкта пізнавальної діяльності. Практика зумовлює напрям і зміст мислення суб’єкта. Саме практи-ка обґрунтовує об’єктивність змісту знання, служить критерієм, за-собом перевірки істинності пізнання (знання). Вона перебуває в діа-лектичному взаємозв’язку з теорію.

Поняття практики виникло лише в епоху капіталізму. До того увага філософів акцентувалася на специфіці окремих форм людської діяльності.

У Новий час необхідність практичної спрямованості філософії підкреслювалася Ф. Беконом, на думку якого, знання і діяльність єдині. Проте він, як і його сучасники, не розумів історичного характе-ру людської діяльності.

Німецький класичний ідеалізм визнавав людську активність, та за словами К. Маркса, ідеалізм «... не знає дійсної чуттєвої діяльності як такої».

Не розумів сутності та ролі практики і Л. Фейєрбах, який істин-нолюдською вважав лише теоретичну діяльність, а практику тлума-чив як утилітарну діяльність.

Сучасна західна філософія, як правило, різко протиставляє тео-рію практиці, зокрема сфери теоретичного і практичного розуму.

Основною ознакою практичної діяльності людини є безпосеред-ня чуттєва зміна предмета у процесі взаємодії людини і предмета при-роди. Практика є основою всіх останніх форм життєдіяльності люди-ни. Практичне відношення до природи втілюється у виробництві, а теоретичне — в природознавстві.

Структура практики, як і всіх інших форм людської діяльно-сті, розкривається в категоріях опредметнення і розпредметнення. Аналізуючи основні моменти практичної діяльності, треба зазначити,

— 171 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

що практика є цільовим відношенням людини. Моментами цього від-ношення є мета, засоби діяльності, предмет і продукт діяльності, сам процес діяльності. Людське відношення до предметів природи опосе-редковане знаряддям, засобом праці. Засіб праці перебуває в єдності з метою людської діяльності і її предметом. У результаті діяльності мета реалізується, і виникає новий предмет, який раніше не існував і в якому опредметнені здібності людини.

Практичне відношення людини до світу має універсальний ха-рактер. Для людини оточуючий світ виступає як універсальний тому, що практика має тенденцію до універсальності, що виявляється в по-стійному розширенні сфери предметів, які втягуються в орбіту люд-ської діяльності. Цей процес можливий лише тому, що сама людина є родовою, суспільною істотою, а її діяльне виявлення своїх здібностей є суспільним життям. У цьому розумінні історія суспільства збігаєть-ся з освоєнням людиною предметного світу. Практика є суспільний процес зміни, перетворення матеріального світу у світ соціальної предметності, світ культури, олюднений світ.

У процесі практичної діяльності відбувається гуманізація самої людини. Саме в діяльності людина формує себе як творця предметно-го світу, викликає до життя свої творчі здібності.

Міра освоєння предмету виражається у формах практики, які відповідають тому чи іншому періоду історії людства і показують, яким чином задається предмет у людській діяльності. Рівень освоєн-ня предмета визначає форму взаємозв’язку між предметно-чуттєвою і пізнавальною діяльністю. Основою класифікації форм практики можуть бути різні її ознаки (звичайно ж, істотні). Так, практику можна класифікувати відповідно до сфер життєдіяльності людини: практика у сфері економічного життя, практика у сфері політики та ін. Як самостійний вид практики розглядають науковий експери-мент.

Визнання практики основою, метою пізнання і критерієм істи-ни — необхідна передумова ефективного розвитку гносеології.