Основні типи праворозуміння.

Праворозуміння - це уявлення про те, що являє собою право, як в теоретичному, так і в практичному аспектах. Оскільки в кожному суспільстві складається певний образ права, який залежить найбільше від практичного застосування, то і варіантів розуміння права існує стільки ж, скільки типів цивілізації, це різноманіття сприйняття права в будь-якому його вигляді (практичному, теоретичному) називають плюралізмом типів праворозуміння. Плюралізм типів праворозуміння пов’язаний і з тим, що різні типи праворозуміння відповідають різним типам наукової раціональності (в теоретичному аспекті), тобто виникають теоріям права.

Перше, що треба відзначити, що на сьогоднішній день найбільш впливою на теренах бувшого СРСР є концепцію типів праворозуміння, що заснована на розмежуванні права і закону й яку розробив Владик Нерсесянц. Він вважав, що праворозуміння за типом є:

а) легізм. Легістський тип праворозуміння набув назву від поняття легізм (від латинського слова lex (legis) — закон). Тут заперечується об’єктивна сутність права і визнається за правом абсолютна залежність від офіційної волі влади. Цим воно ототожнюється із законом як примусово-обов’язково-встановленим владою.

Таке розуміння права передбачає ігнорування правами людини і громадянина, апологію влади і гіпертрофію її нормотворчих можливостей. В комплексному розумінні легізм являє собою нормативне вираження авторитаризму.

Легізм як тип праворозуміння має давню історію. Вже в IV ст. до н.е. в Китаї існувала школа легістів, засновником якої прийнято вважати Шан Яна, правителя області Шан. Його думки викладені в книзі «Книга правителя області Шан».

В умовах кризи державно-політичного життя Шан Ян пропонував розширити чиновницький та каральний апарат, зміцнивши тим самим державу, і при допомозі цього апарату примусити народ старанно працювати і поповнювати державну казну. Народ повинен шанувати державну владу, яка повинна бути вивищеною над народом, бо тільки завдяки їй Китай як такий існує. Народу не можна дозволяти забувати про своє основне заняття – працю на землі, бо він може деградувати, віддавшись розвагам і тоді Піднебесна загине. Щоб цьому запобігти, необхідно застосувати систему жорстких державних приписів, в яких треба чітко окреслити, що народу дозволено. Ці приписи мають бути для всіх загальнообов’язковими, містити санкції для порушників цих правил. Ці приписи називаються законом – фа на відміну від ритуалу – лі.

В латинізованому варіанті система дістала назву “легізму”. Ця система була покликана уніфікувати все суспільне життя, заборонити всіляке вільнодумство, особливо конфуціанство. Передбачалась строга система покарань для порушників норм. Система норм була спрямована проти приватної власності, будь-якого збагачення населення – багатою має бути лише держава. Заохочувались доноси, нетерпимість, колективна відповідальність, будь-які засоби і шляхи зміцнення державної влади. В цій ідеології держава мислиться як самодостатній політичний інститут, сенс і мета існування суспільства. Ця теоретична схема активно захищала східну деспотію. Політична система ґрунтувалась на строго централізованому апараті управління. Азіатський спосіб виробництва складав основу економічного життя деспотії. Покарання і примус стали звичним явищем. Суспільство було однорідним в соціальному плані. Легізм дозволяв поділ його лише на управлінців і підлеглих.

Легісти вели жорстоку боротьбу проти філософії, бо вважали, що вона вчить людей думати, мати свої погляди на життя, а це приносить державі шкоду, бо такими людьми важко управляти так, як необхідно чиновництву.

В Новий час одним із перших легізм обґрунтував Томас Гоббс, автор знаменитого твору “Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної та громадянської”.

В ХІХ ст. теоретичною засадою легістського праворозуміння став такий філософський напрямок як юридичний позитивізм. Представником юридичного позитивізму в ІІ пол. ХІХ ст. був російський вчений, юрист Г.Ф. Шершенєвіч (“Загальна теорія права”. Вип.1. М., 1910, “Філософія права” М., 1911). А також західні мислителі-правники Ганс Кельзен, Дж.Остін, Ш.Амос, Б.Віндшайд, К.Бергбом, П.Лабанд, А.Цітельман, С.Пахман, Є.Васьковська, Д.Грімм та ін.

Представники цього напрямку заперечували теорію природного права (що це за право, яке ніде письмово не зафіксоване?). На їх думку, єдино можливим і правильним є лише державне, позитивне право — на противагу природному, так званому негативному праву. Негативне, бо чітко невиписане, невизначене, неокреслене, незмінне тощо.

Оскільки державне право є чітко визначене, виписане, окреслене, і має конкретно-історичний характер, тому змінне, то оцінка й критичний аналіз його не допускається.

В сучасних умовах сутнісні риси легізму як специфічного праворозуміння збереглися. До основоположних ідей та принципів легізму можна віднести наступні:

- держава – це особлива цінність, що займає винятково шанобливе становище в суспільно-політичному просторі. Міцна держава – це ціль, до якої мають прагнути громадяни, які є лише засобами досягнення цієї цілі. Жодної цінності для державної влади людина як така не складає;

- стверджується принцип етатистського патерналізму, тобто принцип опікунського відношення держави до людини – держава-благодійниця однаково дбає про всіх своїх громадян, знаючи краще від них, що їм треба, і видаючи їм блага, обдаровуючи всім необхідним і правом в т. ч. В цій ідеології звучить недовіра до громадян з боку влади, стверджується підхід до людей, як таких, що “не дозріли”, “не доросли” до здатності самим про себе подбати. Це ідеологія принизливо-примусового ставлення до громадян як неповноцінної сторони стосовно державної влади, її носіїв і держави як самодостатньої інституції;

- держава виступає єдиним суб’єктом права – вона його творить, є його автором і застосовує. Громадяни є лише об’єктом впливу права, яке творить держава. До правотворення громадяни не мають відношення;

- право мислиться як сукупність правил поведінки, що мають загальнообов’язковий характер, охороняються державою від порушень і містять в собі санкції, спрямовані на захист цих правил – моделей поведінки, бажаної для держави. Виходячи з такого визначення права, відрізнити закон і право в легістському праворозумінні неможливо, вони ототожнюються; інших форм права, окрім нормативної, легізм не визнає. Право, тобто закон, мислиться самодостатнім, як і держава.

- в праві належить цінувати його примусово-владну сутність, те, що воно – втілення і вираження владно-державного веління. Жодної уваги до того, наскільки правовим є зміст державно-владного припису, тобто закону чи підзаконного нормативного акту, легісти не виявляють. В легізмі поняття “правовий закон”, “неправовий закон” не вживаються. Безвідносно до змісту припису, в легізмі постулюється ідея загальнообов’язковості державно-владного припису. Свобода трактується як поведінка, увідповіднена законові, який може бути і свавільним, неправовим. Загалом же, легізм не звертається до понять свободи, формальної рівності, справедливості, трактуючи право, його сутність, визначаючи його поняття;

- наголошується на ідеї кратичної (силової, примусової) функції права – легізм як ідеологія цілковито спрямований на захист держави, а не громадян. Про основну функцію права – людинотворчу – в легізмі не мовиться взагалі;

- допускається мінімум моралі в праві – рівно стільки, скільки треба державі, а не громадянам; моральним і виправданим оголошується все, що служить зміцненню і збереженню непорушності держави, працює на її благо, благо, інтереси, потреби суспільства до уваги не беруться;

- в гносеологічному аспекті акцентується увага на вивченні формально-логічної сторони права, а не змістовної, тобто суто правове пізнання підмінюється технічно-інструментальним підходом – відгадування “букви закону”, а не пізнання “духу права” є для легіста найважливішим;

- людині відведено мінімум місця. Це праворозуміння заперечує ідею Бога, релігію, церкву, етику, метафізику. В ньому людина залишається віч-на-віч з державою, що зумовлює заздалегідь нерівноправний їх діалог і збільшує її досвід соціальної поразки; легізм – це не гуманістичне праворозуміння, і як таке не придатне для обслуговування демократичних суспільних відносин.

Звісно, вивчення права з позицій легізму (формально-логічного та юридично-догматичного підходів) необхідне.

Проте тут є ряд недоліків: 1) обмеження теорії права розробкою догми права, 2) дослідження лише його формального боку є за суттю підміною власне наукового вивчення права формально-технічним описуванням. Це веде фактично до ототожнення права і закону. Жодних суттєвих відмінностей в такому разі між ними виявити неможливо.

В результаті позитивісти прийшли в кінці кінців до крайнощів:

- англійський позитивіст І.Бентам вважав природне право словесною химерою, фікцією, а невідчужувані права людини — химерою уяви.

російський позитивіст В.Катков запропонував взагалі відмовитися від поняття “право” і замінити його словом “закон”, оскільки, як стверджував він, такого “особливого явища “право” немає в реальності”.

б) юснатуралізм. Юснатуралізм як тип праворозуміння розроблявся ще в часи Античності. Античні мислителі (піфагорійці, софісти, Платон, Арістотель, Епікур та ін.) наголошували на ідеї залежності життя полісу від космічного порядку. Життя людини (її доля, Фатум, Рок), держави та правових порядків визначається космічно-глобальним буттям. Космічним принципом є Логос (Розум). Він будує людське життя, суспільство відповідно до космічної справедливості і стає законом полісу. Найбільшим злом греки вважали анархію та беззаконня, бо вони руйнують космічний порядок життя. Рівновага, пропорційність, справедливість, істина, краса, принцип розумності є характеристиками космічного буття.

Зокрема, Аристотель в “Нікомаховій етиці” стверджував, що той, хто вимагає, щоб панували не розум (логос, бог, природа) і закон, а лише люди, той хоче зловживань владою і тиранію.

Політичне право, згідно Аристотеля, поділяється на природне та волеустановлене. Волеустановлене право має відповідати природному праву, що однакове скрізь і не залежить визнання чи невизнання його.

Природне право — це сукупність принципів обов'язкового порядку, які мають значення незалежно від людської згоди та установлень. Тому вони розумні і справедливі “для всіх часів і народів”.

По такому ж принципу Аристотель будував своє вчення про державу. Появу держави він пояснював політичною природою людини і стверджував, що “правильними” формами державного устрою є лише ті, що відповідають спільному благу всіх, відповідно, до принципу природної справедливості.

Згідно Аристотеля, витоки приватної власності також містяться в природній любові людини до самої себе. Тому філософ шанобливо ставився до прагнення людини бути приватним власником, оскільки цей природний егоїзм є розумним і прекрасним, хоча водночас засуджував користолюбство та надмірне збагачення.

За Аристотелем, право, що є мірою справедливості, закладеної в природі і держава, як форма природного спілкування людей є свідченням завершеності людини як істоти природно-політичної.

Повага до природного права, напередвизначеної Логосом (Космосем) справедливості знайшло місце не лише у філософських доктринах, а й у політичному житті Давньої Греції. Достатньо згадати про те, що ні один політичний діяч, який би високий статус він не мав, не почував себе вільним від підконтрольності та підзвітності народу.

Навіть авторитетний грецький стратег Перікл, за правління якого Афіни досягли найвищого розквіту, змушений був публічно звітувати народу за перевитрату коштів на будівництво Парфенону.

В римському правовому мисленні, зокрема згідно Цицерона (трактат “Закони”), природне право — це принципи справедливості, які ніби то випливають із існуючого світового порядку природи речей та природи самої людини. Тобто висувається припущення, що саме у дійсності закладено розумний, “поміркований” світовий порядок, без якого неможливо визначити справедливим чи несправедливим є спільний порядок життя людей.

Кодекс Юстиніана: “Природне право є таким, яким природа навчає всіх живих істот, адже право це є властивим не лише людському роду, а всім живим істотам... є загальновизнаним”.

Відомо, що приватне право у римлян складалося з трьох частин: природне право (ins naturale), права народів (ins gentium) та цивільного права (ins civile). Природне право трактувалося як таке право, “якому природа навчила все живе”. А право народів і цивільне право римляни тісно узалежнювали від природнього, яке мислилось втіленням справедливості як природно-божественного начала, що є спільним для всіх народів.

Юснатуралізм в добу середньовіччя набув християнізовано-теологічне оформлення. Напр., для Фоми Аквіната право (ins) було вираженням дії справедливості в божественному порядку людського співжиття. Але людська воля, згідно вченню цього мислителя, може зробити правом лише те, що не суперечить природному праву, яке є спільним для всіх живих істот. Спільне для всіх людей природне право Фома називав правом народів. Всі можливі закони мислитель підводив під “вічний закон”, що був втіленням всезагального закону світобудови і виражав божественний розум в якості абсолютного права і принципу, що керує всіма зв’язками явищ та процесів, відповідає за хід речей у світі загалом.

В добу Нового часу ідею природного права відстоювали фундатори концепції суспільного договору. Так, Г.Гроцій твердив, що основні правові та конституційні принципи виводяться із головних властивостей людини. Такою базовою властивістю є суспільний інстинкт людини, здатність, схильність людей до спокійної розумно організованої спільності з подібними до себе. На думку Джона Локка та С.Пуфендорфа базовими властивостями людини є інстинкт самозбереження, що спонукає людей до створення суспільства, захисту інтересів інших тощо.

У вітчизняній філософсько-правовій традиції юснатуралізм теж зайняв провідну позицію. Він був характерний загалом для українського праворозуміння. Це зумовлено історико-культурними, соціальними та ментальними особливостями українського національного типу.

Найважливішими ментальними цінностями українців були воля та прагнення до правди, що втілює природне право.

Українець віками був підневільним, а тому закони, писані норми як вираження примусу, насильства над людиною ним сприймалися і сприймаються не особливо прихильно. Українці завжди намагалися гармонійно співіснувати з природою, жити “відповідно до природи речей”. І нині вони мають, не зважаючи на довгий соціалістично- атеїстичний експеримент над собою, сильні релігійні традиції. Нині можемо констатувати, що юснатуралістична традиція в нашій правовій культурі має понад тисячолітню історію.

Доцільно наголосити, що доволі міцною була юснатуралістична традиція в українській правовій думці, починаючи з княжої доби. На звичаєвому праві ґрунтувалася “Руська Правда”.

Юснатуралізм широко поширився на українських землях в XVI ст. і надовго закріпився в українській філософсько-правовій думці. Чималий внесок у її ствердження було зроблено С. Оріховським, який чи не випередив західно-європейських мислителів, відстоюючи концепцію природніх прав людини. В подальшому юснатуралістичний тип праворозуміння розвивали К. Транквіліон-Ставровецький, Х. Філалет, брати Смотрицькі, брати Зизанії, П. Могила, П. Орлик, С. Яворський, Г. Кониський, Г. Сковорода, автор “Історії Русів”, М. Костомаров, Т. Шевченко, І. Франко, Л. Українка, М. Грушевський, М. Міхновський та багато інших.

Так, у творах П. Русина (XV ст.), у творах К. Транквіліона-Ставровецького (XVI ст.) звучать думки про природні права людини, витоки яких у Богові, суспільне життя має ґрунтуватися, на думку мислителя, на засадах природної рівності людей [35]. А в “Апокрисисі” Х. Філалета піднімається проблема рівних прав людини, витоки яких в природі та Богові. Тут не звучать ідеї обмеження державної влади, заперечення свавілля держави по відношенню до громадянства, походження держави із суспільного договору, контролю цієї влади “судові подданих” [36].

У творах П. Могили звучить ідея здійснення державної влади відповідно до вимог природи та божественної справедливості. А політичні трактати професора Києво-Могилянської академії Мануйла Козачинського “Цивільна політика” та “Воєнна політика” були побудовані на правових ідеях Фоми Аквінського та Юста Ліпсія.

У творах М. Козачинського природне право та природній закон трактуються як “актуальні вказівки для свідомості та совісті”, “іскра здорового глузду, що виконує роль судді вчинків”. Природній закон вічний і не порушний, змінити його не дано навіть Богові. Відстоюючи ідею незалежного суду, М. Козачинський стверджував, що суддя є “розпізнавач причини”, у його совість природній закон уклав збереження невинного (“Цивільна політика”).

В XIX та XX ст.ст. українці залишилися також схильні до юснатуралістичних поглядів. Наприклад, в “Книзі буття українського народу” М. Костомаров проводить ідею незалежності народу, його приреченості на свободу, оскільки кожний народ, будучи колективною формою існування Світового Духу, не може не бути вільним. Богом, світовим духовним началом, на думку мислителя, так влаштовано людське буття, що воля – це доля кожного народу. Українці винятку не складають. Україна “встане з могили”, неминуче і буде вільною, це лише справа часу.

Український юрист європейського масштабу С. Дністрянський (1870-1935) визначив право як “природню правду”. Він, осмислюючи модель “нової держави” в однойменній роботі писав: “Право як народня правда – се провідний шлях нової держави”. /.../ “Не випадково, - продовжував він, – наше право правдою зветься; воно є правдою цілого народу. Сам нарід творив собі право (мовиться про звичаєве право. – авт.) – так він зрозумів правду в суспільному житті, так він зрозумів ідею справедливості”.

Добре було б нинішній українській державній владі зважити на цю прихильність українців до юснатуралістичних поглядів, які так добре простежуються по різних складових нашої культури, і не випробовувати терпіння народу неправовим законодавчим масивом, якого у нас нині так багато.

в) юридичний лібертаризм.

Назва “лібертарний” походить від латинського слова libertas, що в перекладі означає “свобода”. Це й лягло в основу цієї концепції. Юридичний лібертаризм розрізняє право і офіційну форму визнання і вираження права (і інших соціальних норм). Право - це норми, які є правовими незалежно від законної, офіційної форми їх вираження. Закони та інші офіційні акти служать лише формою правових (і неправових) норм. Критерієм розрізнення правових і неправових або правопорушуючих законів є фундаментальні принципи правової свободи - природні і невідчужувані права людини. В основі лібертарно-юридичного типу праворозуміння лежить принцип формальної рівності.

Лібертарно-юридичне праворозуміння включає в себе не тільки розуміння права (як сутності права, так і правового явища в формі правового закону), але і правове розуміння держави як інституційно-владної форми вираження і дії принципу формальної рівності, як правової форми організації загальної публічної влади .

Поняття «рівність» являє собою певну абстракцію, тобто є результатом свідомого (розумового) абстрагування від тих відмінностей, які притаманні зрівнює об'єктів. Зрівнювання передбачає відмінність зрівнює об'єктів і разом з тим неістотність цих відмінностей (тобто можливість і необхідність абстрагуватися від таких відмінностей) з точки зору відповідного підстави (критерію) зрівнювання.

Так, зрівнювання різних об'єктів по числовому основи (для визначення рахунку, ваги і т.д.) абстрагується від всіх їх змістовних відмінностей (індивідуальних, видових, родових).

Згідно лібертарно-юридичній (формально-юридичному) праворозуміння, право - це форма відносин рівності, свободи і справедливості, яка визначається принципом формальної рівності учасників даної форми відносин. Скрізь, де є (діє) принцип формальної рівності (і конкретизують його норми), там є (діє) право, правова форма відносин. Формальне рівність як принцип права і є правова основа, відмітна властивість і специфічну ознаку права. У праві немає нічого, крім принципу формальної рівності (і конкретизації цього принципу). Все, що виходить за рамки цього принципу і суперечить йому, є неправовим і антиправовим.

Отже, перший тип являє собою концепцію позитивістського праворозуміння і виходить з ототожнення права і закону. Другий тип виходить із протиставлення права і закону, при цьому під правом розуміються змістовні вимоги природного права (справедливості). Третій тип прагне до синтезу крайніх позицій. Однак, зазначимо, ця концепція має значний методологічний потенціал, проте в ній не враховуються досягнення сучасної західної філософії права.

Якщо ж звернутися до європейської практики, то аналіз класичних і сучасних підходів до розуміння права дає змогу класифікувати їх на декілька типів: а) правовий позитивізм; б) правовий об’єктивізм; в) правовий суб’єктивізм; г) правовий інтерсуб’єктивізм. Кожний з цих способів осмислення права відображає певний аспект правової реальності, а тому становить той чи інший спосіб обґрунтування права, оскільки ставить певний аспект права на передній план, розглядаючи право крізь призму цього аспекту.

Дослідимо ці типи праворозуміння на основі аналізу їх світоглядно- методологічних джерел, змісту, достоїнств і недоліків, основних форм прояву, а також можливостей і меж вирішення ними головних питань філософії права.

Традиційно основними конкуруючими типами праворозуміння вважаються правовий позитивізм і теорія природного права. Їх суперництво пронизує всю історію філософсько-правової думки. Що ж являють собою ці способи філософського осмислення права?

Правовий позитивізм. Основними характерними рисами правового позитивізму як філософського способу осмислення права є:

1) ототожнення права і позитивного права, чи правопорядку, що розуміється як система встановлених норм та історично сформованих інститутів. Тому об’єктом такого осмислення виступають лише фе­номени позитивного права, а надпозитивне право не визнається пра­вовим феноменом і залишається поза увагою;

2) тенденція до абсолютизації державного суверенітету, ото­тожнення права з наказами держави. «Усяке право є команда, наказ» — таким є кредо правового позитивізму, сформульоване одним з його засновників — Дж. Остіном;

3) прагнення дати ціннісно-нейтральне поняття права, згідно з яким чинні норми встановлюються законодавцем відповідно до фак­тичного критерію.

Як тенденція правової думки правовий позитивізм бере початок ще в давні часи. Формами його прояву були: китайський легізм, учення софістів, номіналізм В. Оккама, концепція абсолютної держави Т. Гоббса та ін. Однак як самостійний напрямок філософсько-правової думки він виник у 30-40-х роках XIX ст. у зв’язку з теоретичним об­ґрунтуванням формально-догматичної юриспруденції. Його найближчим попередником був Ієремія Бентам (1748-1832). У розвитку правового позитивізму можна виділити три основні етапи: класичний позитивізм Дж. Остіна (1790-1859), що ототожнював право з наказами суверена; «чиста теорія права» Ганса Кельзена (1881-1973), що пов’язує право з правомочністю примушувати; аналітична юриспруденція Херберта Харта (1907-1993), ключовим поняттям якої є «правило визнання».

Правовий позитивізм тісно пов’язаний з позитивістською філософією, в рамках якої він одержав світоглядно-методологічне обґрунтування. Головні ідеї філософського позитивізму, найбільш інтенсивний розвиток якого приходиться на середину XIX — початок XX ст., полягають у тому, що будь-яка наука може бути організована на осно­ві тих самих принципів, що й математика і фізика, які досягли в той час серйозних успіхів. Це означає, що науки мають бути організовані на емпіричному «позитивному» знанні, а не на спекулятивних умо­виводах.

Позитивізм у праві виник як реакція на метафізичну філософію права XVII-XVIII ст. Його представники прагнули замінити мета­фізичне вчення про абсолютні чинники права таким його вивченням, що спирається на вивчення позитивного досвідного матеріалу, «фак­тів» (безпосередньо «даного»). Такими фактами є насамперед норми права. Тому філософія права, на думку позитивістів, має вивчати їхній логічний зміст і мовний вираз. Право може бути тільки позитивним, тобто «фактично діючим правом».

Позитивізм спирається на певну концепцію людини, яка для нього — «мисляча тварина», тобто істота, що наділена здатністю розуміти адресовані їй накази, тим більше, якщо вони підкріплені погрозою застосування покарання. Розум, а точніше, мислення, такої людини допускає формалізацію, що цілком знімає всі його суб’єктивні особливості. Людина немов розчиняється у формально-раціоналізованій реальності норм позитивного права. її буття у праві пред­ставлено незначним аспектом людської природи — його логіко-розумовою стороною.

Юридичний позитивізм заперечує можливість пізнання сутності права. Його метод є: а) «емпіричним», тобто обмежується в пізнанні права вивченням зовнішніх ознак, доступних для безпосереднього спостереження і сприйняття, і відносить пізнання сутності правових явищ та їх ціннісного змісту (недоступних для безпосереднього спо­глядання) до предмета філософських спекуляцій; б) «дескриптивним», тобто описує зміст права, розглядаючи його таким і тільки таким, яким воно є; в) «аналітичним», тобто сутність його полягає в логіч­ному і лінгвістичному аналізі юридичних понять, а ширше — текстів, на основі сприйняття права в законі як «даного». Аналітичний метод являє собою вдосконалення традиційного формально-догматичного методу, а в цілому юридичний позитивізм є теоретичним обґрунту­ванням такого методу.

Позитивізм наполягає на неможливості відрізнити реально існу­юче право від права, яким воно має бути. На думку прихильників позитивізму, норма не втрачає свого правового характеру від того, що з позицій «вищої справедливості» вона може бути кваліфікована як аморальна. Тут виражається сама сутність позитивізму — заперечен­ня необхідного зв’язку між правом і мораллю, іншими словами, за­перечення перспективи справедливості. У кінцевому результаті, за­перечення надпозитивних основ права веде до абсолютизації ролі держави і утвердження її домінуючої ролі стосовно права. Саме дер­жава з її примушуючою силою з погляду позитивізму і забезпечує реальність права, вважаючи його творцем і єдиним гарантом.

Ця позиція заперечує можливість перебування якихось стійких основ права поза реальністю державних установлень, тобто запере­чення яких-небудь абсолютних моментів у праві. Тому право з по­зиції позитивізму є мінливим залежно від змін політичної ситуації. Така позиція може бути названа правовим релятивізмом.

Нарешті, ціннісна нейтральність позиції правового позитивізму приводить його на позиції «логіцизму», що означає уявлення реально­сті права як тексту і бачення свого завдання у виявленні логічного і лінг­вістичного змісту норм. Світ права виявляється штучним породженням, у ньому оперують суто умовними положеннями. Це світ формалізова­ної раціональності, який байдуже ставиться до суб’єкта.

Чому ж виявляється можливим юридичний позитивізм, який жи­вить його? Він можливий насамперед унаслідок об’єктивних основ, оскільки відбиває один з істотних аспектів правової реальності — даність права як позитивного права в його тісному зв’язку з державою. Але він має і соціокультурні корені. Державно-правовий позитивізм живиться досвідом радикальної кризи співтовариства («досвідом гро­мадянської війни»), пережитого в епоху потрясіння основ правового і державного порядку. В зм’якшеній формі цей досвід існує у сьогод­нішніх плюралістичних демократіях, заявляючи про себе в боротьбі інтересів різних груп і союзів.

Відзначені риси правового позитивізму зумовлюють його як силь­ні, так і слабкі сторони, його достоїнства і недоліки.

1. Прагнення до чіткості, визначеності положень, орієнтація на юридичну практику роблять позитивізм привабливим для юристів. Однак зведення складного феномену права виключно до права по­зитивного, встановленого робить юридичний позитивізм уразливим для критики, оскільки правові норми і справедливість можуть не збі­гатися.

2. Сила позиції юридичного позитивізму виявляється також у від­стоюванні особливої цінності і важливості правового порядку, вста­новлення якого розглядається як необхідна умова гуманізації людсько­го співіснування. Проте позитивістське розуміння права веде до ото­тожнення його з наказами держави. Деякі ж приклади суспільної прак­тики, особливо практика гітлерівського фашизму і сталінського тота­літаризму, показали, наскільки небезпечним є таке ототожнення.

3. Правовий позитивізм орієнтує громадян на законослухняну по­ведінку, формує установку на довіру до існуючого правопорядку. При­таманний йому охоронний характер соціально зумовлений завдання­ми еволюційного розвитку суспільства, коли вже закладено основи такого розвитку і стосовно них досягнутий певний консенсус. Однак там, де такий консенсус відсутній, для того щоб позитивне право не перетворювалося на антигуманну силу, воно має бути підтримано обґрунтуванням і піддано критичній оцінці.

Слабкість позиції позитивізму наочно виявляється й у його став­ленні до головних питань філософії права. Наприклад, перше фунда­ментальне питання філософії права — про підставу і критерій спра­ведливості — позитивістами навіть не ставиться. Юридичний пози­тивізм принципово відмовляється відповідати на нього, вважаючи його спекулятивно-метафізичним питанням, псевдопитанням. На дум­ку позитивістів, дійсність праву задає формальна правильність про­цедури його формування. Проте, відволікаючись від змісту права, юридичний позитивізм перестає відігравати практичну роль у під­тримці миру і порядку, на що він претендує в першу чергу.

Друге питання філософії права — про нормативну силу права — «чому я мушу підкорятися праву?» — також не має належної відповіді в межах правового позитивізму. Заперечуючи які-небудь моральні підстави «повинності», позитивіст бачить нормативну силу права у волі законодавця, що забезпечується механізмом примуса. Однак феномен підпорядкування закону може бути пояснений не тільки страхом перед санкцією, а й повагою до закону як такого.

Нарешті, третє питання — про природу права — і є, мабуть, єдиним питанням, на яке збирається відповісти юридичний позитивіст. Але, ставлячи питання «що є право?», представник аналітичної юрис­пруденції по суті зводить його до питання про те, що є закон (пози­тивне право).

Таким чином, правовий позитивізм відмовляється від розгляду питання про критерій справедливості, зводить нормативну силу пра­ва до примусовості, а природу права — до закону.

Природно-правове мислення. Діаметрально протилежним позитивістському є природно-правове праворозуміння.

В основі вчення про природне право лежить ідея про те, що всі існуючі правові норми повинні ґрунтуватися на якихось об’єктивних засадах, що не залежать від волі людини. Оскільки зразком таких об’єктивних засад вважалася природа, то і право, що не залежить від людської волі і бажань, було названо природним.

Теорія природного права спрямована на пошуки особливої реально­сті права, не зведеної до реальності державно-владних установлень. Оскільки під природним правом в його узагальненому значенні розуміється надпозитивна інстанція — сукупність усіх надпозитивних обов’язковостей людської практики, то й особливість природно-правового мислення полягає, говорячи більш звичною мовою, у розмежуванні та зіставленні права і закону з позицій принципів справедливості. Це означає, що природно-правове мислення ставить перед собою завдання пошуку основи позитивного права і критерію його оцінки, а тому виявляє себе в двох аспектах — сутнісно-онтологічному та аксіологічному.

Сутнісно-онтологічний аспект природно-правового мислення являє собою відповідь на питання «що є право?» у його дійсності, тобто відповідь на основне питання філософії права. У цьому аспекті сутність власне правових явищ («феномену права») розкривається через поняття «справедливість», а природно-правове мислення виконує функцію праворозуміння.

В аксіологічному аспекті позитивне право («закон») оцінюється з огляду на уявлення про сутність (сенс) права. Тут природно-правове мислення стосовно «закону» (правопорядку в цілому) виконує критичну функцію.

Ці два аспекти, дві функції природно-правового мислення тісно між собою переплітаються, бо мають на увазі те ж саме — пошук справедливості як сутності права і критерію оцінки закону.

Тому можна сказати, що сутність природно-правового мислення полягає у філософській, насамперед моральній, критиці права і держави. У процесі цієї критики перевіряються правові та державні відносини на відповідність їх власної сутності і сенсу. Отже, ця критика спрямована на легітимацію та обмеження права і держави.

Внаслідок закладеної в ньому критичної установки природно-правовий спосіб мислення набуває особливої соціальної значущості у перехідні періоди розвитку суспільства, що характеризується за­гостренням суперечностей між ідеалом і дійсністю, новими прогре­сивними прагненнями і старим позитивним правом, або, іншими словами, досвідом переживання несправедливості. Тому найбільш активно і плідно природно-правові концепції розвиваються в періоди реформ та змін. Саме ця обставина пояснює «розквіт» природного права в Західній Європі в епоху Ренесансу, «відродження природного права» у Росії на рубежі XIX-XX століть, Німеччині після Другої світової війни та посттоталітарних державах у наш час.

Природно-правове мислення містить елемент утопії, оскільки ви­ходить не з того, що є, а з того, що повинно бути, заперечуючи тим самим існуючий порядок речей. Зміна одного правопорядку іншим, як правило, мислиться й очікується людьми як встановлення деякого «раю», тобто ідеального гармонійного стану людства (вищої справедливості). І хоча в дійсності такого «раю» на землі встановити неможливо, людина не може про нього не мріяти. Однак це не просто мрії, а вираз сутності власне правової реальності, що має деонтологічний характер. Реальність природного права являє собою реальність людського імперативу досягнення «раю людяності», тобто ідеального гармонійного стану, заснованого на засадах вищої справедливості, як такої життєвої вимоги, що ставиться самому собі в процесі людського співіснування кожним, хто став людиною хоч якоюсь мірою.

Таким чином, те загальне, що притаманне різноманітним формам природного права, може бути виражено формулами «критика держави і права» і «боротьба за гуманізацію правопорядку». В цьому полягає гуманістичний сенс природного права, в межах якого і здійснюються пошуки підстави та критерію для оцінки правопорядку. Імператив гу­манізації правопорядку є «вічним» людським сподіванням, проте цей імператив реалізовувався в різних формах, іноді навіть таких, в яких ця спрямованість одержувала зовсім протилежне втілення.

Типологія концепцій природного права. Можна виділити декілька підходів до типологізації концепцій природного права.

1. В основі першого лежать ключові категорії природно-правового мислення: «природа», «розум», «природа людини». Залежно від того, на якому з цих ключових понять робиться акцент, виділяються і різні типи природно-правових концепцій: космологічні (натуралістичні і теологічні), що апелюють до такої інстанції, як світовий порядок; раціоналістичні, що апелюють до розуму і антропологічні, що апелюють до природи людини. Достоїнством перших було прагнення підкреслити вищий, трансцендентний характер права, однак недоліком було прагнення вивести природне право з буття, належне із сущого. Другі акцентували увагу на ідеї права, відзначали міць людського розуму, проте ставили перед ним недосяжні завдання, гадаючи, що зусиллям одного тільки розуму, без звертання до реальних обставин, можливо сконструювати ідеальну систему права, що слугувала б зразком для будь-яких конкретних правових систем. Треті слушно вказували на зв’язок права із сутністю людини, але при різному тлумаченні цієї сутності (природи людини) іноді втрачався гуманістичний сенс права.

2. Залежно від розуміння сенсу права слід розрізняти «старе» і «нове» природне право. Перше характерно для традиційних сус­пільств, де передбачалася природна нерівність людей, і тому справед­ливість тлумачилася з акцентом на групові привілеї — дворянству, духівництву тощо за принципом «кожному за його силою і чином». Нове природне право розумілось як основний закон розумного сус­пільного ладу, що формується. У наш час воно набуло назву прав людини. У XVIII ст. «природжені» права дістали статусу «невідчужуваних прав», що обмежували свавілля держави і встановлювали відносини свободи і рівності не тільки між громадянами, а й між громадянами і державою.

3. За способом обґрунтування ідеї права концепції «нового при­родного права» можуть бути розділені на натуралістичні, деонтоло- гічні та логоцентричні, що різняться за тлумаченням онтологічного статусу природного права. Останнє розумілося відповідно як таке, що існує до позитивного права (як закон природи), над позитивним пра­вом (як моральний ідеал) і в самому позитивному праві (як його розумне ядро). Ці три типи класичних вчень природного права представлені ключовими фігурами філософії права Нового часу — Дж. Локком, І. Кантом і Г. Гегелем.

4. Залежно від виділення різних епох у розвитку філософії і всієї культури в цілому (класика і сучасність) концепції природного права можна поділити на класичні і сучасні (некласичні). Такий поділ важ­ливо враховувати, оскільки трапляються твердження, начебто природно-правове мислення вичерпало себе. З цим не можна погодитися. Вичерпали себе лише певні історичні форми такого мислення. Законною спадщиною традиції природного права є сучасні теорії справедливості.

Підсумовуючи, слід відмітити, що природньоправовому типу праворозуміння характерне наступне розуміння права.

ü Право об'єктивне по відношенню до закону в силу своєї природності; закон є явище штучне, суб'єктивне, тимчасове.

ü Право є первинне і визначальне стосовно закону, який мислиться вторинним, похідним від права. А отже, право мислиться як безумовно первинне органічне і правильне, істинне, добре, моральне, а закон, як штучне, вороже, неправильне, руйнівне тощо. Закону в межах цього принципу відмовлено в юридичності, а природне право є істинно правом в класичному розумінні цього слова. Щоб закон став юридичним явищем, він має відповідати природному праву, узгоджуватися з ним.

ü Право - є сукупність загальних принципів, які втілюють і відображають найважливіші життєві цінності, інтереси та потреби людей, і є визначальним стосовно позитивного (державного) права. До таких найважливіших принципів відносять: принцип справедливості, добра, спільного блага, індивідуальної свободи, абсолютної цінності людського життя тощо. Порушення цих принципів, нехтування ними веде до соціальних конфліктів, дисгармонії в людських стосунках, руйнації особистості та й загалом нищення людини, соціальності та культури.

ü Справедливість - є принцип космічного буття, абсолютного, універсального начала як абсолютна цінність, що є метою права. (Для позитивного права абсолютну цінність має лише те, що в якості абсолютної цінності оголошено державою).

ü Через норми і принципи природного права індивідуальна правосвідомість зв’язує себе з космосом, з універсальними, загальними законами буття (в легістському праворозумінні — лише з державою).

ü Природне право знаходить своє відображення в неписаному вигляді у змісті релігійних і етичних вимог, тобто воно пов’язане з етикою та релігією (в легізмі — в приписах позитивного права).

ü Права людини на життя, свободу та власність вважаються такими, що “видані” людині розумом, природою та Богом і з’являються разом із появою людини на світ, а тому оголошені невідчужуваними. (В позитивному праві ці права вважаються “виданими” людині державою в тій мірі і в тому порядку, в якому держава вважає за потрібне їх “видати”. Держава, якщо вважає за потрібне, може їх і відібрати).

ü Через релігійно-метафізичне та етичне підґрунтя природне право пов’язує себе з культурою, багатьма її цінностями, в той час як позитивне право є швидше явище цивілізації, а не культури. В той час як природне право апелює до всього нормативно-культурного поля, позитивне право схильне себе від нього відмежовувати.

Отже, найважливіша мета методології філософії права — аналіз світоглядно-методологічних можливостей конкуруючих типів право розуміння, серед яких основними є правовий позитивізм і теорії природного права. У той же час для уявлення більш повної картини ме­тодологічних моделей сучасного правопізнання необхідно звернути­ся до аналізу таких способів осмислення і обґрунтування права, як об’єктивізм, суб’єктивізм та інтерсуб’єктивність.

Наши рекомендации