Філософська система Г. Гегеля

№11

Критична філософія І. Канта

Засновником німецької класичної філософії є Іммануїл Кант — філософ, якого за силою духу і впливу на подальший розвиток філософської думки часто порівнюють з Платоном. Філософія Канта — перехідна ланка між раціоналізмом Просвітництва і романтично забарвленою філософією XIX ст. Кант, як і просвітники, пройнятий ідеєю розуму, здатного продукувати абсолютні вічні істини. Але він переосмислює цю ідею: розум трактує не як механічне відображення дійсності (емпірики) чи як послідовне методологічне розгортання вроджених ідей (раціоналісти), а як творця, конструктора дійсності (об´єкта) і знання про неї.

У творчості Канта виділяють докритичний і критичний періоди. У докритичний, або, як він його називав, догматичний, період Кант перебував під впливом філософії Лейбніца. Вольфа. Він був переконаний, що силою розуму можна осягнути закономірності природи. Займався астрономією та створив теорію походження всесвіту з газоподібних туманностей. Критичний період – у цей час були створені 3 знамениті «критики» Канта: «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму», «Критика спроможності судження». У них він формулює основні питання: Що я можу знати? (відповідає філософія) Що я маю робити? (відповідає мораль) На що я можу сподіватись? (Відповідає релігія).

«Критика чистого розуму» -Кант замислюється над головним парадоксом, що супроводжує нашу пізнавальну діяльність. Людський мозок влаштований так, що не може не розмірковувати над певними межовими питаннями: Чи існує Бог? Чи безсмертна людська душа?, але він нездатен дати відповідь на них. Зрештою, Кант дійшов висновку, що наші знання узгоджуються не з навколишнім світом, а з нашими пізнавальними можливостями.

«Критика практичного розуму» - стверджує, що від природи людина є ні доброю, ні злою. Ступінь її моральних чеснот залежить виключно від того, якою мірою вона дослухається до вимог свого розуму. Чистий розум є практичним цілком самостійно і дає людині загальний закон, який ми називаємо моральним законом, він і має скеровувати всі людські дії, бути практичним дороговказом. Але воля у своїй дії не залежить ні від зовнішніх чинників, ні від внутрішніх імпульсів людини. На цьому розумінні волі була вибудувана нова концепції моралі І. Канта. Він стверджував самостійність і самоцінність моральних принципів, які базуються на волі. Закон моралі: не роби іншому того, чого не бажаєш собі.

«Критика спроможності судження» - Кант спробував з’ясувати, що таке краса. Він вирішив, що об’єктивного критерію не існує, адже красиве від потворного людина відрізняє на підставі судження смаку, а воно вкрай індивідуалізоване.

На зламі ХІХ –ХХ ст.. дістало поширення неокантіанство. Неокантіанці наголошували, що точні науки можуть використовувати генералізуючий метод, оскільки між природними явищами існують закономірні сталі співвідношення. А Щодо соціальних явищ слід застосовувати ідивідуалізуючий метод, тому що співвідношення між конкретними явищами в житті людини і суспільства є унікальними і неповторними.

№12

Філософська система Г. Гегеля

Філософська система Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля – найрозлогіша система в історії західної філософії. Він намагався пояснити і природу, і суспільство, і людське мислення. Написав «Науку логіки», «Філософію природи», «Філософію духу». Ці твори становлять «Енциклопедію філософських наук». Його система одержала назву абсолютного ідеалізму, адже, вихідне начало в Гегеля – розум – є ідеальним, абсолютним; цей розум прагне охопити все, тому доречно назвати це розумне начало абсолютним.

Абсолютна ідея – це лише невизначена інтуїтивна думка: Усе розумне – дійсне; все дійсне – розумне». Самопізнання Абсолютної ідеї, за Гегелем, здійснюється у 3 етапи:

1) Логіка. Гегель її розглядав як систему визначень мислення, які виражають найістотніше в реально існуючих речах. Вона збігається з метафізикою, як розділом філософського знання про буття.

2) Філософія природи. Тут можна спостерігати, як перебуває у природі процес еволюції, перехід від нижчих рівнів організації живого до вищих, який увінчується появою людини як наділеної духом істоти.

3) Філософія Духу. Тут абсолютна ідея втілена у різних формах інтелектуальної діяльності людини, де вона найбільш правильно і повно знаходить себе в наукових поняттях і сформованих логічних категоріях. Тим самим абсолютна ідея піднімається на вищий щабель розвитку – рівень Абсолютного духу, який являє собою зібраний докупи весь інтелектуальний здобуток світової цивілізації, який підтверджує, що поняття логіки віддзеркалюють явища природи.

Отже, Гегель показав, що пізнання - процес історичний. Концепція Гегеля проголошувала тотальне, зневажаючи при цьому одиничне, конкретне, як не суттєве; вона утверджувала Систему, ігноруючи конкретну людину.

Наприкінці ХІХ у 1 половинні ХХ існувало неогегельянство– у центрі уваги цієї течії опинились питання філософії історії, культури, держави і права. Її представники намагались вирішувати ці питання через відродження цілісного світогляду на основі вчення Гегеля та його діалектичного методу.

№13

Філософія Марксизму

Продовжувала традиції філософської класики, спирається на наукове світорозуміння, прагнення до раціонального пояснення природніх і суспільних явищ. Розглядала людину, як суспільну, практично діючу особу, яка не пасивно споглядає світ, а освоює його й перетворює, реалізуючи при цьому своє єство.

Карл Маркс – німецький філософ, видатний економіст, радикальний громадсько-політичний діяч, який створив філософську систему побудовану на матеріальних засадах.

Учення про людину

Основним для Маркса є твердження про соціальну сутність людини. Погляди Маркса на людину можуть бути зведенні до чотирьох основних положень:

1. Природа – неорганічне тіло людини.

2. Предметно-практична діяльність є справжньою сутністю людини.

3. Саме праця зробила з мавпи людину. Тут Маркс пропонує таке співвідношення: практика – теорія – практика.

4. У капіталістичному суспільстві вповні реалізувати себе у праці людині заважає феноменом відчуження. Тобто, вироблений продукт не я власнісю найманого робітника – він мусить віддати його роботодавцеві в обмін на платню.

Учення про суспільство

Маркс досліджував історичний розвиток суспільства, прагнучи відкрити основні закони, які цим розвитком керують. На думку К. Маркса, суспільство складається з надбудови та базису. Надбудова – політичний лад і соціальний устрій суспільстві, а також сукупність усіх форм його культурного життя. Базис – економічна основа суспільства.

Згідно з Марксом, базис визначає надбудову, а суспільне буття – суспільну свідомість. Матеріальні чинника – первинні, а духовне – вторинне. Він стверджував, що суспільство розвивається завдяки соціальним революціям.

Маркс є автором теорії формацій, згідно з якою він виділяв три основні історичні типи суспільства: 1. Докласове; 2. Класове; 3. Комуністичне.

Найбільшою мірою зацікавлення філософією К. Маркса відобразилося внеомарксизмі –це була спроба знайти за допомогою К. Маркса відповіді на деякі пекучі питання сучасності, зокрема, проблему зміцнення капіталістичною цивілізацією людської духовності. Найбільшого розмаху неомарксизм досяг у 1950-1960 рр. також звернення до марксизму спостерігалось й у радянські часи.

№14