Тематика доповідей та рефератів

1.Філософія Нового часу: пафос розуму і науки.

2. Філософське вчення Ф.Бекона та його обгрунтування емпіризму.

3.Вчення Р.Декарта про природжені ідеї та дедуктивний метод.

4.Раціоналізм Р.Декарта та його принцип сумніву.

5.Вчення про природні права і суспільну угоду у Т.Гоббса і Дж.Локка.

6. Т.Гоббс про сутність людини, суспільства та держави.

7.Етичні погляди Б.Спінози.

8.Вчення про людину Б.Паскаля.

9.Раціоналізм як умонастрій та методологія епохи Просвітництва.

10.Французькі просвітники про людину і суспільство.

11.Соціально-філософські ідеї Ж.-Ж.Руссо.

12.Ф. Вольтер: життя та погляди.

13.Французькі енциклопедисти.

14.Матеріалізм XVII-XVIII століть: основні представники та ідеї.

Література

Вступ до філософії. За ред. Г.І.Волинки. К., 1999.

Гайденко П.П. История новоевропейской философии. М.: 2000.

Гусев В. Західноєвропейська філософія XV-XVIII cт. К.: 1995.

Історія філософії: Підручник. За ред. І.В.Бичка. К., 2001.

Новая философская энциклопедия. Т.1-4. М., 2000-2001.

Татаркевич В. Історія філософії. У 3-х т. Т.2. Львів. 1999.

Філософія. Навчальний посібник. За ред. І.Ф.Надольного. К., 1997.

тема 5. НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ

Зміст теми: 1. Суб’єктивний ідеалізм І. Канта. 2. Абсолютний ідеалізм Г.Гегеля. 3. Антропологічний матеріалізм Л. Фейєрбаха.

Німецька класична філософія по праву вважається вершиною філософського розвитку новоєвропейської філософії. Вона охоплює порівняно короткий період – з другої половини XVIII по першу половину XIX ст. І хоча вона не являла собою цілісного напрямку, проте її характеризує певна тематична єдність, загальні ідейно-теоретичні корені, наступність у постановці і вирішенні проблем. Центральною темою німецької класичної філософії є людина. Видатні її представники – І. Кант, І. Фіхте, Ф. Шеллінг, Г. Гегель, Л.Фейєрбах – зробили істотний внесок у постановку і розробку проблеми активності суб’єкта, що пізнає, діяльності, розробку діалектичного методу пізнання.

Суб’єктивний ідеалізм І. Канта

Творче життя Іммануїла Канта(1724-1804) чітко розпадається на два періоди – докритичний (до 1770 р.) і критичний. У перший період інтереси Канта носять яскраво виражений природничонауковий і натурфілософський характер. Кант висуває свою космогонічну гіпотезу походження Сонячної системи з первісної туманності, що одержала пізніше назву теорія Канта-Лапласа. Він розглядав Сонячну систему не як одвічно існуючу, а як таку, що виникла у часі. Другий, критичний період його діяльності, ті завдання, котрі він ставить у цей час, та способи їх вирішення, виводять його у ряд найвідоміших філософів свого часу. Його основні твори, в яких він здійснив докорінний переворот у формуванні та вирішенні філософських проблем – „Критика чистого розуму”, „Критика практичного розуму”, „Критика здатності судження”. Основу всіх трьох „Критик” становить вчення Канта про „речі в собі” і „явища”. Згідно з ним існує незалежний від нашої свідомості світ речей, їх Кант називає „речі в собі”. Пізнання починається з того, що „речі в собі” діють на органи чуття і викликають відчуття. Визнаючи існування „речей в собі” незалежно від свідомості, Кант тим самим стає на позиції матеріалізму, але він вважає, що людина пізнає тільки явища, а те, як речі існують самі по собі, людина пізнати не може. В цьому проявляється його агностицизм. Зрештою „речі в собі” виявляються у Канта трансцендентними, потойбічними.

Одним з істотних недоліків філософії ХVІІ-ХVІІІ століть була недостатня увага до людини як суб’єкта пізнавального процесу. У Канта ж саме специфіка суб’єкта розглядається в якості головного фактору, котрий визначає спосіб пізнання та конструює предмет знання. В цьому виявляється сутність перевороту Канта у філософії, котрий він назвав коперніканським: вперше суб’єктивне начало розглядається не тільки як невід’ємний атрибут пізнавального процесу, а й як головний, визначальний його чинник. Кант пропонує зробити предметом філософського дослідження не об’єкт сам по собі – природу, світ, людину, – а дослідження самих законів та умов та меж пізнавальної діяльності людини.

Звернувши першочергову увагу на людину з точки зору визначення умов, за яких можливе дійсне пізнання, Кант у людині, як у суб’єкті пізнання, розрізняє два рівні - емпіричний і трансцендентальний. До емпіричного він відносить індивідуально-психологічні особливості людини, до трансцендентального – всезагальні визначення, котрі жодним чином не є пов’язаними з досвідом і виконують функцію формальних передумов пізнання, організуючих науковий досвід. В рамках емпіричного рівня суб’єкту Кант виділяє дві здатності до пізнання – чуттєвість та розсудок. Чуттєвість - початковий етап пізнання, на якому розрізнені безпосередні відчуття упорядковуються у певну цілісність за допомогою апріорних (від лат. а priori – з попереднього), тобто додосвіднихформ пізнання – простору та часу. Те ж знання, котре ми отримуємо на підставі досвіду, в свою чергу, одержує у Канта назву апостеріорних (від лат. а posteriori – з наступного), тобто післядосвідних елементів нашої свідомості. Зміст кантівського апріоризму полягає в тому, що людина володіє певними формами пізнання, котрі вже склались до неї.

Для того, щоб дані нашого сприйняття набули загального та необхідного характеру, стали всезагальним знанням, необхідна участь розсудку, котрий Кант розуміє як мислення, що оперує поняттями і виконує функцію подальшого упорядкування та систематизації різноманітного чуттєвого матеріалу за допомогою дванадцяти властивих йому апріорних логічних категорій (субстанції, причинності, необхідності, взаємозв’язку тощо). Однак це зовсім не означає, що здобуте розсудком необхідне та всезагальне знання є знанням достовірним, оскільки, він, так само як і чуттєвість, має справу лише з світом явищ, “речами для нас”, а не з “речами в собі”. Стаючи на позиції агностицизму, Кант, стверджує, що між цими двома світами лежить прірва, котру суб’єкту пізнання подолати не під силу.

Аналізуючи можливості нашого розуму, Кант звертає увагу на те, що у складі людського пізнання ми виявляємо чітко виражену схильність до об'єднання розумових операцій під формою апріорних ідей - душі, світу, Бога. Саме ці три ідеї лежать в основі нашого природного прагнення до об'єднання всього нашого пізнання, підпорядкування його єдиним цілям; вони вінчають знання, виявляються граничними ідеями нашого пізнання. На відміну від категорій розсудку, ідеї розуму мають відношення не до змісту досвіду, а до чогось, що лежить за межами всякого можливого досвіду. Ідеї розуму мають тому винятково регулятивне значення.

Заперечуючи зв’язок між досвідом та апріорними категоріями розуму, Кант вважав, що протиріччя властиві не самим речам, а тільки розуму, коли він виходить за межі чистого споглядання і апелює до досвіду, намагаючись пізнати через нього “річ у собі”. Ці протиріччя розуму він називав антиноміями. Антиномічність розуму означає, що твердження, які суперечать одне одному, можуть однаковою мірою бути як доказовим, так і недоказовим. Всезагальні твердження про світ у цілому, про Бога, про свободу Кант сформулював у вигляді тез і антитез в роботі „Критика чистого розуму”. Якщо теоретично ці ідеї довести неможливо, то вони повинні стати предметом віри.

На основі вчення про антиномії розуму Кант будує своє вчення про мораль, яке можна вважати кульмінацією європейської раціоналістичної етики. Мораль і етика представляли для нього виключну цінність, і не випадково етичним роздумам він присвятив багато творів: “Основи метафізики моралі”, “Критика практичного розуму”, “Релігія в межах тільки розуму”.

Кант критикує натуралістичні концепції моралі, що виводять її з природних прагнень людини до задоволення і щастя. Людина може стати моральною лише в тому випадку, коли буде подавляти в собі природне начало, діяти всупереч йому, змушуючи себе слідувати лише голосу обов’язку. Отже мораль в людині виходить за рамки її природної сутності. Людина діє морально тільки тоді, коли перемагає свої схильності і прагнення і робить те, що належить робити. Кант заперечує і проти теорії розумного егоїзму. Вчинки, спрямовані на загальну користь як умову власного благополуччя, навіть якщо при цьому вони враховують інтереси інших людей, дуже далекі від дійсної моралі, оскільки цілком базуються на кінцевій власній вигоді і розрахунку. Тільки вчинки, здійснені “без усякого наміру отримати вигоду”, в основі яких лежить чисте уявлення про обов’язок, є дійсно моральними. Обов’язок – центральна категорія кантівської етики. Кант зазначає, що є багато речей, котрі можуть викликати подив і захоплення, але справжнє захоплення викликає лише людина, котра не зрадила обов’язку, котра не робить того, чого не можна робити і обирає для себе те, чого не можна не робити.

Отже, Кант проголосив незалежність, автономію моралі, її безкорисливий характер. Мораль – глибоко внутрішній регулятор поведінки. Вона не має якихось зовнішніх підстав - ні в природі, ні в суспільній користі, ні в Богові. Мораль – це сфера свободи людини, воля котрої тут є автономною і визначається нею самою. Моральний обов’язок, ідеал людського співіснування визначається практичним розумом, і він не піддається науковому обґрунтуванню і поясненню теоретичним розумом. Цей вищий моральний ідеал виражається у вимогах категоричного імперативу, тобто повеління, обов’язкового для людини за будь-яких умов (на відміну від гіпотетичних імперативів, виконання яких пов’язане з певними умовами).

Кантівський категоричний імператив проголошує: вчиняй тільки так, щоб при цьому ти міг бажати, щоб твій спосіб дії міг стати загальним. Тобто кожний вчинок слід оцінювати у світлі того, що вийшло б, якби він став загальним правилом поведінки. Інше відоме формулювання цього імперативу таке: вчиняй так, щоб при цьому ставитись до людства – у твоїй особі або в особі когось іншого – як до мети і ніколи тільки як до засобу. Відноситись до інших людей лише як до засобу задоволення своїх бажань означає вважати іншу людину просто річчю, використовувати її, демонструвати своє презирство до її статусу як розумної людської істоти.

В категоричному імперативі виражена вища мета людини, якій належить слідувати не дивлячись ні на що. В цьому проявляється, за Кантом, належність людини не тільки до світу природи, а й до світу свободи. В природному світі усі вчинки людини підкоряються строгій необхідності: що б вона не робила - це наслідок дії певних причин, і тому не можна винити або хвалити людину за ці дії. Отже тут людина не є вільною, а значить, тут неможлива і мораль. Але ж ми засуджуємо людей, даємо їх поведінці моральну оцінку. І це є свідченням свободи людини, її здатності вільно обирати свої вчинки, значить, людина належить також до світу духовного. В цьому духовному вимірі людина несе відповідальність за свої вчинки. В акті морального вибору людина обирає не тільки вчинок, але і саму себе: або в якості вільного і гідного суб’єкта, або як природну річ серед таких же природних речей.

Вчення Канта належить до деонтологічних (грець. deontos – належне і logos – вчення, тобто “вчення про належне”) теорій етики. Ці теорії при оцінці вчинків приймають до уваги, перш за все, мотиви, наміри і задуми діючих осіб, а також вибір засобів їх реалізації. Коротко кантівська відповідь на питання - в чому полягає протилежність моральної і аморальної дії - можна сформулювати так: моральним є вчинок, який здійснено тому, що людина слідує обов’язку. Тому Кант критикував утилітаризм за змішування результатів людської діяльності з її мотивами, наполягаючи, що сутність моралі слід шукати саме в мотивах діяльності. Він розрізняє розсудливий вчинок і моральний вчинок. Так, той, хто повертає борги, бо побоюється покарання, вчиняє розсудливо, але його не можна вважати моральною людиною. Його діяльність стала б моральною, якби він розумів, що він зобов’язаний за будь-яких умов повертати борги.

Будучи релігійною людиною, християнином, Кант поставив перед релігійною свідомістю непосильні для неї вимоги. Він виступив з палким захистом такого Бога, віра в якого не обмежувала б свободу людини і не забирала в неї її моральної гідності. Він поставив релігію і теологію перед питаннями, які бентежили релігійну совість самого Канта: чи не є віра в Бога спокусою на шляху до повної моральної самостійності людини. Віра, за Кантом, не може бути орієнтиром, за яким індивід міг би наперед вивірити свої вчинки. В практичній дії людина зобов’язана цілком покластись на присутнє в ній самій усвідомлення “морального закону”. Людина не має можливості втекти від безумовно морального рішення. Віра як умова індивідуального вибору спотворює чистоту морального мотиву - на цьому Кант наполягає категорично. Якщо віра й має право на існування, то лише в якості втішувального умонастрою людини, яка вже прийняла рішення на свій страх і ризик. Потреба в справжній вірі виникає, згідно Канту, не в момент вибору, а після того, як він зроблений, коли ставиться питання: чи має шанси на успіх та максима поведінки, якій слідували безумовним чином, тобто не думаючи про цей успіх. Постулати релігії (віра в існування Бога і особисте безсмертя) потрібні кантівському суб’єкту не для того, щоб стати моральним (в цьому вони можуть тільки зашкодити), а для того, щоб усвідомлювати себе морально ефективним. В “Критиці практичного розуму” ця думка знайде вираз в лаконічній формулі: релігія засновується на моралі, а не мораль - на релігії.

Абсолютний ідеалізм Г. Гегеля

Суть філософської системи Гегеля полягає у тому, що він розглядає мислення як діяльність самого мислення, котре має субстанціональний характер і існувало ще до того, як виникли світ і людина. Будучи розчарованим у можливостях людського розуму у якості засобу пізнання Абсолюту, Гегель на його місце ставить потенційно всесильний та всезнаючий розум Абсолютної ідеї, котра хоче себе пізнати. Таким чином, свідомість, мислення перестає бути специфічною особливістю людського розуму; це діяльність, сутність Абсолютної ідеї, котра мислить саму себе. Природа ж в усій її багатоманітності, суспільство, людина та її діяльність є нічим іншим як результатом еманації абсолютної ідеї, котра з їх допомогою хоче пізнати сама себе вичерпно та абсолютно.

Відповідно до вихідної засади гегелівського абсолютного ідеалізму, уся його система поділяється на три великі розділи, що, на думку її автора, відбиває три ступеня розвитку абсолютної ідеї: логіку, філософію природи та філософію духу; їм відповідають три головні праці Гегеля : “Наука логіки”, ”Філософія природи” та “Філософія духу”.

Процес самопізнання Абсолютної ідеї, котра робитися об'єктом для самої себе, триває майже дві з половиною тисячі років: стільки часу потрібно було Розуму, щоб пізнати самого себе. У цій гегелівській характеристиці власної філософії чітко проступають як сутність методу її побудови, так і загальні контури системи в цілому. Розумний розвиток світу - основна тема гегелівської філософії. Розуміння будь-якого об'єкта пізнання дається винятково в аспекті його походження і розвитку. Це відноситься і до самої думки. Процес мислення є необхідний рух думки, підпорядкований законам власної логіки.

В “Науці логіки” – найціннішій частині своєї філософії - Гегель обґрунтував грандіозний проект особливої, діалектичної логіки, втіливши в ній квінтесенцію його філософії - діалектичний метод. Сутність діалектичного методу Гегеля полягає в наступному. Будь-який розвиток здійснюється за чітко визначеною схемою: ствердження, або покладання – теза; заперечення цього ствердження - антитеза і, нарешті, заперечення заперечення, тобто зняття протилежностей - синтез. Синтез є якісно новим станом, у якому немовби знаходять примирення між собою теза та антитеза; в ньому два попередні продовжують своє існування у вищій гармонійній та синтетичній єдності, зберігши свої позитивні сторони і позбавившись – внаслідок діалектичного зняття – негативних. Таким чином, за Гегелем, кожне поняття, а відтак і кожне явище у природі, суспільстві, духовному житті людини проходить такий тріадичний цикл розвитку. Досягнення синтезу в рамках певної діалектичної тріади є передумовою відтворення її на більш високому рівні; і так доти, доки не буде отримано вищий синтез. На рівні природи, зокрема, Гегель ілюстрував принцип діалектичного зняття на прикладі біологічного циклу рослини - зерна вівса. У діалектичному розвитку, на його думку, має місце повторення минулого, повернення до “ніби то старого”, проте на принципово іншій основі. Тому діалектичний розвиток має одночасно циклічний і поступальний характер, котрий надає йому форму спіралі, кожний новий виток якої являє собою нову якість, вищу ступінь розвитку.

Виходячи з основоположної ідеї про те, що весь світовий розвиток в своїй основі обумовлений розвитком абсолютної ідеї, Гегель у своїй “Науці логіки” розкриває сутність першої фази цього розвитку. Початок її - “чисте мислення”, або “чисте буття”, котрі тотожні одне одному. Цей чисто логічний процес розгортання абсолютної ідеї систематично представлений картиною всіх логічних понять та категорій в їх генетичному зв’язку, у їхньому русі, починаючи від найпростіших і найбідніших за змістом – буття, небуття, становлення (наявного буття); кількості, якості, міри тощо – і закінчуючи найбільш конкретними і багатими за змістом. Логічні категорії є породженими Абсолютною ідеєю, існують та розвиваються поза часом і простором. Причому, Гегель розглядає їх діалектично, в русі, розвитку, у їхньому взаємозв’язку та взаємному переході. Це рух, за задумом автора, позбавлений всякої суб'єктивної сваволі і є торжеством безособової логіки діалектичного процесу. Джерелом такого саморуху Гегель вважав єдність та боротьбу протилежностей.

Друга частина системи Гегеля – філософія природи. На цій стадії свого розвитку Абсолютна ідея, пройшовши ступінь “чистого буття” (“чистого мислення”), з метою подальшої конкретизації логічних категорій змушена перейти в своє інобуття, свою повну протилежність - природу. Весь сутнісний зміст абсолютної ідеї немовби розгортається в просторі під оболонкою тілесного і матеріального.

Перехід від логічного до природного стане передумовою для майбутнього синтезу, що реалізується в абсолютному дусі. Він розкривається Гегелем в останньому розділі його системи - ”Філософія духу”. Результатом такого синтезу є людська свідомість – “Дух”, котрий прокидається в людині і, відтворюючи стадії свого самопізнання, проявляє себе у її самосвідомості, починаючи з найпростіших її форм і закінчуючи наукою, мораллю, релігією тощо. Таким чином, вся людська цивілізація, її духовна та матеріальна культура постають як похідні форми вияву творчої сили Духу. Втілюючись у тріадичних циклах форм культури, що послідовно змінюють одна одну, наприклад: іудаїзм – античність - християнство, і нарешті в особі самого Гегеля та його філософії абсолютний Дух пізнає себе вичерпно та цілковито. Таким чином, гегелівська філософія стає немовби завершенням усього попереднього розвитку, а тому, по закінченню третього етапу самопізнання “абсолютної ідеї”, потреба в подальшому розвитку людського суспільства у всіх його формах відпадає. Свідомо протиставляючи свій діалектичний метод вибудованій ним системі, метафізичній та консервативній за суттю, Гегель подальший прогрес оголошує лише проявом “дурної” безконечності, котра нічого вже якісно нового дати не може, а є лише необмеженим додаванням одного і того ж. “Все існуюче – розумне, все розумне – існує” – таким є головний висновок гегелівської “Філософії духу”.

Гегель розумів історію як прояв діяльності світового “Абсолютного духу”. Держава ж є виразом істинної сутності “Абсолютного духу”, а абсолютною її формою є прусська конституційна монархія. Французькій революції, сучасником і свідком котрої він був, Гегель протиставляв лютеранську реформацію в Німеччині, котра, на його думку, ще у ХVІ столітті досягла тієї ж мети, що і французька революція, проте в більш “розумній” формі.

Теми історії і розвитку були введені гегелівською філософією в духовну культуру Європи початку XIX століття з винятковою силою. Разом з тим сама вона виявилася останнім грандіозним втіленням класичного типу філософії, що базувалась на ряді основоположних принципів: безмежній вірі в розум – як людський, так і світовий, переконаність в тому, що світ в цілому побудований впорядковано, розумно, і доступний раціональному пізнанню.

Антропологічний матеріалізм Л.Фейєрбаха

Людвіг Фейєрбах (1804-1872) був першим філософом, котрий піддав критиці систему об’єктивного ідеалізму Г.Гегеля і здійснив поворот до матеріалізму в німецькій класичній філософії. Основні положення філософії Фейєрбаха викладені в його працях: “До критики філософії Гегеля”, “Сутність християнства” і “Основні положення філософії майбутнього”. Погляди Л.Фейєрбаха пройшли складну еволюцію. Він починав з вивчення теології, потім, ставши учнем Гегеля, викладав гегелівську філософію в університеті і нарешті прийшов до матеріалістичних поглядів на природу людини. Сам Фейєрбах про це писав так: “Моєю найпершою думкою був Бог, другою — розум, третьою й останньою — людина”.

Критикуючи Гегеля, Фейєрбах довів, що його Абсолютна ідея — це не що інше, як людський розум, відірваний від людини і перетворений у щось надприродне. Він вважає, що мислення не може існувати поза людиною і незалежно від неї, воно нерозривно пов’язане з діяльністю людського мозку, з матеріальними процесами. Мислення не первинне, як доводив Гегель, а вторинне, похідне від матерії. Згідно Фейєрбаху, вчення Гегеля про породження природи Абсолютною ідеєю, представляє собою лише раціональний вираз теологічного вчення про створення природи Богом. Характеризуючи природу, Фейєрбах, перш за все, вказує на її матеріальний характер. Природа тілесна, матеріальна, чуттєво дана; матерія вічна, не має початку і кінця, ніким не створена; причина природи знаходиться в ній самій; формами існування матерії є простір і час; необхідність, причинність і закономірність – цілком природні сили.

На основі матеріалізму Фейєрбах розробляє теорію пізнання, виступаючи проти агностицизму І.Канта. який невірно витлумачив межі розуму. Історія пізнання свідчить, що межі пізнання постійно розширюються, що людський розум здатний у своєму розвитку відкривати найглибші таємниці природи. Природа, відзначає Фейєрбах, зовсім не ховається від людини, те, чого ми ще не пізнали, пізнають наші нащадки. Згідно Фейєрбаху, вихідний пункт пізнання – відчуття, джерелом яких є матеріальний світ. На базі відчуттів виникає мислення; розум не вносить порядок у світ досвіду, а лише встановлює причинно-наслідкові відношення між явищами. Фейєрбах прагне зняти протиріччя між емпіризмом і раціоналізмом, показати єдність чуттєвого і раціонального моментів в пізнанні, вказує на те, що істина є процес, визнає безмежність пізнання природи.

Зосередивши свою критику на ідеалізмі гегелівської філософської системи, Фейєрбах, в той же час, недооцінив важливість розробленої Гегелем діалектики, не виділив у ній основного – вчення про розвиток, тобто про саморух і поступальний розвиток світу, суспільства і людини.

Фейєрбах вважає, що філософія і релігія – протилежні за своєю суттю: в основі релігії - віра в догмати, в основі філософії – знання. Одне із своїх основних завдань він вбачає в критиці релігії. Філософ пропонує аргументоване розуміння причин виникнення релігії. Релігія виникає шляхом приписування людиною своїх кращих рис Богові і замість того, щоб любити іншу людину, вона починає любити Бога. Не Бог створив людину, а людина – Бога. Релігія є неістинною формою самосвідомості людини. Нова філософія, яку пропонує створити Фейєрбах, повинна бути філософією людини, це антропологічна філософія, у ній Бог і теологія повністю розчиняються у вченні про людину.

За Фейєрбахом людина – природна істота, вона є частиною природи, вищим ступенем її саморозвитку; якраз через людину природа відчуває, сприймає, пізнає себе. Тим самим він відкидає ідеалістичне трактування людини, коли вона розглядається, перш за все, як духовна істота. Якщо для Гегеля окремий індивід є історично-духовним утворенням, то Фейєрбах підкреслює біологічну природу людини, і тому людина виступає у нього як позаісторична і позасуспільна істота. Мова йде не про конкретну історичну людину, а про людину як щось незмінне, абсолютне. В сферу досліджень філософа не потрапляє ні дійсний світ людини, ні її реальні стосунки з іншими людьми, ні її духовна та виробнича діяльність.

Антропологія Фейєрбаха ліквідує поняття Бога і ставить на його місце людину. Якщо релігія — це любов до Бога, то нова філософія пропагує любов до людини. Любов, як унікальне почуття зв’язку між людьми, утворює сутність антропології і перетворює її в нову релігію - антропологічну.

З Л.Фейєрбаха починається період нового злету, піднесення матеріалізму. Його ідеї стали продуктивною основою для подальшого розвитку філософської думки, здійснили великий вплив на становлення філософії марксизму.

План семінарського заняття

1.Німецька класична філософія: основні ідеї та персоналії.

2.Проблема суб’єкту пізнавального процесу у Канта.

3.Вчення І. Канта про пізнання: явище та “річ у собі”.

4.Автономна мораль і категоричний імператив за Кантом.

5.Абсолютний ідеалізм Г.Гегеля.

6.Етапи розвитку абсолютної ідеї за Гегелем.

7.Відновлення матеріалістичної позиції в німецькій класичній філософії Л.Фейєрбахом, вчення про пізнання.

8.Критика релігії Л.Фейєрбахом.

9.Вчення Л.Фейєрбаха про людину.

Тести

1.Хто є родоначальником німецької класичної філософії?

- Г.Гегель; - І.Кант;

- І.Фіхте; - Ф.Шеллінг.

2.В діяльності Канта виділяють такі етапи:

- доантропологічний та антропологічний;

- етичний та післяетичний;

- докритичний та критичний;

- природничий та антропологічний.

3.Кому належить вислів: “Зоряне небо наді мною і моральний закон в мені”:

- І. Фіхте; - Ф. Шеллінгу;

- І. Канту; - Г. Гегелю.

4.Хто відновив в німецькій класичній філософії матеріалістичну традицію?

- Ф. Ніцше; - І. Кант;

- Л. Фейєрбах; - К. Маркс.

5.Як у Канта називаються «знання, що безумовно незалежні від усякого досвіду»?

- апостеріорні; - апріорні;

- аналітичні; - синтетичні.

6.Які, згідно з Кантом, ознаки апріорного знання?

- природженість; - інтуїтивна очевидність;

- логічна несуперечливість; - необхідність і всезагальність.

7.У чому полягає сутність гносеологічної концепції І.Канта?

- висуває космогонічну гіпотезу про виникнення та розвиток Всесвіту;

- відокремлює апріорні та апостеріорні форми пізнання;

- розглядає суб’єкт пізнання у якості головного фактора пізнавального процесу;

- формулює категоричний імператив як моральний закон.

8.Які здатності до пізнання, на думку І.Канта, притаманні людині?

- чуттєвість; - абстрагування;

- розсудок; - узагальнення;

- розум; - воля.

9.Які з наведених тверджень виражають агностицизм І.Канта?

- між явищами, тобто “речами для нас”, та “речами у собі” існує єдність;

- “речі у собі” – це не тільки дані досвіду, а й форми пізнання, які організовують наш досвід;

- “речі у собі” – об’єктивні, але непізнавані;

- між цими двома світами - “речами для нас” та “речами у собі” - лежить прірва, котру суб’єкту пізнання подолати не під силу.

10.Згідно зі ствердженням І.Канта предмет та річ-в-собі співвідносяться таким чином:

- вони є тотожними;

- між ними немає нічого спільного;

- предмет постає синтезом відчуттів, викликаних речами-в-собі, та форм розсудку;

- предмет непізнаваний, а річ-в-собі сприймається відчуттями;

- у сфері речей-в-собі діє принцип причинності, а в предметній сфері панує свобода.

11.У котрій з чотирьох антиномій, сформульованих Кантом, мова йде про людину?

- Теза: Світ має початок (межу) у часі і просторі. Антитеза: Світ нескінченний у часі і просторі.

- Теза: Усе в світі складається з простого. Антитеза: Немає нічого простого, все є складним.

- Теза: У світі існує свобода. Антитеза: Немає ніякої свободи, все здійснюється лише за законами природи.

- Теза: У ряді причин світу є певна необхідна сутність. Антитеза: У цьому ряді немає нічого необхідного, все в ньому випадкове.

12.В “Критиці чистого розуму” Кант писав, що йому прийшлось обмежити знання, щоб звільнити місце …Для чого?

- для абсурду; - для віри;

- для любові; - для надії.

13.Що, згідно з Кантом, є основною умовою морального закону?

- божественна заповідь; - природний порядок речей;

- суспільство; - свобода.

14.Що, згідно Канту, дає людині можливість усвідомити свою свободну волю?

- божественне одкровення; - інтроспекція;

- моральний закон; - правильне виховання.

15.До чого (до кого), згідно з Кантом, ніколи не можна ставитися лише як до засобу, але завжди слід ставитися як до мети?

- до бога; - до живої істоти;

- до прогресу людства; - до людини.

16.Яким словом Кант характеризував вчинок, котрий здійснюється згідно з обов’язком, проте без відчуття обов’язку, а виходячи з якихось інших спонукань?

- аморальний; - легальний;

- моральний; - доцільний.

17.Кому з філософів належить твердження, що “сферу діяльності філософії можна підвести під такі питання: Що я можу знати? Що я повинен робити? На що я можу сподіватись? Що таке людина?”

- Бекону; - Декарту;

- Фейєрбаху; - Канту;

- Марксу.

18.Які закони сформулював Г. Гегель?

- закони природи; - закони пізнання;

- закони діалектики; - закони моралі

19.Принцип розвитку (як і теорія розвитку) був найбільш продуктивно розроблений:

- Кантом; - Фіхте;

- Шеллінгом; - Гегелем;

- Фейєрбахом.

20.Яким основний методом користувався Г.Гегель при побудові своєї філософської системи?

- аксіоматичним; - гіпотетико-дедуктивним;

- діалектичним; - індуктивним.

21.Із запропонованих варіантів виберіть ті формулювання, що передають зміст вихідних принципів діалектичної логіки Гегеля:

-тотожність мислення і буття; - тотожність протилежностей;

- єдність «я» та «не-я»; - синтез матеріалу чуття та категорій розсудку.

22.Яке поняття є вихідним в філософській системі Г.Гегеля?

- буття; - ідея;

- субстанція; - сутність.

23.В якому напрямку розгортається у Г.Гегеля філософська система?

- від абсолютного до відносного; - від абстрактного до конкретного;

- від складного до простого; - від явища до сутності.

24.Визначте, кому належить вислів про предмет філософії: “Філософія – це епоха, схоплена думкою”?

- Г.Гегелю; - Ф.Енгельсу;

- К.Марксу; - О.Конту;

- І.Канту.

25.Який принцип Л.Фейєрбах поклав в основу своєї філософії?

- антропологічний; - теологічний;

- атеїстичний; - феноменологічний.

26.В чому вбачав Л.Фейєрбах основний недолік філософії Гегеля?

- в її зайвій деталізації;

- в тому, що вона являла собою логізовану теологію;

- в її зв’язках із політикою;

- в її складності.

27.Який принцип постає вихідним для філософії Л.Фейєрбаха:

- принцип монізму; - принцип активності;

- принцип тотожності протилежностей; - антропологічний принцип.

28.З точки зору Л.Фейєрбаха, сутність Бога є відчужена сутність …

- держави; - світу;

- суспільних відносин; - людини.

29.Що пропонує “нова філософія” Л.Фейєрбаха замість “любові до Бога”?

- любов до прогресу; - любов до розуму;

- любов до усього живого; - любов до людини.

30.Який з наведених висловів належить Л.Фейєрбаху?

- людина людині вовк; - людина – машина;

- людина людині бог;

- людина це канат, натягнений між твариною і надлюдиною.

31.Критикуючи гегелівський ідеалізм, Л. Фейєрбах в той же час недооцінив його:

- онтологію; - антропологію;

- діалектику; - раціоналізм;

- філософію духу.