Докласична антична філософія
Докласична антична філософія розвивалася у часових рамках VІ ст. до н. е. – ІV ст. до н. е. Головний її здобуток – створення специфічної картини світу, відомої під назвою гілозоїзм (від грецьких слів «матерія» і «життя»). Відповідно до гілозоїзму, все, що існує у світі, має матеріальну природу, водночас усі матеріальні об’єкти наділені певною духовною основою, що забезпечує їх існування, рух, розвиток.
Докласична антична філософія – найбарвистіша сторінка всієї світової філософії. Більше ніколи такого розмаїття вчень філософія не витворювала. Найбільш виразно її представляють такі філософські школи і персоналії:
- мілетська школа – зачинатель античної філософії. Виробила різні варіанти «архе»: вода в основоположника школи, водночас філософа і математика Фалеса, апейрон (те невидиме начало, що передує чотирьом стихіям – воді, землі, повітрі і вогню – і з яких виникає все, що є у світі) у його учня Анаксімандра та повітря вже в учня цього мислителя і останнього представника школи Анаксімена;
- піфагорійська школа – зачинатель Піфагор, проголосив, що «архе» – число (власне «скільки» чогось лежить в основі якогось об’єкта, речі, предмета). Число – основа порядку, «міра» (межа, демаркаційна лінія, яку не можна переходити) можливого і неможливого, допустимого і недопустимого тощо;
- елеатська школа – зачинатель Ксенофан, відомий тим, що спочатку намагався розробити свою власну версію «архе»-землі, а потім закликав зупинити процес урізноманітнення зазначеного поняття, (оскільки це нівелює його суть), прийнявши за «архе» Бога як чистий розум (Логос), що, на відміну від олімпійських Богів, не має тілесної основи. Його послідовник Парменід проголосив остаточним варіантом «архе», що виключає його подальше урізноманітнення, – буття як те, що є, існує, на відміну від того, чого нема, не існує. Зенон, останній представник школи, закликавши, щоб філософи не просто висловлювали свою думку, але й доводили її, закріпив статус «архе»-буття спробами логічного доведення неподільності буття;
- Геракліт – теоретик вчення про «архе»-вогонь як не просто початок усього, що є у світі, але й себе самого. Вогонь має два режими роботи – спалахування і згасання. Вогонь – не просто одна з природних стихій, він космічний Логос – одвічне розумне первоначало Космосу, що забезпечує його гармонію, порядок. Тому він спалює тільки все віджиле, непотрібне, тим самим створюючи основу, матерію для виникнення нового;
- атомісти – школа, яка проголосила, що «архе» – атом – найменша неподільна частинка, вічна і незнищенна. Атоми існують не самі по собі, а рухаючись у порожнечі (отже порожнеча таке ж «архе», як і атоми). Теоретики атомізму – Левкіпп і Демокріт, а його попередники – Емпедокл і Анаксагор.
Ці школи, зазвичай, формувалися як розмова, діалог одних учень з іншими, як широка філософська дискусія, що закладала бінарні межі філософської рефлексії – «архе» одне чи багато, воно подільне чи ні, людина може його осягнути чи не може і т. д.
Коротка характеристика класичної античної філософії
Класична філософія доби античності характеризується, по-перше, серйозним зміщенням акцентів (з проблем Космосу на проблеми людини), і по-друге, перенесенням філософської думки з периферії грецького світу у його серце – Афіни. Розквіт класичної античної філософії припадає на ІІ пол. ІV ст. до н. е. Головні віхи класичної античної філософії – вчення софістів і Сократа, вчення Платона, вчення Арістотеля. Усі ці мислителі складають дуже характерний для античної філософії ланцюжок: вчитель – учень – учень учня.
Софісти і Сократ
Софісти – перші мандрівні і професійні філософи. Прибувши до чергового поліса, вони заявляли про себе виступами у центрах публічних місць – аґорах. Під час свого перебування у тому чи іншому полісі софісти надавали юридичні та освітні послуги його мешканцями. Софісти зародилися в Афінах. Головне їх філософське кредо – «людина – міра всіх речей». Головні представники – так звані ранні софісти Протагор і Горгій.
Сократ – виходець із софістів. Розійшовся з ними у питанні «Якщо все відносне, то чи людські уявлення про добро і зло – також?» Софісти вважали, що відносним є абсолютно все, а Сократ – що відносне все, але не людське розуміння добра і зла.
Жодних писемних текстів, на відміну від багатьох своїх попередників, Сократ не залишив. Його філософія – це його спосіб життя, основним змістом якого були бесіди з тогочасною афінською «золотою молоддю» про справжні цінності життя. За це мислитель дорого поплатився – батьки тих синів, з яким він провадив бесіди, подали до суду, а суд засудив Сократа до смертельної кари.
Внесок Сократа в еволюцію філософського знання такий:
- запровадив слово «поняття» як таке, що несе в собі чіткий визначений сенс, чим застраховує філософа від багатозначності тлумачення його висловлювань;
- висунув і обґрунтував філософську установку про те, що процесу навчання має передувати певна етична підготовка, бо тільки зрозумівши що таке добро і зло, людина стає спроможною до пізнання інтелектуальних істин;
- розробив й апробував метод маєвтики (евристичної бесіди), під час якої вчитель ставить навідні запитання і таким чином підводить учня до певного висновку (так звана дедуктивна логіка – від загального до конкретного).
Платон
Платон – учень Сократа. На відміну від свого вчителя, власне вчення записував. Усі його чисельні праці (аж 34!) збереглися і дійшли до наших днів. Характерна риса творів Платона – майже кожен написаний у формі діалогів, і головний співрозмовник майже кожного – Сократ.
Серцевина філософії Платона – вчення про ідеї («ейдоси»). Ідеї – вічні незмінні, ні від чого не залежать, ні чим не визначаються. Світу ідей протистоїть світ речей. Речі мінливі, вони виникають і гинуть. Ідеї – оригінал, речі – копія. Речі існують доти, поки є їх ідеї, які для них – життєва мета і зразок для наслідування.
Свою «ідею» Платон протиставив сократівському «поняттю». Поняття, на думку Платона, не забезпечує сутнісного розуміння природи речей, яка вкорінюється в «ейдоси» – ідеальні праобрази речей. Ідей не можна ні побачити, ні відчути, а тільки зрозуміти, осягнути розумом. Речі ж навпаки, пізнаються за допомогою п’яти людських відчуттів.
Таким чином людина пізнає (відкриває) світ двояко: розумом – світ ідей, і чуттями – світ речей. Справжнім, істинним, пізнанням світу є пізнанням ідей (розумове пізнання), а не пізнання речей (чуттєве пізнання), оскільки останнє дуже залежить від людини і містить багато суб’єктивного.
Розумність – визначальна риса людського існування, те, що дозволяє людині пізнати справжню природу світу і те, чим людина вирізняється з поміж решти світу. Щодо цього Платон мав цікаву думку, що людина – дуже-дуже розумна тварина. Мислитель також залишив оригінальне вчення про специфіку людського життя як державницьке співіснування вільних людських істот. Сама ж держава бачилась йому як втілення ідеї блага на землі.
Загалом цілісної філософської системи він не створив, часто у різних творах по-різному тлумачив одні і ті ж ідеї. Тому філософія Платона не є простою для вивчення, особливо для початківців.
Арістотель.
Арістотель – учень Платона, його послідовник і критик, а також останнє велике світило класичної античної філософії. Він першим почав писати як справжній професійний філософ. Його твори систематизовані, впорядковані, поділені на розділи. Однак далеко не всі з них дійшли до наших днів.
Система філософії Арістотеля мала таку структуру:
- теоретична філософія (шукає знання заради самого знання) – математика і власне філософія (метафізика);
- практична філософія (шукає знання заради морального вдосконалення людини) – етика і політика;
- продуктивна філософія, філософія «техне» (шукає знання заради творчості) – поетика і риторика.
Якщо Платон протиставив ідею Сократовому поняттю, то Арістотель протиставив форму Платоновій ідеї. Аргументував так: не може бути окремого світу безтілесних «чистих» ідей, не можна, щоб речі та їх ідеї існували в різних світах. Речі та ідеї – одне і те ж, тільки речі існують в реальності, а ідеї – в людській свідомості як відображення (рефлексія) речей. Справжнім існуванням наділені не ідеї, а речі, тому вони, в усьому своєму різноманітті, є предметом філософії.
Кожна річ (одиничне буття) є поєднанням двох чинників – 1) такого, що є спільним для неї та подібних на неї речей і фіксується у сократівському понятті; 2) такого, що властиве тільки цій речі. Перший визначає форму речей, другий представляє їх матерію. Простіше кажучи, речі складаються з двох начал – активної форми і пасивної матерії. Сама по собі матерія – тільки потенціал речі (глина для скульптури). Річ робить річчю не її матерія, а її форма, яка вдосконалює матерію у процесі становлення речей.
Джерелом активності форм є верховна першоформа – Бог. Він продукує нескінченну кількість наділених активністю форм і спрямовує їх до пасивної матерії з метою вироблення речей. В результаті виникає рух – процес реалізації формою свого призначення до імплементації.
Пізнати світ людина може, пізнаючи світ речей, точніше їх форму. Істинне пізнання забезпечується правильною діяльністю розуму, а саме його логічними міркуваннями у відповідності до трьох законів логіки: 1) закону тотожності, 2) закону відмінності, 3) закону виключення третього. Вони складають предмет логіки як окремої теорії, що має передувати вивченню філософії.
Крім розумного начала (що спонукає до мислення, людина (точніше її форма – душа) має ще два начала – рослинне (що спонукає до інстинкту життя) і тваринне (що спонукає до інстинкту задоволення). Живучи, людина повинна шукати «золотої середини» між тим, до чого її спонукають різні чинники душі. Крім цього треба шукати балансу ще й між своїм приватним життям і життям публічним, політичним (індивідуальним і загальним благом), оскільки людське життя протікає в особливій формі – державі, що сама по собі постає як частково природне, а частково штучне утворення.