Франческо Гвіччардіні – політичний мислитель пізнього Відродження

Франческо Гвіччардіні (1483-1540 рр.) – один із найбільших суто політичних мислителів пізнього Відродження. Його політичні та правові погляди викладені у таких працях, як «Історія Флоренції», «Діалоги про управління Флоренцією» та інших. Продовжуючи традиції гуманістів, він вірив у здатність людини належним чином, тобто відповідно до розуму і природи, влаштовувати своє політичне буття. Він писав, що три речі хотів би бачити перед смертю: добре влаштовану республіку (йдеться про Флорентійську республіку), Італію, визволену від усіх варварів, і світ, позбавлений тиранії попів. Гвіччардіні належить конституційний проект для Флоренції, який, продовжуючи характерні і для епохи Відродження, і для античності традиції, базується на змішаній формі правління. Правління, змішане з трьох форм – монархії, аристократії і демократії, – краще і більш стійке, ніж правління однієї з цих трьох форм, особливо, коли при змішуванні з кожної форми взяте добре і відкинуте погане, – підкреслював мислитель.

Важливе місце у політико-правовому світогляді Гвіччардіні займає проблема свободи та справедливості. Він зазначав, що фундаментом свободи повинно бути народне правління. Розробляючи раціоналістичні ідеї про свободу, справедливість, рівність, закони, він підкреслював, що влада повинна дотримуватися у всьому справедливості та рівності, бо тільки так у суспільстві можуть бути створені відчуття безпеки, загального добробуту і закладені основи для збереження народного правління. До певної міри можна стверджувати, що для мислителя більш важливим є забезпечення прав та інтересів конкретної особи, ніж забезпечення загального народоправства. Він зазначає, що плоди свободи і ціль її не в тому, щоб кожен правив державою, бо правителем може бути тільки той, хто здатний і заслуговує цього, а у тому, щоб дотримуватися добрих законів і постанов. Для мислителя свобода тісно взаємопов’язана зі справедливістю, свобода в республіці – це слуга справедливості, бо вона встановлена не для іншої цілі, як тільки для захисту однієї людини від посягань іншої. Саме тому античні народи вважали вільне правління не вищим і не кращим за інших і надавали перевагу правлінню, при якому краще забезпечуються охорона законів та справедливості. Тобто, головним є не форма правління як така, а вміння організувати управління державою на основі законів і справедливості.

Значну увагу у своїх працях мислитель приділяє також власне дії добре продуманих законів і системи ефективних покарань за їхнє порушення. Якщо те чи інше явище не врегульоване законом, вважав мислитель, оскільки неможливо охопити загальним правилом усі окремі випадки, воно повинно передаватися на розгляд судді, який, розібравши всі обставини справи, виносить рішення, керуючись голосом своєї совісті. Проте і в таких випадках суддя не повинен порушувати принципів закону. Важливим елементом законності є система ефективних покарань. При цьому, він підкреслює, що справа не стільки в жорстокості покарань, як в однаковому підході до однакових правопорушень та у тому, щоб жодне правопорушення не залишалося безкарним.

У порівнянні з Макіавеллі, вплив Гвіччардіні на подальший розвиток європейської правової та політичної думки значно менший. Це пояснюється рядом факторів. По-перше, жодна з праць мислителя не була опублікована за його життя. По-друге, виступаючи за конфедеративний устрій Італії, він не знайшов прихильників, більше того, був рішуче критикований діячами національно-визвольної боротьби італійського народу вже у пізніші періоди. Проте слід зазначити, що, тим не менше, у творах мислителя піднято і розроблено низку проблем, які тільки значно пізніше знайшли належну увагу в європейській правовій та політичній думці, що, власне, і виводить Гвіччардіні в ряд найбільших представників політико-правової думки середньовічної Європи.