Сутність відображення та його форми

ЗАКОН ЄДНОСТІ ТА БОРОТЬБИ ПРОТИЛЕЖНОСТЕЙ

Відношення між протилежностями, їхня єдність і боротьба є суперечністю, що являє собою джерело будь-якого руху і роз­витку. Усі матеріальні об'єкти містять у собі протилежності. Закони діалектики — загальні форми суттєвого зв'язку в процесі розвитку, які виконують важливу методологічну функцію в побудові теорії. Перший закон: єдність і боротьба протиріч. Єдність і боротьба протилежностей - загальний закон дійсності і її пізнання людським мисленням. Кожен об'єкт містить в собі протилежності, які знаходяться в нерозривній єдності, взаємопроникають один в одного і взаємовиключають один одного не лише в різних але і в одному і тому ж відношенні. Їх єдність відносна, їх боротьба абсолютна. Боротьба протилежностей означає, що протиріччя безперервно вирішується і так же безперервно відтворюється, а це веде до перетворення старого предмета на новий. Цей закон пояснює тим самим об'єктивне внутрішнє "джерело" всякого руху(відповідає на питання "чому"?), дозволяє зрозуміти рух як саморух На побутовому рівні цей закон добре ілюструється на прикладі людини, усе життя якої складається з боротьби протилежностей. У кожній людині поєднуються хороші і погані якості. У одній ситуації людина поводитиметься як "людина", в іншій ні; сьогодні він один, завтра - інший; довкілля постійно міняє людину, але і людина постійно міняє довкілля.Закон єдності і боротьби протилежностей посідає в матеріалістичній діалектиці особливе місце як закон, що відображає джерело розвитку.
Відображаючи об'єктивне джерело розвитку, визначаючи шлях його пізнання, розглядуваний закон орієнтує на діяльність, спрямовану на теоретичне і практичне вирішення проблем. Зважаючи на світоглядне, методологічне і практичне значення закону єдності і боротьби протилежностей, філософи вважають його «ядром» діалектики.
Зіткнення протилежностей, їхня взаємоборотьба є внутрішнім джерелом будь-яких змін, будь-якого розвитку.

РУХ І РОЗВИТОК

Рух — це будь-які взаємодії, а також зміни стану об'єктів, що відбуваються в процесі цих взаємодій. Тому рух є зміна взагалі, починаючи від простого переміщення і кінчаючи мисленням. Світ, як вже зазначалося, не може існувати без руху. Рух абсолютний. Рух існує в різних формах. Рух є невід'ємною, всезагальною, необхідною, вічною властивістю матерії. Матерія не може існувати поза рухом. Вона невідривна від руху. Рух – це вічний атрибут матерії. Всюди і ніколи немає і не буде жодного матеріального об'єкта, жодного явища, які б були позбавлені руху.

Вища форма, сутність руху називається розвитком. Розвиток — це поява нових якісних станів, нових типів організації, систем, що народжуються з попередніх систем. Це зміни, які є розгортанням можливостей, що знаходяться в попередніх якісних станах. Особливий тип змін, перехід предмета, явища, процесу від одного стану до іншого, який не зводиться до попередніх. Важливий внесок у поняття розвитку зробив Р.Де. карт. Він вважав, що Бог дав природі першопоштовх, імпульс, подібно тому, як годинникар, заводячи годинник, надає йому рух. Природа після цього почала "розкручувати первісний хаос", породжуючи нові форми.

ДІЙСНІСТЬ ТА РЕАЛЬНІСТЬ

Ці категорії підкреслюють процесуальність, тобто виражають становлення буття.

Буття нового в його потенціальному стані і є можливістю.

Можливість – це філософське поняття, яке відображає об’єктивно існуючий і внутрішньо зумовлений стан предмета у його незавершеному, потенційному розвитку.

Дійсність є філософська категорія, яка характеризує реалізоване, актуалізоване буття: дійсність є реалізованою можливістю.

Найвищу міру здійснення має реальна можливість, для реалізації якої склалися всі необхідні умови.

ПРАЦЯ» ЗА МАРКСОМ

Карл Маркс визначає працю, як універсальну свідому діяльність людини, в якій він реалізує себе, створює матеріальні і духовні цінності для задоволення сутнісних потреб. Також, Маркс визначає працю як процес, що відбувається між людиною і природою, в якому людина, власне діяльністю, опосередковує, контролює і регулює обмін між собою і природою.

ПРАКТИЧНА ПРИРОДА ІСТИНИ

Під істиною слід розуміти перевірену практикою відповідність змісту знань про предмети і явища, дійсності, достовірність знань про світ і про людину. Істина — це складний процес проникнення людини в сутність предметів, явищ, у якому знаходить свій вираз відповідність розумового образу об'єктивно існуючому процесу, а також цілеспрямоване відношення до нього суб'єкта, що пізнає. Істина завжди конкретна. Абстрактної істини немає. Конкретність істини полягає насамперед у тому, що будь-яке наше знання є відображенням реально існуючої конкретної дійсності.В істині варто виділити три її сторони. Ці три сторони істини — об'єктивність, відносність і абсолютність - взаємозалежні і є різними характеристиками одного і того ж процесу пізнання людиною навколишнього світу. Істина виражає не тільки результат відображення дійсності у свідомості людини, але й засіб і спосіб реалізації його цілей. Істина виникає і взагалі можлива тільки в її нерозривному зв'язку з практикою.

АГНОСТИЦИЗМ

Це філософський підхід, для якого є характерним те, що людина взагалі не здатна пізнавати оточуючий світ. Агностицизм відверто заперечує принципову можливість пізнання світу на рівні суперечності речей і процесів, закономірностей розвитку об'єктивної дійсності.

Агностицизм у філософії примітний тим, що його послідовників дуже часто зараховують до атеїстів або, як мінімум, до невіруючих. Це не зовсім правильно, тому що існує безліч агностичних теїстів. Ідентифікують вони себе як агностики, а також як послідовники якоїсь специфічної релігії.

Агностики запевняють, що людський розум просто не здатний зрозуміти законів природи, а також помітити ознаки існування Бога, так як для цього необхідно щось інше, зовсім не те, чим володіє людина. Якщо Бог і є, то він зробив усе, щоб простий смертний не міг не просто зрозуміти, але навіть і відчути його.

СУТНІСТЬ ВІДОБРАЖЕННЯ ТА ЙОГО ФОРМИ

Відображення — це здатність матеріальних явищ, предметів, систем відтворювати у своїх вла­стивостях особливості інших явищ, предметів, сис­тем в процесі взаємодії з ними.

Підхід у дослідженні відображення має бути послідовно генетичним, історичним. Слід розгля­дати розвиток конкретних форм та видів відоб­раження, їх ускладнення, вдосконалення в процесі розвитку форм руху матерії.

Характер відображення залежить від:

— природи впливу;

— особливостей, якісної специфіки тіла, що відображає. Тобто поява більш складних матері­альних об'єктів зумовлює появу нових, більш складних форм відображення. Так, найбільш простим матеріальним об'єктам відповідає фізична форма відображення. З появою білкових тіл виникає біологічна форма відобра­ження — чуттєвість.

Виникнення живої речовини супроводжувало­ся появою ще більш складної біологічної форми відображення — подразливості. Це властивість найпростішої живої речовини відповідати на вплив зовнішнього світу (поворот голівки соняш­ника за сонцем протягом дня). Більш складною властивістю живої речовини є відчуття, що виникає на основі ускладнення подраз­ливості. Відчуття — це певний внутрішній стан жи­вої речовини, який полягає в мобілізації можливос­тей організму, його ресурсів для здійснення реальних дій, необхідних для задоволення потреб організму. Форми відображення в живій природі розви­ваються в напрямку зростання ролі цього внут­рішнього стану мобілізації, настройки організму на розв'язання життєвих задач.

Виникнення відчуттів пов'язано з формуван­ням особливої матеріальної структури, що відпо­відає за відображення, — нервової тканини, яка поступово розвивається у складні нервові системи. Спочатку примітивні нервові клітини під впли­вом зовнішнього середовища спеціалізуються, відбувається розподіл функцій між окремими гру­пами нервових клітин. Потім виникає централь­на нервова система, тобто дії організму регулю­ються з одного центру — головного мозку.

Відчуття є елементарною формою психічного. Більш складною формою є сприйняття та уявлення. Сприйняття — це синтез відчуттів, отрима­них від різних органів чуття. Уявлення — це здатність зберігати образ предмета в мозку не лише тоді, коли предмет безпосередньо впливає на орга­ни чуття, а й тоді, коли цього впливу немає.

Крім відчуттів, які дають безпосереднє знання про світ, людині властива вища форма прояву свідо­мості — понятійне мислення. Лише людині вла­стиві вищі психічні функції — мислення, пам'ять, воля, емоції.

Свідомості відповідає за специфічно людський спосіб буття в світі, взаємодії зі світом. Цим спо­собом є практика, тобто практично-перетворюваль­не ставлення до дійсності, за допомогою якого людина створює своє "неорганічне тіло", "другу природу" і взагалі творить культуру. Формуван­ня культури на основі практики спричиняє ви­никнення свідомості. В останній з необхідністю фіксуються навички, способи, норми практичної діяльності. Оскільки ці навички, способи та нор­ми мають суспільну природу, тобто виникають, реалізуються та відтворюються в сумісній, колек­тивній діяльності, то і форми відображення, в яких вони закріплюються, завжди мають соціальний характер.

Навички, способи, норми практичної діяльності завжди передбачають певне спілкування людей, їх кооперацію. Звідси — людська свідомість має суспільну природу.

МЕХАНІСТИЧНИЙ МАТЕРІАЛІЗМ

Течія у метафізичному матеріалізмі XVII—XVIII ст., послідовники якої зводили усі види руху до механічного, ціле — до простої суми складових частин. Осовоположником був Гоббс. Матерія - речовина з конкретними характеристиками (в основному, кількісними) основний вид руху – механічний, а метод - механістичний зведення складних конструкцій і речей до більш простих людина або суспільство працюють за типом звичайного механізму, простої машини.