Філософія софістів, сутність релятивізму

Софісти - учителі мудрості - учили не лише техніку, політичній і юридичній діяльності, а за одне і навчали і питанням філософії. Важливо підкреслити, що софісти зосередили свою увагу на соціальних питаннях, на людині і проблемах комунікації, навчаючи ораторському мистецтву і політичній діяльності, а також конкретно - науковим і філософським знанням. Деякі софісти навчали прийомам і формам переконання і доказу незалежно від питання про істинність доводжуваних положень і навіть удавалися до безглуздих ходів думки, наприклад: "Те, що ти не втратив, ти маєш; ти не втратив рогу, отже ти їх маєш". У своєму прагненні до переконливості софісти доходили до ідеї, що можна, а нерідко і треба, довести усе, що завгодно, і також що завгодно спростувати, залежно від інтересу і обставин, що призводило до байдужого відношення до істинності в доказах і спростуваннях. Так складалися прийоми мислення, які почали іменуватися софістикою. Софісти як освічені люди прекрасно розуміли, що чисто формально можна довести усе.

Протагор якнайповніше виразив суть переконань софістів. Йому належить знамените положення: " Людина є міра усіх речей : існуючих, що вони існують, і неіснуючих, що вони не існують". Він говорив про відносність всякого знання, доводячи, що доводячи, що кожному твердженню може бути з рівною основою твердження, що протиставлено суперечить йому. Протагор написав закони, що визначали демократичний образ правління і обгрунтував рівність вільних людей.

Горгий у своїй праці " Про природу" доводить три положення: що нічого не існує, а якщо і існує, то воно не пізнаване, а якщо існує і пізнавано, то воно не виразимий і нез'ясовний. В результаті він дійшов висновку, що не про що не можна сказати достовірно. Ми рахували, приміром, людину хорошим, але коли ми говоримо про нього, то він, можливо, вже зробив щось погане або навіть щось погане : адже усе швидко міняється. Якщо тебе запитують про що-небудь, вірніше мовчатиме і лише вказуватиме пальцем на те, про що запитують: тут не помилишся".

Продик виявляв виняткову цікавість до мови, до називної (номинативной) функції слів, проблем семантики і синонімії, тобто ідентифікації співпадаючих по сенсу слів, правильному вживанню слів. Він складав етимологічні грона споріднених за значенням слів, а також аналізував проблему омонімії, і дуже велику увагу приділяв правилам суперечки, наближаючись до аналізу проблеми прийомів спростування, що мало величезне значення в дискусіях.

Релятивізм(від лат. relativus — відносний) — методологічний принцип, який полягає у метафізичній абсолютизації відносності і умовності змісту пізнання.

Суть даного філософського напрямку: всяке знання відносно неусталене, суб'єктивне, залежить від людини.

Гносеологічні корені релятивізму — відмова від визнання неперервності у розвитку знання, перебільшення впливу конкретних умов. Факт розвитку пізнання, в ході якого воно переходить на новий вищий рівень, релятивісти розглядають як доказ його неістиності, суб'єктивності. Це приводить до заперечення об'єктивності пізнання взагалі, до агностицизму.

Релятивізм в часі сягає вчення давньогрецьких софістів. Раннім релятивістом можна вважати Протагора. Елементи релятивізму характерні і для античного скептицизму.

Аргументи релятивізму філософи XVI—XVIII ст. (Еразм Ротердамський, Мішель Монтень, П'єр Бейль) використовували для критики догматів релігії і основ метафізики. Іншу роль релятивізм відіграє у ідеалістичному емпіризмі (Джордж Берклі, Девід Юм; махізм, прагматизм, неопозитивізм). Абсолютизація відносності пізнання служить тут обґрунтуванням суб'єктивізму.

Елліністична філософія

Початком зародження римської філософії традиційно прийнято вважати II-I ст. до н. е.. Якщо говорити про античному періоді в цілому, то по відношенню до грецької філософії багато хто вважає римську філософію вторинної. Грецькі філософські вчення почали поширюватися серед римлян в I в. до н. е.. Найбільшою популярністю користувалося в той час вчення Епікура, філософські погляди стоїків і скептиків, теорія Платона. Елліністична філософія — період, який став завершальним у розвитку філософії Стародавньої Греції.

Однією з найбільш відомих шкіл цієї епохи була школа, заснована послідовниками кінізма. Це вчення проголошувало зневагу і заперечення всього зовнішнього — починаючи з фізичних потреб і закінчуючи наукою. Кініки були переконані, всі блага приходять виключно зсередини людини і не мають відношення до зовнішнього, яке не тільки не сприяє прояву в людському житті цих благ, але навіть виявляє собою перешкоду на шляху до щастя.

Епікурі його послідовники висували дещо інші життєві та філософські принципи, хоча в їх вченні щастя також є однією з головних філософських категорій. У вченні Епікура є своя гносеологія, онтологія, фізика, однак найбільш значущою в історії філософії стала його етика. В основі етики Епікура лежить принцип, згідно з яким, задоволення і насолода є благо, але Епікур не має на увазі розпуста, він розуміє під насолодами, перш за все, "відсутність тілесних страждань". Саме поняття насолоду у вченні Епікура набуло якусь інтелектуальну витонченість, і одним з компонентів такої насолоди Епікур вважав заняття філософією.

В кінці VI в. до н.е., трохи пізніше школи Епікура з*явились — школи стоїків. Засновником цієї школи був Зенон. Основоположний принцип стоїків був у наступному: щастя полягає в тому, щоб у всьому слідувати природі. Варто відзначити, що ідеї стоїцизму стали досить популярні в Стародавньому Римі. Елліністично-римська філософія відзначена діяльністю найбільш великих римських стоїків: Сенеки, Марка Аврелія, Епіктет. В ідеях мислителів того періоду майже зовсім втрачений інтерес до філософських проблем, що лежить за межами етики. А що стосується самої етики, то римські стоїки проголошували ідеї універсального братерства людей, поблажливості, любові до своїх ближніх і навіть до ворогів.

Ще одним відомим течією, яким знаменита елліністична філософія, є скептицизм (Піррон). Ідея його вчення полягала в тому, що саме філософ вважався, на думку Піррона, людина, що прагне до досягнення щастя. Щастя полягає, насамперед, у відсутності страждань і повному спокої. На думку скептиків, жоден спосіб пізнання не можна визначити як помилковий або справжній, філософське ставлення до речей полягає в утриманні від суджень про ці речі. Достовірними є тільки наші чуттєві враження, а судження призводять лише до блуду.

Елліністична філософія внесла деякі зміни в ідейну спрямованість навчань того часу, ці зміни були обумовлені, перш за все, політичними і соціально-економічними змінами в развивавшемся суспільстві. Мислителі періоду еллінізму основний наголос робили на вирішення проблем людської моралі, проблем поведінки особистості в суспільстві. Елліністична філософія ознаменувалася революційними для того часу ідеями про визнання за рабами їх людської гідності, деякі філософи навіть висловлювали думки про те, що раби можуть володіти вищими моральними якостями. У підсумку розвитку нових філософських поглядів на світ і на суспільство в цілому, дві старі школи, засновані Платоном і Аристотелем, поступово втратили свій авторитет, і відійшли на другий план.

Основне питання філософії і науки докласичного періоду у розвитку античної філософії

Наскрізною рисою античної філософії цілком слушно вважається космоцентризм, оскільки у давньгрецьких мислителів природа (космос) розумілася в якості чуттєво-матеріального абсолюту, підпо-рядкованій розуму доцільності, що вічно перебуває у стані постійно-го оновлення. При цьому людина розглядався не як щось зовнішнє і протилежне природі, а як невід’ємне і однорідне з нею. Така космо-центрична настанова обумовила приоритет натурфілософських мір-кувань, особливо на ранніх етапах античної філософії.

Важливим моментом античної філософії був також пантеїзм, який випливає з природи Космоса, що об’єктивно і чуттєво сприйма-ється. Якщо існує абсолютний Космос, то цей Космос є бог. Античні боги — це порядок цього світу, це закони природи, які всім керують і все впорядковують.

Геракліт одним з перших в античній філософії підіймає питання про сутність знання. Розглядаючи нерозривний зв’язок чуттєвого і раціонального, досвіда і фантазії, він віддає перевагу розуму. У ро-зумі відбивається об’єктивний розвиток світу, і як суб’єктивне умос-поглядання думка підпорядковується загальному принципу супереч-ності, тому знання має ймовірнісний, гіпотетичний характер. Лише виявлення загального об’єктивного закону — Логоса допомогає на-близитися до істини. «Багатознання розумності не навчає», — про-тиставляє філософ справжню мудрість і ту зовнішю дрібну вченість, яку з готовністю демонстрували його сучасники.

Мислителів у першу чергу цікавило питання: «З чого все?» Звідси припущення, що речі виникають внаслідок тих перетворень, які відбуваються з першоречовиною, - згущення, випаровування, розрідження. Визначення води, повітря, апейрона першоосновою - початок субстратного (від лат. substratum - підстилка, речовина) підходу, який пізніше витісняється більш абстрактним субстанційним підходом, де сутнісна першооснова не пов'язується з чимось предметним.