Проблема людини в філософії сократа
Сократ першим в античній філософії відійшов від космологічної і натурфілософської проблематики своїх попередників, поставивши в центрі своїх філософських рефлексій проблему людини.
Для того, щоб збагнути, що таке людина і в чому полягає сенс її життя, Сократ створює відповідний метод, яким стає маєвтика. Цей метод був спрямований на те, щоб допомогти людині віднайти себе, збагнути своє земне призначення. Людина, на думку Сократа, повинна реалізувати відомий принцип «Пізнай самого себе».
Метод Сократа, як і його філософія, були також покликані виявити і обґрунтувати моральні основи буття людини, її практичних дій і поведінки. На цій основі і формувалася у філософа основна проблема — проблема добра і доброчинності, як вищого поняття, що характеризували сутність людини і визначали сенс її буття. Ототожнення Сократом знання і доброчинності, передбачало раціональне трактування людського життя і поведінки. З цього випливав висновок: людина, індивід, не народжується морально досконалою істотою, а стає такою лише через самопізнання і навчання.
Життєвим обов’язком кожної людини, яка прагне до розумного і доброчинного життя, як вважає Сократ, є наближення до істинного знання, тобто зрозуміти божественну мудрість, яка керує всіма справами.
Власне цей етичний принцип, проголошений Сократом, вперше в античності закладав основи гуманістичного світогляду, який утверджував віру в людину, її можливості, а також в духовне моральне оновлення і перетворення людини на засадах розуму і знання.
Душа для Сократа - щось демонічне, сам Ерос, невгасиме завзяття, спрямованість йти вгору. Сократ закликає пізнати самого себе. Але пізнати не означає сприйняти вже готову істину. Мета пізнання не дана у завершеному вигляді. Життя вимагає іншого: пізнавай, шукай самого себе, випробовуй себе - чи добрий ти, знаючий чи ні. Розглядаючи людину як самоцінну першоосновну істоту, Сократ звертається не до людини взагалі, а до конкретного індивіда. Але зводив філософію людини до вчення про душу і, отже, втратив цілісний погляд на людину та заклав певну традицію у філософській антропології, що далі розвивалася у платонівському вченні про дуалізм душі і тіла.
Сократ гостро полемізує із софістами, хоча сам він фактично продовжує розпочату ними справу в утвердженні людини як головної теми філософських міркувань. Негативне ставлення до софістів Сократ пояснював тим, що вони "продавали знання за гроші кому завгодно".
Сократ рішуче повертає філософські дослідження від вивчення Космосу, природи до людини як духовної істоти. "Пізнай самого себе"—такою е головна теза сократівського філософствування. І таке знання можна здобути в практичній зустрічі умів. Сократ принципово відмовляється від записування своїх думок, вважаючи дійсною сферою знання, мудрості живу бесіду з опонентами, живу полеміку. Саме він ввів поняття "діалектика" (вміння вести бесіду, сперечатися).
Розкриваючи проблему людини, він порушував питання про такі характеристики, як "мужність", "розсудливість", "доброта", "краса" тощо. Суперечності у відповідях співрозмовників, що їх виявляв Сократ, свідчили про неможливість звести загальний зміст понять ДО їх конкретно-індивідуальних проявів. Відкривши неможливість існування загального як конкретного та індивідуального існування ("краси" взагалі поряд з красивою дівчиною, вазою, краєвидом, свинею і т.д.), Сократ фіксує нову для філософії проблему, визнаючи: "Я вічно блукаю і не знаходжу виходу".
Філософія Сократа — своєрідна межа в історії античної філософії. У всіх досократівських мислителів ("досократики") світ виступає у вигляді цілісності, яка підпорядковує собі людину— "одну" з части нок Космосу. Сократ же вирізняє людину, визначаючи предметом філософії відношення "людина — світ".