Основні ідеї філософського вчення Платона

Чільне місце не тільки в філософії античної класики, а й у сучасній філософській думці відводиться Платону (427-347 pp. до н.е.) – основоположнику об’єктивно-ідеалістичної філософії. Найважливіше його досягнення в історії філософської думки – відкриття та обґрунтування надчуттєвого, надфізичного світу ідеальних сутностей.

Найважливішими складовими філософської системи Платона є: по-перше, його утопія про ідеальну державу, яка була першою з численних філософських утопій цього напряму; по-друге, його теорія ідей, що представляла собою першу спробу в історії філософської думки взятися за проблему універсалій; по-третє, його аргументи на користь безсмертя душі; по-четверте, його космогонія; по-п’яте, концепція пізнання як спогади. Слід відзначити поетичність його діалогів, а також те, що всі складові його вчення знаходяться в синкретичній єдності.

Платон народився у знатній аристократичній родині. Серед предків його батька – цар Кодр, мати пишалася своєю родовідністю із Солоном. Перед Платоном відкривалася перспектива політичної кар’єри. Спершу він опинився серед учнів Сократа не тому, що його вабила філософія сама по собі, а щоб краще підготуватися до політичної діяльності. Згодом Платон виявляв інтерес до політики, про що свідчить розроблене ним у низці діалогів і трактатів («Горгій», «Держава», «Політика», «Закони») вчення про ідеальну державу та її історичні форми. Платон брав активну участь у сицилійському експерименті втілення ідеалу правителя-філософа в період правління Діонісія в Сіракузах.

Вплив, який справив Сократ на Платона своїм вченням і способом життя, привів Платона до того, що не політика, а філософія стала справою його життя. Улюбленим заняттям була перша в світі Академія. Сократ дав Платону не тільки зразок віртуозної діалектики, спрямованої на пошук строгих визначень і понять, але й поставив ключову проблему невідповідності понять, як загальних визначень, лише одиничним проявам дійсності. Сократ не тільки складав у своєму розумі ідеї про прекрасні речі, справедливі вчинки, але й шукав у світі речей безпосередні зразки прекрасного. Платон постулював існування таких зразків у вигляді самостійного первісного царства ідеальних сутностей, передбачав, що за невидимими межами чуттєвого світу, в «розумному місці» («topos noetos») є особливий клас предметів, ідей, своєрідна проекція яких і є загальними поняттями. Ідеї об’єктивні, не залежать від часу і простору, вічні, недоступні чуттєвому сприйняттю і осягаються лише розумом. Ідеї є суттю речей, тобто те, що кожну з них робить тим, чим річ є.

Від Сократа Платон успадкував інтерес до занять етичними проблемами і тенденцію шукати швидше телеологічне, ніж механічне пояснення світу. Ідея «блага» у філософії Платона мала більше значення, ніж у філософії досократиків, і важко не приписати цей факт впливу Сократа.

Загалом можна стверджувати, що на філософські погляди Платона вплинули Сократ, Піфагор, Парменід і Геракліт. Від Піфагора (можливо, через Сократа) Платон сприйняв орфічні елементи, наявні в його філософії: релігійну спрямованість, віру у безсмертя душі, у потойбічний світ, жрецький тон і все те, що полягає в образі печери, уявленої ним у діалозі «Держава», а також свою повагу до математики, поєднання інтелектуального та містичного. Від Парменіда Платон успадкував переконання в тому, що реальність вічна і позачасова, і що всяка зміна, з логічної точки зору, повинна бути ілюзорною. У Геракліта Платон запозичив негативну теорію про те, що в цьому чуттєвому світі немає нічого постійного. Ця доктрина у поєднанні з концепцією Парменіда призвела до висновку про те, що знання не може бути отримане через органи чуття, воно може досягатися тільки розумом. Цей погляд у свою чергу цілком узгоджується з Піфагореїзмом.

У творчості Платона можна умовно виділити три періоди:

Першийпочинається після смерті Сократа. Він створює перші діалоги і трактат «Апологія Сократа».Форма всіх діалогів цього періоду подібна. У них завжди виступає Сократ, що говорить з кимось із відомих афінських або інших громадян. Філософзадає питання тому, хто вважається знавцем предмета. Вдало підібраними питаннями він заставляє опонента точніше формулювати свої відповіді, і в результаті міркувань про предмет дослідження виявляється цілий ряд «протиріч»та безглуздостей. Сократ послідовно, зважаючи всі«за» і «проти», робить визначені висновки. У діалогах цього періоду Платон, вкладаючи в уста Сократа свої погляди, з’ясовує природу понять, критикує софістів.

Другий періодзбігається з першою подорожжю в Італію. Платон відходить від власне сократичного «етичного ідеалізму»і закладає основи об’єктивного ідеалізму. У цей період його творчості відчувається вплив філософії Геракліта і піфагорійського підходу до світу. В другій половині цього періоду, що приблизно можна обмежити першою і другою подорожжю в Сіракузи, Платон дає цілісний позитивний виклад своєї системи. Велику увагу він приділяє питанням методу пізнання ідеї. Він використовує для його визначення термін «діалектика», порівнюючи цей метод із тертям дерева об дерево, що зрештою призводить до виникнення іскри пізнання.

Початком третього періоду вважають діалог «Парменід». Платон переоцінює своє колишнє розуміння ідеї, раціоналізує його, надаючи йому характеру спільності. Діалектика ідей визначається конфліктом буття і небуття безпосередньо в царстві ідей. Тим самим у царство ідей вводиться рух і розвиток. Діалектика ідей покликана підтримати ідеалістичний монізм Платона,в якому полягає вершина його раціоналізму. У наступних працях усе більше виявляється вплив піфагорійської філософії, що підсилює його містицизм та ірраціоналізм.

Діалоги Платона(в послідовності, встановленій Фрасіллом (Діоген Лаертський, книга III):

Перша тетралогія: Евтіфрон, або про благочестя, Апологія Сократа, Критон, або про належне, Федон, або про душу.

Друга тетралогія: Кратил, або про правильність імен, Теетет, або про знання, Софіст, або про суще, Політик, або про Царську владу,

Третя тетралогія: Парменід, або про ідеї, Філеб, або про насолоду, Бенкет, або про благо, Федр, або про любов.

Четверта тетралогія: Алківіад Перший, Алківіад Другий, або про молитву, Гіппарх, або Грошолюб, Суперники, або про філософію.

П’ята тетралогія: Феаг, або про філософію, Хармід, або про поміркованості, Лахет, або про мужність, Лисий, або про дружбу.

Шоста тетралогія: Евфідем, або Сперечальник, Протагор, або Софісти, Горгій, або про риторику, Менон, або про чесноти.

Сьома тетралогія: Гіппій Більший, або про прекрасне, Гіппій Менший, або про належне, Іон, або про Іліаду, Менексен, або надгробне слово.

Восьма тетралогія: Клітофонт, або Вступ, Держава, або про справедливість, Тімей, або про природу, Критий, або про Атлантиду.

Дев’ята тетралогія: Мінос, або про закон, Закони, або про законодавство, Післязаконіє, або нічна рада, тринадцять Листів.

Досократики не змогли вийти із кола причин і початку фізичного порядку (вода, повітря, земля, вогонь, гаряче – холодне, згущення – розрідження тощо), до кінця пояснити сприйняте за допомогою чуттєвого. «Друга навігація» (вираз Платона) зробила ставку в пошуках першопочатків і першопричин не на фізичну, а на метафізичну, інтелігібельну, умоосяжну реальність, що, за переконанням Платона, і є істинне, абсолютне буття. Будь-які речі фізичного світу мають свої вищі причини в чуттєво несприйнятному, невидимому світі ідей (ейдосів) або форм, і тільки через причетність до цих ідей існують. Слова кініка Діогена про те, що не бачить ні «чашності» (ідеї чаші), ні «стільності» (ідеї стола) спростовував так: «Щоб бачити стіл і чашу – у тебе є очі, щоб бачити стільність і чашність – у тебе немає розуму». Світ ідеальних сутностей – це не просто інший світ порівняно з чуттєво фіксованим земним буттям, що відрізняється від нього, немов причина від наслідку, оригінал від копії, як загальне (незмінне, безсмертне) від одиничного (змінного, смертного), духовне від тілесного. Духовне та тілесне протистоять один одному також ціннісно: потойбічне царство ідей божественне, мудре, досконале, воно підноситься над неповноцінним, примарним світом чуттєвих об’єктів.

Діоген Лаертський зазначав, що ідея (idea) Платона – це не тільки загальне, рід (genis), начало (arche), причина (dition), але й образ (eidos), зразок (paradeihma). Ідеї постають джерелом буття речей, ідеальним зразком, споглядаючи який Деміург створює світ чуттєвих речей. Світ ідей виступає як ідеальний світ, стає метою земного буття. Завдання людини – наблизитися до справжнього світу – світу ієрархічно розташованих ідей, чільне місце серед яких належить ідеї Блага. Ця ідея, за словами Платона, – причина всього. У сфері видимого ідея Блага породжує світло і його володаря, а в сфері усвідомлюваного – сама володарка, від якої залежить розуміння; її повинен споглядати той, хто хоче діяти свідомо в особистому та суспільному житті.

За допомогою діалектичної тріади «Єдність – Розум – Світова душа» Платон формулює концепцію, що дозволяє утримати у взаємозв’язку множинний світ ідей, об’єднати і структурувати їх навколо основних іпостасей буття.

Перша основа будь-якого буття і всієї дійсності – єдине, що тісно переплітається, зливається з Благом. Єдине Благо трансцендентне, тобто знаходиться «по той бік» чуттєвого буття, що згодом дозволить неоплатонікам започаткувати теоретичні роздуми про трансцендентне єдине, про єдиного Бога. Єдине, як організуючий і структуруючий принцип буття, має межі, визначає невизначене, конфігурує і втілює єдність безлічі безформенних елементів, надаючи їм форми: сутність, порядок, досконалість, вища цінність. Єдине, за Платоном, є: по-перше, принцип (сутність, субстанція) буття; по-друге, принцип істинності й пізнаваності, адже лише те, що визначене, – усвідомлюване, пізнане; по-третє, принцип цінності, оскільки саме обмеження спричиняє порядок і вдосконалення.

Друга основа буття – Розум – є породженням Блага, однією зі здатностей Душі. Розум не зводиться Платоном тільки до дискурсивного судження, а й має також інтуїтивне осягнення суті речей, але не їх становлення. Платон підкреслював чистоту Розуму, відмежовуючи його від усього матеріального, речового і того, що перебуває в становленні. Одночасно Розум для Платона не є метафізичною абстракцією. З одного боку, Розум втілений у Космосі, у правильному й вічному рухові Неба, і це Небо бачимо своїми очима. З іншого – Розум є живою істотою, максимально узагальненою, гранично впорядкованою, досконалою та прекрасною. Розум і життя взагалі не розмежовуються Платоном, оскільки Розум теж є життя, але взяте в граничному узагальненому сенсі.

Третя іпостась буття, за Платоном, – Світова Душа, що виступає як начало, яке об’єднує світ ідей зі світом речей. Душа відрізняється від Розуму і від тіла принципом саморуху, своєю безтілесністю і безсмертям, хоча й знаходить своє кінцеве існування саме в тілах. Світова Душа – суміш ідей і речей, форми й матерії.

З’ясування структури ідеального світу дозволяє зрозуміти походження і структуру чуттєвого сприйняття фізичного космосу. Платон вважає, що порядок і міру вносить у світ Розум – деміург, який із любові до Блага взяв за взірець світ ідей, зліпив як майстер із доступної сировини чуттєво сприйнятні речі. Структурними компонентами появи світу є такі: модель (ідеальний світ), копія (фізичний світ), Творець – зодчий, що створює копії відповідно до моделі. Модель-зразок вічна, вічний також Творець, але чуттєвий світ, продукт деміурга. Чуттєвий світ народжений і тілесний, внаслідок чого із Хаосу породжується Космос, якому деміург надає досконалу форму сфери.

Космос постає як досконала гармонійна істота, що є за своєю структурою божественний Розум, Світова Душа та світове тіло. Як же людина, за концепцією Платона, може залучитися до ідеального світу, сподіваючись досягнути бажаного Блага? Платон дуалістично розглядає людину, протиставляючи в ній тіло й душу. Тлінне тіло – «темниця для душі». Завдяки розумній душі перед людиною відкривається можливість наблизитися до світу вічних, довершених, справжніх ідей. Душа, за Платоном, має подібну до ідей природу і тому може пізнати буття. Оскільки людські душі породжені деміургом разом із Світовою Душею, то мають початок, недоступний смерті, як недоступне їй все, що безпосередньо створене деміургом.

Пізнання світу ідей для людини є досить складним, адже передбачає обмеження тілесних задоволень. Поряд із розумною існує і нерозумна частина душі, яка ділиться на афективну (емоційну, пристрасну) і чуттєву, тісно пов’язану з плотськими бажаннями. У діалозі «Федон» Платон зазначає, що в тому разі, коли душі вели спосіб життя, винятково пов’язаний з тілами, пристрастями й насолодою, то вони в момент смерті не можуть повністю відокремитися від тілесного. Такі душі блукають певний період, кружляючи навколо могил, подібно до привидів. Ті ж душі, які жили за законами доброчинності, втілюються в тілах гідних людей або симпатичних тварин.

Платон – прибічник ідеї переселення душ у різні живі істоти, що бере початок у орфіків і піфагорійців. Кращі душі дістаються прихильникам мудрості й краси, музи та любові, а гірші – потрапляють у тіла тиранів. Пізнання, за Платоном, виступає як спогад, пригадування первісного існування душі в світі ідей. У пам’яті людської душі, вважає Платон, ще з періоду її безтілесного занебесного існування немовби закладені ідеї Блага, Краси, помірності, Справедливості та ін. Призначення людини – пригадати те, що вже побачене (його душею), але виявилося забутим, витісненим чуттєвими, тілесними бажаннями. Тому людина має шукати й пізнавати, тобто пригадати все істинне, досконале й прекрасне, до чого здатна її розумна душа. Пізнання – пригадування – виявляється і моральним очищенням. Збіг у самоосягненні, самопізнанні Істини, Добра й Краси приводить людину до досягнення Блага.

У повсякденному житті люди звичайно задовольняються такою формою чуттєвого пізнання, як думка, гадка (doxa), що займає проміжне становище між неуцтвом і науковим знанням (eristeme). У свою чергу, чуттєве знання (гадку) Платон розподіляє на уявлення та вірування, а наукове знання – на математико-геометричне (guanoia) і власне філософське, тобто чисте споглядання ідей (tesis). Мистецтво, за Платоном, не тільки розкриває істину, але й приховує її. Риторика є відвертою фальсифікацією істини, що безсоромно використовують політики й демагоги. Лише філософія як безкорисливе й діалектичне прагнення до істини, як любов до мудрості, як алогічний і еротичний порив душі надає можливість їй пригадати все первісне буття серед мудрих і прекрасних богів. Платонівський Ерос – сила, яка повертає душам їх давні крила і вабить у позанебесні далі, до Блага й Абсолюту. Тематика Еросу й любовна аналітика надає філософії Платона не тільки відомий шарм, але й дозволяє інтерпретувати вічну загадкову спрямованість людини до істини – Добра-Краси.

Космогонія Платона як окрема складова його вчення увібрала в себе всю платонівську проблематику: теорію ідей, теорію безсмертя душі, концепцію пізнання, і навіть ідею утопічної держави, викладену в діалозі «Тимей», перекладеному Цицероном латиною, внаслідок чого став фактично єдиним діалогом, відомим на Заході на той час.

У «Тимеї» Платоном розділяються теорії піфагорейської школи про те, що число лежить в основі пояснення світу. У «Тимеї» міститься, по-перше, резюме перших п’яти книг «Держави»; по-друге міф про Атлантиду, де йшлося про те, що вона була островом, який перебував поблизу Геркулесових стовпів і був більшим за Лівію та Азію разом узятих; по-третє, Тимей, який є піфагорейським астрономом, розповідає історію світу аж до створення людини. Він говорить наступне: те, що незмінне, осягається розумом і мисленням; те, що змінюється, належить думці. Світ, будучи чуттєвим, не може бути вічним і тому створений Богом. Оскільки Бог добрий, Він зробив світ за зразком вічного. Не будучи заздрісним, Він побажав, щоб усе було максимально подібне Йому самому. Усе, що Бог застав не в стані спокою, а в хаотичному русі, Він упорядкував, вважаючи, що останнє краще першого. Він вселив розум у душу, а душу – у тіло. Бог зробив світ як ціле – як живу істоту. Є лише один світ, а не багато світів, як вчили досократики. Не може бути більше одного світу, оскільки він – створена копія, яка повинна якомога ближче відповідати вічному оригіналу – Богу. Світ – це куля, однакова з усіх боків, а, як відомо, подібне в тисячу разів прекрасніше за різнорідне. Куля обертається тому, що круговий рух найдосконаліший.

Чотири елементи – вогонь, повітря, вода і земля, – кожен з яких представлений числом, перебувають у постійній пропорції, тобто вогонь відноситься до повітря, як повітря до води і як вода до землі. Бог використав усі ці елементи при створенні світу, і тому світ досконалий і не схильний до старіння або хвороби. Світ приведено в гармонію завдяки пропорції між його елементами. Гармонія породжує у світі взаємодію, і тому тільки один Бог спроможний розкласти світ на частини.

Бог створив спочатку душу, а потім тіло. Душа складається з неподільно-незмінного і подільно-мінливого. Це третій і проміжний рід сутності. Далі слідує Піфагорійське трактування планет, що пояснює походження часу. Час і небо з’явилися в один і той же момент. Бог створив сонце так, щоб люди могли вивчати арифметику. Передбачається, що без чергування днів і ночей ми не мали б жодного уявлення про числа. Спостереження дня і ночі, місяців і років призвело до знання арифметики і дало нам поняття про час, а згодом – сприяло становленню філософії. Це – найбільша перемога розуму.

У світі існує чотири роди тварин: боги, птахи, риби та наземні тварини. Боги – це головним чином вогонь; нерухомі зірки – божественні і вічні. Творець сказав богам, що він міг би знищити їх, але не зробить цього. Він доручив саме їм створити смертну частину всіх інших тварин, після того як він створив безсмертну і божественну частину.

Творець, як говорить Тимей, створив одну душу для кожної зірки. Душі володіють почуттями – любов’ю, страхом і гнівом; якщо вони беруть гору над цими почуттями, то вони ведуть праведне життя, якщо ні – несправедливе. Якщо людина проживе достойно все життя, то після своєї смерті вона буде вічно та щасливо жити на своїй зірці. Якщо ж вона буде жити погано, то при своєму другому народженні буде жінкою. Якщо, будучи жінкою, вона буде продовжувати погано поводитися, то перетвориться в тварину. Такі перетворення будуть продовжуватися до тих пір, доки розум не здобуде перемогу. Бог помістив деякі душі на Землі, деякі – на Місяці, а деякі – на інших планетах і зірках, доручивши молодшим богам створити їм тіла.

Існує два роди причин: розумні причини і причини, які походять від чого-небудь, що рухається і за необхідності звітує іншим речам. Перші наділені розумом і є творцями прекрасного та доброго, у той час як другі, будучи позбавлені розуміння, породжують завжди лише безладне і випадкове. Вивчати треба обидва роди причин, оскільки космос має змішану природу, утворену поєднанням необхідності та розуму.

Земля, повітря, вогонь і вода не є першопочатками, буквами або елементами; вони навіть не є складами або складовими слів. Вогонь, наприклад, слід називати не «це», а лише «таке», оскільки він не субстанція, а швидше стан субстанції.

Тімей говорить, що істинними елементами матеріального світу є не земля, повітря, вогонь і вода, а два види прямокутних трикутників: один, що становить половину квадрата, і другий, що становить половину рівностороннього трикутника. Спочатку все було змішане і чотири роди відокремилися в просторі ще до того, як прийшов час народжуватися Всесвіту. Але потім Бог уперше надав їм вигляду через форму і число. Саме таким чином вони були приведені ним до найвищої можливої для них краси і до найвищого ступеню досконалості. Два види трикутників мають прекрасну форму, і тому Бог використав їх при створенні матерії. За допомогою цих двох трикутників можна побудувати чотири або п’ять правильних геометричних тіл, і кожен атом одного з цих чотирьох елементів є правильним геометричним тілом. Атоми землі – куби, вогню – тетраедри, повітря – октаедр і води – ікосаедр. Загалом теорія правильних геометричних тіл, висунута в тринадцятій книзі Евкліда, вважається в епоху Платона новим відкриттям.

В якості висновку зазначимо, що філософія Платона характеризується розмаїттям поглядів мислителя стосовно майже всіх сторін життя людини. Він був першим мислителем в історії філософської думки, який намагався створити філософську систему, але його погляди вийшли далеко за межі будь-якої системи. Основними положеннями його філософії були:

в онтології: переконання, що існує ідеальне буття, яке первинне відносно матеріального буття;

у психології: визнання, що душа існує незалежно від тіла, але тіло від душі залежить цілком;

у теорії пізнання: переконання, що існує раціональне знання, яке має природжений характер. Знання, отримані за допомогою відчуттів, залежні від раціонального та є знаннями нижчого порядку;

в методології: діалектичний метод є визначальним у пізнавальному процесі;

в етиці: справжньою метою життя людини повинно бути формування ідеальних цінностей.

Особливе місце в філософії Платона займає вчення про державу, згідно з яким ідеальною державою є така, де:

громадяни почувають себе спокійно, а спокій цей забезпечений стабільністю її державних органів управління;

кожен займається своєю справою, але при умові, що остання відповідає інтересам суспільства;

суспільним життям керують освічені люди – філософи;

чітко визначена ієрархія станів. Держава зацікавлена у підготовці філософів, воїнів, ремісників. Трьом основним станам, вважав Платон, відповідають три складники душі: філософам – мудрість, воїнам – мужність, ремісникам – панування над самим собою. Коли кожен із станів сумлінно виконує свої обов’язки, в державі панує гармонія, вона розквітає, всі члени суспільства оповиті щастям і спокоєм;

люди прагнуть не до накопичення матеріальних благ, а навпаки, навіть відмовляються від них, коли цього потребує держава, в ім’я її розквіту.