Методи регулювання інфляції

Тривалий час економічна наука і практика оцінювали інфляцію тільки негативно. Починаючи з 60-х років XX ст. ставлення до інфляції дещо змінилося, стало диференційованим. Як зазнача­лося, більшість економістів (зарубіжних і вітчизняних) визнала, що "повзуча" інфляція справляє позитивний вплив на соціально- економічний розвиток і тільки на вищих стадіях набирає руйнів­ного характеру. Тому і проблема боротьби з інфляцією вирішу­ється її регулюванням з боку держави. Основна мета такого регу­лювання полягає в тім, щоб утримати інфляцію в розумних межах і не допустити прискорення її темпів до розмірів, загрозливих для соціально-економічного життя суспільства.

Зміна ставлення до інфляції пояснюється тим, що за глибокого державно-монополістичного втручання в економіку диспропорцій­ність її розвитку стає неминучою, а інфляція — внутрішньо зумов­леною. Тому об'єктивно можна лише стримати інфляцію на певно­му рівні, а не припинити її взагалі.

У розвитку інфляційного процесу завжди є якась "критична точка", за якою інфляція вступає в якісно іншу стадію, коли дальше зростання грошової маси та грошових доходів окремих економічних суб'єктів стає недоцільним. Це зумовлюється тим, що темпи знецінення грошей у певний момент починають виперед­жати темпи збільшення грошової маси і тоді реальна вартість її зменшується, незважаючи на номінальне зростання. Відповідно й реальні доходи економічних суб'єктів (в середньому) зменшу­ються, хоча відбувається їх номінальне зростання.

Для кожного окремого суб'єкта "критична точка" інфляції настає не одночасно. Адже інфляційне зростання цін на різні групи товарів істотно різниться за темпами, що зумовлює таку саму різницю темпів знецінення доходів різних груп економічних суб'єктів. Найшвидше інфляція досягає "критичної точки" для суб'єктів з фіксованими доходами та найвищою питомою вагою витрат на придбання товарів першої необхідності, найпізніше — для економічних суб'єктів, які мають можливість підвищувати свої номінальні доходи швидше, ніж зростають ціни на товари їхнього попиту. Це, насамперед, великі монопольні підприємства, котрі мають можливість активно підвищувати ціни на товари, які вони продають, і протидіяти зростанню цін на товари, які вони купують, підприємства, що спроможні постійно збільшувати за­робітну плату своїм працівникам. Проте і для них колись настає "критична точка". Тоді вони стають прихильниками стримування інфляції і вимагають від уряду проведення відповідної політики.

Ідея "контрольованої" інфляції сформувалась як складова кейнсіанської теорії державного регулювання економіки втручан­ням у платоспроможний попит. Кейнс і його послідовники вва­жали, що різними економічними важелями, у тому числі збільшен­ням грошової маси в обігу, держава може стимулювати розширен­ня попиту, реакцією на що буде зростання пропозиції, а значить, і виробництва товарів без підвищення цін. Особливо ефективним вплив збільшення грошової маси вони вважали за таких умов:

1) відносно вільна конкуренція на ринку, коли дія механізму ціни рівноваги не обмежується. Тоді підприємці під впливом додатково­го попиту будуть заінтересовані в розширенні виробництва товарів випереджаючими темпами;

2) наявність на ринку резервів засобів виробництва й робочої сили (неповна зайнятість), які внаслідок збільшення попиту втягують­ся у сферу виробництва;

3) вільний рух позичкового процента під впливом попиту і про­позиції на грошовому ринку, що дає можливість знижувати його, випускаючи в обіг додаткову масу грошей. Це приводить, у свою чергу, до зростання інвестицій і послаблення інфляційного тиску надлишку грошей на товарних ринках, а відтак робить інфля­цію регульованою й ефективною навіть за повної зайнятості.

Кейнсіанська ідея регульованої інфляції широко використо­вувалася на практиці в 50-60-ті рр. XX ст. у більшості країн з ринковою економікою. На цій підставі виправдовувалося фор­сування державних витрат, зростання бюджетних дефіцитів, що стало хронічним явищем. Практикувалася політика кредитної екс­пансії, лібералізація доходів і цін тощо.

Економічна думка застерігала практику не стільки від інфля­ційної загрози, скільки від загрози кризового спаду і депресії, зниження платоспроможного попиту, тобто підтримувала ідею ре­гульованої інфляції. Особливо інтенсивними регулювальні заходи ставали за виникнення ознак економічної кризи та в період депре­сії. У період "перегрівання" економіки вживались конкретні анти- інфляційні заходи, розроблялися спеціальні "плани стабілізації".

Усе це відіграло позитивну роль у пом'якшенні коливань еко­номічного циклу і сприяло успішному розвитку економіки. Було досягнуто тривалого (50-60-ті рр. XX ст.) стримування інфляції на "повзучому" рівні, що давало підстави говорити про реалізацію на практиці ідеї "контрольованої" інфляції.

Проте вже з початку 70-х рр. у більшості країн з розвиненою ринковою економікою розпочалося швидке зростання цін, інфля­ція наблизилася до галопуючого рівня. Якщо в 1956-1965 рр. се­редньорічні темпи зростання роздрібних цін становили у США — 1,7%, в Англії — 3,1, у Франції — 5,0, в Італії — 3,4; то в 1975-1980 рр. - 9,3%, 15,8, 10,5 і 17,9% відповідно. Такі зміни

були зумовлені низкою об'єктивних процесів, які виключили мож­ливість регулювати інфляцію згідно з кейнсіанськими ідеями.

Це, по-перше, надзвичайне "розбухання" державних витрат, унаслідок чого вони перестали реагувати на заходи урядів щодо їх скорочення з метою подолання інфляції. По-друге, сфера обігу в усіх країнах була остаточно переповнена грошовою масою, а інфляція досягла своєї "критичної точки". ГІо-третє, успішний післявоєнний розвиток економіки призвів до створення великих монополій, високої монополізації виробництва й ринку, що зава­жало вільній дії механізму ціни рівноваги. По-четверте (і це чи не найголовніше), у даний період загострилась економічна й енер­гетична криза, що значно погіршило умови виробництва та призве­ло до зростання виробничих витрат. Перекласти додаткові витрати на трудящих не вдалося завдяки зміцненню економічної могут­ності та організованості профспілок. Тому підприємці не тільки не змогли заморозити зростання заробітної плати, а й змушені були підвищувати її в міру зростання цін. Розпочався могутній розворот спіралі "зарплата — ціни", який зумовив галопуючий характер інфляції.

За нових умов кейнсіанська ідея регульованої інфляції за­знала серйозної критики з боку представників монетаристської школи. Головним недоліком вважали те, що кейнсіанці, оцінюючи наслідки інфляційних заходів уряду, не брали до уваги свідомої реакції економічних агентів (підприємців і найманих працівників) на майбутню інфляцію. Так, М. Фрідман висунув положення про "природний рівень безробіття", який визначається умовами рин­ку робочої сили і не може бути штучно змінений. Якщо ж уряд своїми заходами (стимулювання попиту бюджетною і кредитною експансією) зменшить безробіття понад цей природний рівень, то це тільки прискорить інфляцію. Адже підприємці, прогнозуючи зростання цін, забезпечать свої доходи відповідними заходами в ділових контрактах, трудових угодах тощо. Тому очікуваного урядом перерозподілу доходів та посилення стимулювання ви- робництва не відбудеться. Уряд змушений буде ще більше стиму­лювати попит, а це — прямий шлях до розкручування інфляцій­ної спіралі. Позитивний ефект від таких дій уряду може бути тільки короткочасним. У перспективі вони містять у собі загрозу гіперінфляції.

Іще далі пішли представники монетаристської школи "раціо­нальних очікувань" (Р. Лукас, Н. Уоллес, Т. Сарджент). Вони ' вважають, що економічні суб'єкти завжди можуть передбачити І будь-які регулювальні заходи уряду ("раціональні очікування") і захистити свої доходи, а тому заперечують навіть короткочасний ефект від регулювання емісії й зайнятості. На їхню думку (і це головний висновок монетаристської доктрини), стабілізаційна політика є цілком безплідною, оскільки ринкова система здатна сама себе підтримувати в постійній рівновазі.

Отже, політика регулювання інфляції на початку 70-х років XX ст. змінилася прямо антиінфляційною політикою.

Антиінфляційна політика більшості країн з розвинутою рин­ковою економікою має два аспекти — дефляційна політика (регу­лювання попиту) та політика доходів.

Дефляційна політика включає методи обмеження платоспро­можного попиту через фінансовий і кредитно-грошовий механізми. Вона проводиться за умов, коли інфляція спричиняється (пере­важно) тиском зайвих грошей у каналах обігу.

Щоб зменшити надходження зайвих грошей в обіг, скорочую­ться витрати державного бюджету, передусім на субсидії підпри­ємствам, соціальні потреби, інфраструктуру, на потреби військово- промислового комплексу. Для вилучення з обігу зайвих грошей, які надійшли туди раніше, широко використовується посилення податкового тиску на доходи. Проте мобілізовані в бюджет через податки кошти можуть знову надходити в обіг у вигляді держав­них витрат. Щоб цього не трапилося, необхідно реально зменшу­вати бюджетні витрати, насамперед, невиробничого призначення. З метою вилучення частини зайвих грошей часто випускаються державні позики.

Важливим інструментом дефляційної політики є кредитна ре­стрикція та пряме лімітування (таргетування) випуску готівки в обіг. Підвищуючи дисконтну ставку центрального банку, регулю­ючи процентні ставки за пасивними й активними операціями ко­мерційних банків, збільшуючи норму обов'язкових резервів та ін., держава скорочує банківське кредитування народного госпо­дарства і стримує тим самим зростання грошової маси та плато­спроможного попиту. Практикується пряме державне лімітування зростання кредитних вкладень та готівкової грошової маси в обігу, попередній контроль центрального банку за обґрунтованістю видач комерційними банками позик на великі суми.

Політика дефляції за послідовного і жорсткого її проведення може дати бажаний антиінфляційний ефект, проте реалізація її пов'язана з великими труднощами, оскільки посилює соціальне напруження в суспільстві, загрожує економічною кризою, бан­крутством підприємств, зменшенням зайнятості. Тому урядам не­рідко доводиться маневрувати, майстерно комбінуючи дефляційні та інфляційні методи.

Другий напрям антиінфляційної політики — політика дохо­дів — передбачає державний контроль за заробітною платою й цінами. Такий контроль може полягати у фіксації зарплати і цін на певному рівні ("заморожування"), або встановленні темпів їх зростання в певних межах, найчастіше в межах темпів приросту продуктивності праці. Цей метод широко використовувався в колишньому Радянському Союзі. У країнах Заходу далеко не всі уряди наважувалися застосовувати його, зважаючи на можливі негативні економічні й соціальні наслідки. Адже заморожування цін — це пряме втручання в приватне підприємництво й у сферу ринку, що призводить до деформації ринкового механізму. Пер­шим негативним наслідком цього є товарний дефіцит і розвиток "чорного ринку". Заморожування зарплати спричиняє незадово­лення трудящих, посилює соціальне напруження.

Під впливом неомонетаристських ідей більшість країн Заходу відмовилася від прямого втручання в ціни і зарплату і спряму­вала свої дії на подолання причин інфляції створенням сприят­ливих умов для вільної дії законів ринку і активним стимулю­ванням приватного підприємництва. Це, зокрема, проведення жорсткої антимонопольної політики, заохочення ринкової конку­ренції, скорочення державної підтримки малорентабельних і неконкурентносироможних підприємств і галузей, запровадження гнучкої податкової політики, що стимулює підприємницьку актив­ність і зростання грошових заощаджень населення. Усі ці заходи позитивно впливали на розвиток й-ефективність виробництва, підвищення продуктивності праці, що, у свою чергу, сприяло результативності дефляційної політики. Внаслідок цього країни Заходу в другій половині 80-х XX ст. років змогли перебороти галопуючу інфляцію, утримати її на рівні "повзучої".

Нині особливості економічного розвитку знову поставили на порядок денний кейнсіанські ідеї регульованої інфляції. Проте й досвід 80-х рр., що ґрунтувався переважно на концепціях нео- монетаризму, має велике значення для теорії і практики.

По-перше, інфляція може легко з регульованої перетворитися на нерегульовану, досягти галопуючих темпів і призвести до тяж­ких економічних і соціальних наслідків.

По-друге, антиінфляційна політика має тим більший ефект, чим менше вона втручається у виробництво, чим ліпші умови створюються в країні для розвитку підприємництва і дії ринко­вого механізму. Тому вона не може обмежуватися тільки дефля- ційними заходами, а має бути комплексною, включати й заходи, спрямовані на всебічне стимулювання розвитку виробництва.

По-третє, загрозливі соціальні наслідки може мати не тільки розкручування інфляції до високих рівнів, а й антиінфляційна політика держави, якщо вона недостатньо продумана та здій­снюється непослідовно.