Модуль 2. Форми міжнародних економічних відносин. 4 страница

У залежності від обсягу і характеру валютних операцій, кількості використаних в угодах валют і рівня нормативно-правового регулювання, валютні ринки поділяються на світові, регіональні і національні.

Світові валютні ринки обслуговують рух грошових потоків, валюти, опосередковуючи рух товарів, послуг, перерозподіл капіталів між країнами через здійснення: валютних операцій; валютно-розрахункового і кредитного обслуговування купівлі-продажу товарів і послуг; закордонні інвестиції; операції з цінними паперами; перерозподіл національних доходів у виді допомоги країнам, що розвиваються, і внесків у міжнародні організації. Послугами світових валютних ринків користуються банки практично всіх країн, де валютна торгівля не заборонена управлінськими інструкціями з валютного контролю.

У результаті тривалої конкуренції сформувалися світові фінансові центри, де зосередилися найбільші банки і біржі, спеціалізовані кредитно-фінансові інститути. До таких центрів відносять: Лондон, Нью-Йорк, Франкфурт-на-Майні, Париж, Токіо, Цюріх, Сінгапур, Амстердам, Брюссель, Люксембург. Найбільші за обсягом операції здійснюються в Лондоні опівдні, коли робочий день у Європі й Америці співпадає.

Регіональні валютні ринки обслуговують рух грошових потоків у конкретному регіоні, де котируються ряд ведучих ВКВ і місцеві валюти, на які припадає основний обсяг операцій у регіоні. До регіональних валютних ринків у даний час відносяться: Європейський (з центрами в Лондоні, Цюріху, Франкфурті), Азійський (з центрами в Гонконгу, Сінгапурі, Токіо) і Американський (з центрами в Нью-Йорку, Чикаго, Лос-Анджелесі).

Національні валютні ринки забезпечують рух грошових потоків усередині країни й обслуговують зв'язок зі світовими фінансовими центрами. Ступінь залучення національних ринків в операції світового валютного ринку залежить від ступеня інтегрування економіки країни у світове господарство, від стану його валютно-кредитної системи і системи оподатковування, рівня валютного контролю і валютного регулювання (ступеня волі дій нерезидентів на національному валютному і фондовому ринках), стабільності політичної системи країни, вигідного її географічного положення.

На національному валютному ринку купівля-продаж валюти здійснюється через банківську систему від імені клієнтів. Клієнт вправі купити валюту безпосередньо в банку. Банки можуть брати участь у валютних торгах від свого імені і за свій рахунок, а також за рахунок засобів клієнтів.

Національний біржовий валютний ринок України утворюють Українська міжбанківська валютна біржа (УМВБ) разом із Кримською міжбанківською валютною біржею (КМВБ).

Українська міжбанківська валютна біржа (УМВБ) була створена 8 липня 1993 р. Головною метою діяльності Біржі була визначена необхідність упорядкування операцій купівлі-продажу іноземної валюти уповноваженими банками і представлення пропозицій щодо політики курсоутворення. Спочатку Біржа функціонувала при НБУ, а потім була зареєстрована як закрите акціонерне товариство, засновниками якого стали 40 комерційних банків України з частиною будь-якого 2,5%. Зараз членами Біржі є 106 комерційних банків та інвестиційних компаній, що мають ліцензію НБУ на здійснення валютних операцій. Національний банк України і засновники Біржі є членами УМВБ за статутом. На Біржі діють 3 секції: валютних, фондовий і термінових контрактів.

Умовою членства на Біржі комерційних банків є наявність у них на валютному обслуговуванні не менше 50 клієнтів, сума залишків на їхніх валютних рахунках повинна перевищувати 500 тис. дол. США, а сума залишків на кореспондентських рахунках банку – перевищувати 1 млн. дол. США (або відповідний еквівалент вільно конвертованої валюти в перерахунку на долари США). Крім того, банк, що хоче стати членом Біржі, повинний мати кореспондентські відносини мінімум з п'ятьма першокласними банками (які входять у список 500 найбільших банків світу) і відкрити кореспондентські рахунки не менше чим у трьох з них.

До 1993 р. торгівля на УМВБ здійснювалася тільки двома валютами — доларами США і білоруськими рублями. З 1993 р. почалися торги російськими рублями і німецькою маркою, з 1995 р. – французькими франками, англійськими фунтами стерлінгів і італійськими лірами, з 1999р. – Євро. Переважна орієнтація на долар США в торгівлі на УМВБ відбиває його домінуючі позиції у світовому валютному обороті: частина американської валюти в загальному обсязі офіційних валютних резервів країн світу складає більш 56%. У доларах США фінансується близько 70% світового торговельного обороту і міжнародних фінансових позик.

2. Міжнародні розрахунки являють собою систему організації і регулювання платежів за грошовими вимогами й зобов'язання­ми, які з'являються при здійсненні зовнішньоекономічної діяль­ності між державами, фірмами, підприємствами і громадянами на території різних країн.

Міжнародні розрахунки охоплюють зовнішню торгівлю то­варами й послугами, а також некомерційні операції, кредити і рух капіталу між державами. Більша частина всіх міжнародних роз­рахунків здійснюється в процесі опосередкування міжнародних торговельних угод.

Основними суб'єктами міжнародних розрахунків являють­ся експортери, імпортери й банки, що їх обслуговують. Вони вступають в певні відносини між собою з приводу руху товаросупроводжуючих документів і поточного оформлення платежів. При цьому головна роль в міжнародних розрахунках належить банкам. При здійсненні зовнішньоторгової операції дуже важливий пра­вильний вибір форми розрахунків, оскільки дозволяє учасникам угоди знижувати витрати і ризик, пов’язаний з невиконанням протилежною стороною своїх обов’язків по угоді.

Форми розрахунків — це засоби виконання розрахунків, що регулюються законодавством країни-учасника розрахунків.

Виходячи з особливостей міжнародної торгової і банківської практики, виділяють основні форми розрахунків:

· авансовий платіж,

· інка­со,

· акредитив

· відкритий рахунок.

Авансовий платіж.Аванс — це грошова сума чи майно­ва цінність, передана покупцем продавцю до відвантаження това­ру в рахунок виконання зобов'язань по контракту. Аванс може бути наданий в грошовій і товарній формах. Останній передбачає передачу імпортером експортеру сировин­них матеріалів чи комплектуючих виробів, необхідних для виго­товлення замовленого обладнання. Аванс в грошовій формі пе­редбачає виплату покупцем узгоджених в контракті сум в рахунок платежів за умовами договору до відвантаження товару (надання послуг), а інколи навіть до початку виконання контракту.

Аванс може надаватися як на повну вартість, так і в вигляді певного відсотку від неї. Його величина залежить від мети аван­су, характеру товару, його новизни, вартості і строків виготовлен­ня. В світовій практиці авансові платежі зазвичай складають 10-30% суми контракту. Погашається аванс шляхом заліку при поставці товару. Авансові платежі як форма міжнародних розрахунків більш вигідні експортеру і менше — імпортеру. Для імпортера вона яв­ляється ризиковою формою розрахунків, тому імпортер наполя­гає на виставленні на свою користь гарантії першокласного бан­ку (гарантії повернення авансу чи гарантії належного виконання контракту).

Інкасова форма розрахунків. Використання даної форми розрахунків регулюється "Уніфікованими правилами по інкасо", прийнятими Міжнародною торговою палатою в 1978 році (публікація МТП №322).

Інкасо — це банківська розрахункова операція, за допомогою якої банк за дорученням свого клієнта одержує на основі розрахунко­вих документів належні експортеру кошти від платника за відванта­женні на його адресу товари або за надані йому послуги і зарахо­вує ці кошти на його рахунок в банку. Основний документ — інкасове доручення, що виходить від експортера. В здійсненні інкасової операції при міжнародних розрахун­ках приймають участь: імпортер (платник); експортер (довіри­тель); банк імпортера (інкасуючий чи представницький банк); банк імпортера (банк ремітент).

Інкасо може бути чистим і документальним. Чисте інкасо — це інкасо фінансових документів, не супроводжене ко­мерційними документами (переказні й прості векселі, чеки та ін.) Документальне інкасо — це інкасо фінансових документів, супроводжених комерційними документами (рахунки, страхові документи та ін.), а також інкасо тільки комерційних документів. Документальне інкасо в міжнародній торгівлі являє собою зо­бов'язання банку одержати за дорученням експортера від імпортера суму платежу за контрактом проти передачі останнього товарних документів і перерахувати її експортеру.

Недоліки інкасо для експортера: затримки в отриманні платежів від 2 тижнів до 1 місяця; немає гарантій платежу за випадку неплатоспроможності імпортера або його відмови прийняти товар. Нейтралізувати ці вади можна: застосовуючи телеграфне “інкасо”; вимагаючи банківської гарантії платежу.

Акредитивна форма розрахунків. Акредитив являє собою письмове зобов’язання банку провести за проханням і у відповідності до вказівок імпортера платіж експортеру проти на­бору документів, що повністю відповідають умовам акредитиву.

В акредитивній операції беруть участь: імпортер, який дає доручення своєму банку на відкриття акредитива (наказодавець акредитива), бенефіциар (зазвичай експортер), на користь якого відкривається акредитив; банк, що виставив акредитив (банк-емітент); банк, через який здійснюється платіж на користь бенефіциара (виконуючий банк).

Головний документ — акредитивне доручення, що виходить від імпортера та містить: суму, строк дії акредитива, вид акредитива, інструкція банку про умови виплати коштів з акредитива.

Документальний акредитив являється найбільш вигідною формою розрахунків для експортера, дякуючи надійності плате­жу і більш швидкому одержанню експортної виручки.

В міжнародній торговій і банківській практиці використо­вуються єдині стандартизовані процедури і правила використан­ня документальних акредитивів. Ці процедури були сформульо­вані Міжнародною торговою палатою (МТП) в Уніфікованих пра­вилах і звичаях для документальних акредитивів (УПДА), до яких приєдналася більшість банків світу. УПДА періодично пере­глядаються. В даний час діє редакція правил 1993 р. (публікація МТП №500).

Відкритий рахунок. При розрахунках по відкритому ра­хунку контрпартнери ведуть взаємний облік сум поточної забор­гованості. Експортер відвантажує товар імпортеру, відправляє на його адресу товаросупроводжуючі документи і заносить суму заборгованість в дебет рахунку, відкритого на ім'я імпортера. Ос­танній здійснює такий же запис в кредит рахунку експортера. Після оплати товару експортер й імпортер здійснюють компенсуючі проведення.

Особливості даної форми розрахунків:

1) передбачає ведення контрагентами великого обсягу робо­ти,

2) товаросупроводжуючі документи поступають прямо до імпортера, мимо банку, в зв’язку з чим весь контроль за своєчасністю платежів лягає на плечі учасників угоди;

3) рух товару передує руху валютних коштів.

Платіж по відкритому рахунку в більшій мірі вигідний імпортеру, оскільки відсутній ризик оплати недоставленого то­вару, а відсотки за користування кредитом не знімаються. Для експортера цей платіж являється самою ризикованою формою розрахунків, оскільки в нього немає ніяких гарантій, що покупець врегулює свою заборгованість в узгоджений строк. Платежі у формі відкритого рахунку займають сьогодні міцні позиції в торгівлі багатьох країн світу, особливо Західної Європи (до 60% всіх платежів).

3. Баланси міжнародних розрахунків – це співвідношення грошових вимог і зобов'язань, внесків і платежів однієї країни стосовно інших країн. Основними видами є:

· платіжний баланс,

· розрахунковий баланс,

· баланс міжнародної заборгованості.

За методологією Міжнародного валютного фонду платіжний баланс – це статистичний систематизований запис усіх економічних угод чи зобов’язань між резидентами певної країни і нерезидентами (резидентами всіх інших країн світу), які здійснюються протягом звітного періоду (року, кварталу, місяця). Платіжний баланс активний, якщо валютні внески перевищують платежі, і пасивний, якщо платежі перевищують внески.

Відповідно до прийнятого в міжнародній практиці принципу ділової бухгалтерії всяке збільшення активів або зменшення зобов'язань (пасивів) відображається в дебеті, а зменшення активів або збільшення пасивів – у кредиті балансу. Дебетова сторона платіжного балансу відповідає поняттю “платежі”, “витрати” і віднесені на неї цифри або супроводжуються знаком “мінус” (-). Кредитова сторона відповідає поняттю “внесення”, “прибутку” і віднесені на неї цифри або супроводжуються знаком “плюс” (+), або приводяться взагалі без будь-якого знака. При цьому платежі і внески в рамках платіжного балансу охоплюють не тільки фактичне переміщення коштів у зв'язку з проведеними зовнішньоекономічними операціями, але також зміни взаємних вимог і зобов'язань між країнами, що у ряді випадків заміняють грошові платежі, а іноді лише їх символізують.

Розглянемо структуру платіжного балансу. Згідно із останнім п'ятим Порадником зі складання платіжно­го балансу, який був випущений МВФ у 1993 p., усі статті стандарт­ного платіжного балансу поділяються на 2 групи залежно від економічної природи угод:

1) рахунок поточних операцій (current account balance), який відображає міжнародний рух реальних матеріальних міжнародних цінностей (передусім товарів та послуг);

2) рахунок операцій з капіталом і фінансових операцій (capital account balance), який показує джерела фінансування руху реаль­них матеріальних цінностей.

В аналітичних цілях усі статті ПБ поділяться на такі, які запи­суються:

1) "над рискою" ("above the line"), які показують рух матеріаль­них цінностей і рух капіталу, за винятком зміни міжнародних ре­зервів;

2) "під рискою" ("below the line"), які показують зміни запасів міжнародних резервів уряду та ЦБ.

Рахунок поточних операцій, рахунок капітальних трансфертів та зазначені у додатку рахунки груп руху капіталу разом становлять баланс офіційних розрахунків, до якого включається також стат­тя „чисті помилки та пропуски” (referrers and omissions) — це стаття ПБ, яка показує помилки, зроблені у записах окремих пла­тежів та пропуски платежів в інших статтях ПБ; вона необхідна для вирівнювання дебету та кредиту, для зведення до нуля різниці між активами та пасивами.

Таким чином, складаючи платіжний баланс, його статті поділя­ють на основні (автономні) та балансувальні. До основних нале­жать статті, в яких відображаються операції, що впливають на оста­точний результат платіжного балансу, та які є відносно самостійни­ми: поточні операції та рух довгострокового капіталу. До балансувальнихстатей належать операції, які не мають самостійності або мають обмежену самостійність. Ці статті характеризують методи та джерела регулювання сальдо платіжного балансу та відобража­ють рух валютних резервів, зміну короткострокових активів, окремі види іноземної допомоги, зовнішні державні позики, кредити міжнародних валютно-фінансових організацій тощо.

Поділ платіжного балансу на основні та балансувальні статті є загальновизнаним методом визначення його дефіциту (balance-of-payments deficit) або активу, надлишку (balance-of-payments surplus). Сальдо, яке утворюється за основними статтями, покривається за допомогою балансувальних статей.

Розрахунковий баланс – це співвідношення вимог і зобов'язань однієї країни стосовно інших країн на звітну дату, незалежно від періоду їх виникнення і терміну сплати. Такі вимоги і зобов'язання виникають у результаті експорту товарів і послуг, надання позик і кредитів. Розрахункові баланси розрізняють за визначений період і на визначену дату.

Основні відмінності між розрахунковими і платіжними балансами в наступному:

1. У розрахунковий баланс включаються усі вимоги і зобов'язання країни до закордону, у тому числі непогашені. У платіжний баланс входять лише фактично здійснювані внески і платежі.

2. У розрахунковому балансі відображають всі отримані і надані кредити, у тому числі непогашені, котрі не включаються в платіжний баланс.

3. Кінцеве сальдо – активне або пасивне – платіжного і розрахункового балансу не збігаються і звичайно протилежні. Так, розрахункові баланси країн-кредиторів (США, Німеччини, Японії й ін.) звичайно активні, а платіжні баланси, особливо по поточних операціях, періодично пасивні. У країн-боржників пасивні розрахункові баланси іноді збігаються з активними платіжними балансами.

4. У платіжний баланс включається тільки оплачені експорт і імпорт, а розрахунковий баланс охоплює і неоплачену частину товарообігу, здійснюваного в кредит.

Таким чином, відмінності між платіжними і розрахунковими балансами визначаються переважно розвитком міжнародних кредитних відносин.

У статистиці розвинутих країн широко використовується баланс міжнародної заборгованості, що близький до розрахункового балансу, але відрізняється від нього набором статей і має свої особливості в окремих країнах.

4. Під валютною політикою розуміють сукупність економічних, пра­вових та організаційних заходів і форм, що здійснюються державними органами, центральними банківськими і фінансовими установами, міжнародними валютно-фінансовими організаціями у галузі валют­них відносин.

Через валютну політику держава впливає на ефективність та цілеспрямованість використання валютних засобів. Сфера дії ва­лютної політики охоплює валютний ринок та ринок дорогоцінних металів та каменів.

Валютна політика є частиною зовнішньоекономічної політики та містить:

• валютну дисконтну політику;
• валютну девізну політику;
• валютне субсидування;
• диверсифікацію валютних резервів та ін..

Валютна дисконтна політика та валютна девізна політика є еле­ментами поточної валютної політики держави.

Валютна дисконтна політика— це система економічних і організаційних заходів держави з використання облікової ставки процента для орієнтовного коректування валютного курсу, регулю­вання руху короткотермінових інвестицій та збалансування платіж­них зобов'язань. Реалізується вона через вплив на стан грошового попиту, динаміку і рівень цін, обсяг грошової маси, міграцію корот­котермінових інвестицій. Таким чином досягається динамічна рівновага внутрішньої економіки в системі світогосподарських зв'язків. Залежно від того, який в країні встановлено режим — фіксованих чи плаваючих курсів — застосовується різний набір економічних важелів для відновлення порушеної рівноваги.

Валютна девізна політика— це система регулювання валют­ного курсу купівлею та продажем валюти через валютну інтервен­цію та валютні обмеження.

Одним з інструментів валютної політики офіційних органів є валютні інтервенції центрального банку з метою коригування ди­наміки валютного курсу.

Валютна інтервенція— це форма впливу центрального банку країни на формування курсу національної валюти. Полягає у здійсненні банком цільових операцій з купівлі-продажу іноземної валюти (твердої) за національну. Для підвищення курсу власної гро­шової одиниці банк продає іноземну валюту, а для зниження курсу своєї валюти він скуповує тверду валюту в обмін на національну.

Валютні обмеження – це система правових, організаційних та економічних заходів, які регламентують операції з національною та іноземною валютами.

Диверсифікація валютних резервів – це політика держави або великих кампаній, спрямована на регулювання структури валютних запасів шляхом включення в їхній склад валют різних країн з метою захистити себе від падіння курсу валюти однієї країни.

Девальвація, ревальвація і нуліфікація грошей. Девальвація – це зниження курсу національної валюти щодо іноземної шляхом зміни валютного паритету. Ревальвація – зворотна девальвації, тобто підвищення курсу національної валюти шляхом зміни валютного паритету. Нуліфікація – це скасування старих грошових одиниць і введення нових.

Важливе місце в системі інституціональних структур регулювання світової економіки і валютно-фінансових відносин займають міждержавні валютно-кредитні організації.

У світовій практиці основні міжнародні фінансові інститути об'єднані під такими назвами, як “Бреттон-Вудські інститути”, “Група Світового банку” і “Регіональні банки розвитку” (рис. 8.2.).