Поняття господарсько-правової відповідальності

Категорія відповідальності виступає не тільки індикатором ді­євості норм права, але і вказує на самостійність галузі права.

До прийняття ГК України поняття господарсько-правової від­повідальності залишалося вельми дискусійним. Навіть у науці господарського права воно було визнане лише в середині 80-х років XX століття.

Зокрема, в одному з перших підручників з господарського права обережно застосовувався термін «відповідальність за результати господарської діяльності». Згодом вчені говорили про «санкції в господарському законодавстві», про «відповідальність у господар­ських відносинах» Нарешті, в підручнику 1985 року за редакцією професора І.Г. Побірченка з'явилося поняття господарсько-правової відповідальності, розроблене професором В.К. Мамутовим.

Сучасні підручники з господарського права одностайні у визнан­ні самостійності господарсько-правової відповідальності стосовно інших видів відповідальності.

Господарсько-правова відповідальність — це несення суб'­єктами господарювання несприятливих економічних і (або) пра­вових наслідків у результаті застосування до них передбачених законодавством санкцій за господарські правопорушення.

Окремі вчені заперечують самостійність господарсько-правової відповідальності. Як правило, їх доводи ґрунтуються на неприй­нятній у сучасних умовах позиції про заперечення самостійності господарського права як галузі права (див. розд. 1 цієї книги).

Крім того, як аргумент наводяться положення п. 22 ч, 1 ст. 92 Конституції України, де згадуються лише цивільно-правова, ад­міністративна, кримінальна і дисциплінарна відповідальність. Із таким обмежувальним тлумаченням Конституції погоджуватися не можна. Ст. 92 Основного закону передбачає види відносин, які можуть регулюватися виключно законами України. Ця норма не дає вичерпного переліку видів відповідальності. На цю обставину, зокрема, прямо вказується у рішенні Конституційного Суду Украї­ни від 30.05.2001 р. у справі про відповідальність юридичних осіб.

Прийняття ГК України, який у розділі V передбачив поняття господарсько-правової відповідальності, остаточно підтвердило вірність підходів щодо виділення такого виду юридичної відпо­відальності. Адже не можна не зважати на прямі вказівки закову.

Виділення господарсько-правової відповідальності як само­стійного виду відповідальності було продиктоване, насамперед, практичною необхідністю. Саме життя підказало, що в сучасній економіці необхідні нові, комплексні і «нестандартні» заходи впливу на правопорушників, які не властиві традиційним видам відповідальності.

Взяти, наприклад, санкцію у вигляді застосування індивідуаль­ного режиму ліцензування. Ця санкція з'явилася як реакція дер­жави на початку 90-х років XX ст. щодо правопорушень суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, які допускали незаконне ви­везення капіталу, порушення митних процедур тощо. Цивільно- правові заходи впливу виявилися тут безсилими, кримінальні й адміністративні — надмірно жорсткими, не дозволяли попередити подальші правопорушення і одночасно зберегти можливість для наступних експортно-імпортних операцій. В результаті з'явилася вказана санкція організаційно-господарського характеру, що по­повнила арсенал заходів господарсько-правової відповідальності.

Господарсько-правова відповідальність знаходить у законодав­стві своєрідне регулювання. Зокрема, в гл. 24 ГК України наводить­ся її самостійне поняття, перелік санкцій, принципи, підстави, межі і порядок реалізації.

Поза сумнівом, господарсько-правова відповідальність поєднує в єдиний «кулак» приватноправові та публічно-правові заходи впли­ву на правопорушника. Проте це поєднання не повторює існуючі цивільно-правові і адміністративно-правові інститути.

Порівняння приватноправових санкцій господарсько-правової відповідальності і санкцій цивільно-правової відповідальності виявляє їх суттєві відмінності. Відшкодування збитків у сфері господарювання (гл. 25 ГК України) піддане докладнішій регла­ментації, ніж в ЦК України (гл. 51 ЦК); згідно з ч. 5 ст. 225 ГК України сторони мають право за взаємною згодою завчасно визна­чити узгоджений розмір збитків — ЦК України таку можливість не передбачає. ГК України виходить з презумпції залікової неустойки, передбачаючи штрафну неустойку лише для грошових та окремих видів зобов'язань (ст.ст. 229, 232 ГК), а ЦК України говорить про штрафну неустойку для всіх видів зобов'язань (ст. 624 ЦК). ГК України передбачає можливість застосування пені в будь-яких зобов'язаннях (ст.ст. 230, 231 ГК), а ЦК України — тільки в гро­шових зобов'язаннях (ч. З ст. 549 ЦК) тощо.

У порівнянні з КУпАП в ГК України передбачений особливий суб'єкт адміністративно-господарських санкцій — суб'єкт господа­рювання, під яким розуміються не тільки громадяни — підприємці, але й юридичні особи. ГК України передбачає такі адміністративно - господарські санкції, як припинення експортно-імпортних опе­рацій, скасування державної реєстрації та інші санкції, не перед­бачені в КУпАП. ГК України передбачає інші строки застосування адміністративно-господарських санкцій (як правило, 6 місяців) у порівнянні з строком притягнення до адміністративної відповідаль­ності за КУпАП (як правило, 2 місяці). Нарешті, в цих кодексах передбачаються різні процедури і органи, що застосовують відпо­відні санкції.

При реалізації господарсько-правової відповідальності застосову­ються окремі інститути ЦК України та інших законів, але в рамках і межах, що не суперечать ГК України.

Це дозволяє вибудовувати таку систему засобів відповідальнос­ті у сфері господарювання, яка не тільки відображає специфіку, складність і об'ємність господарської діяльності, але і дозволяє погоджувати в єдиному акті приватні і публічні заходи державного впливу в цій сфері, що особливо цінно.

Важливо встановити співвідношення господарсько-правової відповідальності з санкціями, заходами захисту і охорони прав та інтересів учасників господарських відносин.

У ч. 1 ст. 216 ГК України передбачено, що учасники господар­ських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених ГК, іншими законами та договором.

Отже, на відміну від вищезгаданого наукового визначення господарсько-правової відповідальності ГК України обмежується вказівкою на шляхи реалізації цієї відповідальності, пов'язуючи їх а господарськими санкціями.

Питання про співвідношення санкцій і відповідальності є пред­метом дискусій правознавців.

Загальновідомо, що санкція є структурною частиною правової норми (разом з гіпотезою і диспозицією). Санкціями називають і негативні наслідки, передбачені в цій частині норми. Проте не всяка санкція правової норми вказує на несприятливі наслідки для правопорушника. Санкція норми права може вказувати і на інші на- слідки, передбачені на випадок її порушення. Наприклад, такими наслідками може бути визнання права, розділ майна співвласників.

У більшості випадків санкція — попереджувальна інформація про відповідальність. Для виникнення відповідальності, окрім наяв­ності санкції в законодавстві або договорі, необхідний ще комплекс процедурно-процесуальних відносин, здатних викликати неспри­ятливі наслідки для правопорушника. Спрощено це виглядає так: вказівка на штраф в договорі — санкція, а фактичне стягнення його у разі правопорушенні — відповідальність.

Згідно зі ст. 217 ГК України у сфері господарювання застосову­ються такі види господарських санкцій, як відшкодування збитків, штрафні санкції, оперативно-господарські та адміністративно - господарські санкції. Перші три застосовуються за ініціативою учасників господарських відносин, а адміністративно-господарські санкції — за ініціативою уповноважених органів державної влади і місцевого самоврядування. Порядок реалізації санкцій визна­чається законом чи договором і може бути різним — судовим, адміністративним або ґрунтуватися на власних діях суб'єкта госпо­дарювання (наприклад, банк може списати пеню з рахунка клієнта при простроченні виконання кредитного договору, якщо в договорі передбачено таке право).

Санкція як захід господарсько-правової відповідальності імену­ється в теорії ще і формою господарсько-правової відповідальності.

При характеристиці поняття господарсько-правової відповідаль­ності необхідно вказати на його співвідношення з поняттями захисту і охорони прав суб'єктів господарських відносин.

Заходи примусу, які застосовуються до правопорушника, не завжди означають для нього несприятливі наслідки в юридичному сенсі, тобто не завжди можуть бути визнані заходами відповідаль­ності. Зокрема, обов'язок правопорушника виконати зобов'язання в натурі не може розглядатися як виникнення для нього негатив­них наслідків, оскільки такий захід спрямовано на виконання того обов'язку, який раніше прийняв на себе правопорушник. Проте примус боржника до виконання зобов'язання в натурі забезпечує права і законні інтереси кредитора.

Тому в законодавстві і теорії виділяється ширше поняття — за­ходи захисту прав і законних інтересів, які включають і заходи відповідальності, і засоби самозахисту, і інші засоби захисту.

Зокрема, в ст. 20 ГК виділяються основні способи захисту прав і законних інтересів суб'єктів господарювання і споживачів:

1)визнання наявності або відсутності права;

2) визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади і органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, які суперечать законодавству, ущемлюють права і законні інтереси суб'єктів господарювання або Споживачів;

3) визнання недійсними господарських правочинів (угод) з під­став, передбачених законом;

4) відновлення положення, яке існувало до порушення права і законних інтересів суб'єктів господарювання;

б) припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення;

6) присудження до виконання обов'язку в натурі;

7)відшкодування збитків;

8) застосування штрафних санкцій;

9)застосування оперативно-господарських санкцій;

10) застосування адміністративно-господарських санкцій;

11) встановлення, зміна і припинення господарських правовідно­син (наприклад, шляхом дострокового розірвання договору оренди згідно зі ст.ст. 188, 291 ГК і ст.ст. 782-784 ЦК);

12) інші способи, передбачені законом.

Із вказаних способів захисту тільки чотири: відшкодування збитків, застосування штрафних, оперативно-господарських і адміністративно-господарських санкцій, — можуть бути названі заходами господарсько-правової відповідальності (господарсько - правовими санкціями).

Перелік способів захисту прав і законних інтересів суб'єктів господарювання і споживачів не є вичерпним. Додаткові способи захисту можуть передбачатися ЦК України (наприклад, ст. 16) та іншими законами, але не підзаконними актами.

Наприклад, у постанові Верховного Суду України від 22.04.2002 р. у справі № 25/188 був зроблений висновок про те, що не відповідають матеріально-правовим способам захисту порушеного права, визначеним у законі, позовні вимоги про примушення податкових органів до надання державному казначейству висновку про відшкодування бюджетної за­боргованості платникові податків (на виконання пункту 5 Порядку відшкодування податку на додану вартість, затвердженого наказом Державної податкової адміністрації України і Головного управління Державного казначейства України від 02.07.97 р. № 209/72). У цих обставинах у відповідності з п. 7.7.3 Закону «Про податок на додану вартість» платник податків має право після виникнення бюджетної заборгованості звернутися до суду з позовом про стягнення коштів з бюджету.

На підставі ст. 32 Конституції України, ст. 1167 ЦК України, ст. 49 Закону «Про інформацію» можливий захист прав суб'єктів господарювання, порушених розповсюдженням недостовірної ін- формації» шляхом відшкодування моральної (немайнового) шкоди. Закон України «Про захист економічної конкуренції» передбачав такі додаткові способи захисту, як отримання дозволу на узгоджені дії (ст. 10), блокування цінних паперів, визнання суб'єкта госпо­дарювання монополістом, публікація правопорушником рішення АМКУ про виявлені порушеная антимонопольно-конкурентного законодавства (ст. 48) тощо. Ст. 16 ЦК України допускає визнання незаконним бездіяльності органу управління, що порушує майнові права юридичних осіб. Ст.ст. 219,220,221,226 ЦК містять вказівку на такий спосіб захисту, як визнання правочину дійсним. На під­ставі ст. 4 Закони «Про захист іноземних інвестицій» можливий позов про усунення перешкод в перерахуванні за кордон прибутку, одержаного іноземним інвестором, тощо.

Як правильно відзначає Н.О. Саніахметова, для захисту своїх прав суб'єкти господарювання можуть використовувати одночасно два або більше способи захисту. Зокрема, при виданні державним органом акта, що порушує права суб'єкта господарювання, він має право вимагати визнання недійсним такого акта, а також стяг­нення в судовому порядку збитків, заподіяних йому в результаті виконання вказівок державних чи інших органів або посадових осіб, що призвели до порушення прав суб'єкта, а також унаслідок неналежного здійснення такими органами або їх посадовими осо­бами передбачених законодавством обов'язків стосовно суб'єкта господарювання.

У теорії юридичної відповідальності разом із заходами захисту виділяються також заходи охорони прав та інтересів суб'єктів правовідносин.

Тут спостерігається статична (пасивна) функція правового ре­гулювання. Охорона прав та інтересів суб'єктів здійснюється, по суті, за допомогою всієї сукупності правових норм, що забезпечують нормальний і безперешкодний розвиток відносин. Фраза «охоро­няється законом» може бути поширена на будь-які правовідносини і закріплюється в законодавстві, коли необхідно підкреслити за­гальну спрямованість правового регулювання.

Водночас, захист прав та інтересів припускає активну діяльність, направлену на застосування правових норм. Захист має декілька аспектів. У матеріально-правовому сенсі — це правовий інститут, що входить до складу відповідної галузі права і поєднує сукупність норм, які регулюють певний вид діяльності (суспільних відносин). У процесуально-правовому сенсі — це діяльність, за допомогою якої досягається необхідний економіко - правовий ефект: відновлення мож­ливості учасника відношення діяти в рамках його правосуб'єктності, володіти, користуватися, розпоряджатися майном, вступати у від­носини і реалізовувати права, що випливають з них, тощо. Слід по­годитися з О.П. Загнітком, що в процесуальному розумінні захист прав та інтересів — вужче поняття, ніж поняття охорони прав та інтересів суб'єктів господарювання, і є сукупністю способів (заходів), які застосовуються уразі порушення цих прав та інтересів. Основні ознаки господарсько-правової відповідальності:

1) така відповідальність є реакцією держави або уповноваженої ним особи на протиправну поведінку суб'єкта господарювання, яке може виражатися в порушенні договору (недостача продукції, прострочення поставки тощо) або правил здійснення господарської діяльності (порушення ліцензійних умов, порушення вимог еконо­мічної конкуренції тощо);

2)передбачається юридично в законі або договорі;

3) застосовується переважно до суб'єктів господарювання, хоча не виключається можливість її застосування і до інших учасників відносин у сфері господарювання у випадках і порядку, передбаче­них ГК України. Наприклад, господарсько-правова відповідальність громадян, що не є підприємцями, виникає, якщо вони виступають засновниками суб'єктів господарювання в порядку, встановленому установчими документами і законом (наприклад, при несвоєчасному внесенні внесків до статутного фонду господарського товариства згідно з ч. 3 ст. 88 ГК, при реалізації додаткової відповідальності засновника згідно з ч. 4 ст. 80 ГК і в інших випадках);

4) полягає в зменшенні благ учасника господарських відносин, але направлена не на самого правопорушника, а переважно на його майнову базу (безпосередньо або в кінцевому результаті). Ви­няток можуть становити випадки застосування адміністративно- господарських санкцій організаційного характеру, наприклад, у вигляді примусового припинення суб'єкта господарювання за порушення закону згідно зі ст. 247 ГК України і ст. 38 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» від 15.05.2003 р.;

5) забезпечується державним примусом, яке виявляється по- різному: явно або приховано. У першому випадку реалізація заходів відповідальності покладається на судові або інші державні органи (стягнення збитків, штрафні та адміністративно-господарські санк­ції), а в другому — на самих суб'єктів господарювання (оперативно- господарські санкції);

6) застосовується як з урахуванням вини правопорушника (на­приклад, відшкодування збитків, адміністративно-господарські санкції), так і без урахування її наявності (оперативно-господарські санкції, проценти за порушення грошових зобов'язань тощо).

Важливу роль в організації господарської діяльності відіграють принципи господарсько-правової відповідальності.

Ці принципи можуть розумітися в широкому і вузькому зна­ченнях. У першому випадку йдеться про основоположні засади, закріплені в розділі 24 ГК «Загальні принципи відповідальності учасників господарських відносин», та інших статтях ГК. У вузь­кому сенсі можна говорити про принципи, спеціально названі в ст. 216 ГК.

У широкому значенні можна виділити наступні принципи господарсько-правової відповідальності:

— захист прав і законних інтересів громадян, організацій і дер­жави і забезпечення правопорядку у сфері господарювання

(ч. 2 ст. 216 ГК);

— наділення потерпілої сторони правом на відшкодування збит­ків незалежно від того, чи є застереження про це в договорі;

— застосування передбаченої законом відповідальності вироб­ника (продавця) за недоброякісність продукції незалежно від того, чи є застереження про це в договорі;

— неприпустимість застереження в господарському договорі щодо виключення або обмеження (у порівнянні із законом) відпо­відальності виробника (продавця) продукції (ч. З ст. 216 ГК);

— необхідність виконання зобов'язань в натурі, навіть після сплати штрафних санкцій і відшкодування збитків (ч. З ст. 216, ч. 7 ст. 226 ГК);

— презумпція вини особи, що допустила порушення господар­ського зобов'язання (ч. 2 ст. 218 ГК);

— перевага законодавчих меж господарсько-правової відпові­дальності перед договірними (ст. 219, ч. 1 ст. 231 ГК);

— обов'язковість для правопорушника процедури досудового порядку реалізації господарсько-правової відповідальності (ст. 222 ГК);

— необхідність застосування своєчасних заходів щодо усунення наслідків правопорушення (ч. 1 ст. 222, ст. 226 ГК) тощо.