Зарубіжний досвід реформування системи охорони здоров`я

На нашу думку доцільно розглянути реформування системи охорони здоров’я у таких країнах як Фінляндія,Німечинна і США.

Населення Фінляндії - 5,1 млн. чол., витрати на систему охорони здоров’я - 6,9 % ВВП (середнє для ЄС - 8,0%), практикуючі лікарі на 10,000 населення - 29 (середнє для ЄС - 28,1), очікувана тривалість життя - 81 років для жінок (ЄС - 81 р.) та 74 роки для чоловіків (ЄС - 75 р.).

У Фінляндії медична допомога надається як через громадську систему охорони здоров'я, так і через систему медичного страхування. Обидві вони є універсальними і фінансуються головним чином за рахунок податків (внески на медичне страхування від роботодавців і працівників збираються через податки). Крім того, приблизно половина роботодавців добровільно організовують надання додаткових медичних послуг для своїх працівників.

Охорона здоров’я, як і соціальна допомога, фінансується в основному за рахунок державних коштів. При цьому муніципалітети надають приблизно 35% загального обсягу фондів. Приблизно 25% надходжень - це державні субсидії, що збираються за рахунок загальних податків. Фінансування за рахунок програми медичного страхування складає 15%. Решта коштів надходить з приватних джерел, а також за рахунок співоплати з боку пацієнтів. Приватне страхування забезпечує приблизно 2% загального обсягу фінансування.

Внесок на медичне страхування (з якого виплачується також грошова допомога по непрацездатності, і з приводу вагітності і пологів) – це процент заробіної плати, що виплачуєтсья робітником (1,5%) та роботодавцем (приватними – 1,6% та державними – 2,85%). Внески на медичне страхування є рівними для всього населення. Але оскільки ця програма передбачає відшкодування вартості приватних послуг, які не використовуються населенням у рівній мірі, це спричинило деяке занепокоєння щодо рівноправності (особливо сільські жителі мало користуються приватними послугами). Співоплата, в основному, пов’язана з відшкодуваннями витрат на період хвороби, але муніципалітети також можуть вимагати співоплату за стаціонарні та амбулаторні послуги. Як правило, один день перебування в лікарні коштує для пацієнта 135 марок (приблизно 22,5 євро). Хоча рівень співоплати не повинен виходити за межі, встановлені законом, її частка в загальному обсязі фінансування системи охорони здоров’ я за останні роки збільшується.

Оплата лікарів загальної практики, що працюють в центрах здоров’ я, здійснюється або через заробітну плату, або поєднанням зарплати (60%), подушної оплати (20%), плати за послугу (15%) та місцевих грошових виплат (5%). Рівень оплати обговорюється між Спілкою лікарів та Асоціацією муніципалітетів.

Муніципалітети сумісно володіють лікарняними послугами, представляючи інтереси населення. Таким чином, існує певна ступінь місцевої автономії в оплаті лікарняних послуг, яка в принципі є оплатою за кожну послугу. Крім того, лікарняні округи забезпечують механізми розподілу ризику, за якими населення здійснює внески в солідарний фонд для оплати в разі потреби дорогого стаціонарного лікування. Штат лікарні отримує заробітну плату. Найбільша частка загальних витрат на охорону здоров’я (близько 45%) припадає на стаціонарну допомогу. На амбулаторні послуги припадає 35%, а на стоматологічні послуги та ліки по 10%.

Складність системи державного фінансування охорони здоров’ я у Фінляндії визнається як проблема. Експерти постійно підкреслюють необхідність спрощення системи. Одним із основних питань є підвищення рівня конкуренції між надавачами медичних послуг та пошук стимулів для підвищення ефективності витрат. Зменшення ролі національного стратегічного планування та запровадження елементів конкуренції в систему охорони здоров’ я все ще очікують своєї оцінки

Населення Німеччини - 81 мільйон; витрати на охорону здоров’я - 10.6% ВВП; кількість практикуючих лікарів на 10 000 населення - 34; очікувана тривалість життя - 81 рік для жінок та 75 років для чоловіків у цілому по країні, - на сході ці показники нижчі.

Програма фінансується за рахунок внесків працівників та роботодавців. Розмір усіх внесків у середньому складає 13,52% (у східних землях 13,92%). Працівник завжди платить 6,76% (на Сході - 6,96%) своєї заробітної плати, роботодавець в середньому платить той же процент, але ця ставка є різною для різних земель та фондів і коливається в межах 4,75 - 7,5%. Приблизно 60% фінансування надходить від обов’язкових або добровільних внесків, 21% - від загальних податків, 7% - за рахунок приватного страхування, а решта 12% покриваються прямими платежами з боку пацієнтів. Покупці медичної допомоги (лікарняні каси) і надавачі послуг відділені один від одного. Тарифи на послуги встановлюються в процесі переговорів, що проходять між основними учасниками системи надання послуг.

Лікарні, як приватні так і державні, що входять до схем, прийнятих землями, фінансуються подвійним чином: передбачається покриття капітальних витрат урядом землі, а оперативних витрат - лікарняними касами. Оперативні витрати в рамках обовязкового медичного страхування фінансуються на основі комплексних розрахунків, які включають оплату за окремі випадки захворювань (клініко-статистичні групи), оплату за процедури та добові витрати відділення. Лікарняні послуги для приватно застрахованих покриваються у відповідності до окремих тарифів. Співоплата за лікарняні послуги поступово зростала протягом 90-х років. Оскільки принцип повного покриття витрат було скасовано, лікарні можуть зазнавати збитків або отримувати прибуток.

Амбулаторна допомога фінансується методом оплати окремих послуг, тарифи на які в балах встановлюються під час складного процесу переговорів між представниками лікарняних кас та асоціаціями лікарів і стоматологів. Для надання послуг членам лікарняних кас лікарі повинні вступити у відповідні асоціації. Основним механізмом покриття витрат є оплата за послугу лікарю загальної практики, спеціалісту та стоматологу. Існує федеральний тарифний план - Єдиний Стандарт Оцінки. Фактична грошова вартість послуг визначається на регіональному рівні і залежить від загальної кількості набраних лікарями балів. Пацієнти безпосередньо не платять за амбулаторну допомогу.

У Німеччині встановлені єдині ціни на ліки. Вартість більшості препаратів відшкодовується на основі системи реферативних цін. Лікар має право виписати хворому більш дорогий продукт, але пацієнт повинен буде заплатити різницю між фактичною ціною ліків і пеферативною ціною. Незважаючи на поступовий ріст цін, рівень співоплати за ліки є одним із найнижчих у ЄС.

Системі вдалося охопити всі верстви населення і забезпечити йому рівний доступ до великого обсягу сучасних медичних послуг. Більшість населення вважає цю систему дуже або доволі ефективною. Причину такого успіху бачать у децентралізованому механізмі прийняття рішень і ефективній системі переговорів між надавачами послуг та платниками (лікарняними касами) на національному, земельному та місцевому рівнях. Однак, система має деякі суттєві проблеми. Старіюче населення створює загрозу для стабільності механізму соціального забезпечення, заснованому на поточних внесках працюючого покоління. Враховуючи зростання витрат на охорону здоров’я і їх рівень – і в розрахунку на душу населення, і як частку ВВП, – система охорони здоров’я в Німеччині є однією з найдорожчих в ЄС. В звязку з цим, використання ресурсів необхідно оцінювати в контексті завдання стабілізації витрат, а також з точки зору підвищення ефективності їх використання, що потребує проведення реформи системи охорони здоров’я.

У 90-х роках законодавством Німеччини передбачалось два основних механізми стримування витрат. Перший полягав у посиленні контролю за витратами на центральному рівні, інший – у незалежному пошуку лікарняними касами механізмів посилення конкуренції між надавачами медичних послуг. Таким чином, система охорони здоров’я Німеччини все ще знаходиться на роздоріжжі між регулюванням і децентралізацією механізмів фінансування та організації охорони здоров’ я.

Останнім часом відбулися, наприклад, такі зміни: знизилась співоплата пацієнтів за ліки, зменшились витрати хронічно хворих та на психотерапевтичне лікування, поліпшився доступ до стоматологічної допомоги, зросли розміри внесків на медичне страхування, але не для пацієнтів. Приведений перелік свідчить про те, що весь час відбуваються певні поліпшення системи з точки зору послуг для пацієнтів.

Населення США – 281,5 мільйонів; витрати на охорону здоров’я – 14% ВВП (середнє для Європейського Союзу – 7,7%); кількість практикуючих лікарів на 10 000 населення – 23 (середнє для Європейського Союзу – 28,1); очікувана тривалість життя – 79,5 років для жінок (ЄС – 80,8 років) та 72,8 років для чоловіків (ЄС – 74,5 років).

У США немає загальної системи надання медичної допомоги для працюючого населення. Програма “Медікер” надає послуги лише людям віком старше 65 років, деяким людям з інвалідністю та людям, що мають постійну ниркову недостатність. Інші громадяни мають страхуватися в програмах приватного страхування.

Програма “Медікер” фінансується за рахунок внесків, які сплачують працівники та роботодавці у розмірі 1,45% заробітної плати. Приватне страхування є різним, і роботодавці можуть сплачувати частину страхового внеску або весь його розмір, або працівник (чи інша особа) може сплачувати всю вартість страхового внеску.

Зростаюча вартість медичної допомоги є однією із основних проблем, так як витрати на охорону здоров’ я обігнали інфляцію, що відображається на рості цін та якості послуг, а також відбулися зміни у видах медичних послуг.

Витрати США на охорону здоров’я (як з боку держави, так і з боку приватного сектору) в цілому до 2010 року перевищать 2 трильйони доларів США (або 17,9% ВВП),тому скорочення та контроль за витратами у сфері охорони здоров’ я, а також деякі питання здійснення національної реформи стали однією з основних політичних та економічних проблем.

Внаслідок зростання витрат на охорону здоров’я особливо страждає сектор бізнесу, так як на цього долю приходиться близько 1/3 державних витрат на охорону здоров’я, які надходять через страхові внески за планами привілеїв для працівників, корпоративні податки та благодійні внески.

Розробляються програми ефективного стримування витрат з метою контролю незаконного використання коштів, невиправданих витрат, надмірного використання послуг та зменшення загальних витрат за заявами щодо виплати страхових компенсацій. Програма стримування витрат – це набір взаємопов’язаних компонентів, які призводять до збереження коштів за планами привілеїв для працівників.

Сприяння здоров’ю населення також входить до програм стримування витрат. У звичайних програмах, спрямованих на сприяння здоров’я населення, страхові компанії працюють з клієнтами (роботодавцями) з метою поліпшення знань працюючих про здоровий спосіб життя, наприклад, перевірка кров’яного тиску, перевірка наявності цукрового діабету, кампанії проти паління, програми фізичної культури, програми за контролем своєї ваги та правильного харчування. Роботодавці сподіваються на ефективність таких програм.

Основним недоліком американської реформованої системи є те, що згідно реформи кожен громадянин США з 2014 року повинен мати страховий поліс, який відповідно треба постійно оплачувати. В іншому випадку людям без страховки прийдеться сплачувати штраф.

Основними перевагами реформованої системи є такі:

– закон не дозволяє страховим фірмам відмовляти в купівлі страховок хворим дітям;

– закон не дозволяє підвищувати щомісячні платежі у випадках захворювань;

– для тих, кому важко сплачувати щомісячні страхові внески доступні програми кредитування;

– зменшення вартості страховки;

– доступніша медицина для всіх.

Україні доцільно позичити досвід фінансування медичної галузі у закордонних колег та адаптувати цю систему до українських споживачів медичних послуг.