Основні етапи розвитку науки управління ресурсами і витратами
Управління з огляду на ресурси і виробничі витрати — це цілеспрямована діяльність державних органів та господарюючих суб’єктів, направлена на високоефективне використання ресурсів і витрат на виробництво продукції (надання послуг) з метою отримання прибутку.
З часу появи перших організацій розпочало своє існування управління. Особливої уваги воно набуло в часи створення перших держав, зокрема Шумерії, Македонії, Риму, Київської Русі та інших давніх держав. Головними управлінцями тоді виступали королі, царі, воєводи, генерали.
Однак дослідження управління як науки почали проводитися лише наприкінці XIX ст. Перший істотний крок у розвитку теорії управління було зроблено американським інженером Фредеріком І. Тейлором, який опублікував у 1911 р. свою книгу «Принципи наукового управління».
До основних шкіл управління можна віднести:
Школа наукового управління (1885–1920) — була започаткована Фредеріком Тейлором, Френком і Лілією Гілберт, Генрі Гапттом. Вони досліджували процес організації виробництва: займалися спостереженням, замірами й аналізом виробничих процесів, стимулюванням трудового вкладу, нормуванням праці тощо.
Класична (адміністративна) школа управління (1920–1950), її засновником став Анрі Файоль, Він уперше сформулював гнучке визначення управління. Він керував великою французькою вугільною компанією. Практика управління допомогла досягти успіхів у науці про управління, а саме:
• розвинути принципи управління (за Файолем їх чотирнадцять);
• описати функції управління (планування, організація, координація і регулювання, мотивація та контроль);
• систематизувати підхід до управління всією організацією.
Школа людських стосунків (1930–1950) — сформована Мері Паркер Фоллет та Ельтоном Мейо. Вони розглядали управління як забезпечення виконання роботи в системі управління за допомогою інших осіб. Школа робила акцептне управління людськими взаємовідносинами через вплив керівників на працівників.
Школу поведінкових наук (з 1950 р.) започаткували Кріс Анджиріс, Ренсіс Лайкерт, Дуглас Мак-Грегор, Фредерік Герцберг та інші вчені-біхевіористи. Особливе значення надається методам налагодження міжособистісних стосунків та підвищення ефективності людських ресурсів.
Школа наук управління (з 1950 р.) виникла під час другої світової війни в Англії внаслідок пошуку способів боротьби з німецьким десантом та підводним флотом. Об’єктом дослідження школи є моделі, як форми подання реальності, і операції. Важливу роль тут відіграє застосування комп’ютерів. Процесійний підхід розглядає управління як процес — сукупність безперервних взаємопов’язаних дій. Ці дії є функціями управління, кожна з яких також є процесом.
Засновники підходу (Майкл Мескон, Майкл Альберт, Франклін Хедоурі) виділяють чотири функції управління, сукупність яких складає процес управління.
Системний підхід розглядає об’єкти управління як системи — сукупність взаємопов’язаних елементів, а саме структури, завдань, технології, людей і цілей.
Усі організації є відкритими системами, тобто взаємодіють із зовнішнім середовищем. У середині організації існує безліч підсистем, кожна з яких має бути добре досліджена. Саме вивчення кожної підсистеми є особливістю і перевагою даної школи.
Попередні школи досліджували лише одну підсистему (наприклад, школа поведінкових наук вивчала тільки соціальну підсистему).
Організацію з погляду системного підходу, тобто відкриту систему, графічно зображено на рис. 1.5. Вхід Процес (господарська діяльність) Вихід
Ситуаційний підхід розроблено наприкінці 60-х рр. XX ст. Він базується на визначенні ситуації як певної сукупності обставин, що діють на організацію протягом певного періоду часу. Управління зводиться до розв’язання певних ситуацій з метою досягнення цілей організації.
В Україні розвиток науки управління відбувався в межах адміністративно-командної системи і був направлений на вдосконалення управління цією системою. Розглянемо етапи розвитку управління за радянських часів, починаючи із 1917 по 1991 рр. (1985–1991) характеризується докорінними економічними реформами, які стосуються й галузі управління.
Проведення економічних реформ привело до зміни форм і методів управління в умовах розвитку незалежної України та переходу до ринкової економіки. Останнім часом в Україні поряд з терміном «управління» часто використовують термін «менеджмент».
Термін «менеджмент» походить з англійської мови і має не одне тлумачення:
1) спосіб та манера спілкування з людьми;
2) влада та мистецтво керівництва;
3) уміння та адміністративні навики організувати ефективну роботу апарату управління;
4) сукупність органів управління, адміністративних одиниць, служб та підрозділів.
Менеджмент — це цілеспрямована дія на колектив працівників або окремих виконавців для виконання поставлених завдань та досягнення визначеної мети.
Американський соціолог Парсонс виділяє три рівні управління:
1) технічний рівень — управління здійснюється керівниками нижньої ланки (майстром, начальником виробничої дільниці, старшим продавцем та ін.);
2) управлінський рівень — управління здійснюється керівниками середньої ланки (начальник управління, начальник цеху тощо);
3) інституціональний рівень — управління здійснюється керівниками вищої ланки (директором підприємства, його заступниками та ін.).
Будь-яка теорія або вчення має свою систему принципів. Теорія управління не є винятком.
Принципи управління — це основні ідеї, правила і орієнтири діяльності управлінців, у межах яких досягаються цілі організації.
Вперше принципи управління були сформульовані ще в 1912 р. у книзі американського менеджера Г. Емерсона «Дванадцять принципів продуктивності»: 1. Точно поставлені цілі.
2. Здоровий глузд.
3. Компетентна консультація.
4. Дисципліна.
5. Справедливе ставлення до персоналу.
6. Повний, точний і постійний облік.
7. Диспетчеризація.
8. Норми і розклади.
9. Нормалізація умов.
10. Нормування операцій.
11. Письмові стандартні інструкції.
12. Винагорода за продуктивність.
Пізніше принципи управління були розвинені А. Файолем, який виділив такі принципи:
1. Поділ праці.
2. Повноваження та відповідальність.
3. Дисципліна.
4. Єдиновладдя.
5. Єдність напряму діяльності.
6. Підпорядкування особистих інтересів загальним.
7. Винагорода персоналу.
8. Централізація.
9. Скалярний ланцюг (ієрархія).
10. Порядок.
11. Справедливість.
12. Стабільність робочого місця.
13. Ініціатива.
14. Корпоративний дух.
Подальший розвиток науки управління та практика підприємницької діяльності в ринкових умовах зумовили формування сучасних принципів управління (менеджменту). Так, до загальних принципів відносять:
1. Поєднання демократизму і доцільного економічного централізму, що передбачає вирішення питань господарської діяльності підприємства (організації) самостійно трудовим колективом, а апарат управління здійснює виключно функції координації та регулювання діяльності, забезпечує ефективне використання наявних ресурсів. При цьому держава централізовано визначає загальні економіко-правові засади будь-якої підприємницької діяльності (розробляє податкову, бюджетну, банківську, валютну, кредитну системи тощо).
2. Досягнення високої економічної ефективності будь-якої діяльності, тобто результативність та економічність у досягненні мети, що передбачає мінімальні витрати для одержання певного результату.
3. Принцип стимулювання реалізується через матеріальну зацікавленість працівників (оплата праці, преміювання залежать від якості і результатів праці) та перспективи службового просування.
4. Єдиноначальність означає підпорядкованість працівників одному керівникові, який має повноваження щодо управління дорученою йому ланкою і несе повну відповідальність за її роботу.
5. Принцип науковості означає повне використання найновіших концепцій розвитку науки і техніки, прогресивного досвіду організації управління на провідних підприємствах. Пізнання об’єктивних економічних законів, закономірностей управління, дослідження тенденцій розвитку економічних та соціальних процесів усуває суб’єктивізм під час прийняття управлінських рішень, підвищує їх ефективність.
6. Принцип відповідної підготовки і розстановки кадрів забезпечує високий рівень професіоналізму в управлінні, стабільність персоналу та ефективність діяльності. Принцип відповідає сократівському правилу: «кожна людина на певному місці і кожне місце для певної людини».
Система управління використовує також низку спеціальних принципів, найсуттєвішими з яких є забезпечення прибутковості бізнесу в поєднанні з максимальним добробутом працівників фірми, принцип самоокупності, конкурентоспроможності, зменшення витрат тощо. Управління організацією здійснюється шляхом застосування певних методів.
Методи управління— це сукупність способів і прийомів впливу на колектив працівників та окремих виконавців з метою досягнення цілей організації.
Виділяють такі групи методів управління: — економічні методи (податки, бюджет, ціни, кредит, економічні стимули); — адміністративні методи (організаційні, розпорядчі, дисциплінарні дії); — соціально-психологічні методи (соціальні плани, моральні стимули).
На практиці всі методи управління тісно пов’язані між собою. Застосування різних методів управління зумовлене виконанням відповідних функцій управління.
Функція управління— це вид управлінської діяльності, зумовлений поділом праці у сфері управління. Процес управління здійснюється шляхом реалізації певних функцій. Першим визначив і описав функції управління А. Файоль. Він виокремлював такі функції управління: планування, організація, розпорядництво, координування та контроль.
Радянські вчені пропонували шість функцій управління, а саме: планування, організація, координування, стимулювання, регулювання та контроль.
Практика й дослідження процесу управління довели, що будь-який процес управління потребує реалізації чотирьох головних функцій: планування, організації, мотивації та контролю. Координування і регулювання розглядаються як складові головних функцій.
Розглянемо зміст сучасних головних функцій управління. Планування є найголовнішою функцією управління, яка створює орієнтири для діяльності організації в майбутньому.
Планування — вид управлінської діяльності, що передбачає підготовку рішень на перспективу про те, що, як, коли, ким і з якою метою має бути виконано. Плануванню передує прогнозування, визначення цілей, стратегії, політики і завдань організації, що приводить до складання планів і графіків роботи на різні періоди часу (рік, місяць, день тощо).
Залежно від терміну виконання і мети виділяють стратегічне, тактичне і оперативне планування.
Організація — вид управлінської діяльності, спрямований на формування системи заходів щодо об’єднання в часі та просторі всіх елементів господарської діяльності підприємства з метою виконання планів та досягнення цілей.
Організація як функція менеджменту передбачає:
— раціональне об’єднання трудових, матеріальних, фінансових та інших ресурсів;
— формування ефективної системи управління;
— визначення видів діяльності, необхідних для реалізації цілей;
— розстановку і налагодження взаємодії працівників;
— розподіл між окремими працівниками обсягу робіт, повноважень та відповідальності тощо.
Від організації будь-якої діяльності залежить ефективність останньої.
Мотивація — це процес створення системи стимулів, які спонукають працівників до високопродуктивної діяльності та досягнення цілей організації. Мотивація передбачає застосування матеріальних (грошові заохочення та стягнення) і моральних мотивів (перспектива службового просування, можливість участі у прийнятті рішень).
Контроль — це процес спостереження і перевірки відповідності діяльності організації встановленим організаційно-правовим нормам, планам, програмам, виявлення відхилень.
Контроль передбачає облік та аналіз процесу діяльності. У ході аналізу визначаються відхилення від плану, з’ясовуються причини цих відхилень, у результаті формується кількісна та якісна інформація, необхідна для подальшого планування діяльності й коригування існуючих планів. Отже, контроль є функцією зворотного зв’язку.
В умовах ринкової економіки особливого значення набула наука управління у сфері управління підприємством. Більшість підприємств займається виробництвом та реалізацією продукції. Отже, успішність їх функціонування залежить від якості управління виробництвом — свідомого регулювання процесу виробництва з метою підвищення його ефективності, зростання продуктивності праці, покращання якості продукції. Важливе значення в управлінні виробництвом надається управлінню витратами, які у разі зіставлення з доходами визначають ефективність виробництва.