Модуль 2. Форми міжнародних економічних відносин. 3 страница

Розрізняють ринок короткострокових позичкових капіталів (гро­шовий ринок) та ринок середньо- та довгострокових капіталів (ри­нок капіталів), що включає і фінансовий ринок.

Євроринок — це частина світового ринка позичкових капіталів, на якому проводяться операції з кредитів та позик в євровалюті. Євровалюта – це конвертована валюта будь-якої країни, що переведена на рахунок іноземного банку і використовується ним для операцій у всіх країнах, включно країну емітента цієї валюти.

Особливості сучасного світового ринку капіталу зумовлені функціонуванням євроринків. Відзначимо основні з них:

1. Величезні масштаби і відсутність чітких просторових та ча­сових кордонів. Ринок функціонує цілодобово в пошуках оптимальних умов для кредитно-фінансових операцій.

2. Універсальність світового ринка позичкових капіталів і ви­користання конвертованих валют та Євро. На ньому здійснюють­ся міжнародні валютні, кредитні, фінансові, розрахункові, га­рантійні операції. 2/3 операцій євроринку здійснюються на міжбанківському ринку, 1/3 —депозитно-позичкові операції з небанківськими клієнтами.

3. У вартість кредиту на світовому ринку позичкових капі­талів включаються відсотки і різні комісійні. Відсоткові став­ки на євроринку відносно самостійні по відношенню до національних ставок. Ставка по кредитах визначаєть­ся за ставкою відсотка при пропозиції кредитів по міжбанківських операціях в Лондоні — ЛІБОР (відсоткова ставка, котру банки вимагають один від одного в операціях з євровалютами), ставка попиту — ЛІБІД.

По аналогії з ЛІБОР у світовому фінансовому центрі Бахрейну збирається БІБОР, в Парижі — ПІБОР, в Сінгапурі — СІБОР, а в США, Канаді та Японії базою по єврокредитах слугує прайм-рейтс. Базою відсоткової ставки по єврокредитах звичайно є ЛІБОР, понад якого збирається премія за банківські послуги ("спред").

4. Більш висока прибутковість операцій в євровалютах, ніж в національних валютах: ставки по євродепозитах вищі, а по єврокредитах нижчі, ніж всередині країни. Євробанки можуть знижу­вати відсотки по своїх кредитах, зберігаючи високі прибутки, ос­кільки вони не підпадають під дію місцевого законодавства і не обкладаються прибутковим податком.

5. На світовому ринку позичкових капіталів панівні позиції займають транснаціональні банки (ТНБ). ТНБ відрізняються від національного банка, який бере участь в міжнародних операціях, тим, що у нього є зарубіжна інституціональна мере­жа і він переносить за кордон не лише активні операції, але й частину власного налітала для отримання банківського при­бутку.

6. Використання новітніх ЕОМ та електронних каналів зв'язку для переміщення грошей та інформації,що дозволяє скорочува­ти витрати на потоки паперових документів і час на операції і передавання даних. У 1973 р. було створено Товариство світової міжбанківської фінансової телекомунікації, СВІФТ для швидкісного переда­вання інформації по міжбанківських розрахунках. Звичайні по­відомлення передаються протягом 10 хвилин, термінові — 1 хви­лини. В перспективі СВІФТ обслуговуватиме 80% міжнародних розрахунків.

7. Світова криза заборгованості. Головною причиною періодичної повторюваності міжнародної кризи заборгованості є наявність сильної мотивації до відмови від платежів по боргу суверенними боржниками. Якщо уряди-боржники приходять до висновку, що виконання всіх платіжних зобо­в'язань не забезпечує більше чистого припливу коштів у майбут­ньому, з'являється стимул відмовитись від частини або від усіх платежів по боргу, аби тільки уникнути відпливу ресурсів із країн.

Основними формами залучення інвестицій в Україну є грошові внески і внески у виді спонукуваного і нерухомого майна. По регіонах ці частки розподіляються нерівномірно безумовним "лідером" є м. Київ і Київська область, Дніпропетровська область, Черкаська область і Автономна республіка Крим. Особливо привабливими для цих іноземних інвесторів є такі галузі національної економіки, внутрішня торгівля, харчова промисловість, послуги, машинобудування і металообробка, фінансові послуги.

Особлива увага у системі вивозу капіталу приділяється інвестиційному клімату, під яким у ринковій економіці розуміють сукупність політичних, соціально-економічних, фінансових, соціокультурних, організаційно-правових і географічних факторів, властивих тій або іншій країні, що залучають або відштовхують іноземний капітал.Загальний характер інвестиційного клімату обумовлений: стабільністю законодавства;ефективністю нинішньої інвестиційної політики держави; розвитком окремих секторів і галузей економіки;наявністю діючої системи керування інвестиціями;розвитком страхування інвестиційних ризиків;характером інвестиційного співробітництва;наявністю спеціальних банківських фондів і трастів;стабільністю і конвертованістю національної валюти;ступенем рішення питань приватної власності на земелю;наявністю інвестиційних компаній і дилерів;ступенем привабливості інвестиційних проектів й ін.

Сприятливий інвестиційний клімат покликаний забезпечити захист інвестора від інвестиційних ризиків (рис. 7.4)

Рис. 7.4. Напрямки поліпшення інвестиційного клімату в Україні.

1. Валюта - це грошова одиниця, яка використовується для вимірювання величини вартості товару.

За принципом належності виділяється:

· Національна валюта

· Іноземна валюта – грошові знаки іноземних держав, а також кредитні і платіжні документи, виражені в іноземній валюті і використовувані в міжнародних розрахунках.

· Резервна (ключова) валюта - це іноземна валюта, у якій центральні банки інших держав накопичують і зберігають резерви для міжнародних розрахунків по зовнішньоторговельних операціях і іноземних інвестиціях.

· Міжнародна, регіональна валюта – використовується при розрахунках серед членів міжнародних спілок, міжнародних фондів або регіональних спілок. Зараз у світовій торгівлі як міжнародну валюту використовується CДР, регіональну – Євро.

Спеціальні права запозичення (СДР) - (spesial driving rights – SDR) – міжнародні платіжні і резервні засоби, що випускаються Міжнародним валютним фондом (МВФ), існують у виді записів на спеціальних рахунках, що відкриваються для країн-членів МВФ, є розрахунковою одиницею МВФ і використовуються для безготівкових міжнародних розрахунків.

З 1981р. і до 2001р. курс СДР визначався на базі валютного кошику з 5 основних валют - долар США, марка Німеччини, японська ієна, фунт стерлінгів, французький франк. Після введення Євро валютний кошик СДР складається відповідно з 4-х валют.

Валютний кошик - метод порівняння середньо врівноваженого курсу однієї валюти відносно визначеного набору інших валют. Розрахунок валютного кошика залежить від його складу, розміру валютних компонентів, ринкових курсів валют до долара США, доларового еквівалента.

Регіональна валюта ЕКЮ функціонувала з 1979 р. і була синтезована по методу "кошика" з 12 валют країн ЄС (Великобританія не входить в ЄВС, проте фунт стерлінгів був включений у "кошик" ЕКЮ). Частина кожної валюти в "кошику" залежала від частини країни у валовому національному продукті ЄЕС, взаємному товарообігу і Європейському фонді валютного співробітництва. Структура ЕКЮ переглядалася один раз у п'ять років. Функціями ЕКЮ були: база для встановлення паритетів валютних курсів, регулятор відхилень ринкових курсів цих валют, розрахункова одиниця, засіб міждержавних розрахунків.

Євро – єдина європейська валюта –правоприємниця ЕКЮ і тому була визначена як кошик з 11 валют країн-членів ЄВС, однак вона має характеристики повноцінної міжнародної валюти.

З 1 січня 1999р. Євро було введено в безготівковий оборот на території 11 з 15 країн-членів ЄС – Бельгії, Німеччини, Іспанії, Франції, Ірландії, Італії, Люксембургу, Нідерландів, Австрії, Португалії і Фінляндії. Утрималися від вступу Великобританія, Швеція, Данія, а Греція не пройшла за макроекономічними показниками. При цьому всі боргові зобов'язання, кредити, відсотки по них, позики, цінні папери були перераховані та переоформлені в Євро за курсом, що склався на 31 грудня 1998р. автоматично і безкоштовно. Початковий курс перерахунку Євро до ЕКЮ - 1 до 1. У готівковий оборот Євро ввели з 1 січня 2002р., а обмін національних валют на Євро був зроблений до 1 липня 2002р., після чого національні валюти 11 країн ЄС втратили статус платіжного засобу. У таблиці 9.1. наведено курси валют країн ЄС щодо Євро.

Таблиця 9.1. – Країни Євросоюзу та курси їх національних валют щодо євро.

Країни єврозони, які запровадили євро	Постійні курси перерахунку, 1 євро дорівнює:
Австрія	13,7603 австрійського шилінга
Бельгія	40,3399 бельгійського франка
Фінляндія	5,94573 фінської марки
Франція	6,55957 французького франка
Німеччина	1,95583 німецької марки
Ірландія	0,787564 ірландського фунта
Італія	1936,27 італійської ліри
Нідерланди	2,20371 голландського гульдена
Португалія	200,482 португальського ескудо
Іспанія	166,386 іспанської песети
Люксембург	40,3399 люксембурзького франка

Будь-яка валюта володіє двома основними характеристиками – оборотністю і купівельною спроможністю. Оборотність валюти – це можливість її обміну на інші грошові одиниці. Конвертованість валюти – це здатність продаватися, купуватися, обмінюватися по діючому валютному курсі, тобто вільний, без всяких обмежень обмін валют, використовуваний у міжнародних розрахунках і на основних валютних ринках.

2. У залежності від сфери і режиму застосування виділяється:

• Вільноконвертована валюта (ВКВ) - грошові одиниці, вільно і необмежено обмінювані на інші міжнародні платіжні засоби
• Частково конвертована валюта (ЧКВ) - ценаціональна валюта країни, конвертованість якої в тому або іншому ступені обмежена
• Замкнута (неконвертована) валюта (ЗНВ) - це національна валюта, що функціонує в межах однієї країни і не підлягає обміну на інші валюти за її межами.

Валютний курс - це вартість валюти однієї країни, виражена у визначеній кількості грошових одиниць іншої країни, або наборі грошових одиниць групи країн, або міжнародних розрахункових одиницях (СДР).

Питання про так називаний реальний рівень валютного курсу сьогодні одержало досить просту теоретичну підставу в "теорії паритету купівельної спроможності”, уперше викладеної в 20-і рр. 20-го ст. шведським економістом Г. Касселем.

Паритет купівельної спроможності (ПКС) - співвідношення грошових одиниць у залежності від їхньої купівельної спроможності на ринках відповідних країн. Виділяють абсолютний і відносний паритет.

Абсолютний ПКС - співвідношення між 2-мя валютами, що вирівнює їхні купівельні спроможності у відношенні до визначеного набору товарів і послуг ("товарного кошику"). Розрахунок абсолютного паритету досить складний, тому що можливо використання різних "товарних кошиків" і різних цін (внутрішніх, зовнішньоторговельних), що приводить до різних результатів, а задовільного теоретичного обґрунтування по кількісному і якісному складі "товарного кошика" не існує. Однак, передбачається, що її склад повинний бути найбільш представницьким і з якісної сторони відповідати умовам поставленої задачі.

Відносний ПКС - це похідна від курсу валюти в базисному періоді, скоректована відносно співвідношенню росту цін у країнах порівнюваних валют. В основі цього показника лежить ринковий курс валют, але він розглядати вплив на зміну валютного курсу нецінових, часто спекулятивних факторів.

Валютні курси формуються на світовому ринку під впливом численних факторів (рис. 8.1.).

	Валютні курси
Довгострокові фактори	Середньострокові фактори	Короткострокові фактори
Місце і роль країни у світовій торгівлі	Стан платіжного балансу по поточних операціях	Банківські інтервенції на валютних ринках
Довгострокові темпи росту ВНП	Сальдо балансу руху довгострокових капіталів	Психологічні фактори
Рівень продуктивності праці	Процентні ставки по депозитах	Урядові інтервенції на валютних ринках
Темпи росту внутрішніх цін
Стан державних фінансів

Рис. 8.1. Фактори, що впливають на валютні курси.

У світовій практиці розрізняють наступні види валютних курсів:

1. Фіксований валютний курс – коли країна встановлює ціну своєї валюти відносно якого-небудь стандарту. Це може бути товар (у т.ч. золото), валюта іншої країни (наприклад, долари США), розрахункова грошова одиниця або валютний кошик.

2. Плаваючий валютний курс - ставить вартість національної валюти в залежність від ринкових вільно конкуруючих сил.

3. Змішаний валютний курс характеризується груповим плаванням із внутрішніми і зовнішніми валютними курсами, спільним плаванням стосовно будь-якої іншої валюти поза власною системою.

4. Ринковий валютний курс – встановлюється на валютних біржах або в міжбанківських розрахунках при здійсненні міжнародних платежів, формуючи, таким чином, попит та пропозиція інвалют. Цей курс використовується центральними банками в якості офіційного (на визначений час і дату) тими державами, де діє режим плаваючих валютних курсів.

Курси валют, що встановлюються для безготівкової або наявної купівлі-продажу на біржі або комерційних банках, називають курсами покупця і продавця.

• курс покупця - це курс, по якому банк одержує валюту;
• курс продавця - це курс, по якому банк продає валюту;

· середній курс - це середнє арифметичне курсів продавця і покупця.

При здійсненні міжнародних розрахунків використовуються різні платіжні засоби, валютні курси по яких відрізняються. Виділяють:

• курси телеграфного перекладу, найвищий;
• курс поштового переказу;
• курс чека;
• курс векселя, найнижчий.

Встановлення курсів інвалют на валютних біржах або банками, а також пропорцій обміну інвалют на національну з обліком існуючих законодавчих норм і сформованої практики, називається котируванням валюти. Котирування буває прямим і непрямим.

Пряме котирування означає, що одиниця іноземної валюти виражаються у визначеній кількості національних грошових одиниць.

Непряме (зворотне) котирування означає, що одиниця національної валюти прирівнюються до визначеної кількості інвалюти. Традиційно в зворотному котируванні виражають курс фунта стерлінгів, австралійського долара, СДР

2. Міжнародна валютна система - це формареалізації міжнародних валютних відносин, закріпленої міждержавними угодами. Мета цих угод полягає в тому, щоб полегшити процеси міжнародної торгівлі таким чином, щоб усі її учасники здобували максимально можливу користь, що забезпечує ефективність економічних систем. У процесі реалізації цієї мети міжнародна валютна система повинна забезпечити стабільний фундамент для довгострокового планування міжнародних торговельних, валютних обмежень і протекціоністських мір з боку окремих країн і їхніх урядових органів.

Основними елементами міжнародної валютної системи є:

• національні, розрахункові, резервні валютні одиниці;
• механізм валютних паритетів і курсів;
• умови взаємної обертаємості валют;
• форми міжнародних розрахунків;
• режим функціонування міжнародних валютних ринків і світових ринків золота;
• статус міжнародних валютно-кредитних організацій, що регулюють міжнародні валютно-фінансові відносини (МВФ, МБРР та ін.).

Головна задача міжнародної валютної системи – регулювання сфери міжнародних розрахунків і валютних ринків для забезпечення стійкого економічного росту, стримування інфляції, підтримки рівноваги зовнішньо-економічного обміну і платіжного обороту.

У своєму розвитку міжнародна валютна система пройшла ряд етапів, що, відповідно, представляють окремі міжнародні валютні системи.

1. Золотий стандарт є першою формою організації грошово-валютних відносин, що базувався на використанні золота як грошового товару. Законодавче закріплення за золотом монопольної функції грошей стало офіційним визнанням результатів багатовікового розвитку грошової форми вартості. Його особливими рисами були вільний обіг та карбування золотих монет державними монетними дворами, розрахунок цін товарів у золоті, вільний обмін кредитних (паперових) грошей на золоті монети за номіналом, відсутність обмежень на ввіз і вивіз золота, рівнобіжний оборот на внутрішніх ринках разом із золотими монетами неповноцінних розмінних монет і паперових грошей з "примусовим" курсом. Крім того, забезпечувалася повна конвертованість національних валют, стійкість купівельної спроможності і валютних курсів, а також стабільність світових цін.

Система золотого стандарту у своєму історичному розвитку пройшла три етапи:

• золотомонетний (власне золотий стандарт);
• золотозливковий;
• золотодевізний.

У 20-х роках XIX ст. у деяких країнах Заходу був впроваджений золотозливковий стандарт, відповідно до вимог якого банкноти обмінювалися на золоті злитки масою близько 12,5кг (400 тройських унцій). У Великобританії такий злиток у ті часи коштував 1700 ф. ст., а у Франції — 215 тис. франків. (За сучасними цінами на золото вартість такого злитка складає близько 120 тис. дол. США, або 70,6 тис. ф. ст.). Завдяки введенню золотозливкового стандарту золото було виведено з поточного обороту у великий оптовий міжнародний оборот.

2. При золотодевізному стандарті валюти одних країн залежали від валют інших країн, що давало можливість країнам-лідерам накопичувати значні золоті резерви. Практично система золотодевізного стандарту була заснована рішеннями міжнародної Генуезької конференції в 1922 р. В її умовах обмін валют на золото був збережений, але через посередника у вигляді девіз (девізні валюти, чеки, векселі), головну роль міжнародних платіжних засобів узяли на себе долар США й англійський фунт стерлінгів.

3. Система золотовалютного стандарту виникла в 30-ті рр. і цілком сформувалася наприкінці 50-х рр. 20-го ст. В умовах цієї системи паперові гроші перестали обмінюватися на золото. Своє юридичне оформлення ця система одержала на міжнародній конференції в Бреттон-Вудсі (штат Нью-Хемпшир, США) у 1944р. і тому також називається Бреттон-Вудською валютною системою.

Основні риси цієї системи були визначені в прийнятих на Бреттон-Вудській конференції угодах, що почали діяти з грудня 1945 р. і полягали в тому, що:

1) за золотом зберігалася функція світових грошей у тому ступені, у якому воно використовувалося для остаточних розрахунків між країнами;

2) разом із золотом у міжнародному обороті як міжнародні платіжні засоби і резервні платіжні вимоги використовувалися національні грошові одиниці окремих країн — долар США, декларативно прирівняний до золота як еталону цінності валют всіх інших країн, а також меншою мірою — англійський фунт стерлінгів;

3) резервні валюти могли обмінюватися на золото: долар США — у казначействі США по офіційному, встановленому в 1944 p., співвідношенню (35 дол. за тройську унцію золота, що складає 31,1г.) центральними банками й урядовими організаціями інших країн, а разом з англійським фунтом — на світових ринках золота (переважно — лондонському). Практично до 1968 р. ціна на золото залишалася незмінної;

4) встановлення валютних курсів і взаємний обмін валют здійснювалися на основі погоджених країнами валютних паритетів, виражених одночасно в золоті і доларах США. Ці паритети були стабільними, а їх зміна можлива була тільки при наявності санкції МВФ;

5) ринкові курси валют не повинні були відхилятися від фіксованих доларових паритетів цих валют більше чим на 1%, тобто валюти досить жорстоко були прив'язані до долара США;

6) на валютних ринках національні валюти вільно обмінювалися на долари США й одна на одну по курсам, що коливалися в межах 1%. На основі вільної конвертованості валют здійснювалися багатобічні розрахунки між країнами;

7) міжнародне регулювання валютних відносин здійснювалося переважно за посередництвом МВФ, створеного на цій конференції, що забезпечував дотримання країнами-учасниками Фонду офіційних валютних паритетів, курсів і вільної конвертованості валют. Для зміни паритетів або введення валютних обмежень обов'язково потрібно була згода МВФ.

4. На зміну Бреттон-Вудській системі прийшла Ямайська валютна система, угоди про створення якої були підписані в 1976 р. у місті Кінгстон, Ямайка. З її впровадженням був скасований золотий зміст валют, співвідношення яких навіть юридично не ґрунтувалося на золотих паритетах. Основними рисами цієї системи стали такі положення.

1). Проголошено повну демонетизацію золота в сфері валютних відносин, скасовані золоті паритети, офіційна ціна золота. Сьогодні золото є ринковим товаром і високоліквідним банківським активом. Золото перестало бути мірою вартості та базою валютних курсів.

2). Було введене поняття плаваючих валютних курсів, а країни-члени МВФ одержали право самостійно обирати режими конвертованості валют і курсоутворення. Значно підсилилася роль МВФ щодо забезпечення міждержавного валютного регулювання і нагляду за валютною політикою країн-учасниць. На практиці існували наступні режими валютних курсів (табл.8.2.).

Таблиця 8.2. - Сучасні режими валютних курсів.

Режими курсу валюти	Кількість держав	Держави
По курсам	Усьо-го
П Л А В А Ю Ч И Й	З урахуванням заданих параметрів			Нікарагуа, Чілі, Еквадор
Регульоване плавання		Ізраїль, Китай, Малайзія, Росія, Польща, Сінгапур, Південна Корея й ін.
Вільне плавання		Азербайджан, Індія, Італія, Великобританія, Канада, Норве-гія й ін.
Ф І К С О В А Н И Й	До долара США			Аргентина, Венесуела, Литва, Нігерія, Панама, Сирія, Оман й ін.
До французь-кого франку		Буркіна-Фасо, Малі, ЦАР, Того, Бенін, Камерун, Екв. Гвінея, Габон, Нігер, Сенегал та ін.
До інших валют		Намібія, Лесото, Свазіленд, (ранд ПАР), Естонія (марка Німеччини), Таджикистан (рубль Росії), Бутан (інд. рупія) ін.
До СДР		Лівія, Чехія, М’янма, Руанда, Сейшельські острови, Угорщина, Бангладеш, Ісландія, Марокко, Кувейт, країни Північної Європи й ін.
До корзини валют
З М І Ш А Н И Й	До одної валюти			Бахрейн, Катар, Об’єднані Арабські Емірати (ОАЕ), Саудівська Аравія (дол. США)
До групи валют		Бельгія, Ірландія, Нідерланди, Німеччина, Франція та ін.

3. Базою нової валютної системи була проголошена створена міжнародна розрахункова одиниця — СДР (спеціальні права запозичення). Загальна емісія СДР складає 21,4 млрд. (9,3 млрд, протягом 1970-1972 р. і 12,1 млрд. — 1979-1981 р.).

4. Замість системи "золото — долар — національна валюта" була впроваджена система "СДР — національна валюта", що на практиці перетворилася в систему паперово-доларового валютного стандарту, що загострило економічні протиріччя між групами ведучих країн. Це знайшло свій прояв у створенні регіональних валютних угруповань, однієї з яких став валютний союз країн Західної Європи — Європейська валютна система. З часом цей союз переріс рамки регіональної структури, і сьогодні його можна розглядати як самостійну валютну систему, що має специфічні риси і відрізняється досить високим рівнем стабільності.

Європейська валютна система є результатом координації валютної політики та механізмів валютного регулювання країн Західної Європи. Як форма організації валютних відносин країн-членів ЄС Європейська валютна система в сучасному виді почала діяти з березня 1979 р.

Основними рисами ЄВС є: встановлення режимів загального коливання валютних курсів; створення колективної валюти; використання валютних інтервенцій для підтримки ринкових курсів валют у межах погоджених відхилень; стимулювання європейських інтеграційних процесів.

Попередником ЄВС був режим загального коливання валютних курсів, введений країнами ЄЕС з метою стимулювання процесу західноєвропейської економічної та валютної інтеграції і захисту фінансових ринків, що застосовувався країнами-членами ЄЕС із квітня 1972 до березня 1979 р. (до введення ЕКЮ) і називався "європейською валютною змією".

Застосування цього методу є своєрідною формою валютного коридору і зв'язане з прийняттям у 1971 р. плану Вагнера – поетапного створення економічного і валютного союзу, кінцевою метою якого було забезпечення повної взаємної конвертованості валют країн ЄЕС на основі незмінних паритетів. Ця система коливання валютних курсів одержала назву "змія в тунелі". ("Змія" у графічному зображенні системи означала вузькі границі коливань курсів валют країн ЄЕС між собою ± 1,125%, а "тунель" — зовнішні границі їхнього загального коливання до долара США й інших валют ± 2,25%).

Основою Європейської валютної системи була європейська валютна одиниця — ЕКЮ, введена в 1979 р. Емісія ЕКЮ на 25% забезпечувалася золотом, на 25% доларами США і на 50% національними валютами країн-членів ЄВС. З цією метою країни об'єднали по 20% офіційних золотовалютних резервів. Технічно емісія здійснювалася у виді записів на рахунках центральних банків країн-членів ЄВС в ЄФВС.

Відповідно "плану Делора" з 1 січня 1999р. Маастрихтською угодою передбачено:

1) здійснення скоординованої економічної і валютної політики окремих країн ЄС.

2) Установа центрального банку ЄС.

3) Заміну національних валют єдиною валютою ЄС

Для країн-учасниць нової європейської системи на основі Маастрихтської угоди сформульовані критерії конвергенції, які на 1 січня 1999 р. виконали 11 країн: Люксембург, Німеччина, Франція, Нідерланди, Бельгія, Австрія, Фінляндія, Ірландія, Іспанія, Португалія й Італія. Великобританія, Данія і Швеція утрималися від вступу в ЄЕВС, а Греція не виконала необхідних умов. З метою координації грошової політики був створений Європейський центральний банк (ЄЦБ), що взяв на себе роль центральних банків окремих країн.

1. Валютний ринок у широкому – це сфера економічних відносин, яка виникає при здійсненні операцій купівлі-продажу інвалюти і цінних паперів в інвалюті, а також операцій з інвестуванню валютного капіталу.

Валютний ринок – це, крім того, офіційні фінансові центри, у яких здійснюються операції купівлі-продажу валют і валютних цінностей на основі попиту та пропозиції учасників торгівлі. Таким чином, на валютному ринку відбувається обмін однієї валюти на іншу у формі купівлі-продажу.

Функціями валютного ринку є:

1. Своєчасне здійснення міжнародних розрахунків.

2. Регулювання валютних курсів.

3. Диверсифікація валютних резервів.

4. Страхування валютних ризиків.

5. Одержання прибутку учасниками валютного ринку у виді різниці курсів валют.

6. Впровадження валютної політики, спрямованої на державне регулювання національної економіки і проведення погодженої політики в рамках світового господарства.

Учасниками валютного ринку є банки, валютні біржі, брокерські фірми, зовнішньоторговельні і промислові компанії, міжнародні валютно-кредитні і фінансові організації, при цьому банки і брокерські фірми проводять свої валютні операції під керівництвом найбільших комерційних банків і, як правило, відіграють підлеглу роль. 85-95% валютних операцій на валютному ринку приходиться на банки, що дозволяє охарактеризувати сучасний валютний ринок як міжбанківський.