Стаття 304. Припинення агентського договору

1. Агентський договір припиняється за угодою сторін, а також у разі: відкликання повноважень комерційного агента суб'єктом, якого він представляє, або відмови комер­ційного агента від подальшого здійснення комерційного посередництва за договором, укладеним сторонами без визначення строку його дії; вибуття однієї із сторін договору внаслідок її припинення або смерті; виникнення інших обставин, що припиняють повно­важення комерційного агента або суб'єкта, якого він представляє.

2. У разі відкликання повноважень комерційного агента суб'єкт, якого представляє комерційний агент, повинен сповістити його про припинення договору не менш як за один місяць, якщо більш тривалий строк не передбачений договором.

3. У разі усунення (закінчення) обставин, що призвели до припинення повноважень комерційного агента, ці повноваження за згодою сторін можуть бути поновлені.

1. Коментована стаття містить перелік підстав припинення агентського договору. Прави­ла цієї статті вказують на те, що припинення названого договору має певні особливості.

Агентський договір за загальним правилом припиняється із закінченням строку його дії. Отже норми коментованої статті слід розглядати як підстави дострокового припинення дії договору.

Агентський договір може бути достроково припинений за угодою сторін.

Окрім того, вказаний договір може бути припинений в односторонньому порядку в разі: а) відкликання повноважень комерційного агента суб'єктом господарювання, якого агент представляє; б) відмови комерційного агента від подальшого здійснення комерційного посе­редництва.

Отже, закон допускає односторонню відмову від виконання договору. Причому право одно­сторонньої відмови від виконання договору надається як комерційному агенту, так і суб'єкту господарювання, якого агент представляє.

За змістом коментованої статті припинення договору у випадках відкликання повнова­жень комерційного агента суб'єктом, якого агент представляє, або відмови агента від по­дальшого здійснення комерційного посередництва можливо лише у договорах, укладених без зазначення строку його дії.

Договір припиняється також внаслідок обставин, не пов'язаних безпосередньо з волею сторін, а саме: а) у разі вибуття однієї із сторін договору внаслідок припинення (юридичної особи) або смерті (фізичної особи); б) внаслідок інших обставин, що припиняють повнова­ження комерційного агента або суб'єкта, якого він представляє.

До інших обставин можна віднести застосування відповідно до статті 239 ГК адміністра­тивно-господарських санкцій: застосування антидемпінгових заходів, припинення експорт­но-імпортних операцій, застосування індивідуального режиму ліцензування, зупинення дії ліцензії (патенту) на здійснення суб'єктом господарювання певних видів господарської діяльності, анулювання ліцензії (патенту) на здійснення суб'єктом господарювання окремих видів господарської діяльності, обмеження або зупинення діяльності суб'єкта господарю­вання. До таких обставин також може бути віднесено припинення підприємницької діяльно­сті або відмова від виконання угод у процедурах банкрутства.

Окрім умов припинення договору, викладених у коментованій статті, застосовуються за­гальні умови припинення зобов'язань, передбачені у главі 22 ГК.

2. Якщо суб'єкт, якого представляє комерційний агент, бажає припинити дію договору шляхом відкликання повноважень останнього, він повинен сповістити агента про припинен­ня договору не пізніше, ніж за місяць до дати припинення. Триваліший строк сповіщення мо­же бути встановлений сторонами у договорі.

3. Частина 3 коментованої статті містить норму щодо можливості поновлення дії догово­ру. До цього законодавству не були відомі правила поновлення договору, припиненого з будь-яких причин. У тих випадках, коли обставини, що зумовили припинення дії договору, згодом відпали, сторони можуть домовитися про поновлення його дії. Розуміється, що дія договору поновлюється на тих самих умовах.

Під обставинами, про які йдеться у частині 3 коментованої статті, слід розуміти обстави­ни, що припинили дію договору незалежно від волі сторін.

Від поновлення дії договору слід відрізняти укладення нового договору між тими ж сто­ронами.

Стаття 305. Законодавство про комерційне посередництво у сфері господарю­вання

1. Відносини, що виникають при здійсненні комерційного посередництва (агентської діяльності) у сфері господарювання, регулюються цим Кодексом, іншими прийнятими відповідно до нього нормативно-правовими актами, що визначають особливості ко­мерційного посередництва в окремих галузях господарювання.

2. У частині, не врегульованій нормативно-правовими актами, зазначеними у цій статті, до агентських відносин можуть застосовуватися відповідні положення Цивіль­ного кодексу України, якими регулюються відносини доручення.

1. Коментована стаття містить норми, що визначають законодавчі та інші нормативно-пра­вові акти, якими регулюються відносини комерційного посередництва (агентські відносини).

До агентських відносин застосовуються норми ГК. Окрім того, відповідно до частини 1 ко­ментованої статті можуть прийматися нормативно-правові акти, що мають визначати особ­ливості здійснення агентської діяльності в окремих галузях народного господарства.

2. З питань, не врегульованих нормами ГК та прийнятих відповідно до нього норматив­но-правових актів, до агентських відносин можуть застосовуватися норми ЦК щодо регулю­вання відносин доручення (глава 68 ЦК).

Глава 32 ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ

Стаття 306. Перевезення вантажів як вид господарської діяльності

1. Перевезенням вантажів у цьому Кодексі визнається господарська діяльність, пов'язана з переміщенням продукції виробничо-технічного призначення та виробів на­родного споживання залізницями, автомобільними дорогами, водними та повітряними шляхами, а також транспортування продукції трубопроводами.

2. Суб'єктами відносин перевезення вантажів є перевізники, вантажовідправники та вантажоодержувачі.

3. Перевезення вантажів здійснюють вантажний залізничний транспорт, автомобіль­ний вантажний транспорт, морський вантажний транспорт та вантажний внутрішній флот, авіаційний вантажний транспорт, трубопровідний транспорт, космічний транс­порт, інші види транспорту.

4. Допоміжним видом діяльності, пов'язаним з перевезенням вантажу, є транспортна експедиція.

5. Загальні умови перевезення вантажів, а також особливі умови перевезення окре­мих видів вантажів (вибухових речовин, зброї, отруйних, легкозаймистих, радіоактив­них та інших небезпечних речовин тощо) визначаються цим Кодексом і виданими відпо­відно до нього транспортними кодексами, транспортними статутами та іншими норма­тивно-правовими актами.

6. Відносини, пов'язані з перевезенням пасажирів та багажу, регулюються Цивіль­ним кодексом України та іншими нормативно-правовими актами.

1, Транспорт є однією з найважливіших галузей суспільного виробництва. Він поклика­ний задовольняти потреби населення та народно-господарського комплексу в перевезеннях.

Сутність економічних відносин, які виникають у процесі здійснення перевезення ванта­жів, полягає у тому, що вони є продовженням процесу виробництва. Транспорт, як самостій­на галузь народного господарства України, не може існувати поза виробництвом, він вико­нує функцію переміщення результатів останнього - продукції виробничо-технічного при­значення та виробів народного споживання. Сьогодні основу функціонування транспортно­го комплексу України становлять ринкові відносини, найважливішими елементами яких є демонополізація, цивілізована конкуренція, рівність структур усіх форм власності та роз­ширення сфери застосування приватного капіталу.

Перевезення вантажів - один з видів господарської діяльності, яка здійснюється суб'єкта­ми господарювання, спрямована на надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Цей вид діяльності може здійснюватися як з метою одержання прибутку, так і без такої мети (наприклад, морські та повітряні судна можуть використовуватися для пере­везень у наукових, навчальних цілях або під час несення спеціальної державної служби то­що). У першому випадку перевезення вантажів є різновидом комерційної господарської діяльності, а в другому - різновидом некомерційної господарської діяльності.

Сферу господарських відносин, які виникають у процесі перевезення вантажів, становлять господарсько-виробничі (виникають при укладенні та виконанні договору перевезення ванта­жу), організаційно-господарські (наприклад, планування, ліцензування діяльності підпри­ємств транспорту щодо здійснення перевезень вантажів) та внутрішньогосподарські (напри­клад, відносини, що виникають між авіакомпанією та її представництвом або філією в іншому населеному пункті) відносини.

Основним засобом регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарюван­ня, що здійснюють перевезення вантажів, є ліцензування такої діяльності.

Правові основи ліцензування перевезення вантажів визначено статтями 12,14 ГК та Зако­ном України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» [318].

Умови та порядок ліцензування окремих видів вантажних перевезень регулюються:

- Ліцензійними умовами провадження господарської діяльності з надання послуг з перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом загального користування (крім на­дання послуг з перевезення пасажирів та їх багажу на таксі) [161];

- Ліцензійними умовами провадження господарської діяльності з надання послуг з пере­везення пасажирів, вантажів повітряним транспортом [160];

- Ліцензійними умовами провадження господарської діяльності з надання послуг з пере­везення пасажирів і вантажів річковим, морським транспортом [162];

- Ліцензійними умовами провадження господарської діяльності щодо надання послуг з перевезення пасажирів, вантажів залізничним транспортом [159];

- Ліцензійними умовами провадження розроблення, випробування, виробництва, експлу­атації ракет-носіїв, космічних апаратів та їх складових частин, наземної космічної інфра­структури та її складових частин, обладнання, що входить до складу космічного сегмента супутникових систем [164];

- іншими нормативно-правовими актами.

2. Суб'єктами відносин перевезення вантажів визнаються учасники господарських відно­син, які організовують вантажні перевезення або здійснюють їх безпосередньо. Відповідно до цього визначають прямих (сторони договору перевезення вантажу) і непрямих (експеди­тори, аеропорти, залізничні станції, автовокзали, морські порти тощо) учасників процесу пе­ревезення вантажів.

До суб'єктів господарювання, що безпосередньо здійснюють перевезення вантажів, нале­жать сторони договору перевезення вантажу: перевізник, вантажовідправник та вантажо­одержувач. Вони є прямими учасниками процесу перевезення вантажу, які реалізують свою господарську компетенцію у цій сфері.

Перевізник є таким учасником процесу перевезення вантажів, функціональне призначен­ня якого полягає у наданні транспортної послуги - переміщення продукції виробничо-тех­нічного призначення та виробів народного споживання.

Правовий статус перевізника характеризує те, що він є суб'єктом господарювання, який на виконання умов договору перевезення вантажу зобов'язується доставити ввірений йому вантажовідправником вантаж до пункту призначення в установлений законодавством чи до­говором строк та видати його уповноваженій на одержання вантажу особі - вантажоодержу­вачу. Перевізник є стороною договору перевезення вантажу і зазначається як такий у відпо­відних транспортних документах.

Зазначимо особливості правового статусу повітряного, залізничного та морського пере­візника.

Повітряним перевізником згідно із статтею 59 Повітряного кодексу України [49] визна­ється будь-яка юридична чи фізична особа, яка виконує повітряні перевезення, має права експлуатанта авіаційної техніки. У свою чергу, під експлуатантом слід розуміти особу, орга­нізацію або підприємство, що експлуатує повітряні судна або пропонує свої послуги у цій га­лузі. Статус експлуатанта підтверджується наявністю у нього сертифіката, який дозволяє ви­конувати повітряні перевезення у відповідності з вимогами нормативних документів циві­льної авіації. Умови та порядок проведення сертифікації експлуатантів встановлено Прави­лами сертифікації експлуатантів, затвердженими наказом Мінтрансу України від 29 травня 1998 р. [265]. Для отримання доступу на конкретний ринок авіаційних перевезень експлуатанту, крім сертифіката експлуатанта, необхідно мати ліцензію на здійснення повітряних вантажних перевезень та отримати дозвіл у Державному департаменті авіаційного транспор­ту України згідно з Положенням про порядок видачі дозволів, що регулюють доступ експлу­атантів на ринок авіаційних перевезень та робіт, затвердженим наказом Державного депар­таменту авіаційного транспорту України від 24 квітня 1996 р.

Визначення категорії «експлуатант повітряного судна» є похідним від категорій «власник повітряного судна» та «судновласник», що розкривають правовий статус особи, яка володіє повітряним судном на законних підставах. Власником повітряного судна можна визначити суб'єкт господарювання, який на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб'єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому повітряним судном; відповідно, судновласником - суб'єкт господарювання, який експлуатує повітряне судно від свого імені незалежно від того, є він власником цього повітряного судна чи використовує його на інших законних підставах.

Отже, повітряним вантажним перевізником є такий суб'єкт господарювання - власник або судновласник повітряного судна, який здійснює експлуатацію останнього для вантаж­них перевезень на підставі ліцензії, сертифіката експлуатанта та дозволу, що регулює доступ на ринок авіаційних перевезень.

На залізничному транспорті залізничним вантажним перевізником є залізниця. Згідно зі стат­тею 1 Закону України «Про залізничний транспорт» залізниця - це статутне територіально-галузеве об'єднання, до складу котрого входять підприємства, установи та організації залізничного транспорту і яке, при централізованому управлінні, здійснює перевезення пасажирів та вантажів у визначеному регіоні транспортної мережі. Сьогодні в Україні функціонують шість залізниць: Південно-Західна, Придніпровська, Донецька, Львівська, Одеська, Південна.

Залізничний вантажний перевізник повинен мати ліцензію на здійснення вантажних пере­везень та сертифікат відповідності згідно з ДСТУ-2296 або свідоцтво про визнання закор­донного сертифіката. Сертифікаційна діяльність на залізничному транспорті - обов'язкова частина процедури обгрунтування можливості здійснення суб'єктами господарювання пере­везення вантажів і здійснюється у порядку, передбаченому Положенням про сертифікаційну діяльність на залізничному транспорті України, затвердженим наказом Мінтрансу України від 1 червня 1998 р. [219].

Згідно із статтею 8 Статуту залізниць України, затвердженого постановою Кабінету Мі­ністрів України від 6 квітня 1998 р. [268], перевезення вантажів проводиться у вагонах парку залізниць або орендованих у залізниць, а також у власних вагонах, що належать підпри­ємствам, організаціям, установам, громадянам - суб'єктам підприємницької діяльності, у то­му числі розташованим за межами України. Передача в оренду вагонів проводиться для здійс­нення перевезень у межах України в порядку, встановленому Інструкцією про порядок пе­редачі в оренду вантажних вагонів, затвердженою наказом Мінтрансу України від 28 квітня 1997 р. № 151 [156].

Отже, залізничний вантажний перевізник - це такий суб'єкт господарювання, який є власником залізничного транспортного засобу або використовує його на законних підставах для перевезення вантажів згідно з ліцензією і сертифікатом, що підтверджують його госпо­дарську компетенцію у цій сфері.

Роль перевізника на морському та внутрішньому водному транспорті виконує судно­власник або власник судна. Згідно із статтею 20 КТМ судновласником визнається юридична або фізична особа, яка експлуатує судно від свого імені незалежно від того, є вона власником судна чи використовує його на інших законних підставах; власником судна є суб'єкт права власності або особа, яка здійснює щодо закріпленого за нею судна права, до яких застосо­вуються правила про право власності. Це стосується також власників річкових суден, право­вий статус яких врегульовано Статутом внутрішнього водного транспорту СРСР, затвердже­ним постановою Ради Міністрів СРСР від 15 жовтня 1955 р. [512].

Слід зауважити, що у практиці торговельного мореплавства у більшості випадків пе­ревезення здійснює не власник морського судна, а особа, яка експлуатує його на підставі до­говору фрахтування. Перевізник, таким чином, є фрахтувальником за договором фрахтуван­ня, з одного боку, і перевізником за договором перевезення - з іншого. У цьому випадку ми водночас маємо справу з правовідносинами, що виникають внаслідок фрахтування морсько­го судна, і з правовідносинами, що виникають внаслідок перевезення вантажу. Можливо, це є підґрунтям того, щоб кожний з термінів («перевізник» і «фрахтівник») застосовувався ли­ше стосовно договору відповідного виду.

Перевізниками вантажів морським та внутрішнім транспортом за часів СРСР були дер­жавні пароплавства. Сьогодні перевізниками можуть бути не лише пароплавства, а й інші суб'єкти господарювання, які отримали ліцензію на здійснення перевезень у передбаченому законодавством України порядку.

Отже, вантажним перевізником на морському та внутрішньому водному транспорті є та­кий суб'єкт господарювання, судновласник або власник морського судна/судна внутрішньо­го плавання, який здійснює експлуатацію даного судна для вантажних перевезень морськи­ми чи внутрішніми водними шляхами на підставі ліцензії.

Правове становище перевізника може характеризувати його особливий статус - статус на­ціонального перевізника. Набуття вказаного статусу підприємствами морського і річкового транспорту передбачено Порядком проведення конкурсу щодо надання судноплавним ком­паніям статусу національного перевізника, затвердженим наказом Мінтрансу України від 4 вересня 2001 р. [246]. Сьогодні статус національного перевізника отримали Відкрите ак­ціонерне товариство «Українське Дунайське пароплавство» (наказ Мінтрансу України від 29 жовтня 2001 р. № 729) та судноплавна компанія «Укрферрі» (наказ Мінтрансу України від 26 квітня 2002 р. № 284). Умови проведення конкурсу на право отримання зазначеного ста­тусу повітряного перевізника встановлено Положенням про проведення конкурсу на право отримання статусу національного повітряного перевізника, затвердженим наказом Мінтрансу України від 20 березня 1997 р. [215]

Правовий статус вантажовідправника характеризується такими ознаками: по-перше, він вступає у договір перевезення вантажу від свого імені; по-друге, предметом зобов'язань ван­тажовідправника є надання вантажу разом з перевізними документами перевізнику; по-тре­тє, вантажовідправник повинен бути зазначений як такий у перевізних документах.

Юридичним фактом, з яким пов'язано виникнення правовідносин між вантажовідправни­ком і перевізником, є передача вантажу останньому. Вантажовідправниками можуть бути суб'єкти господарювання, яким вантаж належить на праві власності або інших законних під­ставах.

Вантажовідправник є стороною договору перевезення вантажу, функціональне призна­чення якого полягає у тому, що він зобов'язаний ввірити перевізнику вантаж для його пере­везення.

Таким чином, вантажовідправником є такий суб'єкт господарювання, який вступає у до­говір перевезення вантажу від свого імені, зобов'язується надати перевізнику для перевезен­ня вантаж разом з перевізними документами, в яких він значиться як такий.

Правовий статус відправника за договором морського перевезення вантажу поєднується з таким учасником перевезення, як фрахтувальник. Відповідно до частини 2 статті 133 КТМ фрахтувальником і фрахтівником визнаються особи, які уклали між собою договір фрахту­вання судна (чартер). Однак поняття договору фрахтування судна міститься у статті 203 КТМ, яка визначає сторонами договору судновласника і фрахтувальника, а не фрахтівника і фрахтувальника. Слід визнати, що правовий статус відправника за договором морського пе­ревезення вантажу відмінний від правового статусу фрахтувальника, оскільки предметом зо­бов'язань відправника є подання вантажу для перевезення, а фрахтувальника - використан­ня судна для перевезень або інших цілей торговельного мореплавства.

Поряд з перевізником та вантажовідправником, суб'єктом відносин з перевезення ванта­жу є вантажоодержувач - особа, уповноважена на одержання вантажу.

3. Господарський кодекс України визначає основи правового регулювання господарської діяльності щодо перевезення вантажів усіма видами транспорту, що становлять Єдину транспортну систему України.

Термін «транспорт» має широке тлума­чення: так визначається окрема галузь народного господарства, вид господарської діяльно­сті - переміщення вантажів та засоби перевезення.

Закон України «Про транспорт» визначає склад залізничного, автомобільного, річкового, авіаційного, морського транспорту та інших видів транспорту (транспортні засоби, споруди, фінансові ресурси, устаткування транспорту, шляхи сполучення, а також промислові, бу­дівельні, торговельні й постачальницькі підприємства, навчальні заклади, заклади охорони здоров'я, фізичної культури і спорту, культури, науково-дослідні, проектно-конструкторські організації, закріплені за підприємствами, об'єднаннями, установами та організаціями різ­них форм власності).

Щодо процесу перевезення вантажів йдеться про транспортні засоби, за допомогою яких здійснюється перевезення (рухомий склад залізничного транспорту, морські судна, річкові судна, рухомий склад автомобільного транспорту, повітряні судна) та про належність цих за­собів до того чи іншого виду транспорту - залізничного, морського, автомобільного тощо. Тому поняття «транспорт» ширше за поняття «транспортний засіб»:

- під транспортом слід розуміти сукупність механічних засобів, за допомогою яких здій­снюються перевезення, а також увесь виробничо-технологічний комплекс, за допомогою якого надаються послуги з перевезення та інші транспортні послуги споживачам;

- під транспортним засобом - пристрій, призначений для перевезення людей і (або) ванта­жу, а також встановленого на ньому спеціального обладнання чи механізмів (п. 1.10 Правил дорожнього руху, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001р. [410]).

4. Транспортне експедирування є видом господарської діяльності, спрямованої на органі­зацію процесу перевезення вантажів. Основні умови здійснення транспортно-експедиційного обслуговування зовнішньоторговельних і транзитних вантажів визначено Правилами здійс­нення транспортно-експедиційної діяльності під час перевезення зовнішньоторговельних і транзитних вантажів, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 21 вересня 1993 р. [473].

Транспортно-експедиційне обслуговування вантажів здійснюється експедиторами, які діють в інтересах та за дорученням вантажовідправників і вантажоодержувачів. Експедитор є таким суб'єктом господарювання, функціональне призначення якого полягає в організації та сприянні здійсненню процесу перевезення вантажів. Експедитором може бути як суб'єкт господарювання, що спеціалізується на транспортно-експедиційних послугах (транспорт­но-експедиторська організація), так і перевізник, порт, пристань, які мають відповідну ін­фраструктуру. Експедитор є непрямим учасником процесу перевезення вантажу.

Транспортне експедирування, як вид господарської діяльності, не може розглядатися окре­мо від перевезення. Це - комплекс заходів, які супроводжують процес перевезення вантажів на всіх його стадіях (сортування вантажів під час їх прийняття до перевезення, перевалка ван­тажів у процесі їх перевезення, облік надходження вантажів під час їх видачі тощо). І саме вказане дає підстави розглядати її допоміжним щодо перевезення видом діяльності. Тому кожна послуга, що надається експедитором клієнту, по суті, є транспортною послугою.

Відносини учасників транспортно-експедиторської діяльності встановлюються на основі договорів. Учасники цієї діяльності вільні у виборі предмета договору, визначенні зо­бов'язань, інших умов взаємовідносин, що не суперечать чинному законодавству.

5. Сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини у сфері організації і здійснення вантажних перевезень, становить законодавство про вантажні перевезення, що за предметом правового регулювання належить до такого інституту господарського законо­давства, як транспортне законодавство.

Відповідно до критерію систематизації законодавства про вантажні перевезення за пред­метом правового регулювання можна визначити загальне і спеціальне законодавство про вантажні перевезення.

До складу загального законодавства входять нормативно-правові акти, які регулюють діяльність усіх суб'єктів господарювання, у тому числі таких, які здійснюють перевезення вантажів (наприклад Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України, Закон Ук­раїни «Про транспорт» тощо).

До складу спеціального законодавства входять нормативно-правові акти, які не супе­речать загальним і водночас уточнюють, доповнюють або конкретизують їх щодо вантаж­них перевезень (наприклад Повітряний кодекс України, Кодекс торговельного мореплавства України, Статут залізниць України тощо). За своєю правовою сутністю це комплексно-коди­фіковані нормативні акти.

Особливі умови перевезення небезпечних вантажів врегульовано Законом України «Про перевезення небезпечних вантажів» [374], який визначає правові, організаційні, соціальні та економічні засади діяльності, пов'язаної з перевезенням небезпечних вантажів залізничним, морським, річковим, автомобільним та авіаційним транспортом. У Законі визначено основні напрями державної політики у сфері перевезення небезпечних вантажів, права та обов'язки сторін договору щодо перевезення таких вантажів.

З метою забезпечення безпеки морських перевезень вантажів наказом Мінтрансу України від 14 грудня 1998 р. № 497 затверджено Положення про порядок підготовки та подання ін­формації про вантаж для його безпечного морського перевезення. Згідно з цим Положенням інформацію про вантаж становлять документи, які містять відомості, необхідні для забезпе­чення належного розміщення та безпечного перевезення вантажів (генеральних, навалоч­них, небезпечних тощо), або підтверджують його транспортні характеристики чи свідчать про вжиті заходи щодо підготовки до транспортування. На повітряному транспорті спеціальні правила перевезення небезпечних вантажів регулюються Інструкцією про повітряні пере­везення спеціальних та небезпечних вантажів, затвердженою наказом Мінтрансу України від 25 жовтня 1999 р. № 509.

Закон України «Про транзит вантажів» [471] визначає засади організації та здійснення транзиту вантажів авіаційним, автомобільним, залізничним, морським і річковим транспор­том через територію України.

6. Законодавство України, що регулює відносини учасників процесу перевезення пасажи­рів та їх багажу, становлять норми Цивільного кодексу України, а також інші норматив­но-правові акти залежно від виду транспорту, яким має бути здійснено таке перевезення.

Залізничні перевезення пасажирів регламентовано Правилами перевезень пасажирів, бага­жу, вантажобагажу та пошти залізничним транспортом України, затвердженими наказом Мінтрансу України від 28 липня 1998 р. № 297; постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня 1997 р. № 252 «Про порядок обслуговування громадян залізничним транспортом», постановою Кабінету Міністрів України від 10 листопада 1995 р. № 903 «Про Правила пове­дінки громадян на залізничному транспорті» та іншими нормативно-правовими актами.

На морському транспорті пасажирські перевезення виконуються відповідно до статей 184- 194 КТМ, Правил перевезення пасажирів, ручної поклажі і багажу та надання послуг на судах і у портах Міністерства морського флоту СРСР, затверджених Міністерством морсько­го флоту СРСР 1 червня 1987 р. (РД 31.16.02-87), та інших нормативно-правових актів. На внутрішньому водному транспорті пасажирські перевезення врегульовані Статутом внутріш­нього водного транспорту Союзу РСР, затвердженим постановою Ради Міністрів СРСР від 15 жовтня 1955 р. № 1801. Повітряні перевезення пасажирів регулюються Повітряним кодексом України; Правилами повітряних перевезень пасажирів і багажу, затвердженими наказом Мін­трансу України від 25 липня 2003 р. № 568; Правилами виконання чартерних рейсів, затвер­дженими наказом Мінтрансу України від 18 травня 2001 р. № 297; іншими нормативно-пра­вовими актами. Перевезення пасажирів автомобільним транспортом регламентовано Прави­лами надання послуг пасажирського автомобільного транспорту, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 18 лютого 1997 р. № 176, та іншими нормативно-правовими актами.

Стаття 307. Договір перевезення вантажу

1. За договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується до­ставити ввірений їй другою стороною (вантажовідправником) вантаж до пункту призна­чення в установлений законодавством чи договором строк та видати його уповноваже­ній на одержання вантажу особі (вантажоодержувачу), а вантажовідправник зобов'я­зується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.

2. Договір перевезення вантажу укладається в письмовій формі. Укладення догово­ру перевезення вантажу підтверджується складенням перевізного документа (транс­портної накладної, коносамента тощо) відповідно до вимог законодавства. Перевізники зобов'язані забезпечувати вантажовідправників бланками перевізних документів згід­но з правилами здійснення відповідних перевезень.

3. Вантажовідправник і перевізник у разі необхідності здійснення систематичних впродовж певного строку перевезень вантажів можуть укласти довгостроковий дого­вір, за яким перевізник зобов'язується у встановлені строки приймати, а вантажовід­правник - подавати до перевезення вантажі у погодженому сторонами обсязі.

4. Залежно від виду транспорту, яким передбачається систематичне перевезення вантажів, укладаються такі довгострокові договори: довгостроковий - на залізничному і морському транспорті, навігаційний - на річковому транспорті (внутрішньому флоті), спеціальний - на повітряному транспорті, річний - на автомобільному транспорті. По­рядок укладення довгострокових договорів встановлюється відповідними транспорт­ними кодексами, транспортними статутами або правилами перевезень.

5. Умови перевезення вантажів окремими видами транспорту, а також відповідаль­ність суб'єктів господарювання за цими перевезеннями визначаються транспортними кодексами, транспортними статутами та іншими нормативно-правовими актами. Сто­рони можуть передбачити в договорі також інші умови перевезення, що не суперечать законодавству, та додаткову відповідальність за неналежне виконання договірних зо­бов'язань.

1. Підставою виникнення господарських зобов'язань з перевезення вантажів є договір пе­ревезення вантажу.

Договір перевезення вантажу є різновидом договірних зобов'язань, що виникають у зв'яз­ку з перевезенням (поряд з договорами перевезення пасажирів, пошти тощо). Правова сут­ність цього договору полягає у тому, що, по-перше, він опосередковує відносини суб'єктів господарювання з надання одного з видів транспортних послуг - перевезення вантажів, що дозволяє віднести його до транспортних договорів (поряд з договором транспортної експеди­ції, фрахтування морського судна тощо); по-друге, він містить зобов'язання сторін, які вини­кають у зв'язку із здійсненням одного з видів господарської діяльності - переміщенням про­дукції виробничо-технічного призначення та виробів народного споживання тим чи іншим видом транспорту, що надає підстави розглядати його як різновид господарських договорів.

Отже, договір перевезення вантажу - це такий господарський договір, який встановлює зобов'язання його сторін щодо перевезення вантажів тим чи іншим видом транспорту.

Слід зазначити на такі правові ознаки договору перевезення вантажу:

- це багатосторонній господарський договір, сторонами якого є вантажовідправник, пе­ревізник і вантажоодержувач;

- договір визначає майново-господарські зобов'язання, що виникають при здійсненні од­ного з видів господарської діяльності - перевезенні вантажів;

- оплатність договору пояснюється тим, що цей вид транспортної послуги надається за винагороду, тобто плату за перевезення вантажів;

- за способом укладення вказаний договір є реальним, тому що момент його укладення збігається з моментом прийняття вантажу до перевезення;

- це строковий господарський договір, оскільки пов'язаний з виконанням зобов'язань його сторін у встановлений законодавством чи договором строк.

В окремих випадках цей договір може бути похідним від довгострокового договору пере­везення вантажів, який укладається у разі здійснення систематичних вантажних перевезень протягом певного строку, та/або бути підставою для укладення інших господарських транс­портних договорів (транспортної експедиції, агентування, на виконання стивідорних робіт тощо).

2. Господарським кодексом України передбачено укладення договору перевезення ванта­жу в письмовій формі.

Процес укладення цього договору супроводжує встановлений законодавством порядок документального оформлення перевезення вантажу. Даний порядок має певні особливості на кожному виді транспорту, застосовується щодо всіх стадій процесу перевезення вантажу і передбачає оформлення відповідних транспортних документів.

Серед різноманіття транспортних документів, які характеризують спосіб перевезення вантажу та вказують на застосування щодо перевезення того чи іншого виду транспорту, можна визначити дві групи таких документів:

- документи, які підтверджують укладення договорів перевезення вантажів (як-то: на­кладна, коносамент) і супроводжують вантаж на всьому шляху слідування;

-транспортні документи, що оформлюються на підставі перевізних документів щодо ван­тажу (як-то маніфест, путьовий лист, подорожня відомість тощо).

Транспортні документи, що підтверджують укладення договорів перевезення вантажів, прийнято називати перевізними документами.

Накладна застосовується при перевезеннях вантажів автомобільним, залізничним, морським, річковим транспортом і під час перевезень у прямому змішаному сполученні. Цей перевізний документ супроводжує вантаж на всьому шляху слідування до пункту призна­чення і разом з вантажем видається вантажоодержувачеві.

На автомобільному транспорті вантажовідправник повинен подати автотранспорт­ному підприємству або організації на вантажі товарного характеру, що пред'являються до перевезення, товарно-транспортні накладні, а на вантажі нетоварного характеру, за якими не ведеться складський облік товарно-матеріальних цінностей, але організовано облік через замірювання, зважування, геодезичне замірювання, - акти замірювання (зважування). То­варно-транспортні накладні і акти замірювання (зважування) є основними транспортними документами, які визначають взаємовідносини між вантажовідправниками, вантажоодержу­вачами і автотранспортними підприємствами та організаціями. Вантажовідправник і ванта­жоодержувач несуть відповідальність за всі наслідки неправильності, неточності або непов­ноти відомостей, вказаних ними у товарно-транспортних документах. Автотранспортні під­приємства і організації мають право перевіряти правильність цих відомостей. Приймання вантажів до перевезення від вантажовідправника засвідчується підписом водія-експедитора на всіх примірниках товарно-транспортного документа (ст. 47, 51 Статуту автомобільного транспорту Української РСР [456]).

Під час перевезення вантажів повітряним транспортом видається авіавантажна на­кладна (у тому числі у вигляді електронного документа). Вона складається вантажовідправ­ником у формі, кількості примірників, та способом, установленими перевізником. Ван­тажовідправник відповідає перед превізником за правильність відомостей стосовно ванта­жу, які він заявив або які від його імені було внесено до авіавантажної накладної (ст. 6 Пра­вил повітряних перевезень вантажів, затверджених наказом Мінтрансу України від 14 жовт­ня 2003 р. [263]).

На внутрішньому водному транспорті вантажовідправник зобов'язаний водно­час з поданням вантажу надати перевізнику накладну. Вона підписується вантажовідправни­ком, супроводжує вантаж на всьому шляху слідування і разом з вантажем видається ванта­жоодержувачу в пункті призначення. Засвідчення приймання вантажу до перевезення відбу­вається з видачею вантажовідправнику квитанції. Накладні і квитанції складаються на ім'я визначених вантажоодержувачів (п. 67 Статуту внутрішнього водного транспорту Союзу РСР від 15 жовтня 1955 р. [512]).

На залізничному транспорті відправники повинні надати станції навантаження на кожне відправлення вантажу заповнену накладну (комплект перевізних документів). Станція призначення видає накладну одержувачу разом з вантажем. Для посвідчення прийняття ван­тажу до перевезення станція видає відправнику квитанцію. Вантажовідправники несуть від­повідальність за всі наслідки неправильності, неточності або неповноти відомостей, зазначе­них ними у накладній. Залізниця має право перевіряти правильність цих відомостей, а також періодично перевіряти кількість та масу вантажу, що зазначаються у накладній (ст. 23, 24 Статуту залізниць України). [268])

Коносамент - це транспортний документ, який видається на підставі та на виконання умов договору морського перевезення вантажу та засвідчує факт приймання вантажу до перевезення морським транспортом і виконання пов'язаних з цим обов'язків сторін.

Видача коносамента здійснюється лише після прийняття перевізником вантажу, тобто він не може застосовувати право на дострокове виконання свого обов'язку та видати коноса­мент до прийняття вантажу. Прийняття коносамента є доказом відповідності його змісту умовам договору морського перевезення вантажу.

У практиці торговельного мореплавства застосовуються різні види коносаментів. Класи­фікацію останніх можна провести за такими критеріями:

- залежно від підстави здійснення морського перевезення вантажу - на чартерні і лінійні коносаменти;

- залежно від умов прийняття вантажу до морського перевезення - на бортові і небортові коносаменти;

- залежно від умов передачі — на іменні, ордерні коносаменти та коносаменти на пред'явника;

- залежно від умов навантаження - на «чисті» коносаменти і коносаменти із застережен­ням щодо кількості, якості, міри, стану вантажу.

Значення коносамента полягає у тому, що він є документом, який відтворює зміст укладе­ного договору морського перевезення. Коносамент є доказом того, що перевізник прийняв вантаж до перевезення і зобов'язаний видати його одержувачу; і цим самим він засвідчує на­явність правовідносин між перевізником і одержувачем вантажу.

Коносамент є одним з доказів укладення договору морського перевезення вантажу, що не виключає можливості застосування на практиці інших доказів. Таким може бути накладна.

Коносамент - не договір морського перевезення вантажу, він підписується в односторон­ньому порядку капітаном судна або іншою уповноваженою особою перевізника. Разом з тим коносамент містить загальні істотні умови договору перевезення, а тому є доказом його на­явності і змісту.

Основними функціями коносамента є: функція розписки перевізника про отримання ван­тажу від відправника; функція доказу наявності і змісту договору морського перевезення вантажу; функція товаророзпорядчого документа щодо вказаного у ньому вантажу.

Зміст коносамента складають умови і застереження. Умову коносамента слід розгляда­ти як його реквізит певного змісту, що має бути обов'язково включено у коносамент, оскі­льки цього вимагає законодавство, або стосовно якого між перевізником і відправником було досягнуто згоди про включення. Відповідно до цього розрізняють обов'язкові і необо­в'язкові умови коносамента. Застереження - це одностороння вказівка перевізника що­до факту, який має значення у рамках договору морського перевезення вантажу. Шляхом за­стереження перевізник доповнює, роз'яснює, уточнює або утримується від засвідчення точ­ності даних, які заявлено відправником. Зміст коносамента знаходить своє вираження у проформі.

У сфері торговельного мореплавства актуальним є питання про визначення, поряд з коно­саментом, документа, що підтверджує наявність і зміст договору морського перевезення вантажу, - рейсового чартеру, якщо договір передбачає умову надання для перевезення всього судна, його частини або окремих суднових приміщень (п. 1 ч. 2 ст. 134 КТМ). Однак у разі укладення чартеру перевезення потім оформлюється видачею коносамента. Тому твер­дження про визначення чартеру формою договору морського перевезення вантажу зали­шається до сьогодні дискусійним. До того ж, коносамент і чартер не мають нічого спільного для того, щоб бути формами одного договору. По-перше, чартер є двостороннім докумен­том, який оформлює договірні відносини з фрахтування морського судна, а коносамент - од­ностороннім документом. По-друге, чартер укладається за участю і підписом фрахтівника і фрахтувальника, тоді як коносамент - за участю відправника, перевізника і одержувача, але за підписом перевізника. По-третє, чартер укладається перед навантаженням вантажу, а ко­носамент оформлюється після навантаження. Тому термін «чартер» розглядається як сино­нім терміна «договір фрахтування», а рейсовий чартер, тайм-чартер і бербоут-чартер є вида­ми договору фрахтування морського судна.

ГК покладає на перевізника обов'язок забезпечити вантажовідправників бланками пере­візних документів згідно з правилами здійснення відповідних перевезень.

3. Метою укладення довгострокових договорів перевезення є визначення можливого об­сягу вантажних перевезень та сумісних дій учасників процесу перевезення щодо їх виконан­ня протягом певного періоду (рік, навігація тощо).

Предметом довгострокового договору є зобов'язання перевізника в установлений строк приймати, а вантажовідправника - подавати до перевезення вантажі у погодженому сторона­ми обсязі. Для довгострокового договору характерним є те, що він вступає в силу з моменту підписання, тобто є консенсуальним договором, і на момент укладення регулює відносини майбутнього вантажовідправника з перевізником.

Довгостроковий договір є організаційно-господарським договором, який характеризуєть­ся певними ознаками. По-перше, довгостроковий договір перевезення вантажу, на відміну від договору перевезення вантажу, який укладається на окрему відправку вантажу, є консенсуальною угодою, для укладення якої достатньо лише згоди сторін, оскільки укладення не супроводжується передачею вантажу однією стороною іншій. По-друге, правові норми, що регулюють укладення довгострокових договорів, мають диспозитивний характер і нада­ють тим самим сторонам можливість укладати їх за своїм волевиявленням. По-третє, правове значення довгострокового договору полягає у тому, що він є підставою для укладен­ня так званого основного договору перевезення вантажу. Але, у будь-якому разі, перевага на боці останнього, оскільки довгостроковий договір не породжує прав та обов'язків сторін що­до перевезення певної партії вантажу.

Отже, довгостроковий договір спрямований на організацію вантажних перевезень, його можна визначити організаційно-господарським договором, за умовами якого перевезення певної партії вантажу здійснюється відповідно до договору перевезення вантажу, укладено­го на його підставі.

4. Укладення довгострокових договорів здійснюється на період навігації, на рік або на більший строк. Тому їх прийнято називати навігаційними, річними тощо залежно від виду транспорту, яким передбачається систематичне перевезення вантажів.

Згідно із статтями 17, 18 Статуту залізниць України перевезення вантажів залізничним транспортом організовуються на договірних засадах. Для забезпечення виконання договір­них зобов'язань здійснюється місячне планування перевезень. Останнє здійснюється заліз­ницями відправлення на основі поточних або довгострокових договорів про організацію пе­ревезення вантажів та замовлень відправників.

На внутрішньому водному транспорті передбачено укладення навігаційних договорів на перевезення вантажу, в яких, згідно з пунктом 60 Статуту внутрішнього водного транспорту Союзу РСР, мають визначатися умови перевезення, що характеризують специфічні власти­вості вантажів. До того ж, встановлені у навігаційному договорі обсяги перевезень повинні відповідати затвердженому плану перевезення вантажів.

Положеннями статей 34-36 Статуту автомобільного транспорту УРСР передбачено, що на підставі плану перевезень вантажів автотранспортні підприємства або організації уклада­ють з вантажовідправниками чи вантажоодержувачами річні договори на перевезення ванта­жів автомобільним транспортом. їх укладення має відбуватися у строк не пізніше ніж через 45 днів після затвердження річних планів перевезень. За річним договором на перевезення вантажів автомобільним транспортом автотранспортне підприємство або організація зо­бов'язуються в установлені строки приймати, а вантажовідправник - пред'являти до переве­зення вантажі в обумовленому обсязі. У річному договорі встановлюються обсяги і умови перевезень, визначаються раціональні маршрути і схеми вантажопотоків тощо.

Згідно з частиною 3 статті 128 КТМ перевізник і вантажовласник у разі необхідності здійснення систематичних перевезень вантажів можуть укладати довгострокові договори про організацію морських перевезень.

Отже, на залізничному і морському транспорті укладаються довгострокові договори на організацію перевезень, на внутрішньому водному - навігаційні, на автомобільному транс­порті - річні, а на повітряному - спеціальні договори щодо регулювання систематичних ван­тажних перевезень.

5. Умови перевезення вантажів окремими видами транспорту визначаються спеціальними нормативними актами, які входять до системи законодавства про вантажні перевезення. До таких належать:

а) транспортні кодекси (Повітряний кодекс України, Кодекс торговельного мореплавства України);

б) транспортні статути (Статут залізниць України, Статут внутрішнього водного транс­порту Союзу РСР);

в) правила перевезення вантажів:

- на морському транспорті (Загальні правила перевезення вантажів морем РД 31.10.10-89, затверджені наказом Міністерства морського флоту СРСР від 2 січня 1990 р.; Правила пере­везення контейнерів морським транспортом РД 31.10.23-89, затверджені наказом Мініс­терства морського флоту СРСР від 2 січня 1990 р.; Правила морського перевезення вантажів, які супроводжуються провідниками відправників або одержувачів, і проїзду провідників РД 31.10.16-89, затверджені наказом Міністерства морського флоту СРСР від 2 січня 1990 р.);

- на автомобільному транспорті (Правила перевезень вантажів автомобільним транспор­том в Україні, затверджені наказом Мінтрансу України від 14 жовтня 1997 р. № 363; Правила дорожнього руху, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 р. № 1306);

- на залізничному транспорті (Правила приймання вантажів до перевезення, Правила ви­дачі вантажів, Правила оформлення перевізних документів, Правила розрахунків за переве­зення вантажів, затверджені наказом Мінтрансу України від 21 листопада 2000 р. № 644);

- на річковому транспорті (Правила перевезення вантажів та буксирування плотів і суден річковим флотом, затверджені наказом Мінрічфлоту СРСР від 14 серпня 1978 р. № 114);

- на повітряному транспорті (Правила повітряних перевезень вантажів, затверджені наказом Мінтрансу України від 14 жовтня 2003 р. № 793; Правила перевезення пасажирів, багажу і вантажів на повітряних суднах СРСР, затверджені наказом Міністра цивільної авіації СРСР від 16 січня 1985 р. № 19; Правила виконання чартерних рейсів, затверджені наказом Мін­трансу України від 18 травня 2001 р. № 297);

г) інші нормативно-правові акти (Інструкція про повітряні перевезення спеціальних та небезпечних вантажів, затверджена наказом Мінтрансу України від 25 жовтня 1999 р. № 509; Правила обслуговування залізничних під'їзних колій, затверджені наказом Мінтрансу Укра­їни від 21 листопада 2000 р. № 644).

Істотними умовами договору перевезення вантажу, як і будь-якого іншого виду господар­ського договору, є його предмет, ціна та строк.

Коментованою статтею передбачено включення до змісту договору перевезення вантажу як обов'язкових умов, необхідність внесення яких визначена законодавством (плата за пере­везення, повідомлення одержувача про прибуття вантажу), так і погоджених сторонами умов (додаткова відповідальність за неналежне виконання договірних зобов'язань), щодо внесення яких було досягнуто згоди.