Сутність та структура економічної системи.
У сист. вир-чих від-н слід розрізняти: 1. Соц.-ек. від-ни
2. Організ.-екон. відн-ни.
Серед орг.-ек. від-н виділяють:
1) конкрет. орг.-ек. від-ни в господ. системах окремих галузей сусп. вир-ва: пром-ть, с/г, торгівля…
2) заг. орг.-ек. від-ни, до яких належ. форми і методи господарюв., хар-ні для всіх галузей екон., серед яких виділ-ть: ринкову систему, в центрі якої — тов.-грош. від-ни та підприємництво — з ефективним веденням господ-ва в ц.
Основні ел-ти (підсистеми) екон. системи: 1) Продуктивні сили. 2) Техніко-екон.від-ни. 3) Вир-чі від-ни. 4) Господарський механізм. Так, до (1) сист. належ: люди, засоби та предмети праці, наука, форми і методи орг-ї вир-ва, сили природи, які викор-я людьми, а також інфо. (2) форм-ся і розвив-ся у процесі взаємодії від-н спеціалізації, кооперації, комбінування, конце нтрації вир-ва, обміну діял-ті між людьми тощо. (3) — найс-кладніша, визначальна роль належ. вир-чим від-нам, від-нам власності, які і визнач-ть соц-екон. природу екон. сист., специфічні з-ни її функціонув-ня і роз-ку, хар-р екон. зв’язків між S-тами ек. сист. Відмінна риса категорії "ек.сист." — вона нестатична, не застигла, а є живим орг-мом, який знаход. в постійному русі. Стабіль-ть та орг-ть сучас. ЕС залеж. від наявності в них різних форм вл-ті, кожна з яких найбільш. мірою відповідає вимогам роз-ку того чи ін. ел-ту продук. сил, насамперед, інтересам основ. прод. сили — людини. Висока еф-ть та орг-ть ЕС значною мірою залеж. від співвіднош. ступенів роз-ку названих 3 підсистем: (1)-(3). Конкретна історична сукупність економічних відносин, що відповідає системі продуктивних сил і взаємодіє з нею, розвивається на основі дії як об’єктивних економічних законів, так і суб’єктивних факторів, визначає сутність економічної системи суспільства. Отже, економічна система – це сфера функціонування продуктивних сил і економічних відносин, взаємодія яких характеризує сукупність організаційних форм та видів господарської діяльності. Структурні ланки, що утворюють різноманітні економічні системи, за своїм змістом неоднорідні. Вони поєднують у собі загальні та специфічні, основні та похідні, нові, що народжуються, та відмираючі старі, перехідні та проміжні економічні форми, кожна з яких функціонує на основі спільної для всієї системи і разом з тим власної логіки розвитку. Цим визначається необхідність структурної диференціації складових ланок економічної системи суспільства, без якої неможливо пізнати об’єктивні закони та принципи її функціонування.
Будь-яка економічна система характеризується ієрархічністю, прагне набути стану цілісності та органічності. Ієрархія системи визначається місцем її елементів в соціальній структурі та механізмом їх субординації. Тип взаємозв’язку елементів системи може бути “вертикальним” або “горизонтальним”. Вертикальна залежність виявляється у відносинах примусу, влади – підкори, керованості – підлеглості. Горизонтальні зв’язки є партнерськими, добровільними, конкурентними. Наявність не тільки необхідних, а й достатніх елементів для саморозвитку, самовідтворення, поліфункціональної діяльності системи характеризує її цілісність, самодостатність. Ознака органічності системи вказує на внутрішню, родинно-генетичну єдність, чистоту, нечужинність її елементів. Чим більше в економічній системі перехідних, змішаних явищ, форм та процесів, тим нижчий ступінь її органічності, чистоти. Економічна система характеризується різними сферами функціонування, рівнями господарювання її суб’єктів. Сучасна економічна система складається з 4 рівнів: глобально-економічний, макроекономічний, метаекономічний, мікроекономічний. Розвиненість, взаємодія та взаємодоповнення економічних рівнів є запорукою стійкості, динамічності та ефективної результативності системи. Економічна система має 3 основні ланки, підсистеми: економічну структуру продуктивних сил суспільства, систему економічних відносин і механізм господарювання. Продуктивні сили – це система економічних факторів, які в процесі суспільного поділу праці забезпечують перетворення навколишнього середовища, створюють блага для задоволення потреб людини і суспільства, визначають рівень продуктивності суспільної праці. Економічні відносини – являють собою сукупність соціально-економічних та організаційно-виробничих зв’язків між господарюючими суб’єктами в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ, послуг і доходів. Механізм господарювання – узгоджує функціонування і розвиток ланок економічної системи, приводить у відповідність продуктивні сили і економічні відносини і являє собою сукупність конкретних форм господарювання, організаційно-інституціональних систем, методів та важелів регулювання економічних процесів. Специфіка економічної системи суспільства визначається соціально-економічними виробничими відносинами, які мають складну і багатогранну структуру, що грунтується на відносинах власності. Важливим питанням є класифікація економічних систем. Її класифікація залежить від різних критеріїв, головними з них є домінуюча форма власності, технологічний спосіб виробництва, спосіб управління і координації економічної діяльності. Багатокритеріальним є поділ економічних систем на ринкові та адміністративно-командні системи.
24. Відносини власності.
Власність – сукупність відносин окремих індивідів, груп людей та їх асоціацій до речей, як до своїх, і відносин між людьми з приводу приналежності речей. Власність як економічне явище являє собою сукупність неіснуючих поза зв’язком між собою таких елементів: 1) об’єкти власності; 2) суб’єкти власності; 3) відносини власності.
Об’єкти (матеріально-речовий зміст) – присвоюванні, такі що знаходяться в розпорядженні людей речі: фактори виробництва життєвих благ. Суб’єкти або носії відносин власності – це люди, їх різні об’єднання та асоціації, які присвоюють, володіють та розпоряджаються об’єктами власності. Власність – одна з найбільших фундаментальних і складних економічних категорій. Без власності не існує економічної системи. Власність як економічна категорія – це відносини привласнення (відчудження) засобів виробництва і створених за їх допомогою матеріальних благ в процесі виробництва, розподілу, обміну, споживання. Привласнювати можна лише те, що відчуджується. Власність існує як економічна категорія і юридична. Економічна категорія – відношення людини до людини (відносно привласнення). Юридична категорія – відношення людини до речей. Власність є об’єктивно-суб’єктивне відношення. Власність виступає як власність на засоби виробництва, що забезпечує власність на вироблений за їх допомогою продукт, формує соціальну структуру суспільства, характеризує спосіб поєднання робочої сили і засобів виробництва. По кодексу Юстініана власність характеризується через володіння, користування і розпорядження. Володіння – часткове привласнення (оренда). Користування – використання речі в залежності від її призначення, яка виступає як форма або функція володіння. Розпорядження – здійснення власником або делегованим ним іншим економічним суб’єктом права прийняття рішень щодо функціонування суб’єкта власності в межах, дозволених власником.Структура власності: типи, види і форми. Тип власності – це найбільш загальна характеристика поєднання робітника із засобом виробництва. Типи власності: суспільна, приватна, змішана. Суспільна: Вид: державна, колективна. Державна: Форми: загально-державна та муніципальна. Колективна: Форми: кооперативна, акціонерна, партнерська, власність громадських організацій, власність релігійних та культурних організацій. Приватна: Вид: індивідуально-трудова та з най маною працею. Індивідуально-трудова: Форми: одноосібна і сімейна. З найманою працею: Форми: корпоративна, монополістична, індивідуальна з використанням найманої праці. Змішана: (це і тип, і вид). Форми: державно-колективна, державно-приватна, приватно – колективна. Форма власності – це система економічних або господарських зв’язків, які зумовлені відповідним способом поєднання робітника із засобом виробництва. Функціонуванню власності притаманне багатоманіття форм.
По об’єктам власності розрізняють:
1) власність на фактори виробництва, в тому числі на засоби виробництва, робочу силу;
2) власність на предмети споживання;
3) інтелектуальну власність.
По суб’єктам розрізняються такі її соціальні форми: 1) індивідуальна; 2) колективна; 3) державна.
В ряді випадків при аналізі економічних відносин виділяють дві соціальні форми власності: 1) приватну; 2) державну.
На основі індивідуальної, колективної, державної власностей шляхом об’єднання майна виникають и функціонують різні змішані форми власності, в тому числі за участю іноземних громадян та юридичних осіб. Особливе місце серед форм власності по її об’єктам займає власність на засоби виробництва. Об’єкти інтелектуальної власності: вироби мистецтва, науки, літератури, науково-технічні розробки, відкриття, раціоналізаторські пропозиції, а також фірмові знаки. Індивідуальна власність громадян складає економічну основу їх особистої незалежності, прав и свобод людини. Структура індивідуальної власності:
1) особиста власність, що носить споживчий характер; 2) індивідуально-трудова приватна власність.
Колективна власність. Суб’єкти: колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства та інші господарські об’єднання, що мають статус юридичної особи. Вона виникає на основі або шляхом добровільного об’єднання грошових коштів, майна громадян та інших юридичних осіб з метою створення кооперативів, акціонерних товариств.
25.Домогосподарства,підприємства(фірми) та сектори економіки.
Домогосподарство виконує дуже важливу роль в ринковій економіці. Значення домогосп посилюється з кожним роком (в Укаїні значно збільшилась їх частка у ВВП). Домгосп більш чітко привязане до територіальних меж окремої госп одиниці, включає членів дом госп, які не є родичами.
Вони виконують 2 основні функції: 1) дом госп – головний постачальник ек ресерсів. 2) Домгосп основний постачальник субєктів що витрачаються. Домгосп виступають отримувачами доходів. Основними джерелами є: зарплата, доходи від інвестиції товарів, відсотри на вкладений капітал, дивіденди, доходи від підсобного господарства. Взагалі існує 2 класифікації розподілу доходів дом госп: функціональний і особистий. В ринковій ек важливим моментом є нерівномірний розподіл доходів між домогосп. Важливим моментом є також і витрати дом госп з метою заощадження і споживання.
Домгосп займає чинне міцсе в економіці:
1) важіль встановлення ек рівноваги.
2) вони разом формують сукупний попит, що зорієнтовує всю рнкову систему.
3) є постачальником ресурсів (трудових, капітало, грошей, товарів).
Одже господарства є важливим обєктом доследження і функціонування ринк ек. Підприємництво – багатовимірне явище. Яке може бути визначене як:
- ек категорія: вдносини між субєктом госп діяльності, спрямовані на досягнення такої комбінації ек ресурсів, яка здатна їм забеспечити комерційний дохід,
-як тип госп поведінки:незалежністю самостійність що до вибору( скільки, що, для кого виробляти), повна відповідальність за прийняті рішення та їх наслідки
–як господарське мистецтво: постійна ек, організаційна, управліньська, творчість для забеспечення комерційного успіху,
-як метод ек мислення: характерезування орігіральних ідей та підходів до вирішення госп проблем.
Чинним законодавством Україні обмежуються деякі громадяни щодо веденя підприємництва: державослужбовці, військовослужбовці, ті, що судилися за ек злочин. Субєктами підприємництва є: приватні особи, держава в особі відповідних органів, група юр осіб, що повязані між собою договірними відносинами. Обєкт підприємництва – сукупність певних видів ек діяльності в межах якої шляхом комбінації ресурсіів підприємець досягає максималазації доходів. Бувають такі види підприєм діяльності: страхова, виробнича, фінансова, торговельна, посередницька, іноваційна. Кожен підприємець має прагнути бути нависоті, досягати іновацій у сфері економіки, оріїнтуватись на запити та смаки споживачів, максимально використовувати конкурентні переваги, дотримватись принципів ділової етики, рризикувати, нести ек та соц відповідальність. За формою організації: одноосібні, партнерство чи тов-во, корпорації та акц тов-ва Також за формою власності підпр-ва класифікують як: приватні ( засновуються на власності майна окремих громадян, з правом викор роб сили); колективні (засновані на власності на майно трудових колективів); державні (майно належить державі); змішані (спільні) (створені на основі об”єднання майна різних власників). Класифікація по правовому статусу: одноосібні; кооперативні; арендні; господарські товариства. В залежності від характеру інтергації та ступеню відповідальності: повні (всі учасники несуть відповідальність); з обмеж відп ( має уставний фонд, учасники несуть відповідальність в розмірі своїх вкладів); командитні (поряд з членами повну відповідальність мають і засновники); акціонерні (поділ уставного капіталу на акції). По чисельності робітників: малі; середні; великі. Сьогоднішня( іноваційна) модель підприємництва відрізняється від класичної, що відбулось в наслідок переходу від індустріального до пост індустріального способу в-ва. Секторальна структура національної економіки характеризує поділ економіки країни за секторами, типами та формами власності, за організаційно-правовими формами підприємництва і є узагальненою характеристикою якісного рівня розвитку економічної системи в цілому.
Сектор економіки – велика частина економіки, якій притаманні схожі спільні характеристики, що дозволяє виокремити її від інших частин народного господарства у теоретичних та практичних цілях.. Приватний сектор економіки – частина економіки країни, що прямим чином не перебуває під контролем держави. Його складають домогосподарства і фірми з приватним капіталом. Приватний сектор поділяється на корпоративний, фінансовий та індивідуальний сектори економіки. Державний сектор економіки складають: освіта, охорона здоров’я, сфера соціальних послуг, громадський транспорт, національні і місцеві державні підприємства та державні корпорації. На Заході для осмислення направленості економічного розвитку країн ще в 1930-х рр. була розроблена теорія секторальної структури економічної системи (теорія структурних змін), авторами якої стали відомі економісти А.Фішер і К.Кларк. На основі досліджень західних економістів, ураховуючи постіндустріальні тенденції в економіці, у тому числі значення інформації та торгівлі, що постійно зростає, організаційно-функціональну структуру сучасних національних економік можна подати у вигляді п’яти секторів, що поєднують такі галузеві ринки:
первинний, або видобувний, сировинний – галузі видобувної промисловості та сільського господарства (вугільні, газові, нафтопереробні, гірничорудні підприємства, заготівлі деревини, рибальства, сільського господарства, гірничо-збагачувальні тощо);
вторинний, або обробний – обробна промисловість та будівництво (нафтопереробної промисловості, металургії, хімічної та нафтохімічної промисловості, машинобудування та металообробної промисловості, деревообробної та целюлозно-паперової промисловості, промбудматеріалів, легкої та харчової промисловості);
третинний, або інфраструктурний – промислові послуги та послуги щодо забезпечення життєдіяльності людини (залізничного, повітряного та водного транспорту, зв’язку, електроенергетики, водопостачання, теплопостачання тощо). Подальший розвиток поданої теорії супроводжувався виокремленням із третинного сектору ще двох. Зокрема, російський вчений В.Іноземцев виокремив як:
– четвертий, або розподільчо-обмінний – фінансів, страхування, операцій з нерухомістю тощо; – п’ятий, або соціально-управлінський – медичних послуг, освіти, спорту, туризму, науки, інформації тощо. Фахівці часто та умовно розрізняють реальний та фінансовий сектори економіки країни. В реальному секторі економіки створюються товари і послуги, а фінансовий (грошовий) покликаний обслуговувати сектор, в якому реально виробляється продукція. Інколи виділяють внутрішній та зовнішній сектори економіки. Внутрішній представляють національні товаровиробники, які націлені на внутрішній попит, а зовнішній сектор складають підприємства-експортери.