Безробіття і його види. Соціально-економічна оцінка рівня безробіття.
Безробіття – економічна категорія, яка відбиває економічні відносини щодо вимушеної незайнятості працездатного населення.
Безробіттям називається соціально-економічна ситуація в суспільстві, за якої частина робочої сили (економічно активне населення) не зайнята у сфері економіки, що обумовлено перевищенням пропозиції праці над попитом.
Відповідно до закону України ”Про зайнятість населення” безробітними визнаються працездатні громадяни працездатного віку, які при відсутності роботи не мають заробітку або інших передбачених законодавством доходів і зареєстровані у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, готові та здатні приступити до підходящої роботи.
Це визначення відповідає міжнародним нормам трудового права. В ньому наведені вісім ознак, при наявності яких незайняті (непрацюючі) громадяни можуть бути зареєстровані в державній службі зайнятості як безробітні. При відсутності хоча б однієї з ознак, статус безробітного не надається.
За визначенням Міжнародної Організації Праці (МОП) безробітні – це особи віком 15-70 років (як зареєстровані, так і не зареєстровані в державній службі зайнятості), які одночасно задовольняють трьом умовам:
· не мають роботи (прибуткового заняття);
· шукають роботу або намагаються організувати власну справу впродовж чотирьох тижнів;
· готові приступити до роботи протягом наступних двох тижнів.
До цієї категорії відносяться також особи, які навчаються за направленнями служби зайнятості, знайшли роботу і чекають відповіді або готуються до неї приступити, але на даний момент ще не працюють.
Рівень безробіття (Рб) – за стандартами МОП розраховується як відсоткове відношення загального числа безробітних (Б) до чисельності робочої сили (економічно активного населення), тобто до суми зайнятих та безробітних (Е + Б):
.
Для вимірювання безробіття, крім цього показника, користуються ще показниками абсолютної кількості безробітних (тисяч чоловік) та кількістю працівників, що претендує на одне вакантне місце.
Сучасні теорії ринку праці розрізняють переважно три типи безробіття: фрикційне, структурне і циклічне.
Фрикційне безробіття пов'язане з динамічним характером ринку праці, постійним переходом працівників із стану зайнятості в категорію безробітних і навпаки, з недосконалістю інформації. Вона принципово не може бути усуненою і існує в будь-якій економічній системі.
Структурне безробіття викликано невідповідністю професіональної або регіональної структури робочої сили і попиту на неї. Головні причини структурного безробіття в сучасній економіці – швидкі темпи науково-технічного прогресу, постійна зміна технологій і виникнення нових виробництв, розвиток міжнародної торгівлі. Структурне безробіття є тривалим і має, як правило, хронічний характер.
Фрикційне і структурне безробіття разом дають так званий природний рівень безробіття або рівноважне безробіття. Рівноважне безробіття ще інколи називають добровільним.
Західні економісти вважають, що рівень безробіття за умов
повної зайнятості дорівнює сумі рівнів фрикційного та структурного безробіття при нульовому циклічному безробітті.
У структурному безробітті можна виокремити технологічне і конверсійне безробіття.
Сезонне безробіття стосується тих видів виробництва, які мають сезонний характер і в яких протягом року відбуваються різкі коливання попиту на працю (сільське господарство, будівництво тощо). Циклічні коливання попиту на працю пов’язані не з макроекономічними, а з природними факторами (зі зміною пори року).
Безробіття надлишкової пропозиції виникає в результаті порушення рівноваги на ринку праці, коли заробітна плата за будь – якими причинами (наприклад, в результаті діяльності профспілок або проведення політики ефективної заробітної плати) виявляється вище рівноважного рівня. Це безробіття вимушене, не рівноважне.
Циклічне безробіття породжується дефіцитом агрегато-ваного попиту на ринку товарів, тобто макроекономічними причинами порушення рівноваги – це перевищення природного рівня, або не рівноважне (в макроекономічному змісті) безробіття.
Поняття природного і перевищуючого природний рівень безробіття добре ілюструє так звана крива Беверіджа. Детальніше розглянуто у роботі
Залежно від причин вивільнення робочої сили безробіття є добровільним та вимушеним.
До добровільного відносять фрикційне та інституційне безробіття.
До вимушеного безробіття підносяться такі види: технологічне, структурне, конверсійне, економічне, маржинальне і молодіжне.
Економічне безробіття спричиняється кон'юнктурою ринку, недостатнім попитом на товари і послуги.
Маржинальне безробіття – безробіття слабо захищеного населення. Сюди відносяться молодь, жінки з малими дітьми.
Молодіжне безробіття. До молоді, за статистикою, відносяться громадяни у віці від 16-ти до 30-ти років. Останніми роками питома вага молоді в загальній кількості безробітних досягла 30%.
Залежно від величини часового інтервалу безробіття може бути тривалим (4-8 місяців), довготривалим (8-18 місяців), застійним (більше 18-ти місяців).
Безробіття може бути прихованим та легалізованим.
Загострення проблеми безробіття супроводжується економічними витратами, насамперед зменшенням валового національного продукту (ВНП), його відставанням від потенційного ВНП, який визначається за припущенням існування природного рівня безробіття та певних „нормальних” темпів економічного зростання. Чим вищий рівень безробіття, тим більше відставання ВНП. В економічній науці такий взаємозв’язок виражає закон А. Оукена. Відповідно до закону Оукена, щорічний приріст ВНП на рівні 2,7% утримує частку безробітних на постійному рівні. Кожні додаткові 2% приросту ВНП зменшують частку безробітних на 1%. Аналогічно кожне додаткове скорочення темпів приросту ВНП на 2% викликає зростання норми безробіття на 1%.
Співвідношення 2:1 указує, яким повинне бути економічне зростання, щоб вирішити проблему безробіття. Допустимо, при безробітті 10%, необхідно знизити її рівень на 3%. За такими умовами потрібно за допомогою грошового і фіскального стимулювання домогтися зростання ВНП на 8,7%, з них 2,7 % – щоб зберегти рівень зайнятості, і 6% – щоб знизити безробіття на 3%.
Ці співвідношення виведені на підставі емпіричних даних. На початку 60-их років, коли Оукен тільки починав свої дослідження, співвідношення мало вигляд 3:1. Вже в 70-ті роки воно змінилося, і більш пізні оцінки різних дослідників коливаються від 2 до 2,5. Це пояснюється тим, що коефіцієнт відбиває і галузеву, і технологічну структури економіки (у різних країнах і в різні роки переважають більш-менш трудомісткі галузі і технології, змінюється структура зайнятості за галузями і секторами економіки і т.ін.).