Женевські конвенції з питань міжнародного гуманітарного права й захисту людей

Щоб мати уяву про виникнення Женевської конвенції 1949 року та загальні напрямки розповсюдження положень конвенції, розглянемо деякі історичні події, внаслідок яких було зроблено перші кроки у розробці міжнародного гуманітарного права. 24 червня 1859 року відбулася велика битва між франко-італійськими військами і військами австрійських окупантів у містечку Сольферіно. За декілька годин цієї битви полягло вбитими та пораненими понад 40000 вояків. Анрі Дюнан, швейцарець за походженням, знаходився там саме цього дня. Побачивши жахливі наслідки битви та неспроможність наявними силами санітарних підрозділів надати своєчасну медичну допомогу пораненим, він звернувся до мешканців сусідніх сіл і взяв разом з ними безпосередню участь у наданні медичної допомоги пораненим. За його клопотанням 17 лютого 1863 року було засновано "Міжнародний комітет допомоги пораненим", який згодом став "Міжнародним комітетом Червоного Хреста" (МКЧХ). У 1864 році швейцарський уряд скликав міжнародну конференцію, у якій взяли участь дванадцять держав. Реальним результатом цієї конференції стало підписання того ж року "Конвенції про поліпшення долі поранених у діючих арміях". Перша Женевська конвенція, підписана у 1864 році, започаткувала міжнародне гуманітарне право. У 1899 році в Гаазі була підписана конвенція, яка розширила принципи Женевської конвенції від 1864 року стосовно війни на морі. У 1906 році Положення конвенції були удосконалені та доповнені. У 1907 році Четверта Гаазька конвенція визначила категорію комбатантів, яким надається статус військовополонених у випадку полонення та які користуються особливим ставленням до них під час усього періоду перебування у полоні. Ці конвенції були прийняті, ще раз підтверджені та розширені у 1929 році. У 1949 році було прийнято чотири Женевські конвенції, які мають силу до цього часу: "Про поліпшення долі поранених та хворих в діючих арміях"; "Про поліпшення долі поранених, хворих та осіб зі складу збройних сил на морі, які потерпіли корабельну аварію"; "Про поводження з військовополоненими"; "Про захист цивільного населення під час війни". МКЧХ як ініціатор міжнародного і гуманітарного права у 1963 році прийшов до висновку, що Женевські конвенції 1949 року, зберігаючи своє значення, стали недостатніми в умовах сучасних воєн і вже не будуть здатними надати жертвам увесь необхідний захист. Тому комітет запропонував проекти двох Додаткових протоколів, які обговорювались на різних високих рівнях протягом майже десяти років. У 1969 році в Стамбулі міжнародна конференція Червоного Хреста надала МКЧХ офіційний мандат, і, починаючи з цього часу, юристи МКЧХ мали можливість розпочати підготовчу роботу. Фінішем її було прийняття у червні 1977 року в Женеві представниками 102 країн на дипломатичній конференції двох Додаткових протоколів Женевської конвенції 1949 року. Вони були підписані від імені СРСР в Берні у 1949 році і ратифіковані Верховною Радою 4 серпня 1949 р. та розширені додатковими протоколами від 8 червня 1977 року, вимоги яких повинні виконуватись: а) під час міжнародних збройних конфліктів (Протокол № 1); б) під час не міжнародних збройних конфліктів (Протокол № 2). Відтоді ці тексти стали своєрідним загальним надбанням, на яке відтепер можна було посилатися за певних обставин та знати яке стало необхідним як для фахівців, так і для широкої громадськості. Під час війни людина повинна дотримуватися певних норм гуманності навіть щодо ворога. Ці норми викладені, головним чином, у чотирьох Женевських конвенціях від 12 серпня 1949 року та у Додаткових протоколах до них від 8 червня 1977 року. За основу у Женевських конвенціях береться принцип поваги до людської особистості та людської гідності. Конвенціями висуваються вимоги: особи, які не беруть безпосередньої участі у воєнних діях, а також особи недієздатні внаслідок хвороби, поранення, взяття у полон чи з будь-якої причини повинні поважатися, їм має надаватися захист від наслідків війни і всім, хто страждає, без винятку, має надаватися необхідна допомога чи необхідний догляд. Через Додаткові протоколи цей захист поширюється на кожну особу, що потерпіла через збройний конфлікт. Окрім цього, сторонам, які беруть участь у конфлікті, та комбатантам ставиться за обов'язок утримуватися від нападу на цивільне населення та цивільні об'єкти, а також вести свої воєнні операції відповідно до загально визначених правил та законів гуманності. Усі чотири Женевські конвенції та Додаткові Протоколи спрямовані на захист жертв війни. Кожний документ має свої повноваження й сфери застосування. Перша Женевська конвенція"Про поліпшення долі поранених та хворих у діючих арміях" та Друга Женевська конвенція "Про поліпшення долі поранених, хворих, та осіб зі складу збройних сил на морі, які потерпіли корабельну аварію" забезпечують захист поранених, хворих, та осіб, які потерпіли корабельну аварію. Всі ці особи повинні користуватися заступництвом та захистом за будь-яких обставин. Забороняється посягати на їхнє життя та завдавати їм будь-якої шкоди. Їх повинні підбирати, поводитися з ними гуманно та надавати їм максимально можливий у найкоротші строки медичний догляд, якщо цього вимагає їхній стан. У випадку взяття у полон поранених, хворих чи осіб зі складу збройних сил ворога, які потерпіли корабельну аварію, кожен із противників повинен надавати їм такий же догляд, як і своїм власним пораненим. Жодне тіло померлого не повинно бути віддане землі, морю чи спаленню без належного попереднього впізнавання та констатування смерті за допомогою, якщо можливо, медичного огляду. Цивільне населення, згідно з цими конвенціями, повинно ставитися з повагою до поранених, хворих та осіб, які потерпіли корабельну аварію, навіть якщо вони належать до ворожої сторони, а також не повинно допускати актів насильства до них. Цивільним особам дозволяється підбирати та доглядати поранених та хворих, усіх без винятку, за що вони не повинні зазнавати ні покарання, ні переслідувань. Навпаки, цим особам належить виказувати підтримку в їхніх діях. Окрім питань захисту хворих та поранених, Перша і Друга Женевські конвенції надають велику увагу питанням захисту медичного та духовного персоналу, обладнання, установ та споруд, а також персоналу (адміністратори, водії, кухарі та інші), який використовується постійно або тимчасово винятково для адміністративно-господарського забезпечення медичних формувань або санітарно-транспортних засобів. Цей персонал, згідно з конвенціями, користується розпізнавальною емблемою Червоного Хреста або Червоного Півмісяця на білому полі і посвідченнями. Він може мати зброю для самооборони чи захисту своїх поранених та хворих. Потрапивши до рук ворога, особи зі складу духовного чи медичного персоналу повинні мати можливість продовжувати виконання своїх функцій щодо догляду за пораненими та хворими. Особи, затримання яких не є необхідним для догляду за військовополоненими, будуть підлягати репатріації. Затримані таким чином особи не вважатимуться військовополоненими та будуть користуватися для виконання своїх обов'язків значними пільгами. На окупованій території ресурси цивільного персоналу можуть бути реквізовані тільки в тому випадку, якщо забезпечується належне медичне обслуговування населення та догляд за пораненими та хворими, які вже проходять лікування. Третя Женевська конвенція – "Про поводження з військовополоненими" – визначає статус комбатанта та військовополоненого. Згідно з конвенцією особи, які входять до складу збройних сил, що перебувають у конфлікті, є комбатантами (окрім медичного та духовного персоналу), а будь-який комбатант, котрий потрапляє під владу противної сторони, стає військовополоненим. Такі збройні сили повинні бути організовані і знаходитися під командуванням особи, яка несе відповідальність перед іншою стороною за поводження своїх підлеглих, а також підкорятися внутрішній дисциплінарній системі, яка забезпечує дотримування норм міжнародного права, що застосовується під час збройних конфліктів. І ще одне дуже важливе положення: військовополонені перебувають під владою противника, а не окремих осіб чи військових частин, які захопили їх у полон. Що стосується поводження з військовополоненими, то конвенція вимагає з усіма військовополоненими поводитися однаково. Випадки привілейованого режиму можуть бути встановлені винятково залежно від стану здоров'я, звання чи кваліфікації військовополонених. Вони зобов'язані повідомити на допиті своє прізвище, ім'я, вік, звання та особистий номер. Але їх не можна примушувати давати будь-яку іншу інформацію. Держава, що утримує військовополонених, зобов'язана безкоштовно забезпечити їх достатньою кількістю їжі, обмундируванням, а також житловими умовами, рівними тим, що надаються її власним військам, і медичною допомогою, якщо цього буде вимагати здоров'я військовополонених. Військовополоненим, за винятком офіцерів, може бути поставлена вимога виконувати роботу за невелике винагородження та в умовах, які щонайменше не гірші від умов праці громадян держави, яка утримує полонених. Однак їх не повинні примушувати до діяльності військового характеру, а також до небезпечних робіт, які загрожують їхньому здоров'ю або до принизливих робіт. З самого початку полону військовополонені повинні одержувати можливість сповістити про це свої сім'ї, а також Центральне агентство розшуку МКЧХ. Військовополонені, що визнані тяжко хворими та тяжкопораненими, будуть негайно підлягати репатріації. Після закінчення воєнних дій військовополонені повинні бути негайно звільнені. І ще одне положення, на яке доцільно звернути увагу: "Текст конвенції буде вивішений у кожному таборі військовополонених для надання військовополоненим можливість у будь-який час довідатися про свої права та обов'язки". Четверта Женевська конвенція "Про захист цивільного населення під час війни" проголошує певні елементарні норми захисту, що стосуються кожної особи, яку зачепить збройний конфлікт, незалежно від її національності чи території, на якій ця особа мешкає. Особливу увагу Четверта конвенція приділяє цивільним особам (які знаходяться під владою противника), що поділяються на дві категорії: цивільні особи, які знаходяться у країні противника; населення на окупованій території. Обидві ці категорії за будь-яких обставин мають право на повагу до їхньої особистості, честі, сімейних прав, релігійних переконань, обрядів, звичок та звичаїв. З ними завжди повинні поводитися гуманно, до них не повинні застосовуватися ніякі заходи примусу. Забороняється депортація чи вигнання населення. Будь-яке залучення до праці у примусовому порядку обмежується суворими правилами. Так, за жодних обставин не можна залучати до праці осіб, яким не минуло 18 років, а працюючих забороняється примушувати виконувати будь-яку роботу, яка б змушувала їх брати участь у воєнних операціях. Окупуючій стороні ставиться за обов'язок піклуватися про долю дітей, підтримувати санітарні служби та служби гігієни, а також стежити за постачанням населення. Ця сторона зобов'язана сприяти доставці посилок і наданню допомоги. Що стосується цивільних осіб, які знаходяться у країні противника, то вони можуть покинути цю країну, якщо цьому не перешкоджають міркування безпеки. Якщо їхній виїзд не відбувся або їх затримали, ставлення до цих осіб повинно бути таким же, як і до іноземців загалом. Дуже багато доповнень до Четвертої конвенції стосовно захисту цивільного населення і цивільних об'єктів внесено з прийняттям Додаткових протоколів, і зокрема Першого–міжнародні воєнні конфлікти. Деякі положеннях цього протоколу розглянемо більш змістовно. У статті 50 глави 2 дається визначення цивільних осіб і цивільного населення. “Цивільною особою" є кожна особа, яка не належить до жодної з категорій осіб згідно з переліком статей 4, 1, 2, 3 і 6 Третьої конвенції і статті 43 Першого додаткового протоколу. У згаданих статтях йдеться про особи, які підпадають під категорії комбатантів. Таким чином, кожна особа, яка не є комбатантом, є цивільною особою. Населення, яке складається з цивільних осіб, є цивільним населенням. Згідно з статтею 51 "Захист цивільного населення" цивільне населення і окремі цивільні особи не повинні бути об'єктами нападу. Забороняється насильство та загрози насильством. З метою захисту цивільного населення забороняється: напад, не спрямований на конкретні військові об'єкти: напад із застосуванням засобів (зброї), який не може бути спрямований на конкретні військові об'єкти; напад на цивільне населення і цивільних осіб з метою репресій; використання присутності чи пересування цивільного населення і окремих цивільних осіб з метою захисту військових об'єктів від нападу. Велика увага звертається на питання захисту цивільних об'єктів. Цьому присвячена 3 глава Протоколу. Всі об'єкти, які не є військовими об'єктами, належать до цивільних об'єктів і не повинні бути об'єктами нападу і репресій. Але тут дуже важко провести чіткий розподіл між військовими і цивільними об'єктами. Згідно з статтею 52 Протоколу до військових об'єктів можна відносити ті об'єкти, які через свій характер розташування, призначення чи використання можуть внести значний ефективний вклад у військові дії, а їх повне або часткове руйнування, захоплення чи нейтралізація на даний момент дає наявну військову перевагу. У кожному випадку, коли існує сумнів з приводу того, чи використовується об'єкт для підтримки бойових дій (школа, житловий будинок), необхідно вважати, що вони належать до цивільних об'єктів. Відносно цивільних об'єктів забороняється:

1. Здійснювати будь-які ворожі акції проти історичних пам'яток, творів мистецтва та місць відправлення культу, що складають культурну і духовну спадщину народів.

2. Напади на об'єкти, необхідні для виживання цивільного населення та використання голоду серед цивільного населення у вигляді методу ведення війни. Це стосується запасів продуктів харчування; сільськогосподарських районів, які виробляють продукти харчування; посівів, худоби, споруд для постачання та забезпечення запасів питної води; іригаційних споруд. Окремо обговорюється захист природного середовища.

Ці питання порушено у статті 55: "...Під час бойових дій необхідно ретельно піклуватися про захист навколишнього середовища від великих та серйозних пошкоджень". Заборонено використання методів і засобів ведення війни, які зашкоджують здоров'ю та виживанню населення. Крім того, слід звернути увагу на статтю 56 "Захист обладнання та споруд, які несуть в собі небезпечні сили". Згідно з протоколом, до них належать: греблі, дамби і атомні електростанції. Вони не повинні бути об'єктами нападу навіть у тих випадках, коли вони віднесені до військових об'єктів, якщо під час нападу можливе звільнення небезпечних сил, внаслідок чого можливі великі і тяжкі втрати серед цивільного населення, Навіть інші військові об'єкти, розташовані поблизу від споруд, які несуть в собі небезпечні сили, також не підлягають нападу, якщо немає гарантії або існує загроза звільнення небезпечних сил із цих об'єктів. Для полегшення розпізнавання таких об'єктів конфліктуючі сторони повинні (мають право) позначати їх спеціальним міжнародним знаком у вигляді трьох кіл яскраво-оранжевого кольору однакового розміру, розташованих на одній осі, на відстані одне від одного рівній одному радіусу кола. Глава 5 Протоколу регламентує діяльність конфліктуючих сторін відносно місцевостей і зон, які перебувають під особливим захистом. До них належать незахищені місцевості та демілітаризовані зони. Конфліктуючим сторонам забороняється здійснювати напад на незахищені місцевості і демілітаризовані зони будь-якими засобами. Відповідна влада сторони, що перебуває у конфлікті, може оголошувати незахищеною місцевістю будь-який населений пункт у зоні зіткнення збройних сил або поблизу неї. Він повинен бути відкритий для окупації противною стороною. Демілітаризовані зони повинні проголошуватися відповідною згодою конфліктуючих сторін в усній чи письмовій формі безпосередньо або через посередництво держави-покровительки, чи безсторонньої гуманітарної організації у вигляді взаємної узгодженої заяви. Така згода може бути досягнута і укладена в мирний час, а також після початку бойових дій. В ній повинні бути чітко визначені кордони демілітаризованої зони і, при необхідності, встановлені методи контролю.

Зони, які перебувають під особистим захистом, повинні відповідати таким умовам: усі комбатанти та мобільні військові засоби, військове оснащення повинні бути евакуйовані; стаціонарні військові установки і споруди не повинні використовуватися з ворожою метою; влада і населення не повинні проводити ворожих дій; не повинні проводитися ніякі дії на підтримку військових операцій. Дозволяється присутність у цих зонах осіб, які користуються, згідно з конвенцією, особистим захистом, і поліцейських сил, залишених з метою підтримки законності і правопорядку. Сторона, під контролем якої перебуває така зона, зобов'язана, наскільки це можливо, позначити її знаками, узгодженими з конфліктуючою стороною, по периметру на шосейних дорогах та інших місцях. Глава Четвертої конвенції цілком присвячена ЦО і доповнена першим додатковим протоколом. У статті 61 дається визначення і сфера застосування ЦО. “Цивільна оборона” – виконання деяких або всіх названих нижче гуманітарних завдань, спрямованих на захист цивільного населення від небезпеки і допомогу йому в усуненні безпосередніх наслідків воєнних дій або лиха, а також створення умов, необхідних для його виживання. Такими загальними завданнями є: оповіщення, евакуація, надання сховищ та їх обладнання, проведення заходів із світломаскування, рятувальні роботи, медичне обслуговування, включаючи першу допомогу, а також релігійну допомогу, боротьба з пожежами, виявлення та визначення небезпечних районів, знезаражування та інші подібні заходи захисту, термінове надання житла та постачання, термінова допомога у встановленні та підтриманні порядку в районах лиха, термінове поновлення необхідних комунальних служб, термінове поховання трупів, допомога у збереженні об'єктів, суттєво необхідних для виживання, додаткова діяльність, необхідна для здійснення будь-якого з вищенаведених завдань, а також планування і організація та інші. "Організації цивільної оборони" – це установи та інші організаційні одиниці, організовані або уповноважені компетентною владою сторони, що перебуває у конфлікті, виконувати будь-яке з цих завдань і які використовуються лише для їх виконання. "Персонал" організацій ЦО визначає осіб, призначених стороною, що перебуває у конфлікті, винятково для виконання завдань цивільної оборони. "Матеріальна частина" організацій ЦО – це обладнання, матеріали і транспортні засоби, які використовуються цими організаціями для виконання завдань ЦО. В статті 62 мова йде про загальний захист цивільних організацій ЦО. Цивільні організації ЦО та їх персонал користуються повагою і захистом відповідно до цього Протоколу, особливо відповідно до положень цього розділу. Вони мають право виконувати доручення та завдання цивільної оборони, за винятком випадків військової необхідності. Це застосовується також до цивільних осіб, які хоч і не є членами цивільних організацій цивільної оборони, але за призовом компетентної влади та під її контролем виконують завдання ЦО. Об’єкти, які використовуються для ЦО, не можуть бути знищеними або використаними не за їх прямим призначенням, окрім як стороною, якій вони належать. Стаття 63 передбачає діяльність ЦО на окупованих територіях. На окупованих територіях цивільні організації ЦО одержують від влади сприяння, необхідне для здійснення ними завдань. Ні за яких обставин їх персонал не може бути примушений до виконання невластивих для них завдань. Від цих організацій не вимагається надання пріоритету громадянам або інтересам цієї держави. Окупуюча держава не повинна примушувати або спонукати цивільні організації ЦО виконувати їх завдання таким чином, щоб це в чомусь негативно відбивалося на інтересах цивільного населення. Окупуюча держава може роззброїти персонал ЦО з міркувань безпеки. Окупуюча держава не повинна ні змінювати прямого призначення будівель або матеріальної частини, які належать організаціям ЦО, або використовуються ними, ні реквізувати їх, якщо такі зміни у призначенні або реквізиції завдають шкоди цивільному населенню. За умови, що загальне положення дотримується, окупуюча держава може реквізувати або змінити призначення цих ресурсів за наявністю конкретних умов: якщо ці будівлі або матеріальна частина необхідні для інших потреб цивільного населення; якщо реквізиція або зміни призначення застосовуються лише до того часу, доки існує така необхідність. Надання захисту може припинятися у випадках, передбачених у статті 65. Надання захисту, на який мають право цивільні організації ЦО, їх персонал, будівлі, сховища і матеріальна частина, припиняється лише в тому випадку, якщо вони, окрім своїх власних завдань, вживають дії, які завдають шкоди супротивнику або використовуються для застосування таких дій. Однак надання захисту може припинитися лише після того, як буде зроблено попередження, яке встановлюватиме кожного разу, якщо це необхідно, розумний термін, і після того, якщо таке попередження не береться до уваги. До дій, які вважаються діями, що завдають шкоди супротивнику, не належать: виконання завдань ЦО під керівництвом або контролем військової влади; співробітництво цивільного персоналу ЦО з військовим особовим складом у виконанні завдань ЦО або залучення деякої - кількості військовослужбовців до цивільних організацій ЦО; обставини, за яких виконання завдань ЦО стає корисним для жертв з складу військовослужбовців, тим, які мають поранення та вийшли зі строю. Носіння легкої зброї цивільним персоналом ЦО з метою підтримання порядку або самозахисту також не вважається за дію, яка завдає шкоди супротивнику. Однак в районах, де мають місце, або, вірогідно, будуть мати місце бої, сторони, які знаходяться у конфлікті, застосовують необхідні заходи щодо обмеження цієї зброї такою ручною зброєю, як пістолети або револьвери, щоб було легше відрізнити персонал ЦО від комбатантів. Навіть якщо персонал ЦО носить інші види легкої особистої зброї в таких районах, він тим не менше, користується повагою і захистом, як тільки він буде визначений таким. Формування цивільних організацій ЦО за військовим зразком та обов'язкова служба в них також не позбавляють їх захисту, який надається цією статтею. Кожна сторона, яка знаходиться в конфлікті, намагається вжити заходи для того, щоб організації ЦО, їх персонал, будівлі і матеріальна частина могли бути розпізнані в той час, який виключно призначено для виконання завдань з ЦО. Таким чином має бути забезпечене розпізнавання сховищ, призначених для цивільного населення. Кожна сторона, яка знаходиться в конфлікті, намагається також прийняти і застосувати методи та процедури, які дозволяють розпізнати цивільні сховища, а також будівлі і матеріальну частину ЦО, на яких розміщується міжнародний розпізнавальний знак ЦО. На окупованій території і в районах, де ідуть бої, або можуть йти бої, персонал ЦО розпізнається за допомогою міжнародного розпізнавального знаку ЦО та посвідченням особи, яке підтверджує її статус. Міжнародним розпізнавальним знаком ЦО є рівносторонній блакитний трикутник на оранжевому фоні, коли він використовується для захисту організацій цивільної оборони, їх персоналу, будівель, матеріальної частини, а також цивільних сховищ. Крім розпізнавального знаку сторони, які знаходяться в конфлікті, можуть домовитися про використання розпізнавальних сигнальних знаків ЦО. В мирний час розпізнавальним знаком можна, за погодженням компетентної влади, користуватися для розпізнавання ЦО. Сторони, які знаходяться в конфлікті, вживають необхідних заходів щодо забезпечення контролю над використанням міжнародного розпізнавального знаку ЦО і для запобігання та припинення зловживань ним. Особовий склад збройних сил і військові підрозділи, призначені в організації ЦО користуються повагою та захистом за умов: такий особовий склад і такі військові підрозділи, що постійно призначені і займаються виключно виконанням будь-якого завдання, наведеного в статті 61; призначений таким чином цей особовий склад не виконує будь-які інші військові обов'язки під час конфлікту; такий особовий склад чітко відрізняється від інших осіб, що входять до складу збройних сил міжнародним розпізнавальним знаком ЦО, який носиться на видному місці і має бути настільки великим, наскільки це можливо, і цей особовий склад забезпечується посвідченнями осіб, що підтверджують їх статус; такий особовий склад і такі військові підрозділи мають лише легку особисту зброю для підтримання порядку і самооборони. Положення статті 65 також застосовується у цьому випадку; такий особовий склад не приймає участі безпосередньо у воєнних діях і не робить або не використовує для учинення, окрім своїх завдань з цивільної оборони, дій, які завдають шкоди супротивній стороні. Особи, які входять до складу збройних сил і служать в організаціях ЦО, якщо вони попадають до влади супротивної сторони, є військовополоненими. На окупованій території у випадку, якщо в цьому виникне необхідність, вони можуть бути використані для виконання завдань ЦО, але тільки в інтересах цивільного населення цієї території і за умов, якщо така робота небезпечна і вони добровільно погоджуються виконувати її. Будівлі, обладнання і транспортні засоби військових підрозділів, які призначені в організації ЦО, повинні бути чітко визначені міжнародним розпізнавальним знаком ЦО. Матеріальна частина і будівлі військових підрозділів, які постійно передбачені в організації ЦО та призначені виключно для виконання завдань ЦО, у випадку, якщо вони потрапляють до рук супротивної сторони, продовжують підкорятися законам війни. Вони не можуть бути використаними для іншої мети, крім як для мети ЦО до того часу, поки вони потрібні для виконання завдань з ЦО, за винятком випадків військової необхідності, якщо тільки завчасно було вжито заходів для достатнього забезпечення потреб цивільного населення. Окремо розглядаються питання стосовно захисту жінок і дітей. Цьому захисту присвячені 76 і 77 статті. Згідно цих статей жінки користуються особливою повагою і їм забезпечується захист від зґвалтування, примушення до проституції та інше. Справи вагітних жінок і жінок з малолітніми дітьми, від яких ці діти залежать і які підлягають арешту чи затриманню з причин, пов'язаних з військовим конфліктом, розглядаються в першу чергу. По відношенню до таких жінок сторони, які знаходяться у конфлікті, запобігають винесенню смертного вироку і він не приводиться до виконання. Особливою повагою і захистом користуються діти. Сторони, які знаходяться у конфлікті, повинні прийняти усі необхідні заходи для того, щоб діти які досягли п'ятнадцятирічного віку, не приймали безпосередньої участі у воєнних діях і утримуватись від вербування їх у свої збройні сили. При вербуванні осіб, які досягли 15 років, але не мають 18 років, перевага під час вербування повинна надаватися особам більш старшого віку. Навіть при затриманні за безпосередню участь у бойових діях осіб, які не досягли 15 років, вони продовжують користуватися особливим захистом. У випадку їх арешту чи затримання вони повинні розміщуватися у приміщеннях окремо від дорослих чи в складі сім'ї. По відношенню до них не застосовується і не приводиться у виконання смертний вирок. Стаття 78 стосується питань евакуації дітей. Жодна із сторін, яка знаходиться у конфлікті, не приймає заходів щодо евакуації дітей, окрім як своїх власних громадян, до іноземних країн, крім випадків, коли мова йдеться про тимчасову евакуацію по невідкладним причинам, пов'язаним із станом здоров'я дітей або їх лікуванням чи, якщо вони не знаходяться на окупованій території, з їх безпекою. В усіх випадках повинна бути письмова згода батьків або законних опікунів цих дітей. Якщо таких немає, необхідно мати письмову згоду від осіб, які по закону чи звичаям несуть головну відповідальність за опікування над цими дітьми. Кожна така евакуація здійснюється під наглядом Держави - заступниці за згодою зацікавлених сторін, тобто, країною, яка здійснює евакуацію і яка приймає дітей. У кожному випадку сторони, які знаходяться у конфлікті, приймають усі практичні заходи з метою запобігання загрози для евакуації. Під час евакуації, по змозі, повинно продовжуватись безперервне навчання дітей, враховуючи їх релігійне і моральне виховання. З метою полегшення заходів повернення дітей у свою країну і свої сім'ї влада країни, яка здійснює евакуацію і коли доцільно, із владою приймаючої сторони заповнюють на кожну дитину анкети з фотокартками, які залишаються в цих країнах і надсилаються до Центрального довідкового агентства МКЧХ. "Гуманітарне право є гілкою міжнародного суспільного права, воно проникло духом людяності та зосереджене на захист особи". Ця цитата яка запозичена у Жана Піке, визначає обсяг застосування цього права, мета якого – пом'якшити страждання усіх жертв збройних конфліктів, які потрапили до рук противника, будь-то поранені, хворі, потерпілі корабельної аварії, військовополонені чи цивільні особи. До середини XIX століття угоди, які були спрямовані на захист жертв війни, мали лише випадковий характер і накладали зобов'язання, які ґрунтувалися на суворій взаємності, тільки на договірні сторони. По суті, мова йшла про угоди, які стосувалися воєнної капітуляції, які були дійсні найчастіше під час продовження конфлікту. Виконання гуманітарного права різко змінило це положення: відтепер держави були пов'язані загальною угодою, яка застосовується і за будь-яких обставин. Для людства це стало значним кроком вперед. Таким чином, при розробці законодавчих актів, які стосуються діяльності ЦО, необхідно враховувати основні положення цих важливих міжнародних документів і керуватися ними під час своєї практичної діяльності. Оригінали Женевських конвенцій опубліковано в Женеві 12 серпня 1949 року, оригінали Додаткових протоколів до Женевських конвенцій опубліковано в Женеві 8 червня 1977 року на французькій та англійській мовах. Оригінали справжніх Конвенцій та додатки до них зберігаються у архівах в Швейцарській Конфедерації, а засвідчені копії надані Швейцарською Федеральною Радою кожній Державі, яка підписала її або приєдналася до них. Ці головні Положення Конвенції і Додаткових Протоколів повинні знати не лише керівники усіх рівнів влади, а й кожен громадянин будь-якої країни.

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ:

1. Підґрунтя та умови створення Першої Женевської конвенції

2. Склад та основний зміст Женевських конвенцій

3. Яким умовам відповідають зони, що перебувають під особливим захистом Женевських конвенцій

4. Визначення та сфера застосування ЦО, відповідно четвертої Женевської конвенції

5. Категорії осіб на які розповсюджується дія першої та другої Женевської конвенції

6. Розпізнавальні засоби персоналу, що користується захистом відповідно Женевських конвенцій

7. Основні вимоги конвенцій з питань поводження з військовополоненими

8. Визначення “цивільної особи”, “цивільного об’єкту”

9. Заходи які забороняється застосовувати до “цивільних об’єктів”

10. Основи діяльності ЦО на окупованих територіях

11. Умови поводження з жінками та дітьми під час військових конфліктів

Післямова

Захист населення і територій від НС техногенного та природного характеру, а також від небезпек, виникаючих під час воєнних дій або в їх наслідок завжди був і нині є однією з самих актуальних проблем суспільства. Відтепер вона визнана важливим елементом забезпечення національної безпеки України, складовою частиною її оборонної функції. З часом у світі змінюються погляди на засоби ведення сучасних війн, що пов’язано зі зниженням ядерних потенціалів країн, котрі володіють відповідною зброєю, прийняттям доктрин її обмеженого застосування, забороною і знищенням хімічної та біологічної зброї. Особливо це пов’язано з появою зброї, створеної за новими фізичними принципами, швидким розповсюдженням масштабів застосування високоточної зброї, використанням політичних, економічних, інформаційних та інших видів боротьби. У зв’язку з цим розширюються і завдання ЦО, переглядаються засоби та способи захисту населення і територій, збільшуються обсяги заходів ЦО, що виконуються у мирний час. Сьогодні повсюди поширюються прояви тероризму, в багатьох місцях виникають військові, конфліктів ведуться неоголошені війни у ході яких наносяться удари по ПНО. У той же час збільшується кількість та масштаби НС техногенного і природного характеру. Фактично з’єднуються завдання з захисту населення і територій для мирного і воєнного часу. Безумовно, для успішного рішення цих проблем, тобто проблем цивільного захисту потребуються розробити відповідні науково обґрунтовані теоретичні положення і рекомендації, збудувати необхідну його наукову базу. На жаль Україна поки що не має системи Цивільної оборони адекватної можливим загрозам і небезпекам. Але, основні напрямки її подальшої розбудови можна все ж визначити. У CCI столітті ЦО повинна будуватися за принципом стратегічної мобільності. Суттєвість його складається у забезпеченні постійного нарощування заходів ЦО за часом і простором залежно від рівня загроз НС різних видів походження, концентрацій сил та засобів у потрібний час в необхідному місці. Реалізація цього принципу передбачає наявність в країні мобільних, технічно оснащених сил, здатних прикривати не тільки окремі міста й об’єкти, а й будь-які території, а також мобільних резервів засобів захисту і життєзабезпечення населення. Зрозуміло, що у наявних економічних умовах ЦО України визначений час змушена буде задовольнятися обмеженим фінансуванням. Поки що і у найближньому майбутньому держава не зможе реалізувати великі програми в галузі ЦО. Тому зараз слід забезпечувати оптимальний вибір пріоритетів при фінансуванні і реалізації заходів ЦО, при розробці і накопичені засобів захисту та матеріально-технічних засобів. Необхідно максимально враховувати можливість їх комплексного використання в мирний і воєнний час як в інтересах ЦО, так і для соціально-економічних цілей, а також здійснювати якісну підготовку всіх верств населення країни до дій у НС.

Використована Література

1. Александров М.Н. Безопасность человека на море.-Л.: Судостроение, 1983, - 208с.

2 Атаманюк В.Г. и др. Гражданская оборона: Учебник для ВУЗов / В.Г. Атаманюк, Л.Г. Ширшов, Н.И. Акимов. Под ред. Д.И.Михайлика. – М.: Высшая школа, 1986. – 207 с.

3 Безопасность жизнедеятельности: Учебник для вузов / С.В. Белов, А.В. Ильницкая, А.Ф.Козьяков и др.; – М.: Высш. шк., 1999.-448 с.

4 Безопасность жизнедеятельности: Учебное пособие / под ред. проф. Э.А. Арустамова в 2-х частях. – М.: Информ. внедр. центр "Маркетинг", 1 часть – 1998. – 248 с.

5 Безопасность жизнедеятельности: Учебное пособие / под ред. проф. Э.А. Арустамова в 2-х частях. – М.: Информ. внедр. центр "Маркетинг", 2 часть – 1999. – 304 с.

6 Безопасность жизнедеятельности: Учебное пособие / И.М. Виршубский, Т.А. Голубченко, С.М. Литвак и др. – Николаев: НКИ, 1992. – 72 с.

7 Безопасность жизнедеятельности: Учебное пособие / Под.общ.ред.проф.О.С. Русака.-СПб.

8 Бабенко О.І., Черевко Р.І. Методичні вказівки з курсу "Цивільна оборона". – К.: КДЕУ, 1997. – 136 с.

9 Баклан В.О. Про вдосконалення системи підготовки і перепідготовки і перепідготовки кадрів у сфері цивільного захисту. Надзвичайна ситуація. 2001, №4, с.28-34.

10 Белов С.В. “Безопасность жизнедеятельности “. Учебник для вузов .Изд.3.,2001г.,485с.

11 Білявський Г.О., Фурдуй Р.С. Основи екологічних знань. – К.: Либідь, 1997. – 288 с.

12 Білявський Г.О., Падун М.М., Фурдуй Р.С. Основи загальної екології. – К.: Либідь, 1995. – 368 с.

13 Водний кодекс України. – К.: Відомості Верховної Ради України, 1995. – № 24. – Ст. 189.

14 Глотов “Безопасность жизнедеятельности человека на морских судах“., 2000г. 320с.

15 Гогіташвілі Г.Г. Охорона праці на підприємствах промисловості будівельних матеріалів. – К.: ІСДО, 1993. – 252 с.

16 Глухов В.В., Лисочкина Т.В., Некрасова Т.П. Экономические основы экологии. – С.-Пб.: Специальная литература, 1997. – 304 с.

17 Гражданская оборона: Учебник для студентов пед. ин-тов по спец. 03.04 "Допризывная и физическая подготовка" / Ю.В. Барановский, Г.Н. Жаваронков, Н.Д. Сердюков, Е.П. Шубин. Под ред. Е.П. Шубина. – М.: Просвещение, 1991. – 223 с.

18 ДБН-97 Державні будівельні норми України Київ. Держ. Стандарт.1999р.

19 ДСТУ 3891-99 “Безпека у надзвичайних ситуаціях”. Київ. Держ. Стандарт.1999р.

20 Довідник з цивільної оборони / Г.Г. Міговіч, ЗАТ "Українська технологічна група". К. – 1998. – 526с.

21 Джиргей В.С., Жидецьки В.Ц., Безпека життєдіяльності. Львів “Афіша”,1999.-252с.

22 Депутат О.П., Коваленко І.В., Мужик І.В., Цивільна оборона. Навчальний посібник / За ред. Франчука.-Львів,Афіша, 2000-338 с.

23 Демиденко. – К.: Высшая школа. Головное изд-во, 1989. – 287 с.

24 Збірник нормативно-правових актів з питань надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.Вип.3.Під заг.ред. В.В.Дурдинця- Київ: Агенство “Чорнобильінтерінформ”, 2001.-532с.

25 Защита от оружия массового поражения / Под ред. В.В. Мясникова. – М.: Воениздат, 1989. – 398 с.

26 Задорожна О.М. Джерела забруднення навколишнього середовища. – К.: КДЕУ, 1995. – 38 с.

27 Закон України "Про екологічну експертизу". – К.: Відомості Верховної Ради України, 1995. – № 8. – Ст. 54.

28 Закон України “Про цивільну оборону України”. – К.Голос України, 06.03.1993.(додаток – 24.03.1999р).

29 Закон України “ Про державний матеріальний резерв” від 24.01.97 № 51/97-ВР (Із зм. і доп., внесеними Законами України від 18.11.97 № 642/97-ВР, від 16.07.99 №988-XIV,від 11.05.00 №1709-III, від 16.02.98 №174).

30 Закон України “ Про правовий режим воєнного стану”. – К.Урядовий кур’єр, 14.06.2000.-№107.

31 Защита объектов народного хозяйства от оружия массового поражения: Справочник / Г.П. Демиденко, Е.П. Кузьменко, П.П. Орлов и др. Под ред. Г.П.

32 Закон України “ Про правовий режим надзвичайного стану”. - К.Урядовий кур’єр, 14.06.2000.-№107.

33 Закон України “ Про аварійно – рятувальні служби”. - К.Урядовий кур’єр, 14.12.1999. - №1281.

34 Закон України “ Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру”. - К.Урядовий кур’єр, 16.09.2000. - №149.

35 Закон України “ Про захист людини від іонізуючих випромінювань”. - К.Голос України – 24.02.1998. №35.

36 Закон України “ Про захист людини від інфекційних хвороб”. – К. 06.04.2000. №1645-III.

37 Закон України “ Про зону надзвичайної єкологічної ситуації”. – К.13.07.2000.-№1908- III.

38 Закон України “ Про об’єкти підвищеної небезпеки”. – К.18.01.2001.-№2245- III.

39 Закон України “ Про війська цивільної оборони України”. – К.24.03.1999 - №556.-XIV.

40 Закон України "Про охорону атмосферного повітря". – К.: Відомості Верховної Ради України, 1992. – № 50.– Ст. 678.

41 Закон України “ Про зону надзвичайної екологічної ситуації” від 13.07.00. №08-III.

42 Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища". – К.: Відомості Верховної Ради України, 1991. – № 41. – Ст. 546.

43 Закон України "Про плату за землю". – К.: Відомості Верховної Ради України, 1992. – № 38. – Ст. 560.

44 Закон України "Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи". – К.: Відомості Верховної Ради України, 1991. – № 16. – Ст. 198; 1992., № 13. – Ст. 177.

45 Закон України "Про природно-заповідний фонд". – К.: Відомості Верховної Ради України, 1992. – № 34. – Ст. 502.

46 Закон України "Про тваринний світ". – К.: Відомості Верховної Ради України, 1993. – № 18. – Ст. 191.

47 Законодавство України про охорону праці (у трьох томах), т. 1. – К.: ОСНОВА, 1995. – 558 с.

48 Занько Н.Г., Корсаков Г.А., Малаян К.Р., Русак О.Н., Соловьев В.А., “ Безпека життєдіяльності”, АТА.,С-Пб., 1996.р.-231с.

49 Захарченко М.В. та ін. Безпека життєдіяльності у повсякденних умовах виробництв, побуту та у надзвичайних ситуаціях: Навч. посібник / М.В. Захарченко, В.М. Орлов, А.К. Голубєв, В.Ф. Тітченко. – К.: ІЗМН, 1996. – 196 с.

50 Земельний кодекс України. – К.: Відомості Верховної Ради України, 1990. – № 10. – Ст. 98; 1992. – № 25. – Ст. 98; 1993. – № 23. – Ст. 276.

51 Корсунь-Шевченківський: "Ірена", 1998.-32 с.

52 Концепція освіти з напряму “Безпека життєдіяльності людини” К.2000.

53 Класифікатор надзвичайних ситуацій в країні. К.:”Чорнобильінформ”,1999.-178с.

54 Кодекс України "Про надра". – К.: Відомості Верховної Ради України, 1994. – № 36. – Ст. 340.

55 Лапін В.М. Безпека життедіяльності людини. – Львівський банківський коледж, 1998. – 192 с.

56 Лісовий кодекс України. – К.: Відомості Верховної Ради України, 1994. – № 17. – Ст. 99.

57 Літвак С.М., Міхайлюк В.О., Доній В.М., Безпека життєдіяльності. - Миколаїв: МФ НаУКМА, 1998. – 188 с.

58 Мігович Г.Г. Довідник з цивільної оборони.-К.,-1999

59 Методичні вказівки з курсу "Цивільна оборона" для студентів магістратури денної форми навчання / Укл.: О.І. Бабенко, Р.І. Черевко. – К.: КДЕУ, 1997. –136 с.

60 Международная защита прав и свобод человека: Сборник документов. – М: Юридическая литература, 1990. – 672 с.

61 Моисеев А.А., Иванов В.И. Справочник по дозиметрии и радиационной гигиене. М.:

62 Нинік Л.Р. Стійкість роботи промисл7ових об’єктів у надзвичайних ситуаціях. Рівне:УДАВГ,1998.-161с.

63 Нинік Л.Р.,Стійкість роботи промислових об’єктів у надзвичайних ситуаціях. Рівне: УДАВГ, 1998.-161с.

64 Науменко І.М., Кіпніс Л.І., Прокопенко І.Г.-Вступ до соціоекології. К.:КМУЦА,1995.-231 с.

65 Національна доповідь про стан навколишнього середовища в Україні в 1996 році. – К.: Видавництво Раєвського, 1998. – 96 с.

66 “Організація медичного забеспечення при природних та техногенних катастрофах”, Київ, 1998р.

67 Підручник “Цивільна оборона” під ред. Шубіна Е.П. “Освіта” 1991р.

68 Пістун І.П., Безпека життєдіяльності. Практичні заняття., 2000р.,239с.

69 Пістун І.П., Практикум з безпеки життєдіяльності., 2000р., 232с.

70 Пістун І.П., Піщенюк В.Ф., Березовецький А.П. Безпека життєдіяльності. – Львів: Світ, 1995. –288 с.

71 Програма дій “Порядок денний на XXI сторіччя”. К.:”Інтерсфера” ,2000.-359с.

72 Положення про цивільну оборону України. Постанова кабміну України від 10.05.1994.-№299.

73 Положення міжнародного гуманітарного права з проблем захисту людей: Методичний посібник.

74 Постанова кабміну України ” Про єдину державну систему запобігання і реагування на надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру” К.03.08.1998.-№1198.

75 Постанова КМ України “ Про Державну комісію з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій” від 16.02.98 №174 (Із зм. і доп., внесеними посиановами КМ України від 24.09.99 №1763, від 21.10.99 №43.

76 Постанова КМ України “ Про порядок формування розміщення та проведення операцій з матеріальними цінностями Державного резерву” від 08.10.97року №1129.

77 Постанова КМ України “ Про номенклатуру та обсягів продукції Державного матеріального резерву” від 07.08.98 року №1245-46.

78 Постанова КМ України “ Про розбронювання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву та створення запасів матеріально-технічних ресурсів для виконання першочергових робіт під час ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій” від 15.04.97 року №338-027.

79 Постанова КМ України “ Про затвердження особливостей формування та проведення операцій з матеріальними цінностями мобілізаційного резерву” від 29.01.98 року №100-03.

80 Постанова КМ України “ Про порядок класифікації надзвичайних ситуацій” від 15.07.98 року №1099.

81 Постанова КМ України “ Про затвердження Положення про організацію оповіщення і звя’зку у надзвичайних ситуаціях” від 15.02.99 №2.

82 Постанова КМ України “ Про Основні засади створення в Україні підсистеми рятування і ліквідації небезпечних забруднень на воді єдиної державної системи запобігання і реагування на надзвичайні ситуації техногенного характеру” від 5.10.98 №1599.

83 Петров К.М. Общая экология. Химия. – С.-Пб., 1997 – 352 с.

84 Постанова КМ України “ Про порядок класифікації надзвичайних ситуацій”.,від 15.07.98 №1099.

85 Програма дій “ Порядок денний на XXI сторіччя”. К.:” Інтерсфера”., 2000.-359 с.

86 Стеблюк М.І. Цивільна оборона. – К.: Урожай, 1994. – 360 с.

87 Теоретические основы реагирования на чрезвычайные ситуации.М.: Издание ВИУ,1999.-276с.

88 Указ Президента України “ Про систему реагування на надзвичайні ситуації на водних об’єктах” від 15.06.01 №436/2001.

89 Хван Т.А. Безопасность жизнедеятельности. Учебное пособие для ВУЗов.,2001г.,352с.

90 Энергоатомиздат, 1990. – 252 с.

91 Экономика природопольвания и охрана окружающей среды / В.Г. Сахаев, Б.В. Щербицкий. – Киев.: Вища шк. головное изд – во, 1987–263 с.

92 Boughey A.S. Man and the Environment, N.Y., 1971.

93 Merrick T.W. World Population in Transition // Population Bull, 1988, Vol. 41, №2.

ЗМІСТ

Позначення та умовні скорочення 3

Вступ 5

1. Будова та завдання ЦО України 7

1.1. Особливості сучасної війни 7

1.2. Роль, місце ЦО у державній системі безпеки захисту населення 8

1.3. Загальна структура та завдання системи ЦО України 10

1.4. Матеріально-технічне, фінансове та медичне забезпечення 30

2. Захист населення у НС 36

2.1. Основні завдання захисту населення і територій у НС 36

2.2. Організація захисту населення і територій у НС 39

2.3. Основні способи і заходи захисту населення на території у НС 45

2.4. Засоби індивідуального захисту 86

3. Планування заходів реагування на НС 107

3.1. Основи планування заходів запобігання та зменшення

впливу наслідків НС на ОЕ 107

3.2. Основ планування заходів щодо попередження і ліквідації НС

техногенного та природного походження на ОЕ 108

3.3. Структура і зміст “Плану ЦО” об’єкта 109

4. Підвищення стійкості роботи ОГД в умовах НС 116

4.1. Основні заходи щодо підвищення стійкості роботи об’єкта у НС 116

4.2. Дослідження стійкості роботи об’єктів 122

5. Організація і проведення АРІНР 128

5.1. Організація і проведення заходів надання допомоги

потерпілим у НС на ОЕ 128

5.2. Організація та проведення АРІНР у НС 133

5.3. Обов’язки та дії населення щодо забезпечення безпеки у НС 156

6. Міжнародне гуманітарне право-основи ЦО 168

6.1. Женевські конвенції з питань міжнародного гуманітарного

права й захисту людей 168

Післямова 182

Список використаної літератури 183

Зміст 189