Тема 5. Світовий досвід і міжнародне співробітництво у сфері охорони навколишнього природного середовища
5.1. Екологічна ситуація в Україні
У сучасних умовах екологічна безпека виступає найважливішим фактором формування ринкової економіки та переходу до нової моделі економічного зростання. Без розвиненої екології в сучасному світі немає і не може бути розвиненої економіки держави. В Україні екологічну ситуацію значно ускладнила найбільша у світі ядерна катастрофа на Чорнобильській АЕС, яка відбулася 26 квітня 1986 року. Від вибуху на 4-му блоці станції викид радіоактивних речовин в атмосферу тривав до 6 травня, тобто практично 12 діб. За оцінками фахівців, відбувся витік 50 МКю небезпечних ізотопів і 50 МКю хімічно інертних радіоактивних газів. У результаті цього викиду були забруднені води, ґрунти, рослини, будівлі, дороги на десятки і сотні кілометрів. Ця аварія з її вкрай негативними медико-біологічними, економічними та соціальними наслідками спричинила в Україні ситуацію, що наближається до рівня глобальної екологічної катастрофи.
Парламент усю територію України оголосив зоною екологічного лиха. У водойми скидається 2,6 млрд. м3 забруднених стоків, а в атмосферу – 17,5 млн. т небезпечних речовин, зокрема промисловістю – 11 млн. т.
Дуже велика кількість забруднювальних речовин надходить у природне середовище в процесі сільськогосподарської діяльності. Питома вага орних земель в Україні становить 55 %. Проте з 42 млн. га сільськогосподарських угідь понад 31 млн. га зазнають водної та вітрової ерозій, 10 млн. га мають підвищену кислотність, 4,7 млн. га – землі засолені й солонцюваті. За останні 15 років із сільськогосподарського обігу вилучено 450 тис. га, з яких 97 % – колишні високопродуктивні землі. Найбільшого збитку завдає вживання пестицидів – щорічно у світі їх використовується 4 млн. т, проте лише 1 % впливає безпосередньо на шкідників сільськогосподарських культур. Решта змивається в ґрунт і водоймища, несеться вітром, впливаючи на інші організми. При розкладанні пестицидів у ґрунті, воді і рослинах часто утворюються ще стійкіші та токсичніші метаболіти. У результаті цього щорічно в світі відбувається 0,5 млн. випадків отруєнь пестицидами.
Значне забруднення ґрунтів, а отже, і сільськогосподарських культур, пов'язане із застосуванням мінеральних добрив. Щорічно у світі на поля вноситься 400–500 млн. т мінеральних добрив, гіпсу і фосфоритів.
Автомобільний транспорт (у світі налічується понад 600 млн. автомобілів) дає 70–90 % забруднень у містах (викидає в атмосферу щорічно близько 400 млн. т вуглекислого газу, понад 70 млн. т вуглеводнів і понад 40 млн. т оксидів азоту). Вихлопні гази автомобілів містять понад 200 хімічних сполук, переважна більшість яких токсичні та канцерогенні.
За останні роки в Україні спостерігалось зменшення загального обсягу викидів забруднювальних речовин від стаціонарних джерел. З 1995 по 1999 рік викиди забруднювальних речовин у повітря від стаціонарних джерел зменшилися на 1 571 тис. т, або на 28 % (порівняно із 1990 р. – у 2–3 рази). Майже 83 % забруднень потрапило в атмосферу від стаціонарних джерел Донецько-Придніпровського регіону. Особливо великий їх обсяг спостерігається у м. Кривий Ріг – понад 10 % та у м. Маріуполь – 8 % від загального обсягу викидів забруднювальних речовин по країні.
Обсяги щорічного утворення відходів підприємств хіміко-металургійного, машинобудівного, паливно-енергетичного, будівельного, агропромислового комплексів і відходів споживання сягають близько 600–700 млн. тонн. В Україні також щорічно нагромаджується понад 35 млн. м3 побутових відходів, які знешкоджуються на 770 звалищах і трьох сміттєспалювальних заводах.
Відходи нагромаджуються у вигляді териконів, відвалів, шламосховищ, різного роду звалищ, яких налічується понад 2 700. Ними зайнято близько 160 тис. га землі, і ці площі щорічно збільшуються на 3–6 тис. га. На сьогодні загальні обсяги нагромаджених відходів оцінюються в 25 млрд. т, з яких понад 4,4 млрд. т є токсичними.
Щорічно у навколишнє середовище в Україні надходить 11,89 млн. т забруднювачів поверхневих вод, що на душу населення становить 234 кг. Скиди забруднених вод збільшилися проти 1990 р. у Полтавській області – у 8 разів, у Чернігівській – у 6, у Хмельницькій – у 5, у Херсонській, Волинській, Запорізькій, Луганській, Одеській та Харківській областях – удвічі. Споживання води становило 76 % від рівня 1990 p., а викиди забруднювальних речовин у поверхневі водні об'єкти зросли в 4,25 раза.
Майже чверть від загального обсягу забруднених стокових вод надходить у водойми без будь-якого очищення. Загалом по країні скинуто неочищеними 980 млн. м3 стоків, що майже вдвічі більше, ніж у 1990 р., та на 7 % більше, ніж у 1995 році. Понад 90 % забруднених неочищених вод припадають на промислові регіони – Донецьку, Дніпропетровську, Запорізьку, Луганську, Одеську та Херсонську області.
Водойми країни забруднюються переважно сухими відходами (7,2 млн. т), хлоридами (2,6 млн. т), сульфатами (1,65 млн. т), завислими речовинами (0,2 млн. т), нітратами (65 тис. т), амонійним азотом (21 тис. т), важкими металами (1 800 т), нафтопродуктами (1 200 т) тощо. Залишається високим рівень забруднення поверхневих вод сполуками важких металів, азоту. Збільшення вмісту цих речовин відзначено у басейнах річок Дунай, Дністер, Південний Буг, Сіверський Донець.
В Україні на одного жителя припадає 1 130 м3 води на рік, що в 15 разів менше, ніж у країнах Європи. Гострий дефіцит води відчувають райони Донбасу, Криму, Придніпров'я. Забруднені річки, зокрема Дніпро, Сіверський Донець та ін., унаслідок порушення гідрологічного режиму, з карти України нині зникло багато малих річок, озер та інших водойм.
Водні ресурси України зазнають постійного жорсткого хімічного пресингу. Третина промислових і побутових стоків узагалі не очищується, а вони містять понад 7 млн. т шкідливих і отруйних речовин, що у водному середовищі утворюють нові токсичні сполуки.
Унаслідок скидання гарячої води із систем охолодження електростанцій та інших промислових підприємств відбувається термальне забруднення природних вод. Виникає цвітіння води, яке активізується хімічними елементами мінеральних і органічних добрив, що також потрапляють у водоймища. Нині в Україні неякісну воду споживають 17 % населення, що спричинює жовчнокам'яні захворювання, вірусний гепатит і навіть холеру.
Україна – ще донедавна квітучий край зі сприятливим кліматом, з чистими річками, родючими ґрунтами – поступово перетворюється на пустелю, малопридатну для життя, на зону, перенасичену промисловістю, де міста задихаються від токсичних промислових викидів, де гостро відчутно нестачу води, де дорослі і діти страждають від різних захворювань, де поля, які раніше годували мільйони людей, отруєні ядохімікатами, річки, ще донедавна сповнені життя, стають багнистими канавами.
Могутній Дніпро, цю священну для українського народу ріку, оспівану Гоголем і Шевченком, у наші дні четвертовано, на так звані моря, які кожного літа загнивають на величезних площах, стаючи розплідником отруйних синьо-зелених водоростей.
З екологічного погляду нині Україна є невтішним прикладом майбутнього людства.
Чорнобиль став лиховісним знаком людської долі, найдраматичнішим наслідком нерозважного протиборства людини з природою.
Якщо сучасна цивілізація не вирішить головної проблеми – ядерної і пов'язаної з нею екологічної, – вона не вирішить жодної зі своїх проблем.
Люди – не господарі національного лану, а тільки орачі на ньому, які забезпечують добробут суспільства. Спроба не прилаштовуватися до природи, а прилаштовувати її до себе – найстрашніша помилка в історії людства.
Тому незалежна українська держава повинна якщо не відновити колишній стан живої природи (це, на жаль, уже неможливо), то, принаймні, подбати про те, щоб надалі завдавати довкіллю мінімальної шкоди. Альтернатива – посадити ліс чи збудувати завод – повинна завжди, за будь-яких обставин, вирішуватися на користь лісу. Наша ситуація додатково ускладнюється тим, що вирішення проблеми охорони природи й навколишнього середовища потребує не тільки розробки “заходів”, як це було раніше, а й величезного ентузіазму всіх громадян, зростання загальної культури, глибокого і точного знання законів природи.
У доповіді Міжнародної комісії з навколишнього середовища зазначається, що для досягнення стану сталого природного позитивного розвитку необхідні такі умови:
· політична система, здатна забезпечити участь широкої громадськості в прийнятті рішень;
· економічна система, яка б могла забезпечити розширене виробництво та технічний прогрес на власній міцній базі;
· соціальна система, здатна знімати напруження, що виникає внаслідок негармонійного економічного розвитку;
· система ефективного виробництва, орієнтованого на збереження еколого-ресурсної бази;
· технологічна система, яка б могла стимулювати постійний пошук нових рішень;
· міжнародна система, яка б сприяла налагодженню сталих торгових і фінансових зв'язків;
· достатньо гнучка, здатна до самокорекції, адміністративна система.
Такий широкий діапазон необхідних передумов для переорієнтації системи сучасного матеріаломісткого та енергоємного екологічно небезпечного природокористування відбиває масштабність завдань, що постали перед людством.
Невіддільність завдань збереження природного середовища та економічного розвитку була однією з головних проблем, що розглядалися на Конференції ООН з охорони навколишнього середовища та її розвитку (Ріо-де-Жанейро, червень 1992 р.). Там було сформульовано такі установки:
· економічний розвиток, відірваний від розв'язання екологічних проблем, призводить до перетворення Землі на пустелю, закріплює зубожіння і несправедливість;
· право на дію без урахування завдань екології торує шлях до колективного самознищення людства.
Ці міркування покладено в основу економічної політики розвинених країн, де, завдяки великим інвестиціям у справу охорони довкілля і високій технологічній культурі, є певні досягнення в опрацюванні прогресивних засобів природокористування. А що робити у нашій ситуації?
Рис. 2.15. Умови сталого природного позитивного розвитку
Як це не дивно, але фахівці-екологи на Заході оцінюють наші потенційні можливості не нижче за свої власні. Усе залежить від того, чи зможемо уникнути тих екологічних помилок, безліч яких уже колись зробили розвинені капіталістичні країни.
На думку західних експертів, наші переваги полягають у тому, що:
· моральна і фізична застарілість виробничого устаткування потребує термінової його зміни, а це є сприятливою передумовою для модернізації, запровадження нових, екологічно безпечних його модифікацій;
· гостра екологічна криза, брак енергоносіїв в Україні можуть (як це було у 1973 р. на Заході) стимулювати пошуки дешевих енергоощадних і відновних технологій, нових “альтернативних” джерел енергії. З огляду на достатньо високий рівень розвитку української науки, такі сподівання є небезпідставними;
· у країнах СНД майже немає “синдрому автомобільної залежності”, наявна добре розвинена система екологічного та економічного громадського транспорту;
· в Україні ще не набула масового поширення тара одноразового користування, яка на Заході є одним з основних забруднювачів довкілля.
Нині Україна особливо гостро відчуває наслідки екологічно непродуманого й нераціонального економічного розвитку, в якому вирізняють два типи: техногенний і сталий. Характерними рисами техногенного типу економічного розвитку є виснажливе використання невідновлюваних видів природних ресурсів (передусім корисних копалин) і надмірна експлуатація відновлюваних ресурсів (ґрунту, лісів тощо) зі швидкістю, що перевищує можливості їх відтворення та відновлення. Стратегія сталого типу економічного розвитку забезпечує задоволення не тільки потреб сьогодення, а й не ставить під загрозу здатність задовольняти потреби майбутніх поколінь. Прихильники сталого типу розвитку підкреслюють незворотний характер шкоди навколишньому середовищу, заподіяної в результаті нераціонального використання природних ресурсів. Зараз в Україні відбувається трансформація економічної стратегії в напрямі становлення сталого типу економічного розвитку.
Україна, не маючи достатньої кількості власних енергоносіїв, продовжує “триматися” за ту структуру народногосподарського комплексу, яка сформувалася раніше, коли з Росії безперервно надходили дешеві сировинно-енергетичні ресурси. Ця структура є згубною не тільки з погляду екології, оскільки вона погано пристосована для задоволення найважливіших потреб людини.
За браком коштів екологічні проблеми в Україні нині практично не вирішуються, хоча деякі з них стають дедалі загрозливішими. Система організації управління природокористуванням, охорони навколишнього середовища, контролю за цими процесами, що сформувалися за адміністративно-командної системи та за державної власності на всі національні багатства, виявилася неспроможною здійснювати ефективне екологічне регулювання розвитку продуктивних сил суспільства, вирішувати складні еколого-економічні проблеми.
Отже, постає питання: як діяти у сфері екології на сучасному етапі, зважаючи на гостроту економічної кризи і потребу в проведенні докорінних соціально-екологічних реформ? Можливі два варіанти докорінних соціально-екологічних реформ. Перший – дещо модернізувати та вдосконалити існуючу систему управління, другий – створити принципово нову систему управління й регулювання у сфері природокористування та природоохорони, яка б повною мірою включала й ринкові механізми.
На нашу думку, другий варіант має низку істотних переваг, оскільки саме ринок можна з успіхом використати для обмеження руйнівного впливу суспільства на навколишнє середовище, застосовуючи гнучку систему товарно-грошових відносин. Досвід країн з ринковою економікою переконує, що ринкові механізми, у разі належного державного контролю за дотриманням вимог екологічного законодавства, забезпечать більш сприятливі умови для природо- та ресурсозбереження, застосування екологобезпечних технологій і методів господарювання тощо, ніж жорстке планово-адміністративне регулювання.
5.2. Регіональні аспекти екологізації
Екологічний стан Дніпропетровської області. Дніпропетровщина є однією з найбільш індустріально розвинених областей України, з високим рівнем урбанізації. Тут виявлено понад 30 видів мінеральної сировини, яка використовується сучасною промисловістю. Відкрито та розвідано понад 300 родовищ і ділянок корисних копалин, з яких по 284 затверджено балансові запаси. У цілому, з надр області видобувається понад 50 % державного видобутку різних корисних копалин. З шахт Західного Донбасу видобувається понад 11 млн. т вугілля. У машинобудівному комплексі виробляються як міжконтинентальні ракети, так і унікальне ковальсько-пресове обладнання та багато іншої продукції.
Ці та інші чинники, зокрема низький рівень екологічної свідомості суспільства, призвели до значної деградації довкілля Дніпропетровщини: забруднення повітря, поверхневих та підземних вод, земель, нагромадження шкідливих, у тому числі високотоксичних, відходів виробництва. Такі процеси тривали десятиріччями і призвели до різкого погіршення стану довкілля.
Обсяг валових викидів забруднюючвальних речовин в атмосферне повітря від стаціонарних та пересувних джерел забруднення у 2004 р. склав понад 1 млн. т, що становить 17 % від загальнодержавних.
Частка від сумарної кількості викидів шкідливих речовин у повітря від металургійних підприємств складає 72,10 %, електроенергетики – 18,0 %, вугільної галузі – 5,0 %, хімічної та нафтохімічної промисловості – 0,33 %, сільського господарства – 0,1 %.
Результати спостережень Дніпропетровського обласного центру гідрометеорології за рівнем забруднення повітря показали, що у 2004 р. середньорічні граничнодопустимі концентрації становили у містах Дніпропетровськ, Кривий Ріг, Дніпродзержинськ: пилу – 1,3–2,0, діоксиду азоту – 1,0–1,8, формальдегіду – 2,0–5,0, бензапірену – 1,0–2,3.
У динаміці забруднення пилом, оксидами азоту відмічається зниження за останні роки. Непокоїть високий рівень забруднення бензапіреном, особливо токсичної речовини мутагенної дії з піком забруднення у Дніпропетровську. І це зрозуміло: викиди забруднювальних речовин від пересувних джерел в атмосферу області складають 166,2 тис. т (16,0 % від загального). Кількість автотранспортних засобів за два роки збільшилася з 500 до 625 тис. одиниць. Значний вплив на забруднення повітря має погіршення якості палива. Для поліпшення ситуації необхідно ввести найжорсткіший контроль за якістю палива, яке використовується для транспортних засобів.
Обсяг збирання свіжої води на території Дніпропетровської області склав 1 860,0 млн. м3, що на 63,7 млн. м3 (3,3 %) менше, ніж у 2003 році. Скид забруднених стічних вод у 2004 р. зменшився на 22,3 млн. м3 (3,3 %) і склав 641,2 млн. м3. Скид забруднених стокових вод від одного мешканця області становить 183,2 м3 та 0,2 т забруднювальних речовин, які скидаються зі зворотними водами в поверхневі водні об'єкти.
Основний обсяг промислового виробництва – найбільші енергетичні об'єкти, масиви зрошуваних земель, комунально-побутове водокористування – пов'язаний з водними ресурсами Дніпра. Місцеві водні ресурси значно менші за потреби в них. Внаслідок цього у більшості міст області склалася передкризова та кризова водогосподарська та гідроекологічна ситуація, коли самовідновна здатність Дніпра та багатьох річок басейну вже не забезпечує відновлення порушеної екологічної рівноваги.
На початок 2005 р. в Дніпропетровській області накопичено близько 8,5 млрд. т промислових відходів, їх переробка становить близько 22 % від загального річного утворення, решта продовжують поповнювати накопичувачі та звалища. Щороку посилюється вплив на навколишнє середовище великого обсягу побутових відходів. Проблема накопичення відходів дуже актуальна, тому для її вирішення необхідна концентрація зусиль органів влади, держуправління, прокуратури, СЕС та громадськості. Слід відзначити, що для ефективного вирішення всього комплексу питань, пов'язаних із ліквідацією чи обмеженням негативного впливу токсичних відходів на навколишнє природне середовище та здоров'я людини, у вересні 2000 р. ухвалено Закон України “Про Загальнодержавну програму поведінки з токсичними відходами". Необхідність формування спеціальної програми зумовлюється також значною потребою в наукових дослідженнях та капіталовкладеннях, порівняно низькою економічною ефективністю, тривалістю і технологічною складністю більшої частини заходів щодо поведінки з токсичними відходами. Це передбачає взаємозв'язок основних програмних дій, цільове управління міжгалузевими і міжрегіональними зв'язками, контроль виконання завдань, залучення фінансових коштів із різних джерел.
Дніпропетровська область розташована в степовій зоні України і займає площу 3,19 млн. га, в тому числі землі лісового фонду становлять 191,3 тис. га, із них укриті лісовою рослинністю 163,5 тис. га, а лісистість області складає 6 %. У той же час наявність потужних запасів мінеральної сировини і сприятливі ґрунтово-кліматичні умови зумовлюють високу концентрацію промислових об'єктів і розвиток аграрного сектора, внаслідок чого більша частина земель антропогенно трансформована.
У таких умовах дуже складним є питання виявлення і заповідання природних територій та об'єктів Держуправління екології та природних ресурсів у Дніпропетровській області проводить планомірну діяльність щодо розвитку і розширення заповідних територій, розглядаючи заповідну справу як головний засіб для комплексного вирішення важливих екологічних проблем, таких як збереження біорізноманіття, відновлення і підтримка екологічного балансу в біосфері тощо. Так, станом на 01. 01. 2005 р. мережа природно-заповідного фонду області складає 116 об'єктів, загальною площею 26 167 га, що становить 0,8 % області. Із них 23 об'єкти загальнодержавного значення на площі 18 689,8 га, 93 – місцевого значення на площі 74 77,8 га.
На шляху до вирішення проблем заповідної справи та біорізноманіття рішенням Обласної ради від 29.03.02 р. № 525-22/ХХІІ “Про природно-заповідний фонд області" затверджено перелік цінних природних територій, що резервуються для подальшої організації об'єктів природно-заповідного фонду. Рішенням Ради передбачається створення в області двох національних парків, семи регіональних ландшафтних парків та 163 інших заповідних територій.
Державне управління екології та природних ресурсів у Дніпропетровській області створене у 1988 році. Основні напрями його діяльності:
- здійснення комплексного управління в галузі охорони навколишнього природного середовища;
- проведення єдиної науково-технічної політики з питань використання та охорони природних ресурсів;
- координація діяльності підприємств, установ та організацій у цій галузі;
- здійснення державного контролю за використанням природних ресурсів;
- розробка та участь у реалізації державних та регіональних програм використання та охорони природних ресурсів;
- здійснення державної екологічної експертизи;
- організація моніторингу навколишнього природного середовища;
- співпраця з громадськими екологічними організаціями Дніпропетровської області.
По 13 річкових створах у межах міста проводиться постійний контроль за якістю води річок Дніпро, Самара та Мокра Сура.
За роки існування держуправління обсяги валових викидів забруднювальних речовин у повітря Дніпропетровської області зменшилися на 1 642,8 тис тонн (66,3 %). Обсяг скиду забруднених зворотних вод у басейн р. Дніпро скоротився на 280 млн. м3 (32 %).
Характерною для області, як і для всієї держави, є проблема утворення, утилізації та екологічно безпечного поховання побутових відходів. Щорічно в області їх накопичується близько 4 млн. м3, які розміщуються на понад 200 звалищах та спалюються на Дніпропетровському заводі термічної переробки твердих побутових відходів. Переважна більшість звалищ побудована багато років тому без відповідних проектно-вишукувальних робіт і є активними джерелами забруднення атмосферного повітря та підземних вод. Слід зазначити, що в області цьому питанню приділяється значна увага, зокрема, нині здійснюється експлуатація побудованих полігонів у містах Дніпропетровськ та Нікополь, проводиться будівництво сміттєспалювального заводу в м. Дніпродзержинськ та полігонів у Широківському, Павлоградському районах, розроблено проекти будівництва полігонів у містах Жовті Води та Зеленодольськ.
Реалізація екологічної політики в області здійснюється шляхом розробки та впровадження окремих регіональних, місцевих і об'єктних програм і проектів за напрямами, які визначаються пріоритетними.
Екологічні пріоритети знайшли також відображення в розроблених протягом 1999–2004 pp.: “Програмі соціально-економічного розвитку Дніпропетровької області до 2010 p.", “Україна 2010".
Держуправління координує та контролює виконання заходів Національної програми екологічного оздоровлення басейну Дніпра та поліпшення якості питної води.
Першочергові заходи, що випливають із цих програм, включені до плану заходів “Україна: поступ у XXI сторіччя". На сучасному етапі головним стратегічним завданням Держуправління в заповідній сфері є формування екологічної мережі Дніпропетровської області, збереження біорізноманіття, організація об'єктів природно-заповідного фонду вищого рангу – національних природних парків і заповідників.
5.3. Форми міжнародного співробітництва у сфері охорони навколишнього природного середовища
Самостійною формою міжнародної співпраці є міжнародні договори екологічного змісту. Серед них вирізняються договори комплексного й поресурсового змісту. До перших належать ті, що мають глобальний характер, другі спрямовані на охорону окремих об'єктів природи.
Специфічною і досить поширеною формою міжнародного співробітництва виступають численні міжнародні конференції з проблем охорони навколишнього природного середовища, що позитивно впливають на міжнародну політичну атмосферу та напрямки подальшого розвитку такої співпраці. Найбільш значимою є Конференція ООН з навколишнього середовища й розвитку, що відбулася в 1992 р. у Ріо-де-Жанейро, у якій взяли участь 179 держав. Конференція прийняла Декларацію Ріо-де-Жанейро та “Порядок денний на XXI сторіччя”. На ній також були подані відкриті для підписання конвенції “Про зміни клімату” та “Про біологічне різноманіття”.
Міжнародно-правовими угодами регламентуються екологічні проблеми, які мають планетарний характер і не можуть ефективно регулюватися тільки законодавством однієї або декількох країн. Водночас необхідно зазначити, що існують і екологічні проблеми, які мають регіональний характер. Для їх вирішення укладаються міжнародно-правові угоди між державами відповідного регіону. Наприклад, 21 квітня 1992 р. на Конференції причорноморських країн, що відбулася у м. Бухарест (Румунія) була підписана Конвенція про захист від забруднення Чорного моря.
Екологічне співробітництво має бути справді універсальним (планетарним) і брати в ньому участь – обов'язок кожної держави. Для впливу на екологічну ситуацію у світі застосовують державне екологічне регулювання (система активних законодавчих, адміністративних і економічних заходів і важелів впливу, які використовують державні органи різного рівня для примушування забруднювачів навколишнього середовища обмежити викиди шкідливих речовин у природні й техногенні середовища, а також для матеріального стимулювання сумлінних природокористувачів) та наддержавне регулювання (вплив міжнародних організацій та дії міждержавних угод). Цьому питанню приділяється багато уваги у суспільстві, тому в цьому аспекті є наявні позитивні зрушення за рахунок формування економічного механізму забезпечення природоохоронної діяльності.
Необхідність ухвалення рішень щодо вдосконалення напрямів розвитку національної економіки вимагає чітких уявлень про збитки, яких завдає економічна діяльність у зв'язку з її дією на природне середовище. Кожен вид виробничої діяльності людини пов'язаний з перетворенням природних ресурсів і отриманням у його результаті матеріальних ресурсів. Наприклад, раніше питну воду людина отримувала практично безкоштовно, треба було тільки нагнутися до джерела. Зараз же потрібні матеріальні витрати або на очищення води, що поставляється з довколишніх джерел, або на доставку з віддалених районів, що не зазнали антропогенної дії людини. Це ціна, яку не завжди враховують при відкритті нових промислових виробництв. Це ціна, яку вимушене сплачувати суспільство, набуваючи того або іншого блага, як результат функціонування промислового об'єкта. І це ж ціна зміни якості природи, що оточує людину. Тому на сьогоднішній день ставиться завдання якомога точніше врахувати шкоду, що завдається людині, суспільству і навколишньому середовищу внаслідок господарської діяльності.
У сучасному світі людина є частиною природної біосфери і вона повинна враховувати в своїй практичній діяльності економічні наслідки трьох груп чинників своєї виробничої діяльності: інтенсивність дії; кількість і склад реципієнтів, що сприймають негативні наслідки; питомі витрати, пов'язані з дією на одиницю вказаних реципієнтів.
Термін “стійкий розвиток” указує, що центральне місце в даній концепції відведене динамічній компоненті. Зрозуміло, що мова йде не про стан на даний момент часу, а про послідовність станів. Хоча це не так очевидно з самого поняття, ми все ж таки можемо припускати, що в рамках цього процесу добробут суспільства не повинен зменшуватися, а, щонайменше, повинен залишатися незмінним. Поняття “стійке” вказує, що людству потрібний не “швидкоплинний успіх”, а така послідовність стану і зростання добробуту, яке мало б солідний фундамент, щоб суспільство змогло протриматися довгий термін.
Наукова, політична, суспільна і публічна “кар'єра” поняття “стійкий розвиток” почалася з доповіді “Наше спільне майбутнє” («Our Common Future», 1987) Всесвітньої комісії ООН з навколишнього середовища і розвитку – Комісії Брундтланд, яку ООН сформувала ще в 1983 р. під керівництвом тодішнього норвезького міністра-президента пані Гру Харлем Брундтланд. Завдання Комісії полягало в тому, щоб запропонувати стратегію “тривалого розвитку”. Комісія складалася з представників країн різного рівня економічного розвитку. Чотири роки по тому Комісія надала свою доповідь, яка отримала відгук по всьому світу.
Комісія Брундтланд прагнула знайти формулу, відповідно до якої інтереси індустріальних країн, країн “третього світу” і майбутніх поколінь можуть бути урівноважені, і вона побачила цю формулу в ідеї стійкого розвитку, при якому потреби сучасного покоління задовольняються без ризику для того, що майбутні покоління не зможуть задовольнити свої потреби.
При оцінці добробуту одного покоління Комісія не виходила з усередненого задоволення потреб, проте піддавала різкій критиці екстремальний нерівномірний розподіл ресурсів у світі. Вона наполягала що задоволення основних потреб населення всіх країн, і додатково, у разі перевищення цих меж, виходить з необхідності задоволення потреб у кращій якості життя. Тому розподіл непоновлюваних ресурсів на якомога триваліший період, або ж заощадження запасів поновлюваних ресурсів може розглядатися як центральне завдання державних ресурсних політик.
РОЗДІЛ 3