Банківська система. Функції Центрального банку та комерційних банків.

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

Донецький юридичний інститут

Луганського державного університету внутрішніх справ

Кафедра економіко-правових дисциплін

"ЗАТВЕРДЖУЮ"

Начальник кафедри

економіко-правових дисциплін полковник міліції

Т.В. Філіпенко

____________________

ФОНДОВА ЛЕКЦІЯ

з курсу "Економічна теорія"

ТЕМА № 17

БАНКІВСЬКА ТА ГРОШОВО-КРЕДИТНА СИСТЕМА

Лекцію підготувала:

к.е.н., доцент кафедри

економіко-правових дисциплін

Новікова Н.І.

Донецьк, 2007

ТЕМА № 17

БАНКІВСЬКА ТА ГРОШОВО-КРЕДИТНА СИСТЕМА

ПЛАН

ВСТУП

1.Банківська система. Функції Центрального банку та комерційних банків.

2.Цілі та інструменти монетарної політики

3. Небанківські кредитно-фінансові структури (інститути).

ВИСНОВКИ

Банківська система. Функції Центрального банку та комерційних банків.

Кредитна система держави включає:

1. Банківську систему: Центральний Банк і комерційні банки.

2. Небанківські кредитно-фінансові інститути.

Усе банки як фінансові установи входять у банківську систему - сукупність різних видів національних банків і кредитних установ, які діють у границях грошово-кредитного механізму.

Мобілізацію всіх коштів і їхню трансформацію в позичковий капітал забезпечує банківська система, що включає в цей час три основних групи кредитно-фінансових інститутів:

· Центральний банк

· Комерційні банки

· Спеціалізовані кредитно-фінансові установи (спеціалізовані банки).

Банки - це особливі економічні інститути, головні функції яких: акумуляція грошових коштів, надання кредиту, здійснення грошових розрахунків, емісія кредитних знарядь обігу, випуск різних цінних паперів тощо.

У центрі кредитної системи перебуває Центральний Національний Банк, що, як правило, належить державі і є найважливішим знаряддям макроекономічного регулювання економіки. Центральний банк монополізує випуск кредитних грошей у наявній формі, акумулює й зберігає касові резерви інших кредитних установ, офіційні золотовалютні резерви держави, здійснює кредитування комерційних банків, кредитує й виконує розрахункові операції для уряду, здійснює контроль за діяльністю інших кредитних інститутів.

В Україні - Національний банк України - НБУ) покликаний:

* забезпечувати стійкість своєї грошової одиниці,

* проводити єдину державну політику в галузі кредиту, грошового обігу, розрахунків і валютних відносин;

* захищати інтереси кредиторів і вкладників банків на ґрунті визначення загальних правил регулювання діяльності комерційних банків і контролю за їхнім дотриманням;

* сприяти розвиткові економіки та її інтеграції у світову економіку.

НБУ України також виконує, зокрема, й таки функції, як зберігання резервів комерційних банків, встановлення резервної норми та облікової і ломбардної ставки, та ін.

Другим елементом сучасної банківської системи є комерційні банки - кредитні установи універсального характеру, які провадять кредитні, фондові, посередницькі операції, здійснюють розрахунки й організують платіжний оборот у масштабі всього народного господарства.

Функції, які виконують комерційні банки, також мають свої особливості.

Перша економічна функція комерційних банків полягає в акумулюванні безстрокових депозитів (введення поточних рахунків) і оплаті чеків, виписаних на ці банки. Друга важлива функція полягає в наданні кредитів промисловим підприємствам, фермерам, торговцям тощо.

Таким чином, комерційні банки не є єдиним фінансовим інститутом. Але, за визначенням, вони - єдина організація, здатна створити в умовах ринку "банківські гроші", тобто безстрокові чекові депозити, які можуть бути зручно використані як засіб обігу. У цьому передусім полягає їхнє економічне значення.

Другою функцією банків є кредитна функція: вони надають короткострокові кредити бізнесу і населенню; вони дають довгострокові позики під заклад нерухомості і надають середньострокові кредити тривалістю понад один рік. Кредитування здійснюється на основі принципів платності, зворотності, терміновості та забезпеченості.

Банківська справа - бізнес, подібний до будь-якого бізнесу. Комерційний банк - порівняно просте ділове підприємство. Банк надає своїм клієнтам (вкладникам і позичальникам) певні послуги і натомість отримує від них ту чи іншу форму оплати. Він намагається заробити прибуток для своїх акціонерів.

Баланс банку показує певні активи, певні зобов'язання і певний власний капітал. За винятком другорядних відмінностей, баланс, що публікується банком, в цілому виглядає так само, як баланс будь-якого іншого ділового підприємства. Єдина своєрідна риса зведеного банкового балансу полягає в тому, що значна частина пасивів представлена коштами, які належать виплаті на першу вимогу, тобто складають депозити, що є основою чекових розрахунків.

В умовах економіки, що розвивається, нові вклади фактично перевищують вилучення з даного банку. Однак ситуація міняється щодня, щотижня, щомісяця. Сума вилучень протягом певного періоду може випадково і перевищити вклади. З огляду на це банкіри тримають певну суму касової наявності у своїх сейфах і “резервні депозити” в центральному банку.

Як правило, касові гроші в сейфах банків та їхні резерви в резервному банку являють собою лише невелику частину акумульованих ними депозитів. Ця частина визначається не тільки розумною обмеженістю, але й законодавчими вимогами. Той самий математичний закон великих чисел, який робить можливими страхування життя, забезпечує становище, коли чим більший банк і більше число незалежних вкладників, тим меншою повинна бути частка касової наявності.

Все це ази сучасної банківської справи. Але так було не завжди. Вважають, що комерційну банківську справу заснували в давнину золоті майстри, які почали практикувати зберігання золота та інших цінностей населення. Спочатку це скидалося на камеру зберігання або на товарний склад. Вкладник залишав своє золото на зберігання, отримував розписку, платив невелику винагороду і отримував назад своє золото.

Клієнти часто погоджувалися приймати розписку на певну кількість золота або грошей такої ж вартості, навіть якщо це не було ідентичне тому, що вони фактично залишили. Ця "анонімність" мала велике значення. При цьому золоті майстри, що стали прототипами банкірів, використовували 100 % резервної системи, тобто їхні паперові гроші (квитанції), які перебували на збереженні, повністю забезпечувалися золотом. В один прекрасний момент якомусь кмітливому майстру сяйнула думка, що випуск паперових грошей може перевищувати кількість наявного золота. Він почав пускати ці надлишкові паперові гроші в обіг, даючи під відсотки позики торговцям, виробникам і споживачам.

Так зародилася банківська система часткових резервів. Якщо, наприклад, цей кмітливий майстер давав у позику суму, яка дорівнювала кількості золота, що перебувало на зберіганні, то загальна вартість паперових грошей в обігу вдвоє перевищувала вартість золота і резерви складали 50 % вартості випущених паперових грошей.

Банківська система часткових резервів - система, що існує й тепер, - передусім має ту особливість, що завдяки їй банки можуть створювати гроші. Коли майстер давав у позику гроші, які не забезпечувалися повністю золотим резервом, то відбувалося створення грошей. Зрозуміло, кількість цих грошей залежала від розміру резерву, який він вважав за потрібне мати на руках.

Чим менша сума резерву, тим більшу кількість грошей можна було створити. Хоча золото більше не використовується для підтримки грошової пропозиції, банківське кредитування (створення грошей) сьогодні обмежується кількістю резервів, які банк вважає необхідними або зобов'язується в юридичному порядку утримувати.

Правда, банки, що діють .на ґрунті часткових резервів, вразливі для банківської паніки. Однак ця паніка дуже малоймовірна, якщо банк має достатні резерви і проводить виважену політику кредитування,

Таким чином, комерційні банки та інші депозитні установи зобов’язані зберігати у вигляді готівки або депозитів у центральному банку встановлені законом резервні вклади, або просто резерви, що дорівнюють певній частині їхніх кредитних зобов'язань по вкладах. Мінімальний необхідний відсоток, який повинен складати наявний резерв банку від його зобов’язань по вкладах, являє собою резервну норму. Зараз в Україні вона складає 15 %.

Кількість, на яку дійсні резерви банку перевищують потрібні резерви, називається надлишковими резервами. Резерви комерційного банку є активами для комерційного банку, але пасивами для центрального банку, що їх тримає.

Здатність окремого комерційного банку створювати гроші через кредитування залежить від розмірів його надлишкових резервів. Іншими словами, комерційний банк може давати в позику лише суму, що дорівнює сумі його надлишкових резервів. Він обмежений таким чином, оскільки чеки, виписані позичальниками, скоріше за все будуть вкладені в інший банк, що приведе до втрати частини резервів і рахунків кредитуючого банку в розмірі позики, яку він видав.

Система комерційних банків в цілому може надавати позику, що в декілька разів перевищує її надлишкові резерви, оскільки банківська система не може втрачати резервів, хоча індивідуальні банки можуть поступатися резервами іншим банкам у системі. Число, що помножує позику банківської системи, обернено пропорційне резервній нормі (мультиплікатор). Таким чином, сума позик, яку може надати банківська система у цілому, дорівнює множенню надлишкового резерву на мультиплікатор. Якщо, наприклад, резервна норма складає 20 %, а надлишкові резерви банківській системи у цілому досягають 30 млн. грн., то це свідчить про те, що банківська система здатна надати клієнтам 150 млн. грн.. (30 млн. грн.. * (1/20 %) * 100 % = 30 * 5). Процес багаторазового розширення кредитування є оборотним.

Банкір має дві цілі, що суперечать одна одній. Одна ціль - прибуток. Комерційні банки, як і інші. підприємства, прагнуть прибутку. Тому вони надають кредити і купляють цінні папери. Ці два пункти - основні активи, що приносять доход комерційним банкам. З другого боку, комерційний банк повинен прагнути до безпеки. Для банків безпека забезпечується ліквідністю, зокрема такими ліквідними активами, як готівка і надлишкові резерви. Банки повинні стежити, щоб вкладники переводили свої поточні рахунки в готівку.

Але може статися так, що чеків, пред’явлених банку до оплати, буде більше, ніж пред’явлених до оплати ним самим, внаслідок чого станеться відплив резервів. Тому банкіри прагнуть балансу між обережністю і прибутками. Досягнутий компроміс визначає відносний розмір активів, що приносять доходи, які протистоять активам високоліквідним.

Здатність банківської системи створювати гроші ґрунтується на передумові, згідно з якою комерційні банки готові використати свої можливості створення грошей з допомогою кредитування, а сім’ї і підприємства готові позичати. Насправді здатність банків давати позики на основі надлишкових резервів циклічно міняється, і в цьому криється причина державного контролю за грошовою пропозицією з метою забезпечення економічної стабільності.

Коли економіка процвітає, можна сподіватися, що банки розширять кредит до максимуму своїх можливостей. Це пояснюється тим, що позики є активами, які приносять відсоток, і ймовірність того, що позичальники не повернуть позику в цей час, незначна. Але грошова пропозиція суттєво впливає на сукупний попит. Кредитуючи і тим самим створюючи гроші в кількості, що дорівнює їхнім максимальним можливостям, в період процвітання, комерційні банки можуть сприяти надмірному сукупному попиту і виникненню інфляції.

Навпаки, коли економіка вступає в фазу депресії, банки спішно беруть назад свої пропозиції про позики, прагнучи безпечної ліквідності (надлишкових резервів), навіть якщо для цього треба пожертвувати потенційним доходом від відсотка. Банкіри можуть побоюватися великомасштабних вилучень вкладів наляканими споживачами і мати сумнів у здатності позичальників виплачувати позики.

Загальновідомо, що в період спаду банки можуть знижувати грошову пропозицію, скорочуючи кредитування. Така протидія грошовій пропозиції має тенденцію стримувати сукупний попит і посилювати спад. Таким чином, від банкірів, що намагаються отримати прибутки, можна чекати таких змін грошової пропозиції, які посилять циклічні коливання. Саме з цієї причини центральний банк повинен мати у своєму розпорядженні певні політичні засоби, призначені для керування грошовою пропозицією в антициклічному, а не проциклічному напрямі.

З метою протидії різкому спаду виробництва і стримуванню інфляції в України необхідно форсувати перетворення Національного банку в центр проведення грошово-кредитної політики, регулювання і контролю за діяльністю комерційних банків. Національний банк України має регулювати грошовий обіг за допомогою активних операцій на відкритому ринку; адекватного руху банківської облікової ставки (вище за рівень інфляції); відповідних вимог до рівня обов'язкових резервів. До мінімуму має скоротитися фінансування через комерційні банки державних підприємств (виняток становлять експортно-імпортні операції).

Відповідальність за регулювання інфляції слід покласти на Національний банк України. Важливо також здійснити демонополізацію банків шляхом розукрупнення (Ощадний банк, Промінвестбанк, Банк “Україна”, АК Укрсоцбанк).

Центральний банк має таку основну функцію, як здійснення контролю за грошовою масою і кредитом в економіці. Якщо економічна активність погіршується, центральний банк буде намагатися збільшувати грошову масу і кредит. Але якщо видатки стають загрозливо надлишковими, в результаті чого зростають ціни і з’являється багато вільних робочих місць, тоді центральний банк буде робити все можливе, щоб скоротити грошову масу і кредит.

До методів, за допомогою яких центральний банк діє на сукупні видатки, належать такі:

· вжиття заходів, спрямованих на скорочення банківських резервів;

· скорочення сукупних банківських грошей (тобто сукупних безстрокових депозитів), зумовлене скороченням кожної грошової одиниці банківських резервів;

· скорочення сукупної грошової маси, яке звичайно веде до зменшення обсягу кредитів. Це означає його більшу дорожнечу і меншу доступність. Зменшення грошової маси зумовлює зростання норми відсотка;

· поступове скорочення приватних і державних інвестицій, викликане подорожчанням і зниженням доступності кредиту;

· тиск на кредит та інвестиційні видатки, що знижує вплив на витрачання доходу, ціни і зайнятість.

Центральний банк може впливати на здатність банківської системи до створення грошей за допомогою таких інструментів: операції на відкритому ринку, зміна резервної норми, зміна облікової ставки.

Операції на відкритому ринку здійснюються у вигляді купівлі і продажу державних облігацій центральним банком на відкритому ринку, тобто шляхом купівлі і продажу облігацій комерційним банкам і населенню в цілому.

Так само, як комерційний банк може оплатити облігацію, .куплену у приватної особи, шляхом збільшення поточного рахунку продавця, центральний банк може оплатити облігації, куплені у комерційних банків, за рахунок збільшення резервів банку. Найважливіший аспект цієї операції полягає в тому, що, коли центральний банк купує цінні папери у комерційних банків, - водночас резерви і здатність до кредитування комерційних банків зростають.

Вплив на резерви комерційного банку буде, по суті, такий же, якщо центральний банк куплятиме цінні папери просто у населення. Хоча існує невелика різниця між купівлею центральним банком цінних паперів у комерційних банків і в населення. Якщо всі комерційні банки з самого початку знаходяться на межі вичерпання кредитних можливостей, то придбання центральним банком облігацій у комерційних банків збільшить фактичні і надлишкові резерви комерційних банків на всю суму купівлі облігацій. З іншого боку, купівля облігацій центральним банком у населення теж збільшує фактичні резерви, але разом з тим збільшує і поточні рахунки. Однак в обох операціях загальний результат однаковий: коли центральний банк купує цінні папери на відкритому ринку, то резерви комерційних банків збільшуються. Якщо банки дають у позику свої надлишкові резерви, пропозиція грошей у країні зростає.

Продаж центральним банком державних облігацій знижує резерви комерційних банків. Комерційні банки оплачують ці цінні папери, .виписуючи чеки на свої вклади ,тобто свої резерви, у центральному банку. Центральний банк облічує ці чеки, відповідно зменшуючи резерви комерційних банків. Коли б центральний банк продавав цінні папери населенню, кінцевий результат був би, по суті, той самий.

Комерційні банки і населення спонукає продавати або купляти державні цінні папери у центрального банку та обставина, що ціни і відсоткові ставки облігацій перебувають в оберненій залежності. Коли центральний банк вирішує купляти державні облігації, попит на них зростає. Виходить, ціни державних облігації піднімаються, а відсоткові ставки падають. Зрослі ціни і знижені відсоткові ставки облігацій спонукають банки і власників державних облігацій серед населення продавати їх центральному банку. І, навпаки, коли центральний банк вирішує продавати державні облігації, то додаткова пропозиція на ринку знижує ціни на облігації і підвищує відсоткові ставки, роблячи тим самим купівлю державних облігацій привабливою для банків і населення

Зрозуміло, що зростання резервної норми збільшує кількість необхідних резервів, які повинні тримати банки. Або банки втратять надлишкові резерви, уповільнивши процес створення грошей шляхом кредитування, або ж вони вважатимуть свої резерви недостатніми і будуть змушені зменшувати свої чекові рахунки і тим самим грошову пропозицію.

Важливо відзначити, що зниження резервної норми переводить обов'язкові резерви в надлишкові і тим самим збільшує можливість банків створювати нові гроші шляхом кредитування. Хоча зміна резервної норми - спосіб, що має потужний потенціал, насправді він використовується не часто.

Центральний банк надає позики комерційним банкам, які мають тверде фінансове становище, але стикаються з необхідністю термінового отримання додаткових коштів. Коли комерційні банки беруть позики, вони переводять центральному банку виписане на себе боргове зобов'язання, яке гарантується додатковим забезпеченням, як правило, державними цінними паперами. Подібно до того, як комерційні банки відшукують відсоткові платежі на свої позики, центральний банк відшукує відсоткові платежі на свої позики, надані комерційним банкам. Така ставка відсотка називається "обліковою ставкою". В Україні зараз облікова ставка НБУ складає 12,5 %.

Центральний банк має повноваження встановлювати і змінювати облікову ставку, за якою комерційні банки можуть брати в нього позики. З погляду комерційних банків, облікова ставка являє собою витрати, викликані придбанням резервів. Виходить, падіння облікової ставки заохочує комерційні банки до придбання додаткових резервів через позику центрального банку. Кредити комерційних банків, що спираються на ці нові резерви, збільшують грошову пропозицію. І, навпаки, зростання облікової ставки знижує зацікавленість комерційних банків у отриманні додаткових резервів через позику центрального банку. Тому підвищення облікової ставки відповідає спробам керівних кредитно-грошових установ обмежити пропозицію грошей.

Якщо економіка зіштовхнулася з безробіттям і зниженням цін, то керівні кредитно-грошові установи приймають рішення про необхідність збільшення пропозиції грошей для стимулювання сукупних видатків, щоб сприяти поглинанню вільних ресурсів. Для того, щоб збільшити пропозицію грошей, ці керівні установи повинні потурбуватися про зростання надлишкових резервів комерційних банків. Цього можна досягти шляхом: купівлі центральним банком цінних паперів на відкритому ринку, що збільшить резерви комерційних банків; зниження резервної норми, що автоматично переведе необхідні резерви в надлишкові; зменшення облікової ставки, щоб спонукати комерційні банки до збільшення своїх резервів через позику центрального банку. Такий набір політичних рішень називається політикою дешевих грошей. В її завдання входить зробити кредит дешевим і доступним, щоб збільшити обсяг сукупних видатків і зайнятість

Припустимо тепер, що надлишкові видатки підштовхують економіку до інфляційної спіралі. Центральний банк повинен спробувати знизити загальні видатки шляхом обмеження або скорочення пропозиції грошей. Ключ до розв’язання цієї проблеми - зниження резервів комерційних банків.

Для цього зниження необхідно: центральному банку продати державні облігації на відкритому ринку, щоб зменшити резерви комерційних банків; збільшити резервні норми, які автоматично звільнять комерційні банки від надлишкових резервів; підняти облікову ставку, що знизить бажання комерційних банків збільшити свої резерви через позику центрального банку. Такий підхід отримав відповідно назву "політики дорогих грошей". Її мета - обмежити пропозицію грошей, щоб знизити видатки і стримати інфляційний тиск. Слід відмітити, що Україна і Росія з 1995 і до I півріччя 1998 року проводили переважно послідовну політику “дорогих грошей”, яка створювала умови найбільшого сприяння імпорту і пригнічувала експорт. Важливість фінансово-кредитної політики не тільки для формування торгівельного балансу, але й для створення взагалі умов для функціонування національної економіки підтвердилася позитивним впливом шокової девальвації 17 серпня 1998 р. на сальдо зовнішньої торгівлі та вітчизняне виробництво як в Україні, так і в Росії.

Серед усіх видатків грошового контролю найважливішим регулюючим механізмом є, звичайно, операції на відкритому ринку. Вони є головним інструментом кредитно-грошової політики. Цей механізм кредитно-грошового регулювання має перевагу гнучкості - державні цінні папери можна продавати або купувати в більшій чи меншій кількості - і його вплив на резерви банку здійснюється досить швидко. Крім того, порівняно із зміною резервних вимог, операції на відкритому ринку діють витонченіше і опосередковано.

Три основні інструменти кредитно-грошової політики періодично доповнюються деякими менш важливими засобами контролю в формі селективного регулювання, яке стосується фондової біржі, покупок та виплат за умовлянням.

Нестримана спекуляція може викликати серйозні проблеми в економіці. Наприклад, падіння курсу акцій може знищити майно приватних осіб або підприємств, які мають велику кількість акцій. Це змушує їх зменшити свої споживчі та інвестиційні видатки і стимулює економічний спад, або депресію.

Аналогічним чином підприємство, яке бажає розширитися, виявить, що зниження ціни акцій утруднює утримання необхідних коштів. Щоб протистояти спекуляції на фондовій біржі і можливості краху, центральні банк має право встановлювати продиктовану законом маржу, або мінімальний відсоток первісного внеску, який повинен зробити покупець акцій.

Час від часу центральному банку надаються повноваження встановлювати певні обмеження на споживчий кредит. Умовляння означає використання керівними кредитно-грошовими установами дружнього переконання - політичної заяви, громадського рішення, відкритого заклику до того, щоб не допустити надмірного розширення або скорочення банківського кредиту, який може мати серйозні наслідки для банківської системи і економіки в цілому.

Невід’ємною частиною стабілізаційної політики є кредитно-грошова політика. Остання, порівняно з фіскальною політикою, може швидко мінятися. Відомо, що застосування відповідної фіскальної політики може бути надовго відстрочене через обговорення в конгресі або парламенті. Державний банк має можливість оперативно розв'язувати цю проблему. Члени правління центрального банку здебільшого призначаються на певний строк і вони не залежать від різних політичних партій. Тому їм легше, ніж парламенту, проводити політику непопулярний заходів, які необхідні для оздоровлення економіки на далеку перспективу.

Крім того, за своєю природою кредитно-грошова політика делікатніша і консервативніша в політичному відношенні, ніж фіскальна політика. Зміни державних видатків безпосередньо впливають на розподіл ресурсів, а аналогічні зміни, без сумніву, можуть мати далекосяжні політичні наслідки. Кредитно-грошова політика, навпаки, діє витонченіше і тому являє собою більш прийнятну в політичному плані.

Однак, треба визнати, що кредитно-грошова політика має певні обмеження і надалі стикається з багатьма складностями і проблемами. До них передусім належать: надлишкові резерви, що виникають у результаті політики дешевих грошей і можуть не використовуватися банками для розширення пропозиції грошей; викликані кредитно-грошовою політикою зміни грошової пропозиції, .які можуть бути частково компенсовані зміною швидкості обороту грошей; зміни грошової пропозиції, що не викладають дуже великих змін інвестицій.

Важливо відзначити, що, хоча більшість економістів вважають як фіскальну, так і кредитно-грошову політику дійовими інструментами стабілізації, але існує чимала група економістів - монетаристи, які вважають, що зміна грошової пропозиції - ключовий чинник визначення рівня економічної активності і фіскальна політика порівняно неефективна. Хоча погляди сучасних кейнсіанців і монетаристів у чомусь схожі, але у крайніх проявах їхні погляди суттєво розходяться щодо питання про внутрішню стабільність ринкової економіки. У них є важливі ідеологічні відмінності, що стосуються, зокрема, ролі держави.

Кейнсіанці впевнені, що система вільного ринку як така страждає уродженими вадами. Найважливішим для даного аналізу є кейнсіанське твердження, що ринок позбавлений механізму, який забезпечує економічну стабільність. Невідповідність між плановими інвестиціями і заощадженнями дійсно існує і викликає коливання ділової активності, що виражається в періодичній інфляції і безробітті.

Зокрема, багато ринків не є конкурентними, що веде до негнучкості в плані зниження цін і ставок заробітної плати. Виходить, коливання сукупних видатків впливає передусім на рівень виробництва і зайнятості, а не на ціни. Тому держава, з погляду кейнсіанців, може і повинна відігравати активну роль у стабілізації економіки; дискретна фіскальна політика і кредитно-грошова політика необхідні для пом'якшення різних економічних піднесень і спадів, які в протилежному випадку будуть супроводжувати розвиток ринку.

Монетарний підхід полягає в тому, що ринки достатньо конкурентні і що система конкуренції забезпечує високий ступінь макроекономічної стабільності. Ідейні корені монетаризму заглиблюються в класичну економічну теорію, згідно з якою гнучкість цін і ставок заробітної плати, що забезпечується ринковою конкуренцією, веде до того, що коливання сукупних видатків впливає на ціни продукції і ресурсів, а не на рівень виробництва і зайнятості. Таким чином, ринкова система, якщо вона не піддається державному втручанню в функціонування економіки, забезпечує значну макроекономічну стабільність.

Проблема, з погляду монетаристів, полягає в тому, що закон про мінімальну ставку заробітної плати, законодавча діяльність в інтересах профспілок; підтримка цін на сільськогосподарську продукцію, законодавство про монополії в інтересах бізнесу та інші заходи держави заохочують і посилюють негнучкість у плані розуміння цін і заробітної плати.

Система вільного ринку здатна забезпечити значну макроекономічну стабільність, але державне втручання всупереч своїм добрим намірам підриває цю здатність. Крім того, монетаристи вважають, що держава своїми незграбними і непродуманими спробами стабілізувати економіку з допомогою дискретної фіскальної і кредитно-грошової політики сприяє нестабільності системи, посилює циклічні коливання.

Отже, не дивно, що монетаристи є заповзятими прихильниками вільного ринку. Державне управління вважається бюрократичним, неефективним, шкідливим для індивідуальної ініціативи і часто саме завдяки йому робляться політичні помилки, які дестабілізують економіку. До того ж, централізоване державне управління неминуче придушує свободу людини. Державний сектор повинен бути якнайменшим.

Виходить, погляди кейнсіанців і монетаристів на приватний і державний сектори майже діаметрально протилежні. З погляду кейнсіанців, нестабільність приватних інвестицій зумовлює нестабільність економіки. Держава відіграє позитивну роль, застосовуючи відповідні стабілізуючі заходи. З погляду монетаристів, держава має шкідливий вплив на економіку. Вона створює негнучкість, яка послаблює здатність ринкової системи забезпечувати стабільність; вона вживає фіскальні та кредитно-грошові засади, які незважаючи на добрі наміри, викликають ту саму нестабільність, для боротьби з якою вони призначені.