Розділ 5. Фінанси населення 1 страница

5.1. Джерела і структура фінансів домогосподарств

Фінанси населення стосуються економічної категорії "домашнє господарство" (домогосподарство), як це прийнято світовою прак­тикою планування фінансів різних рівнів. Фінанси населення фор­муються доходами і витратами окремих домогосподарств.

Домогосподарство — це економічна одиниця, що складається з однієї людини або кількох людей, які ведуть спільне господарство, що забезпечує економіку факторами виробництва і використовує за­роблені кошти для поточного споживання та оплати послуг і за­ощадження з метою задоволення своїх потреб. Фінанси домашніх господарств — це грошові фонди, що формуються у громадян з до­ходів, одержаних у результаті трудової, господарської та інших ви­дів діяльності.

Фінанси домашніх господарств функціонують у межах фінансо­вої системи країни і мають прямі й зворотні зв'язки з державними фінансами та фінансами підприємств. Фінанси держави та фінанси підприємств спрямовуються на нагромадження або споживання. До нагромаджень належать усі вкладення коштів на розширення виробництва, створення основних фондів усіх видів або нагромад­ження грошових ресурсів у кредитних установах і фінансових інсти­тутах. Споживанням є вкладення коштів у матеріальні блага та по­слуги, що призначені для відтворення робочої сили і споживаються населенням.

Фонд споживання в загальнонаціональному масштабі — це за­гальна сума споживання населення країни, обмежена розміром ВВП, національним доходом та необхідними відрахуваннями з національ­ного доходу на невиробничу сферу і страхові фонди на непередбаче­ні витрати.

Фінанси населення в масштабі країни складаються з фонду оплати праці (підсумовуються на рівні підприємств) і виплат із громадських соціальних фондів, спрямованих на соціальний захист населення.

Співвідношення фонду оплати праці та виплат із громадських со­ціальних фондів становлять структуру фонду споживання країни.

Кількісно фінанси населення безпосередньо пов'язані із новоство-реним продуктом — доданою вартістю. Новостворений продукт (чистий продукт) складається з необхідного продукту (оплата праці) та доданого продукту (прибутку). Фінанси населення відображають переважно розмір необхідного продукту, що забезпечує відтворення робочої сили (оплата праці), і частково — доданий продукт (випла­ти населенню з прибутку).

Формуючись за рахунок розподілу і перерозподілу новоствореної вартості у виробничій та невиробничій сферах, а також у сфері дер­жавних фінансів, фінанси домашніх господарств збільшуються за ра­хунок власної господарської діяльності населення і доходів від інве­стування на фінансовому ринку.

До джерел фінансів домогосподарств належать:

• заробітна плата, отримана у виробничій і невиробничій сферах (у складі собівартості продукції і послуг);

• пенсії, стипендії, субсидії, допомога тощо (за рахунок надходжень до суспільних фондів споживання у вигляді податків і відрахувань);

• доходи від підсобного господарства;

• доходи від надання послуг населенню;

• доходи від володіння цінними паперами;

• інші доходи (спадок, аліменти, гонорари тощо).

Обсяг фінансів домашніх господарств і їх структура за джерела­ми надходжень залежать від впливу низки чинників, основним з яких є рівень розвитку економіки країни. За допомогою цього чинника визначають частку національного доходу, що спрямовується на спо­живання у вигляді як оплати праці, так і соціального захисту з боку держави непрацездатних членів суспільства.

Важливим чинником є також розвиненість ринкових відносин, від якої залежить ступінь економічної активності працездатного населення, що дає змогу підвищити доходи від самостійної діяльно­сті в межах домогосподарства.

Збільшення фінансів населення безпосередньо пов'язане з підви­щенням продуктивності праці, що дає змогу підприємствам збільшити фонд оплати праці без втрати конкурентоспроможності продукції.

Структура фінансів домогосподарств за напрямками розподілу коштів формується виходячи з необхідності першочергового забез­печення розширеного відтворення робочої сили, тобто залежить від

обсягу витрат на фізіологічні потреби населення, які є пріоритетни­ми. Таким чином, що менший загальний фонд споживання країни, то більша питома вага витрат на життєзабезпечення населення і від­повідно менші витрати на духовний розвиток людини та інвестицій­на спроможність населення.

Структура витрат домашніх господарств:

• придбання матеріальних благ для відтворення робочої сили у її фізичному вигляді;

• витрати на оплату послуг, що забезпечують фізичне відтворення робочої сили (відпочинок, платне медичне обслуговування);

• витрати на духовний розвиток і освіту для відтворення якості робочої сили (як доповнення до безкоштовного бюджетного фі­нансування);

• податки та збори;

• страхові внески;

• довгострокові вклади населення в цінні папери і банківські депозити;

• витрати на розвиток приватного підприємництва.
Матеріальні цінності, які купує населення, називаються матеріаль­
ними благами. Структуру витрат на матеріальні блага, що споживає
населення, утворює співвідношення витрат на окремі види товарів
(продукти харчування, одяг тощо). У розвинених країнах сучасна
структура споживання, яка визнана оптимальною, приблизно така:
продукти харчування — ЗО %, інші матеріальні блага — 70 %.

Нині в Україні структура споживання протилежна, що свідчить про низький життєвий рівень населення і неможливість за рахунок фінансів домогосподарств забезпечити всебічний розвиток особис­тості. Фінансова політика держави має сформувати структуру видат­ків, наближену до розвинених країн, але це можливо тільки в разі збільшення загального обсягу фінансів населення.

Соціальний захист населення з боку держави становлять кошти, що надходять в домогосподарства у вигляді безпосередніх виплат та надання послуг з боку сфери охорони здоров'я, освіти та культури, що сплачуються за рахунок фінансових ресурсів бюджетної системи і державних цільових страхових фондів.

Сума коштів необхідного соціального захисту населення зале­жить переважно від середнього рівня життя населення: що нижчі до­ходи населення з фонду оплати праці, то більша питома вага видат­ків бюджету у структурі фінансів домогосподарств.

Соціальний захист населення полягає в забезпеченні мінімального рівня споживання населення. Такий захист передбачає надання кож­ній людині державою певних гарантій споживання, що закріплені за­конодавчо.

Гарантії держави є соціально-економічними: соціальними — з ог­ляду на їх спрямованість на певні групи населення, які особливо по­требують державної підтримки, економічними — стосовно визна­чення розміру гарантій з погляду їх необхідного розміру і водночас можливостей держави. Усі види гарантій обов'язково мають фінан­сові джерела покриття і надаються лише в межах сум, затверджених у бюджеті поточного року. З урахуванням наявності джерел фінан­сування соціальний захист населення має різний рівень за роками і відповідає загальній динаміці державного бюджету.

Соціально-економічні гарантії держави населенню надаються в трьох напрямках.

1. Держава встановлює для повноцінного працівника нормальний рівень споживання через гарантований мінімальний рівень оплати праці, індексацію оплати праці відповідно до рівня інфляції, помір­ні податки та свободу підприємництва.

2. Держава шляхом бюджетного фінансування в мінімальному розмі­рі задовольняє пріоритетні потреби суспільства, тобто такі по­треби з відтворення населення, які неможливо перекласти на окремих громадян без ризику втрати в майбутньому якості робочої сили. Держава піклується про відтворення населення, оскільки до таких пріоритетних потреб суспільства належать загальна освіта, виховання дітей, охорона здоров'я, культурно-пізнавальна робота.

3. Вирівнювання рівнів життя окремих груп населення, які з об'єктив­
них причин не можуть задовольнити свої споживчі потреби
власною працею: за станом здоров'я, внаслідок втрати роботи, за
умов загальної кризи в економіці. Таким групам населення на­
дається допомога у вигляді прямих виплат (пенсії, допомога,
стипендії) і податкових пільг, що збільшують реальні доходи.
Економічна сутність державних гарантій полягає в перерозподі­
лі національного доходу. Через фінансову систему у населення вилу­
чається частина доданого продукту і перерозподіляється за окреми­
ми групами населення. Цей перерозподіл обмежується реальними
можливостями державного бюджету, тобто розміром податкових
надходжень. Таким чином, щоб при досягнутому рівні податкових
надходжень збільшити питому вагу витрат на соціальний захист
населення у фонді споживання, необхідно збільшити податкове на-

вантаження на все населення, що, у свою чергу, призведе до спаду ви­робництва і зменшення податкової бази. Розв'язати цю проблему мо­жна як створенням умов для розширення виробництва, так і знижен­ням тиску соціальної сфери на бюджет шляхом збільшення заробітної плати. Підвищення заробітної плати сприятиме зниженню загальної потреби населення в соціальному захисті через бюджетні кошти.

Соціально-економічні гарантії населенню надаються державою у вигляді:

• реалізації прав громадян на працю та допомогу з безробіття;

• гарантії виплати заробітної плати та забезпечення її мінімального рівня;

• індексації всіх видів соціальної допомоги в умовах інфляції;

• надання допомоги і пільг малозабезпеченим верствам населення;

• виплати всіх видів пенсійного забезпечення.

До основних принципів соціального захисту населення як джерела поповнення фінансів населення належать:

• адресність надання допомоги, що означає отримання допомоги лише тими, хто її справді потребує;

• залучення до надання соціальної допомоги коштів як державного, так і місцевих бюджетів.

Ознайомлення з досвідом розвинених країн виявило загальні під­ходи до побудови механізму державного соціального захисту насе­лення. До них належать:

• фінансування на державному рівні мінімального розміру соціаль­них гарантій;

• випереджальний перегляд рівня грошових виплат населенню в умовах інфляції (випереджальна індексація доходів), що виключає нові звернення за соціальною допомогою;

• перегляд розміру середньодушового доходу через інфляцію і призначення допомоги для підтримки купівельної спроможності малозабезпечених груп населення (розширення кола людей, які отримують державну допомогу).

5.2. Інвестиційна діяльність населення

Фінанси населення за джерелами формування належать до сфери споживання, але завжди від споживання у населення залишається ча­стина коштів, що спрямовуються на заощадження, тобто нагромад­жуються.

Частина доходу домогосподарства, що не використовується на купівлю товарів і оплату послуг, а також на сплату податків, нази­вається заощадженнями. Найпоширенішою формою заощаджень є використання частини доходу або для створення нагромаджень у вигляді готівки чи вкладів в ощадних банках, або для придбання цінних паперів.

У США економісти вважають, що виплата сімейними господар­ствами боргів так само є нагромадженнями, оскільки гроші, що ви­плачуються на погашення боргу, не спрямовуються ні на споживан­ня, ні на сплату податків. Зауважимо, що не всі домогосподарства належать до категорії тих, що заощаджують. Наприклад, молоді сі­м'ї за рахунок позик витрачають набагато більше, ніж заробляють, щоб придбати деякі дорогі товари і оплатити послуги, такі, напри­клад, як житло і освіта. Пенсіонери так само схильні витрачати біль­ше коштів, але за рахунок вилучення засобів, нагромаджених у ре­зультаті заощаджень. Однак від'ємне значення заощаджень сімейних господарств такого типу перекривається додатним значенням за­ощаджень сімейних господарств, що складаються з осіб з високими доходами і стабільною кар'єрою.

Вільні кошти, що залишаються після всіх витрат на придбання матеріальних благ, оплату послуг та духовний розвиток, населення використовує:

• як резервний фонд у вигляді простого грошового нагромадження без інвестування;

• як інвестиційний фонд для отримання додаткового доходу його власником.

Вибір виду інвестування вільних фінансових ресурсів населення залежить від законодавчих передумов розширення підприємництва у країні й стану фінансового ринку (у тому числі фондового).

Інвестиції населення здійснює:

• у засоби виробництва для індивідуальної підприємницької діяль­ності в межах законодавства про підприємництво;

• у цінні папери з метою отримання дивідендів за акціями або доходу за облігаціями;

• у банківські депозити (вклади) та ощадні сертифікати;

• у валютні ресурси.

Вибір між вкладеннями в цінні папери і банківські депозити ґрун­тується на стандартному підході: за відсутності інфляції вибирається варіант найбільшої дохідності шляхом порівняння банківського від-

сотка за вкладами і розміру дивідендів за цінними паперами. В умо­вах інфляції населення переважно вибирає інвестування у валютні ресурси.

Питання для самоконтролю

1. Напрямки оптимізації джерел і структура фінансів населення.

2. Зв'язок між бюджетною політикою держави і рівнем соціального захисту населення.

3. Умови інвестиційної активності населення на фондовому ринку.

Розділ 6. Фінансовий ринок

6.1. Сутність і структура фінансового ринку

Місце фінансового ринку у фінансовій системі. Для нормального функціонування економіки необхідно постійно мобілізовувати, роз­поділяти і перерозподіляти фінансові ресурси між її сферами і секто­рами. Фінансова система виконує це за допомогою:

• мобілізації бюджетних ресурсів через податки і розміщення їх
відповідно до потреб уряду;

• фінансового ринку, що мобілізує заощадження на добровільній
основі і надає позики чи інвестиції, реагуючи на ринкову ситуацію.
За допомогою механізму функціонування фінансового ринку ви­
значають обсяг і структуру попиту на фінансові активи (рис. 6.1).
Цей механізм своєчасно задовольняє всіх споживачів, які тимчасово
потребують залучення капіталу із зовнішніх джерел. Іншими слова­
ми, тимчасово вільний капітал, який перебуває у формі суспільних
заощаджень (тобто грошових та інших фінансових ресурсів населен­
ня, підприємств, державних органів) і не витрачений на споживання
та реальне інвестування, залучається через фінансовий ринок окре­
мими його учасниками для подальшого ефективного використання в
економіці країни.

		і'
Податки	->■	Держава			Податки

Кошти населення

Заощад­ження

Фінансо­ві ринки

Інвес­тиції

Кошти під­приємства

Товари

та послуги

Прибуток

X

Рис. 6.1. Механізм функціонування фінансового ринку

На фінансовому ринку формуються співвідношення заощаджень та інвестицій; для залучення заощаджень вкладника останній має бу­ти впевнений у тому, що одержить прибуток і мінімально компен­суватиме втрати від інфляції. В іншому разі заощадження будуть пе­реведені в товарну форму.

Фінансовий ринок і фінансові інститути, що забезпечують його функціонування, допомагають ефективніше, ніж окремі вкладники, мобілізувати і розмістити великий обсяг заощаджень, знизити ри­зики; сприяють скороченню оперативних витрат, об'єднанню та диверсифікації ризиків; розвитку спеціалізованих консультаційних послуг з управління ризиком, перспектив інвестування, оцінки пла­тоспроможності тих, хто їх залучає; задоволенню потреб вкладників у ліквідності й безпечності та інвесторів у строковому вкладенні віль­них коштів.

У розвинених країнах сучасний рівень розвитку фінансового рин­ку зумовлюється здебільшого рівнем нагромадження, господарськи­ми традиціями, розмірами суспільного багатства і добробутом нації. Що різноманітніша з погляду суб'єктів і розмірів структура заощад­жень та можливостей інвестицій, то необхідніше існування фінансо­вого ринку.

Фінансовий ринок як історична категорія з'явився одночасно з фінансами і з розвитком товарно-грошових відносин перетворився на особливу сферу економічних відносин. Розвиток товарного ви­робництва на певному етапі спричинив появу у його учасників гост­рої потреби в додатковому капіталі, необхідному для подальшого розширення виробництва. Цей капітал називається інвестиційним і використовується для створення робочих місць, придбання знарядь і предметів праці, нових технологій та інших елементів виробництва.

Світовий фінансовий ринок первісно сформувався на базі між­народних фінансових операцій національних фінансових ринків, по­тім — на базі їх інтернаціоналізації. Спочатку цей ринок розвивався повільно і переважно як світовий грошовий ринок. Особливість сві­тового фінансового ринку полягає у спрямуванні національного ка­піталу (певних фінансових активів) за кордон, у розпорядження іно­земних банків або для залучення іноземного капіталу. Особливо активно світовий фінансовий ринок почав розвиватися на початку 60-х років XX ст. До цього протягом сорока років цьому перешкод­жали світові економічні кризи 1929-1933 pp., Друга світова війна, валютні обмеження.

Розглядаючи фінансовий ринок України в історичному аспекті, слід зазначити, що він існував до революції (до 1917 p.), потім у пе­ріод непу наприкінці 20-х років, а також і у подальшому, але у зву­женому й урізаному вигляді. Занепад фінансового ринку та його інфраструктури за радянських часів зумовлювався пануванням ко­мандно-адміністративної системи управління, повним одержавлен-ням засобів виробництва, відсутністю приватної власності як основи формування фінансового ринку. Мобілізація грошових заощаджень тільки через державні позики була обмеженим фінансовим інструмен­том, що застосовувався командно-адміністративною системою не­ефективно. Це спричинило об'єктивне відставання вітчизняної еко­номіки в багатьох галузях. Через складність концентрації грошей з внутрішніх резервів для створення конкурентоспроможних вироб­ництв не використовувався могутній науково-технічний потенціал, що був створений у радянські часи.

Фінансовий ринок як економічна категорія. Інвестування, як зазна­чалося, забезпечується через розвинений фінансовий ринок. З'ясує­мо, чим цей ринок і його сегменти відрізняються від інших. В еконо­мічній літературі не існує єдиного трактування економічної сутності поняття "фінансовий ринок". Часто його ототожнюють з грошовим, кредитним або інвестиційним ринком.

Поняття "фінансовий ринок" дуже широке, оскільки охоплює не тільки фінансові зв'язки, а й багато форм відносин власності та їх перерозподілу (трансформації).

Фінансовий ринок — це система економічних відносин, у процесі яких розподіляються та перерозподіляються фінансові активи країни під впливом попиту і пропозиції на них з боку різних суб'єктів еконо­міки. Ці економічні відносини визначаються об'єктивними економіч­ними законами і фінансовою політикою держави, які зрештою фор­мують сутність фінансового ринку, тобто зв'язки і відносини як безпосередньо на ринку, так і з іншими економічними категоріями.

Для розуміння фінансових активів доцільно виходити з їх загаль­ного визначення. У системі національних рахунків активи вважа­ються об'єктами, що мають вартість і перебувають у власності економічних суб'єктів, від яких у майбутньому слід очікувати отри­мання прибутку або інших доходів. Фінансові активи відповідають цьому призначенню як засоби нагромадження вартості. У системі національних рахунків фінансові активи класифікуються за сімома

основними категоріями, до яких належать монетарне золото* і спеці­альні права запозичення міжнародного валютного фонду, готівка і депозити, цінні папери (крім акцій); позики, акції та інший пайовий капітал, страхові технічні резерви, інші рахунки до одержання або до оплати. Характерною ознакою фінансових активів є обов'язко­вість вимог до інших інституційних одиниць, які є позичальниками і мають зобов'язання перед своїми кредиторами. Фінансовими вважа­ються зобов'язання боржника перед своїм кредитором на оплату ви­мог, що виставляються йому. Фінансовий ринок — це узагальнена назва ринків, де виявляються попит і пропозиція на різні фінансові активи (фінансові послуги). З організаційного погляду фінансовий ри­нок є системою самостійних окремих ринків (сегментів), у кожному з яких виокремлюються ринки конкретних видів фінансових активів (сектори). Отже, фінансовий ринок — це складна економічна систе­ма, що є сферою прояву економічних відносин:

• при розподілі доданої вартості та її реалізації шляхом обміну грошей на фінансові активи;

• між вартістю і споживчою вартістю товарів, що обертаються на цьому ринку (фінансових активів);

• між продавцями і покупцями фінансових активів при реалізації вартості, втіленої в цих активах;

• між населенням, виробниками і державою щодо перерозподілу вільних коштів на основі повної економічної самостійності, меха­нізму саморегуляції ринкової економіки, внутрішньо- та міжгалузе­вого переміщення фінансових ресурсів.

Функції фінансового ринку. Сутність фінансового ринку і його роль в економіці держави найповніше розкриваються в його функціях, основними з яких є такі:

• мотивована мобілізація заощаджень приватних осіб, приватного бізнесу, державних органів та зарубіжних інвесторів і трансформація акумульованих коштів у позиковий та інвестиційний капітал;

• реалізація вартості, втіленої у фінансових активах, і доведення фінансових активів до споживачів (покупців, вкладників);

*Монетарним вважається золото у формі монет, зливків або брусків не менш як 995-ї проби. Право власності на монетарне золото належить центральному (національному) банку і центральному уряду. Монетарне золото і спеціальні права запозичення належать до активів, за якими неможливе невиконання зобов'язань.

• перерозподіл на взаємовигідних умовах коштів підприємств з метою їх ефективнішого використання;

• фінансове обслуговування учасників економічного кругообігу та фінансове забезпечення процесів інвестування у виробництво, розширення виробництва та пайової участі на основі визначення найефективніших напрямків використання капіталу в інвестиційній сфері;

• вплив на грошовий обіг та прискорення обороту капіталу, що сприяє активізації економічних процесів;

• формування ринкових цін на окремі види фінансових активів;

• страхова діяльність і створення умов для мінімізації фінансових та комерційних ризиків;

• операції з експорту-імпорту фінансових активів та інші фінансові операції, пов'язані із зовнішньоекономічною діяльністю;

• кредитування уряду, місцевих органів самоврядування шляхом розміщення урядових та муніципальних цінних паперів;

• розподіл державних кредитних ресурсів і розміщення їх серед учасників економічного кругообігу.

Функція фінансового ринку щодо доведення фінансових активів до споживача виявляється через створення мережі інститутів з реа­лізації фінансових активів (банків, бірж, брокерських контор, інвес­тиційних фондів, фондових магазинів, страхових компаній тощо). Ця функція спрямована на забезпечення нормальних умов для реалі­зації грошових ресурсів (заощаджень) споживачів (покупців, вклад­ників) в обмін на фінансові активи, що становлять для них інтерес.

Задовольняючи значний обсяг інвестиційних потреб суб'єктів го­сподарювання, механізм фінансового ринку через систему ціноут­ворення на окремі інвестиційні інструменти виявляє найефективніші сфери і напрямки інвестиційних потоків для забезпечення високого рівня дохідності капіталу, який використовується з цією метою. Рин­ковий механізм ціноутворення на фінансовому ринку протилежний державному, хоча й перебуває під певним впливом державного регу­лювання. Цей механізм дає змогу повністю враховувати поточне співвідношення попиту і пропозиції за різними фінансовими активами, яке формує відповідний рівень цін на них; максимально задовольняти економічні інтереси продавців і покупців фінансових активів.

Зміст функції фінансового забезпечення процесів інвестування полягає у створенні фінансовим ринком умов для залучення (кон­центрації) підприємцем фінансових ресурсів, необхідних для розвит-

ку виробничо-торговельного процесу. Залучення фінансових ресур­сів передбачає як нагромадження капіталу, так і взяття його в борг (позика), у наймання (селенг).

Сутність функції впливу на грошовий обіг зводиться до створен­ня фінансовим ринком умов для безперервного переміщення грошей у процесі здійснення різноманітних платежів і регулювання обсягу грошової маси в обігу. Через цю функцію на фінансовому ринку ре­алізується грошова політика держави. Від усталеності грошового обігу залежить усталеність фінансового ринку.

Фінансовим ринком вироблений власний механізм страхування цінового ризику (і відповідно система спеціальних фінансових ін­струментів), який в умовах нестабільності економічного розвитку країни і кон'юнктури фінансового та товарного ринків дає змогу знизити до мінімуму фінансовий і комерційний ризик продавців та покупців фінансових активів і реального товару, пов'язаний зі змі­ною цін на нього. Крім того, у системі фінансового ринку поширена пропозиція різноманітних страхових послуг.

Забезпечуючи мобілізацію, розподіл і ефективне використання вільного капіталу, задоволення в найкоротші терміни потреби в ньо­му окремих суб'єктів господарювання, фінансовий ринок сприяє при­скоренню обороту використовуваного капіталу, кожний цикл якого ге­нерує додатковий прибуток і приріст національного доходу загалом.

Зазначивши позитивний вплив фінансового ринку на розвиток економіки, слід також спинитися на проблемах, що існують на сучас­ному етапі його функціонування. Зокрема, для України вони пов'я­зані з тим, що її фінансовий ринок почав формуватися в період гло­балізації багатьох економічних процесів, у тому числі й фінансового ринку.

До передумов глобалізації ринку капіталів належать:

• технічні досягнення у сфері обробки інформації і комунікацій;

• усунення або послаблення обмежень на переміщення капіталів через кордони;

• лібералізація внутрішніх ринків капіталів;

• розвиток нерегульованих іноземних ринків;

• прискорене збільшення кількості похідних інструментів;

• розвиток ринку єврооблігацій.

Економічна і фінансова глобалізація, безперечно, має багато по­зитивного, але, на жаль, не всі держави можуть скористатися її пере­вагами. З її розвитком держава, нація втрачають можливість ефек-

тивно здійснювати свій суверенітет над валютою та фінансами; у сві­товому економічному просторі поширюється панування транснаціо­нальних корпорацій, їх фінансові можливості іноді перевищують бюджети середніх європейських держав. Саме вони зацікавлені в тому, щоб капітал міг у лічені години переміщатись з однієї точки світу в іншу. Про велику небезпеку спекулятивного капіталу, який перевищує національний капітал усіх країн разом узятих, добре зна­ють як вчені, так і державні діячі. Слабка держава, продукція якої неконкурентоспроможна, стає здобиччю транснаціональних корпо­рацій, затоварюється дешевими товарами широкого вжитку, не мо­же захистити свого товаровиробника, розвивати і зміцнювати націо­нальну економіку. Тому в Україні необхідно розробити методи і механізми захисту свого економічного суверенітету, завоювати пози­ції на світовому ринку, виробити повноцінну концепцію участі у блоках захисту від утиску вітчизняного виробництва з боку транс­національних компаній.

Таким чином, Україні потрібно сформувати механізм захисту від кризових явищ, що породжуються раптовим припливом та відпли­вом коштів фінансових спекулянтів. При цьому, вочевидь, не вдасть­ся уникнути певних митних, податкових обмежень та ін.

Необхідно ретельно розробити заходи фінансової безпеки Украї­ни у зв'язку зі скороченням обмежень на рух капіталу.

Вважаємо, що доти, доки Україна не досягне стійкого економіч­ного розвитку і не стане рівноправним партнером економічно розви­нених країн на світовому фінансовому ринку, державне регулюван­ня має перешкоджати поширенню віртуальної фінансової економіки, захищати і заохочувати реальних інвесторів, обмежувати діяльність фінансових спекулянтів. З огляду на це необхідно:

• зберегти окремі валютні обмеження з операцій, пов'язаних з рухом капіталу;

• вживати заходів забезпечення прозорого механізму обліку та переходу прав власності на фондовому ринку;

• стимулювати виконання ринком акцій функції мобілізації капіталу;

• сприяти припливу коштів у виробничий сектор і реальну еконо­міку, використовувати оподаткування для стимулювання інвести­цій у виробництво;

• стримувати збільшення доходів, які можна отримати в результаті фінансових спекуляцій. Для цього потрібно стримувати коливання

на валютному і фондовому ринках (у тому числі на ринку держав­них цінних паперів), тобто обмежувати спекулятивні процеси на фінансовому ринку;

• стимулювати залучення інвестицій у виробництво через креди­
тування, оскільки неможливість скористатися кредитом приз­
водить до розширення ризикового і спекулятивного ринку акцій.
Структура фінансового ринку зумовлена функціями, які він вико­
нує. У цьому розумінні фінансовий ринок є полісистемою, до якої
входять підсистеми, що визначаються за різними ознаками: часовою
(період обертання фінансових активів), інституційною, на основі ви­
окремлення ринків певних груп та видів фінансових активів та ін.