Історія економічних учень - Базилевич:9.4.2. Інституціональні засади в українській економічній думці

Насамперед зупинимось на ряді загальних методологічних положень економічної теорії, які, на наш погляд, мають безпосереднє відношення до витоків інституціоналізму. Більше того, вони вписуються в його контекст. Методологічним, кредо вітчизняних вчених було проголошення рівноправності та рівноцінності різних економічних теорій у структурі економічної науки, необхідності використання її здобутків для її подальшого розвитку .
Особливе значення такий підхід має для правильної оцінки інституціоналізму, який від свого зародження і до теперішнього часу виступає гетеродоксним, альтернативним напрямом економічної науки. Іншими словами, в термінах сучасних моделей розвитку науки Т. Куна та І. Лакатоша він є парадигмою, або конкуруючою науково-дослідною програмою, яка явно відрізняється від парадигм класичної, неокласичної та цілого ряду інших шкіл.
Професор СМ. Булгаков зазначив специфіку суспільної думки в Російській імперії, насамперед її своєрідний універсалізм. Всі теоретичні вчення вона "сприймає переважно з практичного боку, у зв'язку з питаннями практичної етики і суспільних програм, перетворюючи таким чином доктрини в суспільні "напрями"... "Руські напрями" до цих пір відмічаються універсальним характером. Вони давали цілком певні погляди на світ, розв'язували релігійні та філософські питання, питання політики та моралі, суспільного і особистого життя... Словом, у них зливались воєдино як теоретичний, філософський світогляд, так і політичні та соціально-економічні програми". Така особливість вітчизняної економічної думки створювала добре підґрунтя для формування у її межах інституціонального напряму.
Чимало співзвучних інституціоналізму та сучасності положень у галузі економічної методології і теорії містять праці нашого співвітчизника, професора політичної економіки та статистики Г.Ф. Симоненка (1838—1905). Зокрема не втратили своєї актуальності й значення постановка та вирішення вченим питання про наукову терпимість у дослідженнях. Воно сформульовано загалом нейтрально і стосується загальнометодологічних проблем економічної науки, що їх вирішували вітчизняні вчені. Розгляд цієї проблеми обумовлювався визнанням рівноцінності та рівноправності економічних шкіл і напрямів у працях вітчизняних науковців. Проблема ставилась, як правило, безвідносно до конкретних шкіл і напрямів економічної думки, але висновки робилися стосовно цілком конкретних економічних теорій.
У зв'язку з цим важливо звернути увагу на деякі загальнометодологічні положення, що співзвучні постановкам цих питань інституціоналістами. Так, Г.Ф. Симоненко ґрунтовно підходив до визначення об'єкта вивчення економічної науки. Він підкреслював необхідність вивчення економічних відносин у тісному зв'язку з дослідженням неекономічних інституцій. "Політична економія, — наголошував учений, — не може розглядати народне господарство поза зв'язком з політичними і громадськими установами країни, з її цивільним та адміністративним законодавством, поза впливом на економічний побут релігії, пануючого морального світогляду народу і його побутових особливостей, переважаючого напрямку ідей у дану епоху, загальних успіхів людського знання та техніки, промисловості особливо, одним словом, — поза зв'язком із всім ходом історичного розвитку" .
У працях вітчизняних економістів обґрунтоване методологічне бачення необхідності та сутності підходу до вивчення економічних відносин суспільства з позицій моральності. В економічній науці при вивченні відносин людини не зі світом зовнішньої природи, а з людьми, дослідженні їх взаємних відносин і обов'язків, не можна не зачіпати основних питань приватної чи суспільної моральності. Тому, як підкреслював Г.Ф. Симоненко, ми повинні вимагати, щоб різноманітні комбінації цих відносин не суперечили моральним інтересам суспільства, не ігнорували їх. Політична економія, на думку вітчизняних науковців, має розглядати вчення про народний добробут у тісному зв'язку з умовами всього морального та політичного побуту країни. Виділившись із моральної філософії у самостійну науку, політекономія за своєю суттю залишилася тією ж моральною філософією, але стосовно не до окремих осіб, а до всього суспільства у сукупності його економічних відносин2.
Для вітчизняних економістів останньої третини XIX — початку XX ст. характерним був методологічний підхід, згідно з яким на перший план висувались інтереси суспільства в цілому, проголошувався їх пріоритет над індивідуальними, своєкорисними інтересами, пріоритет соціальних критеріїв суспільного прогресу над суто економічними.
Надзвичайно актуальними продовжують залишатися пронизані високою моральністю питання про народний добробут та його досягнення, поставленні вітчизняними вченими. Навіть при допущенні у теоретичній частині політичної економії таких економічних відносин, які ґрунтуються виключно на особистому інтересі, як це робили представники класичної школи, вона не може випускати з уваги свого основного завдання — загального добробуту. "Основне, кінцеве завдання вчення про народне господарство — забезпечити народний добробут, аж ніяк не збагачення окремих осіб, які можуть досягати такого збагачення способами, напевно шкідливими для загального блага, отже, і для всього народного господарства. З погляду останнього, подібні способи повинні бути визнані неекономічними, збитковими, бо, забезпечуючи вигоду окремих небагатьох осіб, вони підривають в той же час добробут більшості народонаселення". При цьому економічне не зводилося лише до матеріального, народний добробут — лише до матеріального добробуту. Це обумовлювалось широким визначенням об'єкта політичної економії: віднесенням до нього не лише сфери матеріального виробництва, а й нематеріального, духовного виробництва і державної діяльності.
Зокрема Г.Ф. Симоненко правильно розкрив гносеологічну причину основної помилки ряду відомих західних теоретиків з питання про співвідношення індивідуального і суспільного добробуту: нерозмежування приватного господарського і народногосподарського підходів до економічної реальності та її аналізу. Для вченого було вихідним принципове положення про загальний добробут як основний економічний інтерес і мотив господарської діяльності, необхідність їх першочергового забезпечення, а звідси — і про основне завдання політичної економії. Воно трактувалось як розкриття економічних законів та умов для забезпечення народного добробуту у тісному зв'язку з вивченням впливу різних неекономічних чинників.
Г.Ф. Симоненко сформулював такий оригінальний висновок про співвідношення "справедливого / несправедливого" і "економічного / неекономічного": у приватному господарстві економічні вигоди можуть інколи досягатись несправедливим шляхом, а у народному господарстві будь-яка несправедлива дія не може бути скільки-небудь економічно вигідною. Тут доречно провести паралель з макроекономічним підходом Дж.М. Кейнса. Згідно з ним умови процвітання окремої фірми зовсім не тотожні умовам зростання та процвітання економіки в цілому. Отже, те, що добре для "Дженерал моторз", може виявитись недобрим для США. Примноження індивідуального і національного багатства може відповідати певним соціально-економічним умовам, вступати навіть у суперечність.
Для розуміння національних витоків інституціоналізму принципове значення має висвітлення питань про ставлення вітчизняних економістів до матеріального і нематеріального виробництва, продуктивної і непродуктивної праці. З часів А. Сміта ці питання перебували в центрі дискусій як між самими представниками класичної політичної економії, так і між ними та прихильниками інших економічних шкіл та напрямів. Основоположник класичної політичної економії дав неоднозначні й суперечливі трактування категорій продуктивної і непродуктивної праці. Під продуктивною працею він розумів працю, що обмінюється на капітал, а під непродуктивною — працю, що обмінюється на дохід. Водночас він визначав продуктивну працю як таку, що матеріалізується в товарі, а непродуктивну — як таку, що не отримує матеріалізації. Тому, на думку А. Сміта, всі, хто створює послуги, живуть за рахунок землеробської і промислової праці. Звичайно, А. Сміт та його прихильники не заперечували важливості й корисності непродуктивної праці попри нематеріальний характер її результатів.
Практично всі українські вчені-економісти, незважаючи на свою загальну прихильність до класичної політичної економії, критично ставились до цих положень А. Сміта. Так, І.В. Вернадський, Г.М. Цехановецький та інші вважали вчення А. Сміта про продуктивну і непродуктивну працю одним із найслабкіших пунктів його економічної теорії, який приводить до неправильного розуміння реалій суспільно-економічного життя.
При вирішенні питання про продуктивну і непродуктивну працю Г.Ф. Симоненко надавав першочергового значення вибору відповідних критеріїв. За основу визначення категорій продуктивної і непродуктивної праці вчений взяв потреби людини та зусилля, за допомогою яких вона задовольняє ці потреби. Під цим кутом зору будь-яка праця, що задовольняє з найменшими витратами будь-які матеріальні чи духовні потреби окремої особи або всього суспільства, має бути визнана продуктивною. Вчений слушно зауважив: "А. Сміт, який заклав загалом принципову основу нинішньому виключенню державної сфери і взагалі будь-якої нематеріальної діяльності із сфери народного господарства, погрішив саме в тому, що з недостатньою увагою ставився до споживання багатств. Від цього недоліку далеко не звільнились і багато його послідовників"1. У цьому ж контексті Г.Ф. Симоненко доречно наводив іронічне зауваження французького економіста Дроза: читаючи твори їх, можна подумати, що не продукти створені для людей, а люди для продуктів. Називаючи будь-яку нематеріальну працю непродуктивною і виключаючи її із галузі політичної економії, вони, очевидно, розглядають її не щодо людських потреб, а саму по собі, бо нематеріальність, невідчутність продуктів цієї праці ніскільки не заважає задоволенню людських потреб.
Правильне вирішення питання про продуктивну і непродуктивну працю відкривало можливості для розв'язання проблеми забезпечення народного добробуту за рахунок належного співвідношення та розвитку всіх видів виробничої діяльності населення. Звідси випливало і нове суттєве завдання політичної економії, яке вирішувалось у дусі інституціоналізму. Йдеться про вивчення умов, за яких можливе існування правильного, гармонійного співвідношення різних галузей матеріального і нематеріального виробництва, продуктивної і непродуктивної праці. "Політична економія прагне підмітити загальні закони, властиві всім галузям народної діяльності, які обумовлюють гармонійне, спільне існування їх і розвиток, — підкреслював Г.Ф. Симоненко. — Вона розглядає вчення про народний добробут у зв'язку з умовами всього морального і політичного побуту країни" .
Помітне місце у працях багатьох провідних українських вчених відводиться висвітленню поглядів академіка Андрія (Генріха) Шторха (1766—1835), вченого, який працював у Росії, але мав відчутний вплив на думки українських економістів першої половини XIX ст., особливо на Т.Ф. Степанова. У літературі погляди А. Шторха охарактеризовані терміном "критичне смітіанство". Вчений визнавав основну працю А. Сміта найбільш щедрим джерелом для вивчення не лише природи і причин багатства націй у вузькому значенні цього слова, але й цивілізації взагалі. Економісти другої половини XIX ст. часто звертались до аналізу концепції цивілізації А. Шторха. На відміну від багатьох інших класиків учений розглядав прояв економічних законів, виявлених політичною економією, як у матеріальному, так і нематеріальному виробництві. Він вказував на безсумнівний взаємний вплив один на одного матеріальних і нематеріальних видів народної діяльності, на їх органічний зв'язок між собою. А. Шторх писав: "Людина лише в тому ступені спроможна виробляти багатство, в якому вона забезпечена внутрішніми благами, тобто в якому вона розвинула свої фізичні, розумові і моральні здібності, що передбачає такі засоби розвитку їх, як суспільні установи та ін. З другого боку, не менш очевидно, що людина тим більшою мірою може виробляти внутрішні блага, чим більше вона забезпечена матеріальним багатством".
У перших трьох томах свого відомого "Курсу політичної економії" А. Шторх розглядав дію економічних законів лише у матеріальному виробництві. У наступному томі під назвою "Теорії цивілізації" він розкривав застосування економічних законів у нематеріальних видах народної діяльності, а саме у сферах релігійної, наукової, педагогічної, художньої та державної діяльності. У розумінні А. Шторха, цивілізація — це створення таких благ: здоров'я, освіти, вишуканого смаку, доброї моралі, релігійності, безпеки і дозвілля. Вчений вважав необхідним вивчати окремо економічні закони, що діють у створенні цих благ: "Незважаючи на внутрішнє співвідношення між обома родами виробництва, щоб скласти якесь певне поняття про їх закони, потрібно розглядати кожне з цих виробництв незалежно і окремо одне від іншого".
У цілому позитивно оцінюючи вчення А. Шторха, професор Г.Ф. Симоненко разом з тим висловив на його адресу два критичних зауваження. По-перше, вчений вважав необхідним розглядати одні й ті ж економічні закони одночасно в обох сферах виробництва — матеріальній і духовній. При цьому він зауважував, що й А. Шторх у своїй "Теорії цивілізації", по суті, розглядає тільки ті економічні закони, які вже розглянуті у попередніх трьох частинах його навчального курсу. По-друге, на думку Г.Ф. Симоненка, А. Шторх неправильно вживав термін "цивілізація", вичерпуючи його зазначеними вище елементами. Насправді, "під нею слід розуміти розвиток не одних лише нематеріальних благ та здібностей, а й водночас і успіхи матеріального добробуту. Успіхи промисловості, сільського господарства, торгівлі такою ж мірою характеризують цивілізацію нації, як і успіхи наук, мистецтва, моральності та державної діяльності".
У сучасній українській історико-економічній літературі дискусійним продовжує залишатись питання про відношення вітчизняних економістів до державного втручання в ринкову економіку. При цьому дослідники (Л.П. Горкіна, С.М. Злупко, І.-С. Коропецький та ін.) нерідко висловлюють протилежні думки. Очевидно, таке становище значною мірою обумовлюється існуванням у досліджуваний період різних оцінок державного втручання у ринкові процеси тогочасних вчених-економістів. Серед них спостерігалася істотна розбіжність у думках — від різкої критики і неприйняття (СМ. Булгаков) до трактування як єдино можливого шляху узгодження інтересів усіх суб'єктів господарської діяльності та розвитку на цій основі вітчизняної економіки (К.Г. Воблий, В.Г. Яроцький). Крім того, в економічній літературі була і більш зважена, більш обґрунтована оцінка державного регулювання ринкових процесів — з розумінням сильних і слабких боків цієї політики, баченням перспектив її розвитку тощо. Таку помірну позицію поділяли більшість українських економістів (В.Ф. Левитський, М.В. Бернацький, В.Я. Железное, М.М. Соболев та ін.).
Не вдаючись до дискусії, зазначимо, що, по-перше, остання позиція найбільш співзвучна інституціоналізмові, по-друге, вона дуже співзвучна із сучасними оцінками значення та ролі держави у здійсненні ринкового трансформування та подальшого функціонування української економіки.
Однією із характерних рис інституціональної методології був і продовжує залишатись міждисциплінарний підхід до вивчення соціально-економічних явищ і процесів, інститутів. Окремі його прояви спостерігалися і у працях українських вчених. Наприклад, вони ставили питання про співвідношення між політичною економією та соціологією. Цю загальну постановку Г.Ф. Симоненко конкретизував щодо двох протилежних теорій — тієї, прибічники якої проповідують застосування принципу невтручання держави в економічне життя, і тієї, прихильники якої вимагають якнайповнішого та всебічного управління народним життям. Він приходив до висновку, що шукана багатьма вченими соціологія є політичною економією, котра визнає державну діяльність однією із продуктивних сфер народного господарства. Тому для засад соціології нема потреби вигадувати якісь нові закони, потрібно розробляти далі те, що вже зроблено економічною наукою в особі А. Сміта ще наприкінці XVIII ст. "Сміємо думати, — писав Г.Ф. Симоненко, — що письменники, які ставляться до соціології з саме цього погляду, стоять на найтвердішому, практичному ґрунті, і це може привести наукові дослідження у даній галузі до найбільш плідних результатів"1. Для вченого була безсумнівною необхідність розгляду суспільних явищ у соціології з позицій визнання "коренем і основою їх політичної економії".
Отже, приходимо до таких висновків.
Українська економічна думка останньої третини XIX — початку XX ст. не піднялась до самостійного формування інституціоналізму як особливого напряму економічної науки. Очевидно, перешкодою цьому стали запізніле існування класичної школи політичної економії, а також революційні події 1917 р.
Проте національна економічна думка досліджуваного періоду розвивалася у кількох напрямках: до неокласики і до інституціоналізму. Для останнього існував добрий ґрунт у вигляді теоретичних витоків та сприятливих соціально-економічних умов розвитку країни.
Ряд загальнометодологічних та теоретичних положень вітчизняної економічної науки, співзвучних інституціоналізмові, не втратив своєї актуальності і нині має принципове значення для реформування національної економіки та розвитку економічної теорії в постсоціалістичних умовах України.
З огляду на викладене вище уявляється вкрай необхідним продовження всебічного дослідження у вітчизняній загальноекономічній та історико-економічній літературі питань, пов'язаних з інституціоналізмом у різних його контекстах.