Соц-ек. передумови тотального одержавлення
В умовах командної ек. специфічна мета вир-ва досягалась через тотальне одержавлення ек. процесів, а задоволення сусп. потреб через централізоване державне планування народного господ-ва. Ці осн. риси рад. ек. обумовили такі її властивості як дефіцитність і надмірний рівень монополізації. Теорет. положення тотального одержавлення ек.: ліквідація приватної власності та становлення суспільної, державної власності на засоби вир-ва; обмеження товарно-грош.відносин, усунення ринку і конкуренції; утвердження сусп. характеру вир-ва, його планомірне регулювання; централізований розподіл продуктів сусп. праці з метою задоволення потреб сусп-ва; участь усіх працездатних членів сусп-ва в продуктивній праці.
Навесні 1918р. під впливом сукупності внутр. і зовн. чинників у Радянській Росії отримали верховенство уявлення про швидкий перехід до соціалізму і комунізму на основі максимально можливого одержавлення ек., широкого використання примусових методів, директив пролетарської держави і соціалістичної зрівнялівки, організації руху сусп. продукту у вигляді його нетоварного розподілу під жорстким держ. контролем. Ця сукупність заходів та відповідна ідеологія дістали назву «політика воєнного комунізму». Метою її впровадження було переборення складних воєнно-політ. умов, розрухи та зубожіння в країні.
Воєнний комунізм передбачав:
у промисл. – прискорену націоналізацію великих, середніх і частину дрібних підприємств;
у с/г – введення продрозкладки;
у сфері мобілізації трудових рекурсів – трудову повинність і трудові армії;
у сфері трудових відносин – натуралізацію зарплати та зрівнялівку;
у сфері управління – заборону приватної торгівлі, систему главкізму, централізованого керівництва.
За таких умов уся продукція підприємств надходила у розпорядження центральних органів і розподілялася без будь-якої оплати або майже безоплатно. У компартійному керівництві політика воєнного комунізму сприймалася як ідейно-теорет. концепція переходу до соціалізму і комунізму.
31. Монополія держ. форми власності
Домінування за соціалізму загальнонародної форми власності втілювалось у життя шляхом повної націоналізації осн. засобів вир-ва і перетворення їх у держ. власність. Тільки мала частка засобів вир-ва, представлена майном селян, юридично становила кооперативну власність. Насправді рівень одержавлення об’єктів кооперативної власності був вищий ніж у сфері держ. власності. Суб’єкт держ. власності – держава. Реальним власником держ.в ласності була партійно-рад. номенклатура. З іншого боку М.Горбачов висував думку про «нічийність» власності. Але власність у централізовано керованій ек. сист. не була нічийною, оскільки тут існували винятки з доступу до ресурсів. Головна проблема відносин власності лежала в площині специфікації прав власності. Особливо це стосувалось основної ланки сусп. вир-ва – підприємства. Під-во майже позбавлялось права на дохід, тобто права володіти результатами використаних засобів вир-ва. Ця суперечність була головною у відносинах держ. власності. В централізовано керованій ек. сист. мала місце тіньова ек. (обсяг випуску неякісної продукції, штучний дефіцит, фіктивні з/п, премії). Доходи від тіньової діяльності у СРСР на кінець 80-рр. XXст. становили 20% ВНП. Згідно з теорією прав власності, під-во має бути відповідальним за понесені збитки. Наявність тіньової ек. засвідчує відсутність ефективних стимулів розвитку. Держ. під-во було приречене на життєздатність (планово-збиткове під-во). Вважалося, що головним призначенням господ. механізму є забезпеч. свідомого використання сист. ек. законів соціалізму.
32. Директивність планування та відсутність чинників конкуренції
Директивне планування – народногосподарське планування за умов централізовано керованої ек. сист., яке базувалось на використанні директивного плану, тобто обов’язкового до виконання інструменту збалансованості сусп. вир-ва. Практика планування довела необхідність розроблення поряд з річними та довгостроковими планами ще й середньострокових (5р) планів розвитку народн. господ. Сутність директивної сист. планув. полягала в тому, що центр. органи держ. управл., побудовані за принципом ієрархії, доводили планові завдання до нижчих рівнів у вигляді планових директив. У разі невиконання цих завдань трудові колективи зазнавали ек. і сусп. покарання.
Відомчість – кожне відомство відстоювало свої інтереси, які не завжди збігалися з загальнодержавними. Місництво – кожна регіональна ієрархія намагалася відстояти власні, місцеві інтереси. Директивне планування за своїм змістом є хибним, бо базується на «плануванні від досягнутого». Головними недоліками директивної сист. планування є: обмеження господарської ініціативи під-в; відсутність стимулів для підвищення ефективності вир-ва; «ручне» керування економікою. Переваги: дозволяє сконцентрувати необхідні ресурси для розв’язання нагальних проблем; створює можливості для повної зайнятості; створює кращі умови для здійснення соціального захисту насел.
Ці завдання могли бути розв’язані тільки за допомогою жорсткого централізованого планування. І коли ці завдання були виконані, директивне планування стало гальмом подальшого розвитку.
Рушійною силою механізму ринк. господ. є конкуренція. Відсутність у командно-адміністрат. ек. інституту конкуренції спричинила виникнення – соціалістичного змагання. Соціалістичне змагання – суспільне відношення, що виникає і розвивається на основі соціалістичної власності. У Конституції СРСР соц. змагання визначалось як один з основних чинників зростання продуктивності праці, підвищення ефективності вир-ва і якості роботи.
33. Обмеженість і протиріччя системи мотивації до праці в соціалістичні економіці
Тривалий час недоліки господарюв. вдавалося покривати нещадною експлуатацією працівників. Система мотивації була замінена системою примусу. В ряді випадків мотивація підмінялась методами не прямого примусу (соціалістичні змагання). Механізм запроваджуваного ек. примусу до «високоефективної» праці щодалі частіше почав давати збої. Так, протягом ост.10-15 років існування СРСР почала чітко вимальовуватись переорієнтація у трудовій мотивації працівників. Атмосфера трудового ентузіазму, в якій втілювався рух за комуністичну працю, поступово наповнювалась «соціалістичним практицизмом». Такі ідеологічні стимули, як «честь працівника», «честь колективу» та ін. дедалі більше втрачали стимулювальні функції. Більше того, наприкінці 1980р. у всіх галузях народного госп-ва погіршилася трудова дисципліна, збільшилася кількість прогулів, простоїв. Втрати робочого часу в промисл. й буд-ві виросли в 1,5 разу, що рівнозначно щоденній відсутності на своїх робочих місцях 200 тис. осіб. Все це зумовило суттєве падіння реальних доходів населення. Централізоване планування економіки було неефективним і працювало без жодного зв'язку з потребами споживачів. Домінуюча державна власність щораз більше ставала неефективною, не стимулюючи колективи підприємств і не задіюючи достатньо особисті стимули працівників.