Основних підходів — шість. 1 страница
Перша школа представляє концепцію «Межі зростання». Проблема меж економічного зростання лежить в основі тематики доповідей Римського клубу (1968).
А. Печчеї та інші засновники Римського клубу як керівники різних транснаціональних корпорацій зіткнулись зі спільними труднощами в реалізації корпоративних проектів і програм. Вони усвідомили, що глибинною першопричиною цих трудностей є глобальні системні ефекти. Локальні зусилля щодо їхнього подолання є безсилими. Звідси виник відомий заклик: «Мислити глобально!».
Досягнення цієї школи полягає в результативних спробах моделювання світової економічної динаміки. При цьому брались п'ять взаємопов'язаних змінних величин: населення; капіталовкладення; використання не відновлювальних ресурсів; забруднення навколишнього середовища; виробництво продовольства. Автори дійшли висновку, що при збереженні існуючих тенденцій зростання, людство дуже швидко наблизиться до крайньої межі демографічної та економічної експансії. Значення цих результатів полягає ще й у тому, що межі зростання вбачаються не стільки в планетарно-ресурсних обмеженнях, скільки у внутрішніх обмеженнях світового людства — панування і жорстокий егоцентризм глобальних корпорацій, архаїчний суверенітет все більш чисельних держав та їхня конфліктна конкуренція, егоїстичний дух елітаризму і зверхності цивілізації
Друга школа глобалістики представляє основну концепцію «Сталого розвитку». Ця парадигма розроблена під керівництвом Л. Брауна в Інституті всесвітніх спостережень у». представники цієї школи (Л. Браун) заявили про неефективність і недорозвиненість традиційного людського суспільства як причину і наслідок надмірного демографічного зростання. Критичний поріг сталого зростання світового суспільства вже пройдений, тому що людство споживає значно більше ресурсів, ніж дозволяють закони стабільного функціонування глобальних екосистем. Необхідно, як вважають прибічники цієї теорії, зупинити глобальний демографічний вибух в країнах, що розвиваються, і піддати критиці концепції економічного зростання західного типу. Вищою метою програми сталого розвитку її ініціатори бачать у пошуках нових шляхів, які б забезпечили прогрес людства не тільки в елітарних регіонах і в короткі періоди (цикли), а на всьому глобальному просторі і на довгу перспективу.
Третя школа – це школа універсального еволюціонізму в глобалістиці розвивається під керівництвом академіка Н. Мойсеєва на базі ноосферного вчення В.Вернадського. Ця школа піддає критиці доповіді Римському клубу за їх розуміння пасивної ролі природи і її пасивної реакції на результати діяльності людства. Ініціатори школи закликають розглядати глобальну природу як самоорганізовану систему, реакція якої хоч і непрогнозована через величезну кількість критичних порогових факторів, але неминуча в довгостроковому плані. До того ж пропонується враховувати зворотну реакцію біосфери на процеси глобального розвитку.
Четверта школа – це школа мітозу біосфер, певною мірою не має прямого відношення до глобалістики. Але її вважають важливою при переході до практичної діяльності по раціоналізації взаємодії світового людства з навколишнім середовищем. Неурядовий міжнародний Інститут екотехніки (1969) (М.Нельсон), що представляє цю школу, з 1976 р. проводить конференції у Франції. Генезис парадигми Інституту екотехніки обумовлений практичними потребами космонавтики в створенні штучних біосфер малого масштабу із заданими якостями. Ідея цієї школи полягає в тому, щоб досягнуті результати використовувати для покращання земної біосфери і для формування ноосфери. Суть ноосфери в гармонічному синтезі біосфери і техносфери. Під техносферою розуміють «глобатехс» — тип нової культури, що має діапазоном розповсюдження весь планетарний ринок. Факт експансії «глобатехсу» в Космос означає, що повна екологічна рівновага можлива лише при виході за межі земної біосфери в Космос. На цій підставі ноосфера перетворюється на важливий фактор еволюції Всесвіту.
П’ята школа – це школа контрольованого глобального розвитку Д. Гвішиані, яка починала з реалізації програми «Моделювання глобального розвитку», і яка мала своєю метою створення системи моделей альтернативного глобального розвитку і рекомендацій по вибору оптимальних управляючих стратегій. При цьому значна увага надавалась соціальним проблемам. Ця школа пропонувала розвивати глобалістику з позицій загальносоціологічної теорії і методології. Перехід до інформаційного суспільства розглядається як магістральний шлях вирішення глобальних проблем. З позицій сьогодення, запропонований авторами цієї шкли класовий підхід до глобалістики, здається наївним, як і його «радянська суб'єктність» сприйняття глобалістики.
Шоста школа – це школа світ-системного аналізу (І.Уоллерстайн, США) розробляє парадигму, в центрі якої міститься розвиток економік, історія систем і цивілізацій. Кінець XX століття розглядається цією школою, як криза переходу від капіталістичної світ-системи, домінуючої на планеті з 1500 року, до поки що невизначеної посткапіталістичної системи. Капіталістична світ-система розглядається як перша історична форма глобальної системи, яка безупинно розвивається у взаємодії ядра («золотий мільярд») з напівпериферією і периферією світу. Для її ідей характерні циклічні кризи з періодичністю 50—100 років. Це нагадує довгі економічні хвилі М. Кондратьєва. Парадигма світ-системного аналізу тяжіє до концепції «глобальної соціалізації» майбутнього розвитку, висунутою Міжнародною соціологічною асоціацією (1994). Закономірностям глобального соціального розвитку приділяється все більша увага
32.Індустріально розвинуті країни в умовах глобалізації.
Індустріальний розвиток аграрно-сировинних країн протягом 50—60-х років XX ст. призвів до появи кількох груп, різних за рівнем розвитку окремих галузей і господарств у цілому. Чотири країни — Бразилія, Мексика, Аргентина, Індія — в середині 60-х років забезпечували 43,4 % вартості продукції обробної промисловості всіх країн з аграрно-індустріальною структурою господарства. Окрему групу утворили країни — експортери нафти, які в 1960 p. об'єдналися в ОПЕК.
Окремою моделлю індустріалізації є Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Гонконг. Головними їх ознаками були експортна орієнтація обробної промисловості (37—38 % на рік), швидкі темпи зростання, залучення іноземного капіталу в позиковій або підприємницькій формі. У світовій літературі вони дістали назву "нові індустріальні країни". В аграрно-індустріальному напрямі розвивалася економіка Венесуели, Філіппін, Колумбії, Таїланду. Через значне зростання темпів промислового експорту (до 20 %) їх почали називати "новими експортними країнами". Це суттєво змінило систему міжнародного поділу праці, ускладнило світові економічні зв'язки.
Процес індустріалізації нових індустріальних країн не скрізь проходив однаково. Наприклад, Бразилія, Мексика, Аргентина є найбільшими виробниками сировинних ресурсів, до того ж мають місткі внутрішні ринки. Однак це не стосується Гонконгу і Сінгапуру. Бразилія володіє майже всіма матеріальними ресурсами. На її території (8,5 млн км2) зосереджено 30 % лісових світових масивів. Постійним джерелом надходження капіталів до Мексики є нафта. За її запасами вона займає четверте місце після Саудівської Аравії, Кувейту та Ірану. Значні запаси уранових руд в країнах Латинської Америки стали основою розвитку атомної промисловості. Характерною рисою мінерально-сировинної бази цих країн є наявність руд рідкісних металів — ніобію, марганцю, молібдену, нікелю, вольфраму, алюмінію. Ніобієм — металом, що має стратегічне значення, Бразилія задоврльняє 70 % потреб світу. Володіючи такими дорогоцінними природними ресурсами, Аргентина, Бразилія, Мексика добували кошти для динамічного розвитку національних господарств. Швидкому розвитку нових індустріальних країн сприяли також іноземні інвестиції та значні державні капіталовкладення в національну економіку.
33.Інноваційна складова конкурентоспроможності національних економік на сучасному етапі глобального розвитку.
В 1970-ті рр. посилювалась тенденція до поглиблення міжнародного співробітництва у сфері науки та технологій, використання можливостей науково-технологічної спеціалізації та кооперації, посилення інтернаціоналізації науково-технологічної сфери, яка є безпосереднім наслідком поширенням НТР на всі країни та галузі. При становленні технологій п’ятого і формуванні ядра нового шостого технологічного укладу, першочергове значення мають масштаби використання високих технологій. Тобто, основою сучасного технологічного розвитку є збільшення частки реалізації високих технологій на світових ринках та стрімке зростання обсягів наукоємного сектору виробництва національної економіки.
Міжнародні науково-технологічні зв’язки мають інтернаціональний характер. Їх метою є, з одного боку, використання закордонного найпередовішого науково-технологічного досвіду і знань; прискорення і здешевлення запровадження в економіку країни результатів зарубіжних наукових досліджень та розробок і спільного здійснення великих науково-дослідних проектів; з іншого боку – використання своїх науково-технічних досягнень для підвищення конкурентоспроможності та проникнення в економіку інших країн.
Одним з проявів НТР на сьогодні є міжнародний науково-технологічний обмін, що являє собою взаємопов’язану багатоканальну систему, яка ґрунтується на сучасному міжнародному поділі й кооперації праці. Вона відображає як внутрішні, так і зовнішні аспекти науково-технологічної революції, її субстанціальну економічну природу.
Ефективне впровадження результатів науково-технологічної діяльності значною мірою стає можливим за умови тісної взаємодії національних потенціалів, ресурсів різних країн, спільного розв’язання завдань економічного розвитку на глобальному рівні. Це втілюється у процесах науково-технологічної інтернаціоналізації, яка на сучасному етапі характеризується тенденціями, серед яких основною є функціонування світового ринку технологій, якому властиві найбільша інтенсивність розвитку і високий ступінь монополізації. Використання досягнень «інформаційної економіки» відкриває нові можливості у сфері проведення спільних досліджень на всіх рівнях. Наукові співтовариства промислово-розвинених держав і країн, що розвиваються, дедалі більше орієнтуються на проведення спільних НДДКР. Поширенню інтернаціоналізації науково-технологічної сфери слугують спеціальні міжнародні програми, які інтегрують у процес досліджень та реалізації винаходів університети, науково-дослідні центри та промислові фірми різних країн. В сучасних умовах у світі зберігається технологічний розрив між розвинутими країнами, в яких панують четвертий і п’ятий технологічні уклади, та менш розвинутими державами, в яких більш поширені третій і четвертий технологічні уклади. Внаслідок цього, промислово розвинуті країни переважно здійснюють науково-технологічну взаємодію з рівними за технологічним розвитком державами, використовуючи при цьому дешеву інтелектуальну працю менш розвинутих країн для покращення конкурентоспроможності власного високотехнологічного потенціалу.
Для рівноправного залучення тієї чи іншої держави до глобальної науково-технологічної сфери важливого значення набувають рівень розвитку національної інноваційної системи, політика уряду в цьому напрямі, участь країни в глобальних та регіональних економічних угрупованнях.
Науково-технічний прогрес не тільки «поглиблюється» — веде до подальшого збільшення інтелектуальної місткості продукції традиційно «підпорядкованих» йому галузей, а й «поширюється» — охоплює ті сфери економіки, які раніше були малочутливими до нього.
34.Інноваційно-інтелектуальна стратегія розвитку України в умовах глобалізації
Вчені України дійшли важливого висновку про те, що нам потрібна нова Національна стратегія випереджаючого інтелектуально-інноваційного розвитку,основана на стратегії солідаризму. Це як раз те, що ми мислимо як основу стратегії сталого розвитку, основи якої розробляються низкою держав і які узагальнюються міжнародними організаціями системи ООН.
Прогрес в науці постійно потребує застосування різноманітних типів та форм співробітництва. Це і багатосторонні проекти, й дослідницькі інформаційні мережі, й гранти, стипендії, розвиток престижних наукових центрів, міжнародні угоди тощо.
За роки незалежності в Україні були започатковані трансформаційні процеси в науково-технологічній та інноваційній сферах. Проте темпи розбудови сучасного формату інноваційної сфери сьогодні є занадто низькими. Єдиним реально функціонуючим в Україні видом інноваційних структур нині є технопарки.
З метою ефективної реалізації державної політики в науково-інноваційній сфері необхідно створити в системі управління такого органу відповідні структури (комітет, агентство, управління) для організації та супроводження виконання проектів у рамках державних цільових наукових і науково-технічних програм, державного замовлення на розробку новітніх технологій, для підвищення рівня комерціалізації науково-технічної продукції.
Необхідно збільшити бюджетне фінансування науки щонайменше вдвічі для досягнення європейських стандартів - 1% ВВП за рахунок бюджету.
Визначити пріоритетним напрямом фінансування підтримку оновлення та модернізації матеріально-технічної бази науки, яка б відповідала сучасним вимогам до проведення наукових досліджень, створення науково-технічних розробок і технологій та підготовки на цій основі фахівців, конкурентоспроможних на світовому ринку праці.
Необхідно розробити та запровадити комплексну систему фінансової підтримки інноваційної діяльності, зокрема щодо механізмів здешевлення кредитів і заохочення комерційних банків до активнішого кредитування інноваційних проектів, підвищення ефективності державної підтримки (бюджетного фінансування) інвестиційних та інноваційних проектів, відновлення системи податкових пільг, передбачених Законом України «Про інноваційну діяльність».
У той же час важливо належним чином охороняти інтелектуальну власність. Потрібно розвивати державне стимулювання правової охорони результатів науково-технічної та інноваційної діяльності. Разом з тим, варто спростити процедуру отримання патентів.
Законом України “Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні” було визначено наступні напрямки розвитку країни:
-модернізація електростанцій; нові та відновлювані джерела енергії; новітні ресурсозберігаючі технології;
-машинобудування та приладобудування як основа високотехнологічного оновлення всіх галузей виробництва; розвиток високоякісної металургії;
-нанотехнології, мікроелектроніка, інформаційні технології, телекомунікації;
-удосконалення хімічних технологій, нові матеріали, розвиток біотехнологій;
-транспортні системи: будівництво і реконструкція;
-розвиток інноваційної культури суспільства.
35.Інституційне оформлення унітарного сценарію глобального розвитку
Глобальна реінституціоналізація передбачає нові форми організації світового простору. Отже, передбачається або утворення нових інститутів, покликаних найбільш адекватно відповідати новим глобальним процесам, або еволюцію і трансформацію функцій вже існуючих міжнародних організацій.
Глобальними композиціями системної реінституалізації можуть виступати: становлення уніполярної системи (концепції “країни-гегемону”, “глобального уряду”, “антитерористичного уряду”); бі- чи триполярна система, яка використовує коаліційний потенціал держав та інтеграційних об’єднань; поліполярна система глобального управління, яка є найбільш прийнятним, але і найскладнішим варіантом реінституціоналізації. В процесі реалізації будь-якого з варіантів можна очікувати як генеруючий (позитивний), так і деструктивний вплив на глобальну економічну стабільність та безпечність розвитку.
Інституціоналізація нових міжнародних структур надасть країнам «Центру» реальну можливість формулювати власні вимоги (що зумовлюються не довільною зацікавленістю, а завданнями боротьби з тими чи іншими загрозливими тенденціями) до решти держав. Головним інструментом тиску на «периферію» можуть стати умови економічного, технологічного й інформаційного партнерства із «центром», які можуть бути більше чи менше сприятливими. Основним завданням союзу є не підкорення, а цивілізування «периферійних» територій.
Окрім традиційних воєнних конфліктів, реально діючими інструментами глобальної реінституціоналізації виступають війни “нових поколінь”, які демонструють досконалі тактики і стратегії дій на базі "високих" геоекономічних технологій (технологічне виснажування, геоекономічний бумеранг, глобальні фінансові атаки тощо). Головними дієвими особами в даному разі виступають гегемоністська держава США та інші наддержави, які будуть реалізовувати вирішення глобальних проблем на власних умовах.
а) геоекономічний бумеранг — стратегічна гра на різниці і рівні розвитку національних інфраструктур і одержання на цій основі ефекту від вживлення ультрасучасних товарів (виробів, об’єктів) і технологій до безпосередньої інфраструктури, що автоматично призводить до відсічі товарів, які закуповуються;
б) технологічне виснажування — культ новацій, технологічних революцій, у результаті здійснення яких «зрізаються» життєспроможні виробничі структури на користь новітніх.
Серед методик «фінансових війн» найчастіше виділяють різноманітні спроби дестабілізації національних валютних систем, «авізові» агресії, фінансові атаки на регіональні економічні блоки.
36.Ключові чинники глобальних трансформацій.
Глобалізація - це посилення взаємозалежності національних економік, переплетення соціально-економічних процесів, що відбуваються в різноманітних регіонах світу і спонукають фірми до пошуку кращих умов діяльності.
Серед політичних факторів глобалізації слід вказати на взаємопроникнення макроекономічної політики урядів та центральних банків країн, що входять до світової спільноти, посилення орієнтації національних держав на зовнішні зв'язки та геополітичні зрушення, породжені розпадом світової соціалістичної системи. До них також відносять поступову втрата державними кордонами свого значення, розмивання та прозорість державних кордонів, посилення ліберальних тенденцій, дерегулювання ринку і товарів . Політичні фактори зачіпають проблеми уніфікації правового регулювання, методів управління в глобальному масштабі та інтеграції соціальних, економічних і політичних систем в універсальну світову систему.
Соціально-культурні аспекти глобалізації проявляються у зближенні ділової, споживчої культури між різними країнами світу, зростанні міжнародного спілкування, розширенні доступу до культур інших націй.
Позитивні чинники соціокультурної глобалізації:
• зростання доступу до загальнокультурних цінностей, кращих зразків світового мистецтва, культури, інформації;
• подолання глобальних світових культурних протиріч і протистоянь;
• зростання можливостей людини для трудової діяльності, навчання, відпочинку;
• можливість для різних культур вирватися за кордони своєї етнічної чи національної обмеженості.
Суністю глобалізації є перетворення людства в єдину структурно-функціонкціональну систему. Цивілізаційним характером є нерівноправність компонентів,що її утворюють - усе зростаюча прірва (за параметр якості життя пересічних людей) між її провідною ланкою – Заходом і Сходом,групою найрозвиненіших країн,що вийшли на рівень інформаційного суспільства, та ін людством,яке все помітніше відстає від світових лідерів.
Отже, у сучасному світі за умов глобалізації маємо справу із взаємопов'язаними різноспрямованими тенденціями. Розвинені країни Заходу на чолі зі США впевнено випереджають ін держави за загальним обсягом споживання і якістю життя. Паралельно швидкими темпами, значно випереджаючи в цьому відношенні Захід, розвиваються деякі інші країни, переважно Далекого Сходу. При цьому у більшості країн Латинської Америки істотних позитивних зрушень не спостерігаеться, а Тропічна Африка на очах деградує.
Такої ж деградації зазнали впродовж 80-90-х років спочатку СРСР, а потім пострадянські країни, серед яких була і Україна.
Отже, глобалізація сприяє тому, що створюється глобальна по своєму масштабу система взаємозалежності, набирає силу процес, що генерує трансконтинентальні і міжрегіональні потоки; світова економіка не просто стає взаємозалежною, вона інтегрується практично в єдине ціле.
37.Консолідаційні корпоративні стратегії в глобальних економічних умовах.
В умовах глобалізації корпоративна консолідація та концентрація розглядається як процес об’єднання капіталу ТНК, транснаціональний характер якої зумовлений її основною формою – процесом транскордонних ЗіП. Теоретичну базу становлять теорії ПІІ, моделі ТНК, теорії монопольної влади, які дають змогу виявити мотиви зовнішньої експансії компаній та національні й внутрішньофірмові конкурентні умови для досягнення ефекту масштабу та синергії від ЗіП. Удосконалена теорія життєвого циклу щодо ЗіП вказує на ефект нерівного обміну, оскільки концентрація виробництва ТНК на основі комплектуючих з низькою доданою вартістю (концентрація “цехів складання”) призводить до послаблення економічного суверенітету й посилення розриву в економічному розвитку країн з новими ринковими економіками. В умовах підвищення глобальної конкуренції консолідація та концентрація капіталу є необхідною передумовою досягнення економії витрат та захисту від ворожих поглинань. Процеси глобальної галузевої консолідації супроводжуються постійним зростанням вартості транскордонних ЗіП. Більш висока активність щодо ЗіП спостерігається в галузях, що знаходяться на початковій стадії та стадії зростання, а більш низька – в галузях, що перебувають на стадіях спеціалізації та рівноваги й альянсів. На етапі постіндустріального розвитку консолідація галузі триває приблизно 20–25 років.
Глобалізація стає безпосереднім фактором підвищення транскордонних ЗіП на останніх двох циклічних хвилях, коли частка ЗіП сягає 60–67% припливу та відпливу ПІІ. Унаслідок глобальних хвиль транскордонного ЗіП
з 1998 р. до 2007 р. у світовій економіці виникла нова тенденція – формування світового ринку корпоративного контролю як результат глобалізації стратегії компаній і використання ними ЗіП з метою доступу на ринки інших країн або посилення власної позиції в певних регіонах світу.
На початку 2010 р. зростання обсягу транскордонних ЗіП відзначило нову хвилю транснаціональної консолідації капіталу – хвилю глобальних мегаугод, особливостями якої є: значна частка транскордонних ЗіП та мегаугод (відповідно, 67% та 45% припливу ПІІ); концентрація угод у секторі послуг, особливо фінансових, обробній промисловості; зростання ролі країн, що розвиваються; переважне фінансування угод обміном акцій та з використанням позик; збільшення ЗіП за участю колективних інвестиційних фондів; подальша лібералізація режимів регулювання іноземних інвестицій; зростання регіональних ЗіП на основі двосторонніх інвестиційних договорів; розширення присутності ТНК країн, що розвиваються, у розвинених країнах; збільшення ЗіП за вектором Південь – Південь. У секторальному розрізі переважають транскордонні ЗіП в секторі послуг та обробній промисловості в розвинених країнах, а у країнах, що розвиваються, – у добувній промисловості, що вказує на сировинний характер ЗіП у нових ринкових економіках.
38.Країни, що розвиваються в умовах глобалізації. Потенціал і характер формування конкурентних переваг.
Загалом під глобалізацією світової економіки останні 20 років розуміють значне посилення взаємовпливу та взаємозалежності економік країн, зростання ролі ТНК, посилення міграції капіталу й робочої сили. Однак якщо ще зовсім недавно глобалізація в основному означала, що бізнес розширюється з високорозвинутих країн до тих, що розвиваються, то зараз ці зв’язки йдуть, по-перше, й у зворотному напрямі, по-друге, також між самими країнами, що розвиваються. Яскраво вираженою тенденцією є зростання кількості компаній із країн, що розвиваються, у рейтингу 500 найбільших фірм світу, який складає журнал „Fortune”. Якщо у 2003 р. їх було тільки 31, то у 2007-му – уже 62, а при збережені цієї тенденції їх кількість досягне 1/3 списку протягом десяти років. Поширеним явищем стало злиття і поглинання компаніями країн, що розвиваються, усталених і добре відомих на ринку компаній та брендів розвинутих країн, причому „сильною стороною” виступають саме компанії колишнього „третього світу”.Отже, у крайньому разі до розквіту світової економічної кризи 2008–2009 рр., яка значно
сповільнила темпи розвитку „виникаючих ринків”, країни, що розвиваються, набували все більшої ваги на світовому конкурентному ринку. Однією зі специфічних рис сучасної глобалізації є те, що споживачі із країн, що розвиваються,
стають важливим об’єктом, за який розгортається конкурентна боротьба на світовому ринку. Попит цих споживачів специфічний: вони вимагають товарів за значно нижчими цінами й виготовлених із урахуванням особливостей ринку. Задовольнити цей попит фірми із країн, що розвиваються, мають більше шансів, ніж їх конкуренти з високорозвинутих країн, які зазвичай орієнтуються на покупців „середнього” класу. Величезний обсяг споживчого ринку, який відкривається у країнах, що розвиваються, особливо в Китаї та Індії, змінить розподіл ділової активності світу більше, ніж у свій час це зробили високорозвинуті, але набагато менш населені країни на зразок Японії і Південної Кореї. Звичайно, криза, яка найбільш вразила розвинуті країни, сильно зачепила й виникаючі ринки, адже більшість їх експорту орієнтована на багаті країни. Специфічною рисою глобалізації, пов’язаною зі зростанням ролі країн, що розвиваються, є також реальна небезпека поширення так званого „поганого капіталізму”, який означає збільшення державного протекціонізму на виникаючих ринках. Не так давно головною перевагою виникаючих ринків була їх дешева робоча сила, що
стимулювало постачання товарів, а пізніше й послуг із місцевих ринків на ринки розвинутих країн. Ця перевага ще зберігається, але зменшується, оскільки оплата праці та транспортні витрати зростають і в країнах, що розвиваються. Сьогодні багатонаціональні фірми розшукують не стільки дешеву, скільки кваліфіковану робочу силу.
Звичайно, світова фінансова криза сповільнила темпи розвитку країн, що розвиваються. Проте для багатьох із них характерне накопичення великих валютних резервів, які слугують антикризовою гарантією. Якщо розвинені країни зазвичай мають резерви іноземної валюти близько 4% від ВВП, то країни, що розвиваються, протягом 1999–2008 рр. довели обсяги своїх валютних резервів до понад 20 % від ВВП. Отже, ринки країн, що розвиваються, акумулювали величезні суми капіталу в руках держави, змінюючи глобальну фінансову архітектуру ще до розпалу кризи. Як би професійно не керували
цими фондами, такі гігантські контрольовані державою активи змінять баланс між державою і ринком на користь держави, тобто призведуть до зростання протекціонізму.
39. Масштаби і динамізм розвитку процесів торгівельної глобалізації.
Розглянемо міжнародну торгівлю як форму економічної глобалізації. Вона характеризується тим, що середній обсяг світового експорту товарів і послуг упродовж 1980—1989 pp. становив 2,683 млрд. доларів США, а наступного десятиліття — вже 5,736 млрд. доларів США, тобто зріс у 2,1 рази. Глобалізація торгівлі стимулює зниження частки витрат на транспортно-комунікаційне обслуговування системи міжнародного розподілу праці.
Зростає відкритість економік провідних країн світу, що засвідчує їхню активну участь у процесах глобалізації. Так, питома вага зовнішньоторговельного товарообігу у ВВП зросла з 1950 до 1990 р. у США з 6 до 20 %, у Франції — з 20 до 35—37 %, в Німеччині — з 20 до 40—42 %, в Англії — з 40 майже до 50 %.
Високу зовнішньоторговельну квоту, зумовлену, звичайно ж, іншими чинниками, але порівняно з розвинутими країнами, має й Україна, що спонукає до необхідності врахування в економічній політиці суперечливого впливу глобалізації як на економічний розвиток, так і на економічну безпеку нашої держави.
Протягом 1990—1996 pp. середньорічні темпи зростання світового ВВП становили 1,5 %, а світового товарного експорту 6 %, в тому числі готових виробів — 6,5, сільськогосподарської продукції — 4,5, продукції добувних галузей промисловості — 4 %. У 1996 р. світовий товарний експорт дорівнював 5,115 млрд. доларів США, в тому числі готові промислові вироби становили 3,700 млрд., сільськогосподарські продукти — 586 млрд., продукція добувної промисловості — 574 млрд. американських доларів.
Лідируючі позиції в світовому експорті посідають країни «великої сімки», серед них на першому місці — США з річним обсягом експорту 624,5 млрд. доларів, що становить 11,8 % глобального експорту.
Замикає сімку Канада з обсягом експорту 201,6 млрд. доларів США та часткою у світовій торгівлі 3,8 %.
Важливою ознакою розвитку міжнародної торгівлі, що діє всупереч процесу глобалізації, є її регіоналізація, коли торговельні потоки спрямовуються в країни, об´єднані різними торгово-економічними угодами. Найбільшим регіональним угрупованням у даний час є Азіатське-Тихоокеанське економічне співтовариство (АПЕК), частка якого становить майже 50 % міжнародної торгівлі. На другому місці — Європейський Союз з часткою світової торгівлі 37,3 %. Третю сходинку посідає північноамериканське регіональне об´єднання НАФТА, на яке припадає 18,7 % світового торговельного обігу. Південноазіатське регіональне угруповання держав АСЕАН становить 6,8 %, а латиноамериканське МЕРКОСУР — 1,5 % міжнародної торгівлі. Існують проекти створення американської зони вільної торгівлі, яка об´єднуватиме 34 країни Північної та Південної Америки.