Система економічних відносин суспільства
Продуктивні сили становлять один бік суспільного виробництва — ставлення людини до природи. Але останнє реалізується лише через певні взаємозв'язки між людьми як суб'єктами виробництва. Вони і виступають у вигляді економічних відносин, їх суб'єктами на сучасному етапі розвитку є окремі індивіди, домогосподарства, підприємства, або фірми, та держава.
Система економічних відносин надзвичайно складна хоча б тому, що утворює її велика кількість суб'єктів. Але у цій системі можна виділити дві групи відносин: організаційно-економічні та соціально-економічні. До першої групи включають відносини, пов'язані з організацією виробництва. Вони характеризують сам процес виробництва, комбінацію його чинників і незалежні від його соціально-економічної форми. Ці відносини властиві різним економічним системам і забезпечують еволюційну наступність розвитку економіки і суспільства в цілому.
Другу групу складають соціально-економічні відносини, пов'язані з привласненням чинників та результатів виробництва. Через ці відносини, з одного боку, здійснюється поєднання суб'єктивного чинника виробництва із засобами виробництва, а з іншого — визначаються частки й форми обміну результатами виробництва між його суб'єктами. Досить поширена уява про власність як суто правову категорію, зміст якої становлять свідомо вольові дії та відносини між людьми щодо речей, що набувають форми ставлення людей до речей як втілення своєї волі в них. Саме з тих очевидних зовнішніх фактів, що ті чи інші предмети знаходяться під владою певних осіб, виходять класичні погляди на власність як відносини панування над речами. Так, римське право визначало власність як повну владу особи над річчю. Аналогічно трактується власність у кодексі Наполеона. Звичайно, набуваючи юридичного виразу, власність виступає у формі права власності. Але було б неправильно істинну основу усіх реальних відносин власності зводити тільки до юридичних відносин, приймати юридичний вираз власності за дійсну власність. У юридичних відносинах як свідомо вольових завжди відображаються економічні відносини. Зміст перших даний самими економічними відносинами, сукупність яких І становить справжню основу усіх реальних відносин власності, її економічний зміст. Останній, насамперед, виявляється як відносини привласнення. Будь-яке виробництво є процесом привласнення людиною предметів і сил природи для задоволення своїх потреб. Тому найзагальніше поняття власності полягає в тому, що вона є конкретно-історичним типом привласнення умов і результатів виробництва. Суть його в тому, що це економічні відносини, що передбачають можливість для даного суб'єкта користуватися чи розпоряджатися певним благом, у тому числі й спожити його, а за обмеженості ресурсів виключають таку можливість для інших. По суті, поняття привласнення відображає сукупність суспільних відносин, необхідних суб'єктам для дій над обмеженими ресурсами. Оскільки виробництво неможливе без привласнення, то воно завжди відбувається в межах певної форми власності.
Відносини власності пов'язані і з такими категоріями, як відчуження, господарське використання майна та економічна реалізація власності. Відчуження є протилежністю привласнення. Воно виникає тоді, коли особа чи група осіб привласнює блага, створені працею інших осіб без будь-якого еквівалента. Прикладом служать відносини між феодалами та кріпосними селянами, при яких перші відчужували частину благ, створюваних другими. Власність пов'язана і з відносинами господарського використання майна. Ці відносини виявляються тоді, коли господарюючий суб'єкт використовує ресурси, на які не має права власності. Такими є відносини оренди та концесії.
Ознакою власності є також її економічна реалізація. Це означає, що власність має економічну цінність, яка виявляється у тому, що вона може давати доход і цим забезпечувати економічну незалежність і захищеність власника. В той самий час ця риса власності спонукає власника до збереження майна, його примноження, тобто до раціонального використання об'єктів власності.
Отже, економічний зміст власності полягає в тому, що вона є розгалуженою системою відносин щодо привласнення чинників та результатів економічної діяльності, становить систему суспільних форм та способів їх привласнення. Вона є основоположним елементом усієї системи економічних відносин.
З економічним змістом власності тісно пов'язане право власності. Останнє виступає як сукупність загальнообов'язкових правил поведінки людей щодо користування, розпоряджання і володіння благами. Користування означає право використання певних благ для задоволення потреб у процесі споживання. Межі користування визначаються правовими нормами. Розпоряджання — це передача іншим особам права здійснювати певні дії над ресурсами, приймати рішення щодо обміну, управління, дарування тощо. Володіння пов'язується з необмеженим строком користування продуктами природи, землею чи засобами виробництва. Воно поєднує можливості як користування, так і розпоряджання. Поєднання права користування, розпоряджання і володіння дає право власності.
Економічний зміст власності і право власності перебувають у тісній взаємодії. Право щодо цього є лише виразом певного ступеня розвитку власності. Воно — результат притаманного певній історичній епосі способу присвоєння. Саме тому право власності не можна довільно змінювати. Воно завжди оформляє існуючі економічні відносини власності як сукупність загальних правил поведінки людей у процесі присвоєння, захищає їх, освячує ідеологічно. Звідси випливає потреба у зміні права власності, коли воно вступає у суперечність з її економічним змістом, стає на заваді розвитку відносин власності. У той самий час право власності хоч і виростає з економічного змісту й тісно пов'язане з ним, розвивається відносно незалежно, не співпадає з власністю, виступає його передумовою. Спосіб привласнення взагалі може зазнати повного перевороту, анітрохи не зачіпаючи права власності, відповідного певному виробництву. А це означає, що в межах одного й того самого права власності може відбутися повна зміна способів привласнення.
Щоб повніше розкрити поняття власності, потрібно з'ясувати, які її об'єкти та суб'єкти та взаємодію між ними. Це випливає з того, що в питанні про власність завжди найсуттєвішим було:
1) що є об'єктом власності;
2) у кого і які об'єкти власності;
3) як вони розподіляються у суспільстві (між самими власниками та між власниками і не власниками). Об'єктами власності можуть бути найрізноманітніші як матеріальні, так і нематеріальні блага, їх можна поділити на умови, або чинники, виробництва та результати останнього. За сучасних умов все більшого значення набуває об'єкт, що є результатом інтелектуальної праці. Як правило, той, хто є дійсним власником умов або чинників виробництва, привласнює і його результат. Тому власність на чинники виробництва, насамперед об'єктивні (засоби виробництва), має вирішальне значення у сукупності усіх відносин щодо привласнення об'єктів власності.
Різноманітність характерна і для суб'єктів власності, тобто тих, між ким виникають і здійснюються відносини власності. Ними можуть бути як окремі особи, індивіди (за юридичною термінологією — фізичні особи), так і їх об'єднання, або юридичні особи. Суб'єктом власності виступає і держава. Залежно від суб'єктів власності розрізняють і її типи або види. Власність, суб'єктом якої є окрема особа, називається приватною (індивідуальною) власністю. Вона поділяється на трудову і нетрудову.
До першої належить власність, отримана у результаті привласнення чинників і результатів, створених працею самого суб'єкта. Коли здійснюється привласнення особою результату чужої праці, приватна власність є нетрудовою.
Другим типом власності є групова, або колективна, при якій суб'єктами виступає група певним чином об'єднаних індивідів. Цей тип власності включає спільну часткову і спільну сумісну власність. Спільна часткова власність утворюється шляхом об'єднання приватних часток майна, що вносяться її суб'єктами, і використовується у їхніх спільних інтересах під єдиним управлінням та контролем. При цьому кожен суб'єкт такої власності має право на свою частку об'єкта власності та відповідну частку доходу, що є результатом функціонування спільної власності. Найпоширенішими формами цієї власності є акціонерна і кооперативна та власність господарських товариств і спільних підприємств.
Спільною сумісною є власність, при якій її об'єкт не поділяється на окремі частки і його привласнення здійснюється усіма її суб'єктами на рівних правах. Доход від господарського використання такої власності розподіляється або в рівних частках, або залежно від трудового вкладу. Прикладом цього типу власності є сімейна власність.
Третім типом власності є державна. При цій формі суб'єктом виступає держава у вигляді своїх певних інститутів. З розвитком суспільства змінюється і співвідношення різних типів та форм власності. Якщо на попередніх етапах розвитку людства переважаючу роль відігравала індивідуальна приватна власність, то за сучасних умов відбувається розширення ролі групової та державної власності. Можна простежити кілька тенденцій розвитку власності. Це, насамперед, зростання ролі спільної власності, зокрема такої її форми, як акціонерна, або корпоративна, власність. У розвинутих країнах ринкової економіки на цю форму власності приходиться 80—90% загального обсягу виробництва. Це пов'язано з тим, що корпорації стали провідною організаційно-правовою формою економічної діяльності, що найповніше відповідає потребам розвитку економіки на сучасному етапі. Розвиток науково-технічного прогресу за сучасних умов, зумовивши значне поширення інформаційних технологій, спричинив зростання ролі інтелектуальної власності. Однією з тенденцій розвитку власності є й посилення деперсоніфікації великої власності та перехід її до юридичних осіб. Так, у Японії на кінець XX ст. частка юридичних осіб серед власників склала майже 80%. Водночас зростає персоніфікація власності через розширення кола власників акцій. Так, у США кількість власників акцій зросла з 42 млн. у 1929 р. до 79 млн. на початок XXI ст. Характерним є й створення так званої робітничої власності шляхом викупу акцій корпорації її працівниками. Ця форма власності поширилася в США у вигляді системи ЕСОП. Найзагальнішою тенденцією розвитку власності за сучасних умов є наростання плюралізму її форм і зростання питомої ваги міждержавної власності.
Типи економічних систем
Економічні системи знаходяться у постійному русі й розвитку. Історія людського суспільства знає різні варіанти економічних систем, що відрізняються метою розвитку, його рушійними силами і методами розв'язання основних проблем функціонування. Серед економістів немає єдності щодо критеріїв класифікації економічних систем. У радянській економічній літературі переважаючим був формаційний підхід. Згідно з ним, основним критерієм класифікації економічних систем була форма власності на засоби виробництва, яка вважалася головним чинником економічної системи, що визначав усі найхарактерніші ознаки економічної системи. За цим критерієм виділялися п'ять суспільно-економічних формацій: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична і комуністична. Відповідно розрізняють і п'ять способів матеріального виробництва. Останній трактується як спосіб перетворення речовини природи (продуктивні сили) і спосіб привласнення праці та її результатів, зумовлений, насамперед, формою власності на засоби виробництва і відповідною їй суспільною формою праці (виробничі відносини).
За сучасних умов формаційний підхід не знаходить широкого кола прибічників, бо його не можна застосувати до значної частини країн світу, насамперед азійських. Він характерний лише для Європи. Тому існують й інші критерії класифікації економічних систем. Американський дослідник У. Ростоу обґрунтував стадійний підхід, згідно з яким суспільство пройшло п'ять стадій — традиційне, перехідне, стадія «зрушення», стадія «зрілості» і стадія «масового споживання». Головним критерієм поділу є рівень розвитку продуктивних сил.
Класифікація економічних систем здійснюється і на основі цивілізаційного підходу, за яким розвиток людського суспільства складається з різних циклів цивілізації. Згідно з цією теорією виділяють сім циклів, або цивілізацій: неолітична, східно-рабовласницька, антична, ранньофеодальна, передіндустріальна, індустріальна та постіндустріальна. За цією теорією розвиток суспільства є природним, еволюційним процесом, що не потребує соціальних революцій та класової боротьби. А критерій періодизації пов'язується з людиною, її постійно зростаючими потребами та цінностями.
На сучасному етапі одним з найпоширеніших критеріїв класифікації економічних систем є спосіб організації господарської діяльності. Згідно з цим підходом економічні системи розрізняють за такими ознаками: форма власності на чинники виробництва і спосіб координації та управління економічною діяльністю. При цьому розрізняють такі економічні системи: традиційну, командну, або планову, і ринкову. Традиційною економічною системою є економіка, в якій практичне використання ресурсів визначається традиціями та звичаями, їй притаманні такі характерні ознаки. По-перше, вона включає різні економічні уклади, тобто різні способи господарювання, що базуються на різних формах власності. Нерідко зберігається й общинна форма власності, що зумовлює натурально-суспільні форми господарювання. Важливе місце займає дрібна приватна власність, яка є основою дрібнотоварного виробництва. По-друге, основні рішення щодо виробництва, розподілу та обміну благ приймаються на основі звичаїв, традицій та культових обрядів. При натурально-общинному укладі рішення виноситься невеликою групою осіб або однією особою. При дрібнотоварному укладі все вирішують суб'єкти економічної діяльності (селяни і ремісники). По-третє, традиційна економіка базується на відсталій технічній базі та ручній праці. У ній, як правило, переважає сільськогосподарське виробництво. Технічний прогрес різко обмежений наявними традиціями та звичаями. По-четверте, цій системі притаманна значна роль держави та силових структур. Велику роль відіграє також іноземний капітал. По-п'яте, традиційна економіка характеризується низьким рівнем економічного розвитку, неграмотністю населення, високим рівнем безробіття та низьким рівнем доходів. Як правило, країни традиційної економіки є постачальниками сировини і матеріалів для розвинутих країн і виступають ринками збуту готової продукції останніх, тобто є аграрно-сировинними придатками колишніх своїх метрополій. Для них характерною є величезна фінансова заборгованість, яку навряд чи можливо ліквідувати.
Другим типом економічних систем є командна або планова економіка. Це система, в якій матеріальні ресурси, як правило, є державною власністю, а регулювання економічної діяльності здійснюється шляхом централізованого управління та контролю. Вона характеризується такими найсуттєвішими ознаками. По-перше, її основою є суспільна власність на економічні ресурси. Остання є або загальнонародною, або державною власністю. Приватна власність або відсутня, або займає незначну частку в економіці. Так, у колишньому Радянському Союзі понад 90% засобів виробництва були державною власністю. Поряд з нею існувала і так звана колгоспно-кооперативна власність, яка фактично не відрізнялася за своєю суттю від державної.
По-друге, основним засобом регулювання цієї системи було централізоване директивне планування. Економічна діяльність переважної більшості суб'єктів економіки здійснюється на основі єдиного для усіх плану. Згідно з останнім кожному підприємству визначалися обсяги виробництва продукції, виділялися відповідні ресурси, визначався розмір заробітної плати і прибутку. Ці завдання охоплювали усі сфери економічної діяльності підприємств і були обов'язковими для виконання. Схема цього процесу була приблизно такою. Орган, функцією якого була розробка плану розвитку економіки, давав оцінку можливостей економіки. Головний орган держави, що приймав політичні рішення, на основі даних пропозицій визначав основні цілі розвитку економіки на певний період. Центральний плановий орган, виходячи з прийнятих вищим керівництвом країни рішень, визначав обсяги виробництва відповідних благ для кожного підприємства та план їх розподілу. Підприємства на основі одержаних планів здійснювали економічну діяльність, контроль за якою вели планові органи. Отже, шляхом централізованого планування здійснювалося узгодження економічних потреб і економічних ресурсів, тобто визначалася пропорційність економіки. Одним з головних недоліків такого порядку була відсутність достатньої матеріальної зацікавленості працівників підприємств у ефективному господарюванні. Крім того нерідко виникали диспропорції, коли одних благ вироблялося набагато більше реальних потреб у них, а інші завжди були в дефіциті. Тому один з відомих економістів назвав таку економіку «економікою дефіциту».
По-третє, командна система характеризується централізованим управлінням економікою. Усіма підприємствами керують з єдиного центру. Тому безпосередні виробники обмежені у прийнятті економічних рішень. Збалансованість економіки досягається виключно адміністративними методами, або командами. Підприємства не мають змоги вибирати постачальників ресурсів і самостійно займатись збутом продукції. У результаті відсутня будь-яка конкуренція, яка б змушувала учасників економічної діяльності діяти ефективно і відповідально. Звідси високий рівень монополізму в економіці.
По-четверте, для командної економіки характерним є формальне використання товарно-грошових відносин і ринку. Вони фактично ігнорувалися. Не дотримувався принцип еквівалентності обміну. Розподіл економічних ресурсів здійснювався централізовано у формі матеріально-технічного постачання. Централізовано здійснювався і розподіл вироблених благ. І хоча у практиці господарювання використовувались такі форми товарне-грошових відносин, як ціна, заробітна плата, собівартість, прибуток тощо, вони носили формальний характер. Широко використовували перерозподільні відносини, що призводило до зрівнялівки і негативно позначалося на зацікавленості суб'єктів економічної діяльності. У результаті сформувалося панівне становище виробника порівняно із споживачем. Останній знаходився у повній залежності від виробника. На ринках споживач міг придбати лише те, що пропонується виробником. Важелів впливу споживача на виробника практично немає.
Третім типом економічної системи є ринкова економіка. Це економіка, що базується на повній самостійній відповідальності та економічній свободі дій суб'єктів економіки, її основою є товарно-грошові відносини, приватна власність і вільна конкуренція виробників і споживачів. Ринкова економіка, насамперед, пов'язана з приватною власністю на економічні ресурси. Основні економічні рішення приймаються самостійно як виробниками, так і споживачами. Перші на власний ризик вирішують, що і як виробляти, а другі самостійно вибирають, яку і у кого придбати продукцію. На вибір впливає ряд чинників, насамперед ціна продукції.
Характерною ознакою ринкової економіки є ринкові механізми її збалансованості. Саме вони забезпечують поєднання інтересів виробників і споживачів та підтримують збалансованість між потребами та економічними ресурсами. Поведінка ринкового суб'єкта цієї системи визначається його економічними інтересами, реалізація яких завдяки конкуренції та іншим ринковим механізмам забезпечує суспільні інтереси. При цьому держава не втручається у вільну гру сил, підприємець в економічній сфері може робити, що бажає, або не робити, крім випадків, коли він вступає у конфлікт із законами.
Ринкова економіка пройшла тривалий шлях розвитку. Першою моделлю цієї системи була економіка вільної конкуренції, або класичного капіталізму, що виникла у XVII ст. та існувала до початку XX ст. Вона функціонує на основі приватної, як правило, індивідуальної власності на економічні ресурси. Економічну діяльність здійснює велика кількість незалежних виробників, кожен з яких самостійно вирішує, які блага виробляти, у якій кількості, якими засобами і кому їх реалізувати. У той самий час існує і значна кількість незалежних споживачів, кожен з яких самостійно обирає, яку продукцію і у яких виробників купувати. Поведінка кожного учасника економічної діяльності мотивується його особистими інтересами, спрямованими на максимізацію свого доходу. Вона базується на особистій свободі кожного суб'єкта економіки, що дозволяє кожному підприємцю самостійно визначати сферу бізнесу, а кожному працівнику вільно пересуватися на ринку праці.
Характерною ознакою даної моделі є ринковий механізм регулювання економічної діяльності. Система включає велику кількість суб'єктів, економічна влада яких настільки мала, що кожний окремий суб'єкт не може істотно змінити ситуацію на ринку. Це породжує вільну конкуренцію, яка, з одного боку, забезпечує збалансованість економіки, а з іншого, сприяє досягненню максимальної ефективності використання ресурсів та забезпечує реалізацію принципу: максимум прибутку при мінімумі витрат. За таких умов немає реальної необхідності втручання держави у функціонування економіки, її роль, як правило, зводиться до захисту приватної власності та визначення правової основи функціонування вільних ринків.
Ринкова економіка вільної конкуренції, як показала практика її функціонування, характеризується рядом позитивних рис. Вона забезпечує ефективне використання економічних ресурсів, сприяє розвитку науково-технічного прогресу, забезпечує економічне зростання і підвищення рівня життя. Водночас їй притаманні також: значні недоліки. Це і породження монополізму, і нездатність забезпечити виробництво так званих суспільних благ, і поглиблення диференціації доходів, і нездатність розв'язати важливі соціальні та економічні проблеми. Ці недоліки економіки вільної конкуренції особливо рельєфно виявились у першій половині XX ст. їх загострення призвело до змішаної економіки, тобто економічної системи, що функціонує на основі ринкового механізму та державного регулювання економіки.
Найхарактернішою ознакою змішаної економіки є активна роль держави у економічній сфері, що виявляється як у створенні державного сектора економіки, так і у істотному впливі держави на грошовий обіг, фінансово-кредитну систему, механізм ціноутворення та монополії. Основою цієї системи залишається приватна власність, але відбувається її розпорошення, бо переважаючу роль в економіці відіграє її акціонерна форма. Водночас формується і значно розширюється державна власність як у сфері виробництва, так і, особливо, у сфері розподілу благ. У змішаній економіці певною мірою обмежується вільність ринку, бо поряд із конкуренцією на нього впливає держава, зокрема на процес ціноутворення. При цьому активно використовуються такі методи впливу держави на економіку, як індикативне планування, державні замовлення, економічне стимулювання, протекціонізм, програми розвитку окремих галузей економіки та регіонів. Державне регулювання економіки дає можливість скоригувати попит та пропозицію на макрорівні, впливати на збалансованість економіки.
Змішана економіка характеризується тим, що провідну роль у ній відіграють могутні господарські одиниці монопольного типу. Це велетенські корпорації з широкою мережею підприємств за межами країни, що отримали назву транснаціональних корпорацій. Водночас великий вплив на економіку здійснюють профспілки, що є монополістами на ринку праці. Тому змішана економіка характеризується узгодженням економічних цілей розвитку між бізнесом, профспілками та урядом. У результаті максимізація прибутку залишається головною метою економічної діяльності, як і в епоху вільної конкуренції, але одночасно зростає і заробітна плата, що зменшує диференціацію багатства у суспільстві.
Характерною рисою змішаної економіки є активне використання такого елементу командної економіки, як планування. На мікрорівні мова йде про внутрішньофірмове планування, особливо у процесі маркетингових досліджень, що дають змогу точніше виявляти потреби та передбачати можливий попит на продукцію. На макрорівні використовується індикативне планування, що виступає засобом сприяння уряду економічній діяльності, коригуванню попиту та пропозиції на макрорівні.
Різновидом змішаної економіки є так звана шведська модель. Це своєрідне поєднання соціальних цілей із системою вільного підприємництва. Основоположним принципом цієї моделі є розмежування двох функцій: 1) створення багатства і 2) його розподіл. Перша виконується приватним сектором за принципом вільного підприємництва. Друга здійснюється шляхом прямого втручання уряду, аби компенсувати і виправити способи розподілу доходів через механізми вільного ринку, визнані несправедливими. Основою системи залишається приватна власність, відчуження якої вважається економічно неефективним. Вона зумовлює і максимізацію прибутку як дієвого стимулу ефективного господарювання, насамперед використання економічних ресурсів. У цьому напрямі діє і ринковий механізм. А роль уряду полягає у сприянні створенню багатства соціальне справедливими способами та гарантії справедливого розподілу. Таку модель називають соціальною ринковою економікою.