Національний рівень регулювання прямого і портфельного інвестування
Значна роль в регулюванні процесу міжнародного руху капіталу, в здійсненні іноземних прямих і портфельних інвестицій належить національним законодавчим системам з регулювання цих процесів і інвестицій. Зараз у всіх країнах більшою або меншою мірою розроблені і функціонують такі системи. Кожна з таких систем має певні особливості. Але всі ці системи мають спільні методи регулювання. А саме: правові, адміністративні, економічні, соціально-психологічні методи.
Правові методи реалізуються через систему цивільного і процесуального права.
Адміністративні методи юридично визначають господарську суб’єктність, регламентують питання власності, процедури вирішення суперечок у судовому порядку тощо.
Економічні методи реалізуються через систему дотацій, кредитів, здійснення фіскальної політики.
Соціально-психологічні методи орієнтовані на формування і розвиток тієї чи іншої тієї чи іншої ідеології, виховання відповідного типу менталітету громадян і суспільства в цілому за допомогою організаційно оформлених інститутів.
Між методами регулювання міжнародної інвестиційної діяльності є очевидний взаємозв’язок. Усі вони так чи інакше оформлені у конкрентних нормативно-правових документах. Їх ефективність залежить від тривалості існування відповідної нормативно-правової бази, від досконалості правових методів регулювання [14]
Діяльність іноземних інвесторів в більшості країн регулюється в основному національними законами, постановами й адміністративними процедурами, обов'язковими для всіх місцевих підприємців, у т.ч. і іноземних. Тому в більшості розвинутих країн взагалі немає спеціальних законів або кодексів для іноземних інвестицій, а є лише деякі адміністративні постанови для них, а також параграфи окремих законів, що їх стосуються. Також немає спеціальних державних органів, що регулюють діяльність компаній з іноземним капіталом, і немає валютних обмежень. Однак це не означає, що в цих країнах не існує ніяких обмежень для іноземних підприємців у порівнянні з національними. Подібні обмеження діють у будь-якій країні, але спостерігається тенденція до зм'якшення і скасування багатьох з них.
Головною метою державного інвестиційного регулювання є створення сприятливого інвестиційного клімату в державі. Основним засобом досягнення цієї мети є забезпечення реального захисту іноземних інвестицій, гарантування безпеки і нормального їх функціонування. По суті механізм гарантій є єдиним надійним засобом отримання інвестором швидкої і за можливістю повної компенсації своїх втрат, які були понесені внаслідок некомерційних ризиків. Важливо зазначити, що функції гарантування інвестицій на національному рівні покладаються зазвичай на спеціальні установи, сформовані державою, що наділяються правами юридичної особи, але під надійним контролем держави. У США, наприклад, – це Overseas Private Investments Corporation (OPIC) – Корпорація по зарубіжних приватних інвестиціях; у Канаді – Корпорація розвитку експорту (EDC); у Франції – Французька компанія страхування зовнішньої торгівлі, Французький банк для зовнішньої торгівлі і т.п. [1].
Законодавчі системи, що стосуються міжнародного руху капіталу, в т.ч. у формах прямого і портфельного інвестування, з розвитком глобальної економіки певним чином змінюються. В законодавчій системі регулювання міжнародного руху капіталу виділяються два основних напрями. Перший напрям стосується законодавства, яке стимулює, підтримує процеси міжнародного переміщення прямих і портфельних інвестицій; другий – законодавства, що стримує, обмежує пряме і портфельне інвестування. Під впливом різних факторів на тому або іншому етапі розвитку міжнародної економіки переважає той або інший напрям у даній законодавчій системі. Зокрема, після Другої світової війни посилюється контроль над ввозом і вивозом капіталу саме у формі прямих інвестицій. Це пов’язано, з одного боку, з необхідністю використання внутрішніх фінансових ресурсів на відновлення зруйнованої економіки, з іншого, – з розколом світу на дві протилежні системи, що скорочувало географічну сферу прямого іноземного інвестування, а також із процесом деколонізації (з 60-х р. XX ст.), супроводжуваним утворенням величезної кількості нових країн, що розвиваються. Останні, побоюючись заміни політичної залежності економічною від колишніх метрополій, здійснювали ворожу політику щодо іноземних прямих інвесторів, в т.ч. через масову експропріацію іноземної власності.
У перші післявоєнні десятиліття й розвинуті країни здійснювали обмежувальну політику щодо іноземних прямих інвестицій. У цей період міжнародні потоки капіталу строго контролювалися національними урядами. Панувала думка про те, що мобільність капіталу вже є зайвою та небажаною. Так, у Франції, аж до початку 80-х р. XX ст. було потрібно в кожному конкретному випадку одержувати дозвіл міністра фінансів, якщо іноземні інвестиції складали більш ніж 20% капіталу французької компанії; до кінця 70-х р. з метою підтримки платіжного балансу залишалися в силі обмеження на французькі інвестиції за кордон. Причинами введення подібних обмежень є:
· побоювання країн щодо встановлення надто високого закордонного контролю над національною економікою;
· побоювання щодо втрати частини національного надбання;
· прагнення сприяти участі місцевого населення у керівництві компаній, сприяти зростанню його зайнятості;
· бажання контролювати приплив технологій та управлінського досвіду з точки зору їхнього ретельного відбору з урахуванням якості.
Засоби державного регулювання припливу іноземних інвестицій умовно поділяють на дві групи:
1) прямі, чи формальні, засоби;
2) приховані, чи неформальні, засоби.
До прямих чи формальних належать засоби, що регулюють приплив іноземних інвестицій на основі законодавчих норм і правил. Вони мають очевидний характер і впливають на приплив інвестицій. До них відносять:
· порядок реєстрації і діяльності компаній з іноземними інвестиціями;
· законодавчі чи інші обмеження на частку закордонної власності і контроль в окремих галузях;
· вимоги, пов'язані з торговими аспектами інвестицій, — встановлення мінімального обсягу експорту, вимога максимального рівня цін на збут продукції на внутрішньому ринку та ін.;
· вимоги стосовно умов виробничої діяльності компаній — частки місцевого компонента у вартості готової продукції, встановлення мінімального обсягу внутрішньофірмових досліджень, мінімального обсягу використання місцевої робочої сили.
У свою чергу, прямі обмеження поділяють на абсолютні й відносні. Відмінності між ними полягають у тому, що абсолютні обмеження створюють бар'єри стосовно іноземних інвестицій і компаній, що належать іноземним інвесторам чи контролюються ними.
Абсолютні обмеження передбачають визначення максимальної частки іноземної власності чи контролю над діяльністю компанії (тобто відсоткові обмеження на частку в статутному капіталі) або в окремих галузях (відсоткові обмеження на частку в обсязі активів у тій чи іншій галузі).
Приклади відносних обмежень: вимоги щодо найму місцевої робочої сили, проведення внутрішньофірмових досліджень у приймаючій країні, передачі торгової марки материнської компанії та ін.
Абсолютні обмеження на іноземну власність і/чи контроль за кінцевим ефектом еквівалентні квотам на імпорт. Відносні обмеження аналогічні тарифам, оскільки вони негативно позначаються на припливі інвестицій за рахунок збільшення витрат при реєстрації і/чи функціонуванні іноземних філій у приймаючій країні.
Приховані (неформальні) державні обмеження на приплив іноземних інвестицій являють собою бар'єри, пов'язані зі специфікою адміністративних процедур, жорсткою інституціональною структурою приймаючих країн, з діяльністю політичних і соціально-культурних організацій. Тобто вони безпосередньо не обмежують приплив інвестицій і не застосовуються з дискримінаційних міркувань проти іноземних інвесторів. Але їх не можна ігнорувати. Більше того, у даний час прихованим обмеженням надається пріоритет, зважаючи на значний їх вплив на діяльність на діяльність іноземних компаній [14].
Політика «закритих дверей», яка проводилася більшістю країн, що розвиваються, щодо прямих інвестицій, не виправдала себе. У розвинутих країнах лібералізація ринків капіталу (національного й іноземних) починається з прийняття в 70-ті роки програм інвестиційних гарантій і продовжується дотепер. З 80-х років XX ст. спостерігається лібералізація системи руху капіталу в країнах, що розвиваються, у 90-ті роки – у країнах перехідної економіки. Особливо різко змінюється політика щодо прямих іноземних інвестицій у країнах, що розвиваються: від ворожості до нейтральності і стимулювання.