Державна інноваційна політика

Тема 3. ДЕРЖАВНЕ ТА МІЖНАРОДНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ

3.1. Державна інноваційна політика

3.2. Державна інноваційна політика в Україні

3.3. Світовий досвід державної підтримки інновацій

3.4. Напрямки вдосконалення державного регулювання інноваційного підприємництва в Україні

Державна інноваційна політика

Державна підтримка і регулювання рівня та інтенсивності інноваційної діяльності є вирішальною умовою для досягнення стабільних темпів зростання економіки. За допомогою державного втручання в інноваційну сферу уряд забезпечує збалансованість промислової політики та підвищення інноваційної активності держави.

Державна інноваційна політика – це сукупність форм і методів діяльності держави, спрямованих на створення взаємопов'язаних механізмів інституційного, ресурсного забезпечення підтримки та розвитку інноваційної діяльності, на формування мотиваційних факторів активізації інноваційних процесів.

Інноваційна політика держави – це вплив держави на інноваційну діяльність за допомогою прямих та опосередкованих важелів правового та економічного регулювання задля розвитку науки і техніки та інноваційних процесів.

Мета державної інноваційної політики – формування у країні таких умов для діяльності господарюючих суб'єктів, за яких вони були б зацікавлені і спроможні розробляти і виготовляти нові види продукції, впроваджувати сучасні наукомісткі, екологічно чисті технології та розширювати на цій основі свої ринки збуту.

Сутність державної інноваційної політики розглядається з декількох блоків:

1) інституційного (як сукупність інститутів, що забезпечують цілеспрямовану діяльність держави у сфері регулювання національних інноваційних процесів і формують специфічне інституціональне середовище взаємодії суб’єктів інноваційного процесу);

2) функціонального (як сферу та типи регулюючих функцій держави);

3) формального (як складової частини загальної політики держави. Що націлено на забезпечення інтенсифікації інноваційного розвитку);

4) системного (як комплекс заходів щодо розвитку національної інноваційної системи).

Розрізняють довгострокову та поточну державну інноваційну політику.

Довгострокова державна інноваційна політика - створює умови для загального соціально-економічного розвитку держави на інноваційній основі через прямі і напрямі інструменти економічного впливу в довгостроковому періоді.

Поточна державна інноваційна політика -оперативно регулює та підтримує інноваційну діяльності на мікроекономічному рівні.

Виділяють 3 основні моделі інноваційної політики:

1. Модель науково-технічного лідерства –держава підтримує та надає пільги великим корпораціямяк суб`єктам інноваційної діяльності.

2. Модель швидкого поширення перспективних нововведень - держава створює сприятливе інноваційне середовище і заохочує шляхом використання фінансових важелів.

3. Модель всебічного інноваційного розвитку – держава координує дії різних секторів у сфері науки і техніки та стимулює розвиток інноваційної інфраструктури та інтеграційних інноваційних утворень.

Виділяють 4 типи державної інноваційної політики, які були пріоритетними в різні періоди в різних країнах світу:

1. Політика технологічного поштовху - головні цілі та пріоритетні напрями науковотехнологічного та інноваційного розвитку задає держава, на основі чого визначаються шляхи стимулювання інноваційної діяльності, які мають здійснюватися через удосконалення управління в науково-технологічній та інноваційних сферах. Такий варіант інноваційної політики передбачає розроблення різних державних програм, великі капіталовкладення у масштабні інноваційні проекти, використання інших прямих форм державної участі в регулюванні інноваційних процесів.

2. Політика ринкової орієнтації. Передбачає провідну роль ринкового механізму в розподілі ресурсів та визначенні напрямів розвитку науки і техніки, а також обмеження ролі держави в стимулюванні фундаментальних досліджень. Дослідженням, від яких залежить місце держави у світовому співтоваристві та її національна безпека, приділяється недостатня увага.

3. Політика соціальної орієнтації. Спрямована на передбачення та регулювання соціальних результатів інноваційного розвитку держави. Процеси прийняття рішень відбуваються із залученням широкої громадськості; рішення приймаються за умов досягнення соціально-політичного консенсусу.

4. Політика, націлена на зміни економічної структури господарського механізму. Передбачає цілеспрямовану переорієнтацію економіки на впровадження передових технологій з метою формування сучасної структури господарського механізму. На сучасному етапі лише Японія послідовно дотримується такої політики, здійснюючи її паралельно з ринковою.

Методи інноваційної політики держави – це певні способи впливу органів державного управління на поведінку суб’єктів інноваційної діяльності з метою підвищення їх інтересу до створення, освоєння і поширення інновацій та реалізації на цій основі інноваційної моделі розвитку країни.

За формою впливу держави на інноваційну діяльність можна виділити прямі і непрямі методи регулювання.

Суть методів прямого регулювання полягає в тому, що держава бере на себе ініціативу у виборі пріоритетів науково-технічного розвитку, фінансування та стимулювання розроблення важливих інноваційних програм.

Методи непрямого регулювання створюють економічні та правові умови для прискорення інноваційного розвитку, проте це не означає, що такі умови мають бути однакові для всіх галузей розвитку науки і техніки. Держава може їх диференціювати відповідно до пріоритетних напрямів та програм. Але головне, щоб у межах кожного напряму чи програми наукові, дослідні та проектні організації мали однакові економічні й правові умови діяльності, що сприятиме розвитку конкуренції між ними.

За способом впливу методи реалізації державної інноваційної політики можна поділити на такі групи:

1)економіко-правові методи, що ґрунтуються на положеннях Конституції, відповідних законів, внутрішньовідомчих, адміністративних розпоряджень;

2)державне фінансування наукової сфери;

3)контрактна система відносин між суб’єктами інноваційної діяльності та державою;

4)податкова система;

5)патентно-ліцензійна, антимонопольна політика;

6)амортизаційні заходи, субсидії;

7)передавання технологій;

8)підтримка міжорганізаційної кооперації та дрібного інноваційного бізнесу;

9)урядові закупівлі;

10)розвиток інфраструктури досліджень і розробок.

Серед непрямих методів, що стимулюють інноваційний розвиток, основними є: даткові пільги, система прискореної амортизації основного капіталу, патентна політика, зовнішньо-торгівельна політика, антимонопольна політика.

Інструменти (засоби) інноваційної політики – акти нормативно-правового або директивного характеру, які регулюють окремі аспекти інноваційної діяльності.

Інструменти державної інноваційної політики:

1.Інструменти регулювання попиту – це укладені центральними або регіональними органами державного управління договори з суб’єктами інноваційної діяльності, з якими держава не тільки замовляє розроблення і виробництво інноваційних продуктів, технологій і послуг, але й гарантує придбання цих продуктів чи їх реалізацію.

2.Інструменти регулювання пропозиції – це дії, спрямовані на забезпечення суб’єктів інноваційної діяльності фінансовою і технічною допомогою, зокрема створення інноваційної інфраструктури: надання грантів, позик, субсидій, гарантованих кредитів, дослідних податкових кредитів; забезпечення дослідників та інженерів відповідним обладнанням і приладами, приміщеннями і належним обслуговуванням; створення державних інституцій для поєднання науки і виробництва різних форм власності, наприклад через створення і сприйняття розвитку технопарків, виставок, ярмарок, тощо.

3.Інструменти створення сприятливого середовища для інноваційного процесу, до яких належать передусім податкові пільги, пільгове кредитування і субсидування, страхування і гарантування, надання прав на прискорену амортизацію устаткування, розвиток державою патентного права, системи стандартизації і сертифікації виробництва та окремих видів продукції, регулювання монопольних підприємств і видів діяльності, дозвіл тимчасової монополії інноваційної діяльності.