А) внутр. політика: История Индии. XX век
Країни Південно-Східної Азії та Близького Сходу на сучасному етапі розвитку
КИТАЙ
а) внутр. політика:
Дві держави — Китайська Народна Республіка та Республіка Китай — наполягають на легітимності своєї влади і твердять, що саме вони є повноправними володарями «Китаю». КНР є комуністичною державою, в той час як Тайванська республіка — демократичною. Хоча у 1949 році міжнародна спільнота визнавала за Республікою Китай право на володіння материковим Китаєм, з 1970-х років більшість країн змінила зовнішньополітичну орієнтацію на КНР і перенесли свої представництва з Тайпеюдо Пекіна.
Хоча острівний уряд не відмовився від своїх вимог на Китай, Тибет, Внутрішню і Зовнішню Монголії, він все більше ідентифікує себе як «Тайванський» уряд. Політичні кола Тайваню перебувають у постійній діалектичній боротьбі щодо питання проголошення незалежності острова. КНР вважає Тайвань невід'ємною частиною своєї держави, а тому постійно намагається витиснути представників Тайваню з різних міжнародних організацій, посилюючи його ізоляцію.
Станом на 2010 рік 22 держави включно з Ватиканом продовжують визнавати Республіку Китай офіційним Китаєм. На противагу цьому, більшість урядів світу розглядають КНР як законного володаря Китаю.
КНР посідає п'яте місце у списку держав із найрозвинутішою економікою і четверте - за обсягами зовнішньої торгівлі. У 2003 р. ВВП Китаю підвищився на 9,1%, рівень ВВП на душу населення вперше перевищив 1 тис. доларів США. За даними Державного статистичного управління КНР від 16 серпня 2006 року, нинішній рівень ВВП на душу населення становить 1740 доларів США.
За темпами економічного, фінансового і технологічного зростання змагатися з Китаєм сьогодні не здатна жодна з розвинутих країн. Англійський тижневик "Економіст" опублікував прогноз, у якому порівняно темпи модернізації деяких країн. Для того щоб збільшити вдвічі середній дохід на душу населення Великої Британії, потрібно 58 років, Сполучених Штатів-47 років, Японії-34 роки, Південної Кореї -11 років, а Китаю - лише 10. Якщо КНР удасться зберегти темпи зростання ВВП на душу населення на рівні 6-7%, то до 2020 р. рівень життя китайців досягне нинішнього рівня Іспанії.
| Генеральний секретар ЦК КПК Посада існувала в 1956-1966 роках і відновлена в 1980 році. |
| Ден Сяопін (1956-1966) Ху Яобан (1980-1987) Чжао Цзиян (1987; 1987-1989) Цзян Цземінь (1989-2002) Ху Цзіньтао (2002-2012) Сі Цзіньпін (з 2012) |
9 лютого 2006 року Китай оприлюднив інформацію про те, щодо 2050 р. в країні не залишиться бідняків. За підрахунками китайських учених, до цього часу мінімальний щомісячний (!) дохід середньостатистичного китайського громадянина становитиме 1300 доларів США, а середня тривалість життя перевищить 80 років.
Основним засобом досягнення значних змін повинна стати індустріалізація з наступним вирівнюванням рівня життя між міським і сільським населенням. При цьому загальний рівень життя населення КНР повинен постійно поліпшуватися, до 2050 р. половина населення Китаю зможе дозволити собі особистий автомобіль.
Китайський досвід показав, що поступовість переходу до ринкової системи і пом'якшення соціальних наслідків економічних реформ дає змогу послабити чи навіть ліквідувати анти ринкові настрої серед населення.
Високим темпам економічного зростання КНР сприяли певні економічні фактори:
- перебування КНР на етапі індустріалізації, завдяки якій потенціал екстенсивного зростання ще не вичерпаний. Країна досягла високих показників валового виробництва, а показники ВВП на душу населення залишаються на низькому рівні. Для їхнього підвищення необхідне економічне зростання;
- зниження частки аграрного сектору у ВВП. Поступово скорочується питома вага зайнятих у сільському господарстві працівників і збільшується в інших секторах народного господарства. Міграція робочої сили з нединамічного сектору в галузі з вищою віддачею сприяє прискоренню темпів економічного зростання;
- зменшення військового навантаження китайської економіки протягом періоду реформування. Це звільняє ресурси для розвитку цивільних галузей;
- збереження в руках уряду командних важелів макроекономічного державного регулювання, що дає змогу уряду вчасно змінювати курс реформ, оперативно реагувати на проблеми.
У керівних документах Комуністичної партії Китаю зазначено, що необхідним є науковий розвиток Китаю, слід більше уваги приділити координуванню розвитку економіки і суспільства, прискоренню розвитку соціальної сфери, встановленню рівності в суспільстві, щоб усі громадяни змогли скористатися досягненнями реформ.
Під час перебудування економічної структури Китай опанував основні засоби політики державного регулювання і навіть досяг значних успіхів у її проведенні, проте накопиченого досвіду недостатньо. Існує безліч проблем, розв'язати які Китаю доведеться на наступному етапі розвитку.
Вступ КНР до СОТ у 2001 р. був важливим і логічним кроком на шляху модернізації країни. Йому передували проголошення політики відкритості і успіх у залученні іноземних інвестицій. Складність і тривалість шляху до цього вступу обумовлені унікальністю економічних процесів, що відбувалися в країні, переходом від адміністративно-командних методів керування економікою до ринкових зі збереженням стратегічного планування. Провідні китайські економісти вважають, що у перспективі економіка КНР має бути більш подібною до економік передових країн з "економікою знань" і високоінтелектуальними виробництвами.
На перший погляд здається, що економіка Китаю розвивається за моделлю "азійських тигрів": приблизно 40% ВВП становить експорт. Однак уважніше дослідження економіки свідчить, що це не так. Зовнішньоекономічний сектор економіки фрагментарно пов'язаний із загальним народногосподарським комплексом, тому що експортно-орієнтовані підприємства розміщені на приморському узбережжі, у спеціальних економічних районах. Приблизно половину експорту виробляють підприємства з іноземним капіталом. Тут Китай успішно послуговувався світовим досвідом у пошуку оптимальних форм і методів участі у міжнародному поділі праці і використанні експортноорієнтованої моделі задля розвитку зовнішньоекономічних зв'язків. Китай скористався такими вигідними для себе чинниками, як конкурентоспроможність, низька собівартість, розумний протекціонізм для опанування світових ринків з окремих видів продукції. Йому вдалося поступово та обережно реалізувати модель часткової інтеграції національної економіки у світове господарство. Китай розпочав з прискореного розвитку трудомістких виробництв (легка, харчова, хімічна, фармацевтична промисловість), а вже з часом перейшов на науко - і техномістку промисловість (верстати, обладнання, автомобілі).
Основним елементом зовнішньоекономічних зв'язків КНР залишається зовнішня торгівля. За період 1978- 2003 рр. її обсяг збільшився у 41 раз, у т. ч. експорт - у 45, імпорт - у 38 разів. Таке швидке зростання забезпечувалось тим, що на внутрішньому ринку товари, призначені на експорт, купували за завищеними цінами, а на зовнішньому продавали за заниженими. В умовах відсутності справжнього ринкового ціноутворення і широкої практики дотацій з боку держави до експортних цін зовнішня торгівля на рівні підприємств була збитковою, але на макрорівні ситуація різнилася. Це досягалося шляхом ефективного використання зарубіжних технологій і обладнання, сплаченими податками у держбюджет і стимулюванням за рахунок отриманих коштів розвитку всієї національної економіки.
Після вступу до СОТ зовнішня торгівля КНР швидко розвивалася. Так, у 2002 р. ЇЇ показники зросли на 22%, у 2003 - на 37%. Основною причиною став значний попит на телекомунікаційну продукцію та побутову електроніку китайського виробництва у США і країнах Південно-східної Азії. Цьому також сприяла реформа адміністративного регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Багато підприємств отримали право самостійно, без зайвих бюрократичних перешкод займатися цією справою. Поліпшилася якість товарів. Частка готової продукції збільшилася до 90%, тобто Китай перетворився на могутню торгову державу.
Лібералізація допуску іноземного капіталу після вступу до СОТ спричинила нову хвилю залучення ПП (прямих іноземних інвестицій). У положенні КНР щодо галузевого регулювання залучення іноземних інвестицій, що набуло чинності 1 квітня 2002 року, кількість галузей, відкритих для іноземних інвесторів, збільшено зі 186 до 262, відповідно кількість галузей, заборонених для іноземних капіталовкладників, зменшено зі 112 до 75 (серед них - оборонна промисловість, зв'язок, ЗМІ, теле- і кіноіндустрія).
Водночас відповідно до умов СОТ Китай розширив доступ іноземців до банківської і страхової справи, транспорту, аудиту, консалтингу, туризму, надання юридичних послуг. Заохочується залучення ПП до сфер, пов'язаних із високими технологіями (біоінженерія, нові матеріали, енергозбереження, охорона навколишнього середовища). Результатом такого курсу став вихід на китайський ринок транснаціональних корпорацій, що становлять зараз приблизно 30% підприємств з іноземним капіталом.
Лібералізації торгівлі в Китаї передував довгий період втілення в життя стратегії економічного зростання. В останніх документах Світового банку визнано, що успіху в глобальній економіці досягли країни, які не дотримувалися умов МВФ і Світового банку. Якщо раніше найважливішим фактором у досягненні економічних успіхів при інтеграції у світову економіку вважали лібералізацію режиму торгівлі, то досвід не лише Китаю, а і його азійських сусідів свідчить, що швидка лібералізація торгівлі не є чинником, що сприяє економічному зростанню і розширенню обсягів торгівлі на ранніх етапах реформ.
б) зовн. політика:
Економічні успіхи Китаю стали можливими значною мірою завдяки його ефективному зовнішньополітичному курсу. КНР прагне мати дружні відносини з усіма країнами, перш за все з тими, що розвиваються. Найбільше уваги у Китаї приділяють сусіднім країнам.
Перетворення Китаю на світову державу неоднозначно сприймають у самому Китаї і за його межами. Для китайців це насамперед природний процес відродження давньої країни-цивілізації. Захід сприймає підйом Китаю як виклик. Багатьом китайцям важко зрозуміти, що їхнє прагнення зробити батьківщину настільки сильною і багатою, як інші розвинуті країни, може викликати у когось побоювання. Деякі західні дослідники великої стратегії Китаю розглядають його піднесення як загрозу існуючому світоустрою. Подібне зіткнення двох різних підходів часом породжує відчуження і ворожість. З огляду на цю обставину Китай до середини 90-х років XX ст. приховував свої можливості.
Приблизно з 1996 р. китайські керівники стали поступово відмовлятися від настанови на скритність і реалізовувати нову концепцію безпеки, основану на співробітництві і взаємодопомозі. Така лінія пояснюється тим, що Китай досяг значних успіхів у економічних реформах, а після вступу до СОТ почав швидко розширювати зовнішньоекономічні зв'язки.
З погляду деяких китайських дослідників стратегії Китаю, світ нині переживає перехідний етап, на якому єдина наддержава співіснує з багатьма сильними державами. Теорія багато полярності припускає, що дистанція між ними буде скорочуватися і кількість сильних держав з часом зросте. Серед сильних держав виділяться найсильніші, між якими пошириться тенденція до регіоналізації.
Відповідно до концепції багато полярності Китай зміцнює економічні, політичні і культурні позиції в Азії (у Сх, Пд-Сх Азії і в усьому Азійсько-Тихоокеанському регіоні), які є своєрідним плацдармом для перетворення Китаю з регіональної держави з глобальним впливом на державу світового значення.
Завдяки багатобічному співробітництву Китаю з азійськими державами формується зона стратегічного продовження китайської економіки. Політичне й економічне лідерство Китаю в Сх Азії може сприяти поширенню традиційної китайської культури й утв. системи азійських цінностей на основі конфуціанської культури. Стаючи ядром інтеграції Сх. Азії, Китай починає поступово заміщати Японію і США. Цей процес опирається на зростаючу китайську економіку. Одним із свідчень такої тенденції є можливість вільно купувати в деяких країнах Пд-Сх Азії товари за китайські юані.
Загострилася боротьба за лідерство в Азії між Китаєм і Японією, у т. ч. через територіальні претензії. Китайці побоюються відродження агресивних настроїв у Японії. Також Китай проти надання Японії місця постійного члена у Раді Безпеки ООН.
Складною залишається ситуація, яку США та КНР намагаються використати на свою користь, навколо ядерної зброї Пн. Кореї.
Іншим регіоном, який також розглядають як плацдарм для зміцнення міжнародних позицій Китаю, є Центр. Азія. Китай став ініціатором ств. нової міжнародної організації - Шанхайської організації співробітництва (ШОС), за якою більшість експертів вбачає велике майбутнє.
Заснування Фонду розвитку ШОС і Економічного форуму (Ділової ради), за визнанням учасників організації, сприятиме інтенсифікації переговорного процесу стосовно ств. сприятливих умов у галузі торгівлі та інвестицій та прискоренню реалізації довгострокової програми.
За участю лише китайського капіталу на території Росії, Казахстану, Киргизстану, Таджикистану та Узбекистану зареєстровано понад 2500 підприємств. Здійснюються проекти у сферах видобування нафти, прокладання нафтогазопроводів, лісової промисловості, виробництва побутової електротехніки, зв'язку і перероблення сільськогосподарської продукції. За статистичними даними Держкомстату КНР, загальна сума китайських інвестицій у ці країни становила приблизно 900 млн доларів США. У Китаї діють 1382 підприємства за участю капіталу партнерів по ШОС, сума інвестицій яких становить понад 270 млн доларів США. За прогнозами фахівців, Китай і далі експортуватиме до центр.-азійських країн і Росії товари споживання і капітал, а країни Центр. Азії і Росія до Китаю - ресурси, техніку і устаткування енергетичної промисловості. У разі вдосконалення інфраструктурних об'єктів транспорту і зв'язку, а також створення транснаціональних кредитних структур у межах ШОС очікують динамічне розширення інвестиційної співпраці між державами - учасницями організації в галузях енергетики, капітального будівництва, екології і обробної промисловості.
На Зх. на початку 90-х років XX ст. все частіше почали порушувати питання про прірву, що розділяє КНР і більшість країн, які розвиваються, і в 1994 р. США офіційно оголосили, що Китай не є державою, що розвивається. Це рішення було зумовлене політичними причинами, адже чим багатшим стає Китай, тим більше підстав у США вимагати від його керівництва подальшої лібералізації торговельних норм. Цим пояснюються виняткові труднощі на переговорах про вступ КНР до СОТ, що тривали 15 років.
Політична ситуація в КНР за роки, що минули після Тяньаньменю (1989), значно стабілізувалася. Після приходу до влади керівників нового, вже четвертого, покоління проблема наступності влади, про яку багато говорили і писали на Заході, виявилася успішно розв'язаною. Нове покоління китайських лідерів закріпило свій керівний статус. Успіхи китайських реформ сприяють зростанню політичного і міжнародного впливу Китаю. Наприклад, нині у світі 30 млн осіб вивчають китайську мову. Жодне питання міжнародного значення не вирішується без участі Китаю. Ця тенденція, очевидно, буде зберігатися і посилюватися в майбутньому.
Отже, Китай став гравцем номер два у світовій політиці.
ІНДІЯ
| Президенти | Премєри |
| Рамасвамі Венкатамаран 1987—1992 Шанкар Шарму 1992—1997 Кочерїл Раман Нараянан 1997—2002 Абдул Калам 2002—2007 Пратібха Патіл 2007—2012 Пранаб Кумар Мукерджі з 2012 р | Вішванат Пратап Сінґх 1989-1990 Чандра Шекхар Сінґх 1990-1991 Памулапарті Венката Нарасімха Рао1991-1996 Атал Біхарі Ваджпаї 16 тр-1 черв. 1996 Хараданахаллі Додде Деве Ґовда 1996-97 Індер Кумар Ґуджрал 1997-98 Атал Біхарі Ваджпаї1998-2004 Манмохан Сінґх 2004-2014 Нарендра Моді 2014- |
а) внутр. політика: История Индии. XX век
Форма парламентської системи традиційно описується як «квазі-федеральна» з сильним центром і слабкими регіонами, але починаючи з кінця 90-х рр.. в результаті політичних, економічних і соціальних змін вона набуває все більше дійсно федеральної форми. Так центральне правління введене в Джамму й Кашмір через виступи ісламських сепаратистів у 1990 р., в Тамілнаду — в 1991 р.
До середини 1990-х років в політиці Індії домінував ІНК, яку очолювали представники сім’ї Неру-Ганді. Лише після конфлікту, який посилився після руйнування мечеті Бабрі в Айодге, в країні почали спалахувати серйозні міжетнічні та міжконфесійні конфлікти.
За таких умов відбувається радикалізація індійського суспільства, як наслідок у країні набули популярності крайні націоналістичні партії та рухи. Саме тоді
Бхаратія джаната парті (БДП) почала виконувати І ролі, а її керівникам вдалося об’єднати частину крайньо-правих партій, які під гаслами індуїзації країни намагалися перехопити владу у розгублених консерваторів, яких ще й гризли внутрішні корупційні конфлікти. 1998–2004 рр. БДП очолила уряд та створила більшість в палатах парламенту Індії, а керівником уряду був обраний більш поміркований їх представник — Атал Біхарі Ваджпаї.
Але після нападу на потяг з паломниками в 2002 р. почалася різанина в місті Гуджарат, на яку доволі м’яко відреагували державні структури (подекуди своїми діями ще більше провокуючи конфлікт). Суспільство поступово відходити від крайньо правих ідей. Тому
в 2004 р. на парламентських виборах опозиційна тоді партія Національного Конгресу досягла відчутної перемоги під Керівництвом Соні Ганді. Але створивши коаліцію та маючи більшість в парламенті, Соня Ганді відмовилася від поста прем’єр-міністра (через сумну долю своїх родичів на цій посаді). Тому
22 травня 2004 р. Манмохан Сінґх став головою уряду Індії. А в 2009 р. на чергових парламентських виборах Коаліція Об’єднаного прогресивного альянсу на чолі з керівництвом ІНК забезпечила собі підтримку в парламенті, а Манмохана Сінґха було переобрано прем’єр-міністром.
На сьогодні значна частина населення Індії проживає в злиднях, близько половини населення залишається неписьменною, зберігається високий рівень безробіття. Серед соціально-економічних, національних та релігійних залишається актуальною демографічна проблема. Населення Індії щороку зростає на 14 млн чоловік і сьогодні перевищує 1 млрд чол.
б) зовн. політика: Активною залишається зовнішньополітична діяльність країни. Зокрема, налагоджуються українсько-індійські зв’язки. Протягом тривалого часу українські підприємства традиційно співпрацюють з індійськими кампаніями: на багатьох індійських підприємствах запроваджені й використовуються українські технології, машини та обладнання. Взаємовигідна торгівля між Україною та Індією є важливим фактором зміцнення співробітництва між обома країнами.
Відносини з Росією: 90-ті роки були відзначені деяким віддаленням Росії від політичної обстановки в Південній Азії, останні роки говорять про нарощення і відновленні колишнього рівня міжнародного партнерства. ... Тим більше, що відомої історичної фігурою вже в 20-х роках минулого сторіччя було висунуто тезу про стратегічне партнерство Радянської Росії, Індії та Китаю. Офіційно про стратегічне трикутнику «Москва-Пекін-Делі» прийнято не розповсюджуватися. Але так чи інакше багато політиків і засоби масової інформації цих країн та й не тільки ведуть про нього дискусію. Багато хто погоджуються, що інтенсифікація тристоронньої співпраці сприятиме створенню багатополярного світу. Однак, плани створення такого «трикутника» (на чолі з США) існують і в держдепартаменті Сполучених Штатів, де Індію розглядають як потенційну противагу все зростаючої ролі КНР в сучасному світі.
Росія допомагає Індії і в реалізації космічної програми. Ці країни спільно розробили і тепер виробляють надзвукові крилаті ракети «Брамос». Є й інші приклади успішного індійсько-російської взаємодії. Індія пишається тим, що на її частку припадає частина спадщини Миколи та Святослава Реріхів. В якості внеску в зміцнення двосторонніх культурних зв'язків Індія в 2002 році виділила значну суму грошей для приведення в порядок і збереження реріхівських садиб в штатах Хімачал-Прадеш і Карнатака. «Ми сподіваємося, що наші зусилля зберегти ці історичні зв'язки стануть символом культурних відносин між Індією та Росією. Вони знайдуть своє відображення в багатьох нових проектах, мета яких - увічнити наше спільне культурну спадщину.»
Що стосується днів сьогоднішніх, то "У Індії та Росії склалися міцні зв'язки в багатьох сферах, включаючи економіку і зовнішню торгівлю, науку і технологію, культуру, оборону, космос і атомну енергетику. Глибина відносин, їх політична та стратегічна сутність виявляються в єдності підходів як до політичних, так і економічних проблем. Індійські інвестиції в нафтовий проект «Сахалін-1» і допомогу Росії у будівництві атомної електростанції в Куданкуламі на півдні Індії - ось два конкретні приклади успішного двостороннього співробітництва у сфері енергетики.
Прогноз розвитку ситуації: Індія в даній ситуації не визначилась щодо вектору розвитку; Делі ніколи не буде обмежувати себе якими-небудь рамками, нехай навіть і рамками «стратегічного партнерства». Оскільки уже 60 років, з моменту здобуття незалежності від британської корони, ця країна бачить себе безперечним лідером усієї Пд Азії, а, в умовах сучасності, амбіції індійської політичної еліти на глобальну роль цієї країни у всьому обсязі сучасного політекономічного устрою світу вже практично не ховаються . Людський ресурс, цивілізаційна складова і, насамперед, умови глобалізації активно сприяють реалізації проекту глобального домінування Індії, що займає, треба сказати, «не блискучий» геополітичне положення, якщо мати на увазі географічні кордони цієї держави.
Відносини з Бутаном. З моменту здобуття незалежності в 1947 р, Індія успадкувала від Британської імперії сюзеренітет над Бутаном. Хоча з того часу багато чого змінилося, Індія і раніше впливає на зовнішню політику, оборону і торгівлю Бутану. Індія була і залишається основним партнером Бутану, в економіці, політиці, культурному обміні. На Індію припадає переважна частка зовнішньоторговельних операцій. Жителі Індії можуть майже без обмежень відвідувати Бутан, що значно складніше для жителів інших країн. Бутанці часто відвідують Індію - для навчання, лікування, паломництва, бізнесу. Багато бутанці закінчили індійські університети. Індія підтримує Бутан у військовому відношенні. Разом з тим Бутан відноситься до Індії з певною обережністю, побоюючись за свій суверенітет і культурну ідентичність.
Бутан та Індія переглянули договору 1949 р. і підписали новий Договір про дружбу в 2007 р. У новому договорі було вилучено положення, згідно якого Індія раніше керувала зовнішньою політикою Бутану, а Бутану більше не потрібна згода Індії на імпорт зброї. У 2008 р. Бутан відвідав прем'єр-міністр Індії Манмохан Сінгх і висловив рішучу підтримку Бутанської демократичним перетворенням. Індія також погодилася імпортувати з Бутану до 2020 р. не менше 5000 МВт електроенергії
США є одним з найбільших торгових партнерів Індії. Американо-індійська двостороння торгівля збільшилася за останні десять років у чотири з половиною рази і склала 86 млрд. Доларів США в 2011 році. Інвестиції індійських компаній в економіку США збільшилися з 227 млн доларів у 2002 році, до майже 4,9 млрд доларів в 2011 році. Завдяки цим вливанням в США були створені тисячі нових робочих місць. Експорт із США до Індії: алмази і золото, машини, нафта і добрива. США імпортує з Індії: алмази, фармацевтичні продукти, масло, сільськогосподарську продукцію, органічні хімікати, одяг.
Відносини з Китаєм: характерні прикордонні суперечки, в результаті яких сталися 3 великих військових конфлікти: прикордонні війни в 1962 р, в 1967 р, в 1987 р. У 2005 році прикордонна проблема частково вирішилася: КНР визнала Сіккім індійською територією, а Нью-Делі назвав Тибет "Тибетським автономним районом". На початок 2010-х рр. Індія не визнає суверенітет Піднебесної над районом Аксай Чину, а Пекін вимагає, щоб Нью-Делі передало КНР штат Аруначал Прадеш.
З кінця 1980-х рр, обидві країни почали намагатися розширити дипломатичні та економічні зв'язки. У 2008 р. Китай став найбільшим торговим партнером Індії.
Незважаючи на зростаючі економічні та стратегічні зв'язки існує кілька перешкод для Індії і КНР, щоб встановити сприятливі відносини. Хоча двостороння торгівля росте безперервно, Індія стикається з величезною дисбалансом торгівлі на користь Китаю. Ці країни не змогли вирішити свою давню прикордоннусуперечку і індійські ЗМІ неодноразово повідомляли про незаконне перетинання кордону з боку китайських військових. Обидві країни неухильно зміцнюють військову інфраструктуру вздовж прикордонних районів. Крім того, Індію дратують сильні стратегічні відносини Китаю з Пакистаном, а Китай висловлює заклопотаність з приводу індійського військової присутності в спірних ділянках Південно-Китайського моря.
У жовтні 2005 р. офіційний представник МЗС КНР Кун Цюань зробив заяву: «Китай та Індія - добрі сусіди і хороші друзі, їх відносини стратегічного співробітництва і партнерства, орієнтовані на мир і процвітання, мають величезне значення для народів обох країн і всього світу» [16 ].
У червні 2012 р. Китай заявив, що «китайсько-індійські зв'язку» можуть стати найбільш важливим двостороннім партнерством століття. Вень Цзябао і Манмохан Сінгх у ході наради поставили мету збільшити обсяг двосторонньої торгівлі між країнами до 100 мільярдів доларів США до 2015 р.
Японія.
а) внутрішня політика;
б) зовнішня політика.
Ізраїль.
а) внутрішня політика;
б) зовнішня політика.
Єгипет.
а) внутр..політика;
б) зовн. політика:
Залученість Єгипту в різні міжнародні процеси, активність і високу якість його дипломатії, вигідне геополітичне положення, наявність великих природних і колосальних людських ресурсів і найпотужнішої армії в арабському світі роблять його найважливішим актором міжнародних відносин. Процеси в АРЄ здатні істотно вплинути як на ситуацію в арабському світі, так і в сусідніх субрегіонах, тому в стабільності Єгипту зацікавлені не тільки його керівництво і населення, але і численні зарубіжні країни, розглядають АРЄ в якості «несучої конструкції» в системі безпеки в регіоні Близького Сходу та Північної Африки. Сучасна єгипетська зовн. політика вирішує широке коло завдань, головною з якої залишається твердження країни в якості головної регіональної держави на Близькому Сході. Балансуючи між відстоюванням загальноарабської інтересів і власних планів зміцнення лідируючих позицій в регіоні, Єгипет активно взаємодіє з усіма регіональними та світовими «центрами сили». Основна увага і ресурси Єгипет зосереджує на вирішенні завдань, спрямованих на підтримку миру і стабільності в регіоні, забезпечення власних національних інтересів і безпеки.