Порівняльна характеристика законодавчих актів органів регулюють ринок фінансових послуг в Україні

Законодавчою базою регулювання фінансового ринку в Україні є:

1. Конституція України - вища юридична сила; визначає права законодавчої, виконавчої і судової влади у сфері функціонування фінансового ринку.

2. Укази президента щодо регулювання фінансового ринку.

3. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів, міністерств та інших органів виконавчої влади, що стосуються окремих напрямів регулювання.

4. Конституційний Суд України - вирішує всі питання про відповідність законів та інших актів щодо Конституції України.

5. Договори та угоди, що укладаються між учасниками ринку у зв'язку з наданням фінансових послуг, пов'язаних з емісією, обігом цінних паперів та іншими послугами.

6. Господарський суд - орган правосуддя у господарських відносинах, у т.ч. фінансових.

7. Закони України, що регулюють фінансовий ринок, прийняті Верховною Радою України:

- «Про господарські товариства» (1991) - визначає поняття і види акціонерних товариств, правила їх створення та діяльності; права і обов'язки учасників і засновників.

- «Про приватизаційні папери» (1992) - визначає поняття і види приватизаційних паперів, порядок їх випуску, розміщення, використання та погашення.

- «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» (1996) - визначає напрямки державного регулювання ринку цінних паперів в Україні.

- «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» (1997) - визначає правові основи обігу цінних паперів у депозитарній системі та правила електронного обігу.

- «Про лізинг» (1997) - визначає сутність лізингу, його видів та послуг.

- «Про банки і банківську діяльність» (2000) - визначає види банківської діяльності, встановлює порядок випуску, продажу, зберігання та управління банком цінними паперами.

- «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» (2001) - визначає види інвестиційних компаній, порядок їх реорганізації, створення та види діяльності.

- «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (2001) - визначає мету, шляхи та органи регулювання ринку фінансових послуг.

- «Про обіг векселів в Україні» (2001) - визначає особливості обігу векселів в Україні, який полягає у видачі переказних та простих векселів, здійсненні операцій з векселями відповідно до Женевської конвенції 1930 року.

- «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом» (2002) - характеризує систему фінансового моніторингу.

- «Про цінні папери та фондовий ринок» (2006) - регулює відносини, що виникають під час розміщення, обігу цінних паперів і провадження професійної діяльності на фондовому ринку з метою забезпечення відкритості та ефективності його функціонування, а також:

- Декрет КМУ «Про довірчі товариства» (1993) - визначає поняття довірчого товариства як інституціонального інвестора, особливості їх створення і діяльності.

- Постанова Верховної Ради України «Про Концепцію функціонування і розвитку фондового ринку України» (1995) - визначає головну мету та основні принципи функціонування і розвитку фондового ринку України як сегмента фінансового ринку.

- Рішення НКЦПФР «Про затвердження Положення про функціонування фондових бірж» (2006) - визначає основні засади та вимоги до функціонування фондових бірж в Україні та інші законодавчі і нормативні акти, що регулюють діяльність усіх сегментів фінансового ринку як цілісної системи.

Розглянемо повноваження спеціалізованих центральних органів виконавчої влади, що безпосередньо регулюють підконтрольні їм сегменти ринку фінансових послуг в Україні.

Так, Національний банк України здійс­нює регулювання ринку банківських послуг та діяльності з переказу коштів. Банківське регулювання полягає у створенні системи норм, які регулюють діяльність банків, визначають загальні принципи банківської діяльності, порядок здійснення банків­ського нагляду та відповідальність за пору­шення банківського законодавства [4].

Таблиця 2

Нормативно-правове регулювання ринку фінансових послуг в Україні

Вид нормативно-правового акта	Назва
Указ Президента України	«Про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг»
Закон України	«Про організацію формування та обігу кредитних історій»
	«Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів»
	«Про недержавне пенсійне забезпечення»
	«Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю»
	«Про кредитні спілки»
	«Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»
	«Про фінансовий лізинг»
	«Про рекламу»
	«Про страхування»
Розпорядження Держфінпослуг	«Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг»
	«Про можливість надання юридичними особами-суб’єктами господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, фінансових послуг з надання коштів у позику та надання поручительств»
	«Про затвердження Положення про встановлення обмежень на суміщення діяльності фінансових установ з надання певних видів фінансових послуг»
	«Про затвердження Положення про Державний реєстр фінансових установ»

Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку (далі – НКЦПФР) – це державний колегіальний орган, підпоряд­кований Президенту України та підзвітний Верховній Раді України, що здійснює дер­жавне регулювання ринку цінних папе­рів [5]. НКЦПФР виконує такі завдання: формування та забезпечення реалізації єдиної державної політики щодо розвитку та функціонування ринку цінних паперів та їх похідних, сприяння адаптації націо­нального ринку до міжнародних стандартів; координація діяльності державних органів з питань функціонування ринку цінних папе­рів та їх похідних; здійснення державного регулювання та контролю за випуском і обі­гом цінних паперів та їх похідних в Україні та у сфері спільного інвестування; захист прав інвесторів шляхом застосування заходів щодо запобігання і припинення порушень законодавства на ринку цінних паперів, застосування санкцій; сприяння розвитку ринку цінних паперів; узагаль­нення практики застосування законодавства

України з питань випуску та обігу цінних паперів, розроблення пропозицій щодо його вдосконалення [6].

Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг (Нацкомфінпослуг), є дер­жавним колегіальним органом, підпорядкованим Президенту України, підзвітним Верховній Раді України. Місія Нацком-фінпослуг полягає у створенні умов для належного та ефектив­ного функціонування ринків небанківських фінансових послуг, зміцненні системної стабільності на цих ринках, забезпеченні захисту прав споживачів небанківських фінансових послуг, а також інтеграції у світовий фінансовий простір без загроз наці­ональним інтересам та економічній безпеці України.

інтересів своїх членів та інших учасників ринків фінансових послуг, якому делегуються відповідними державними орга­нами, що здійснюють регулювання ринків фінансових послуг, повноваження щодо розроблення і впровадження правил пове­дінки на ринках фінансових послуг та/або сертифікації фахів­ців ринку фінансових послуг [1].

Інше визначення СРО міститься в законодавстві, що регу­лює фондовий ринок: СРО професійних учасників фондового ринку – це неприбуткове об’єднання учасників фондового ринку, що провадять професійну діяльність на фондовому ринку з торгівлі цінними паперами, управління активами інституційних інвесторів, депозитарну діяльність, крім депозитаріїв, утворене відповідно до критеріїв та вимог, установлених Наці­ональною комісією з цінних паперів та фондового ринку [8].

До інститутів саморегулювання на ринку фінансових послуг України можна віднести: саморегульовані ринки – біржі; професійні СРО, до яких належать актуарії, юристи фондового ринку тощо; підприємницькі СРО [3, с. 55].

Серед повноважень Антимонополь­ного комітету України є контроль за діяльністю учасників ринків фінансових послуг та отримання від них інформації у межах своїх повноважень [7].

Система державного регулювання ринку фінансових послуг, що існує в Україні, має такі недоліки: відсутність єдиного узгодженого підходу до про­цесу регулювання ринку; труднощі здійснення консолідованого нагляду за наданням фінансових послуг; значний обсяг видатків Державного бюджету на утримання спеціальних органів виконав­чої влади, що займаються регулюванням ринку; недостатній рівень захисту прав споживачів фінансових послуг.

Поряд з державним регулюванням ринку фінансових послуг в Україні вико­ристовується також ринкове регулю­вання, або саморегулювання.

Саморегульованою організацією (далі – СРО) є неприбуткове об’єднання фінан­сових установ, створене з метою захисту

Процес регулювання діяльності ринку фінансових послуг в Україні нині далекий від доскона­лого. Відсутня єдина узгоджена політика щодо регулювання кожного сектору ринку, функціонують цілих три державних органи, кожен з яких уповноважений регулювати певний сег­мент ринку фінансових послуг. Діяльність саморегульованих організацій, що діють на ринку фінансових послуг України, достатнім чином не регулюється жодним законодавчим актом, що свідчить про те, що ринковому способу регулювання про­цесу надання фінансових послуг в Україні належної уваги не приділяється. Крім того, на державному рівні слабо захищені права споживачів фінансових послуг, що також потребує окре­мої уваги. Подальший розвиток регулювання українського ринку фінансових послуг, що буде спроможний задовольнити потреби суспільства у високоякісних фінансових послугах, доцільно здійснювати у координації із сучасними процесами реформування економіки країни в цілому, спираючись на успішний зарубіжний досвід. По-перше, необхідно створити дієвий наглядовий механізм за дотриманням прав спожива­чів фінансових послуг. Такий механізм повинен передбачати: контроль з боку державних органів за наданням спожива­чам фінансових послуг повної та достовірної інформації про діяльність фінансових установ; закріплення на законодавчому рівні гарантій забезпечення прав споживачів щодо отримання страхових виплат, внесків на депозитні рахунки тощо; впрова­дження системи вирішення спірних питань, що виникають у процесі надання споживачам різноманітних фінансових послуг. По-друге, доцільно впровадити прозорі правила функціону­вання ринку та відновити економічну конкуренцію. Для цього потрібно на законодавчому рівні закріпити головні принципи, за якими функціонує ринок фінансових послуг в Україні, вклю­чаючи: забезпечення відкритості усіх форм звітності фінансо­вих установ; перегляд вимог до нормативів обсягів капіталу та ліквідності, достатніх для здійснення діяльності на ринку; спрощення процедури отримання ліцензій; стимулювання роз­витку пріоритетних сегментів ринку фінансових послуг; жор­сткий контроль за порушеннями норм законодавства щодо про­явів недобросовісної конкуренції.

Процеси глобалізації фінансових ринків, що нині набувають все більшого масшта­бу, призводять до виникнення небезпеки не конкурентоспроможності конкрет­ного національного ринку і, як наслідок, неможливості виконання таким рин­ком покладених на нього функцій. Саме тому, зважаючи на євроінтеграційні амбіції Укра­їни, постає питання вивчення сучасних тенденцій регулювання ринку фінансових послуг.

Залежно від особливостей функціонування національної фінансової системи, обумов­лених специфікою законодавства, рівнем економічного розвитку та регулювання економі­ки, виділяють три моделі наглядових систем:

Відповідно до Закону України від 12 липня 2001 р. «Про фінансові послуги та дер­жавне регулювання ринків фінансових послуг» здійснення регулятивних та наглядових функцій за діяльністю з надання фінансових послуг покладається на Національний банк України, Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку і Державну комісію з ре­гулювання ринків фінансових послуг. Окрім того, контроль за діяльністю учасників ринків фінансових послуг здійснює Антимонопольний комітет України щодо запобігання моно­полізації ринків, зловживання монопольним становищем, обмеження конкуренції, здій­снення контролю за концентрацією суб’єктів ринків та сприяння розвитку добросовісної конкуренції [4].

Відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 1 Закону про фінансові послуги до прямих учасників відносин з приводу надання фінансових послуг належать фінансові посередники та споживачі. Оскільки наявність споживачів властива всім ринковим сегментам, слід звернути увагу на специфічність правового статусу саме фінансових посередників як спеціальних суб'єктів РФП. На сьогодні ними можуть бути юридичні особи та фізичні особи-підприємці, які відповідно до закону мають право здійснювати діяльність із надання фінансових послуг на території України.

Слід зазначити, що незважаючи на те, що законом передбачена можливість надання фінансових послуг фізичними особами-підприємцями, їх правовий статус залишається досі неврегульованим. На відміну від них діяльність юридичних осіб, які мають право надавати фінансові послуги, регламентована спеціальним законодавством більш детально.

Так, виходячи з положень законодавства про фінансові послуги, юридичних осіб можна поділити на дві групи: фінансові установи (юридичні особи, для яких надання фінансових послуг є виключним видом діяльності) та юридичні особи, що за своїм правовим статусом не є фінансовими установами.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону про фінансові послуги фінансова установа - це юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг та віднесена до відповідного реєстру у порядку, встановленому законом. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, - інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг.

Особливістю правового статусу зазначених установ є спеціальний характер їх правоздатності, тобто вони мають право на здійснення лише певних видів діяльності і повинні відповідати спеціальним вимогам чинного законодавства. Отже, у випадку здійснення ними тієї діяльності, що виходить за межі їх спеціальної правоздатності, укладені цими фінансовими посередниками договори будуть визнані в судовому порядку недійсними.

Ті юридичні особи, що не мають правового статусу фінансової установи, можуть поряд із здійсненням іншої господарської діяльності надавати певні види фінансових послуг, а саме - послуги з фінансового лізингу, надання позик та поручительств.

Фінансові установи можуть створюватися у будь-якій організаційно-правовій формі, якщо закони з питань регулювання окремих ринків фінансових послуг не містять спеціальних правил та обмежень. Отже, серед наведеного вище кола суб'єктів, діючих на вітчизняному РФП, фінансові установи заслуговують на особливу увагу. Здійснюючи на постійній основі виключну діяльність з надання фінансових послуг, такі професійні посередники відіграють ключову роль у розподілі грошових ресурсів у межах єдиної економічної сфери. Вказане зумовлене перш за все економічною сутністю такого посередництва, що знаходить свій прояв у його особливій функціональній можливості - здатності до акумулювання вільних коштів необмеженого кола осіб, їх трансформації у певний інвестиційний капітал із метою подальшого його вигідного розміщення.

Особа набуває статусу фінансової установи після внесення про неї запису до відповідного державного реєстру фінансових установ.

При створенні фінансової установи або у разі збільшення розміру зареєстрованого статутного (пайового) капіталу, статутний (пайовий) капітал повинен бути сплачений у грошовій формі та розміщений на банківських рахунках комерційних банків, які є юридичними особами за законодавством України, якщо інше не передбачено законами України з питань регулювання окремих ринків фінансових послуг. У разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій.

Крім того, чинне законодавство встановлює три обов9язкові умови, виконання яких необхідне для того, щоб фінансова установа могла розпочати надання фінансових послуг: 1) облікова і реєструючи система відповідає вимогам, встановленим нормативно-правовими актами;

2) внутрішні правила фінансової установи, узгоджені з вимогами законів України та нормативно-правових актів державних органів, що здійснюють регулювання та нагляд за ринками фінансових послуг;

3) професійні якості та ділова репутація персоналу відповідають встановленим законом вимогам.

Фінансова установа може надавати фінансові послуги лише після здійснення ідентифікації особи клієнтів та вжиття заходів відповідно до законодавства, яке регулює відносини у сфері запобігання легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом. Під час здійснення (надання) фінансових послуг фінансовим установам забороняється вступати в договірні відносини: 1) з анонімними особами, відкривати та вести анонімні (номерні) рахунки; 2) з клієнтами-юридичними чи фізичними особами у разі, якщо виникає сумнів стосовно того, що особа виступає не від власного імені.

Аудиторські перевірки фінансових установ можуть проводити тільки аудитори, які мають відповідний сертифікат, виданий Аудиторською палатою відповідно до Закону України «Про аудиторську діяльність», та свідоцтво про внесення до Реєстру аудиторів, які можуть проводити аудиторські перевірки фінансових установ. Розпорядженням НКРФП від 19.02.2004 р. № 86 (у редакції розпорядження від 24.06.2005 р. № 4239) затверджений Порядок ведення реєстру аудиторів, які можуть проводити аудиторські перевірки фінансових установ. Перелік аудиторів, які внесені до Реєстру, публікується НКРФП у кінці кожного року в засобах масової інформації, а також регулярно оновлюється на веб-сайті НКРФП.

Правовий статус фінансових посередників згідно з чинним законодавством дозволяє їм об'єднуватись на добровільних засадах у саморегульовані організації, що набувають легального статусу за умови їх державної реєстрації. Такі організації здатні самостійно визначати умови професійної діяльності своїх членів шляхом розробки та впровадження певних стандартів їх поведінки на РФП І порядку здійснення операцій з фінансовими активами.

До учасників РФП, окрім його суб'єктів, можна віднести спеціальні державні регулятори, що керують окремими його сферами, - НБУ, НКЦПФР і НКРФП. До категорії учасників РФП також належать певні інфраструктурні інститути, діяльність яких мас допоміжний характер, а саме - депозитарні та клірингові установи, аудиторські фірми, рейтингові агентства, системи інформаційного забезпечення тощо.

Другою специфічною господарсько-правовою ознакою ринкового сегменту, що досліджується, є фінансова послуга як об'єкт відповідних правовідносин.

Згідно з п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону про фінансові послуги операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів є фінансовою послугою.

Виходячи зі змісту цієї дефініції, фінансова послуга являє собою одну або сукупність операцій, тобто дій з фінансовими активами, які покладаються на конкретних учасників ринку фінансових послуг і спрямовані на виконання певного завдання: страхового, кредитного тощо.

Слід відмітити, що операції із фінансовими активами, перелічені в ст. 4 Закону про фінансові послуги, здатні виступати в різних якостях, а тому до них можуть застосовуватися правові норми як спеціалізованого законодавства, так і ЦК України. У одних випадках ці операції можуть являти собою невід'ємний елемент професійної діяльності фінансових посередників, тобто бути фінансовою послугою, в інших - виступати в ролі звичайного цивільно-правового договору або служити засобом забезпечення виконання договірних зобов'язань.

Роль своєрідної конституції РФП виконує базовий Закон про фінансові послуги. Його положення встановлюють загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг, а також здійснення регуляторних і наглядових функцій спеціальними державними органами за діяльністю фінансових посередників.

Поряд із ним діє так зване спеціалізоване законодавство, що більш детально регулює правовий статус окремих фінансових установ, які здійснюють діяльність у межах певних сегментів вітчизняного РФП. Мова йде про такі закони України: «Про банки і банківську діяльність», «Про страхування», «Про недержавне пенсійне забезпечення», «Про кредитні спілки», «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» тощо.

До спеціалізованого законодавства в цій сфері слід також віднести ті нормативно-правові акти, регламентація яких спрямована на впорядкування контрольно-наглядової діяльності таких державних регуляторів, як НБУ, НКЦПФР і НКРФП. Ці органи державного впливу також беруть участь у створенні правового базису функціонування РФП шляхом видання відповідних підзаконних нормативно-правових актів, що мають обов'язковий характер для суб'єктів даного ринкового сектору.

Маючи публічний характер, який полягає у спрямованості правових норм переважно на захист публічних інтересів, указані вище інструменти правової регуляції складають перший рівень правового базису досліджуваної ринкової сфери.

Другий рівень формують приватноправові інструменти регуляції, серед яких особливе місце займає договір про надання фінансових послуг. Саме в ньому передбачається конкретний механізм реалізації ринкових відносин між прямими учасниками шляхом закріплення їх прав та обов'язків.

Додатковим засобом правової регуляції у сфері РФП виступають фінансові інструменти, під якими слід розуміти обороноздатні, ліквідні, дохідні фінансові засоби, оформлені відповідно до чинного законодавства, які містять інформацію про фінансовий актив однієї сторони і фінансове зобов'язання іншої та використання яких спрямовано на мобілізацію, ефективний розподіл і раціональне розміщення грошей в економічній та соціальній сферах країни1.

Аналізуючи кваліфікаційні ознаки РФП, не можна не зупинитися на характеристиці виконуваних ним специфічних функцій. Виділяють такі основні функції РФП: мобілізаційна, трансформаційна, реалізація вартості фінансових активів, цінова, розподільча та сервісна.

Мобілізаційна функція являє собою залучення тимчасово вільних фінансових ресурсів фізичних і юридичних осіб, держави, іноземних суб'єктів за допомогою механізмів, які діють на РФП.

Така консолідація фінансових активів не є безцільною, вона має свою мотивацію - перетворення цих коштів у позичковий (інвестиційний) капітал для надання його з метою ефективного використання в економіці господарюючим суб'єктам, які мають у ньому потребу. У зв'язку з цим мобілізаційна функція породжує ще одну функцію РФП - трансформаційну, тобто перетворення вільних фінансових ресурсів у інвестиційний капітал.

Реалізація вартості фінансових активів здійснюється в процесі виявлення попиту на конкретні їх види та своєчасне задоволення його шляхом пропозиції необхідних фінансових активів конкретним споживачам.

Цінова функція РФП знаходить свій вияв у формуванні відповідного рівня цін на різні фінансові активи внаслідок поточного співвідношення пропозиції та попиту на них.

Розподільча функція полягає у доведенні фінансових активів до осіб, які відчувають у них потребу, шляхом розподілу і перерозподілу на взаємовигідних умовах наявних на ринку фінансових ресурсів із метою їх подальшого ефективного використання.

Організація розподільчого процесу здійснюється за допомогою фінансових посередників, діяльність яких полягає у створенні й підтримці оптимальних умов для обігу фінансових ресурсів, налагодженні та урізноманітненні зв'язків між первинними кредиторами та кінцевими позичальниками, тобто ефективному й конкурентоздатному фінансовому обслуговуванні споживачів фінансових послуг. Саме в цьому знаходить свій вияв сервісна функція досліджуваного нами ринкового сегменту.

Таким чином, функціональне призначення РФП сприяє прискореному обороту капіталу, кожний цикл використання якого приводить до одержання додаткового прибутку, а відповідно до приросту національного доходу в цілому.

Отже, проведений аналіз дозволяє встановити достатні підстави для виокремлення РФП як самостійного ринкового сектору. До цих підстав слід віднести обов'язкову наявність фінансового посередника як специфічного суб'єкта РФП, особливий об'єкт ринкових відносин - фінансова послуга, дія спеціального правового поля та функціонування конкретної системи державних регуляторів у сфері фінансового посередництва у вигляді НБУ, НКЦПФР та НКРФП, а також своєрідність функцій РФП.

Виходячи з наведеного вище аналізу господарсько-правових рис, властивих РФП, його структуру можна подати у вигляді таких елементів: нормативно-правового забезпечення (загальне й спеціальне законодавство України); державного регулювання, що здійснюється спеціально уповноваженими органами (контрольно-наглядові повноваження НБУ, НКЦПФР і НКРФП); саморегулювання та відносин, які складаються між фінансовими посередниками і споживачами фінансових послуг.

Таким чином, ринок фінансових послуг - це самостійний структурний елемент фінансового ринку, який опосередковує процес трансформації фінансових ресурсів у інвестиційний капітал шляхом взаємодії фінансових посередників із прямими учасниками фінансових операцій - власниками і реципієнтами фінансових ресурсів і ґрунтується на оформлених відповідно до чинного законодавства договорах про надання фінансових послуг і принципах економічної доцільності.

Добре організована система державного контролю сприяє активнішому залучен­ню іноземних партнерів та інвесторів, формуванню довіри до органів влади різних рівнів. Важливе значення має вивчення правових актів зарубіжних країн, які регулюють питання контролю у сфері фінансових послуг, оскільки в окремих державах відповідне законодав­ство формувалося вже десятиліттями, а для України все ще попереду. У зв’язку із цим бага­торічний досвід європейських та інших держав є дуже корисним зі своїми позитивними та негативними рисами.

На сьогодні у світі склалася практика, за якої державні органи, які здійснюють конт­роль у сфері фінансових послуг, перш за все, забезпечують регулювання цієї сфери. При цьому досить складно чітко поділити та класифікувати такі органи.

Коли йдеться про державний контроль у сфері фінансових послуг в зарубіжних краї­нах, то необхідно враховувати особливості контрольно-наглядової діяльності в окремо взя­тій державі. Не завжди чітко можна провести межу між контролюючими та наглядовими органами, інколи у вітчизняних працях зустрічаються різні інтерпретації законодавчих тер­мінів (тобто є проблемний переклад законодавства – офіційний та неофіційний). Інколи по­гляди вчених з цього питання також дуже різняться: їх то ототожнюють, то розмежовують, то використовують паралельно. Наприклад, А.В. Єрицян розглядає питання пруденційного регулювання та пруденційного банківського нагляду і весь час в авторефераті йдеться про нагляд. Проте у другій главі «Правові процедури пруденційного банківського нагляду» міс­титься параграф «Види і форми пруденційного банківського нагляду», в якому, як пише ав­тор, розглядається класифікація процедур контролю (нагляду) [9, с. 20]. Тобто класифікація процедур є однаковою як для контролю, так і для нагляду. Далі вчений знову повертаєть­ся виключно до нагляду.