Поняття інтелектуальної власності

Поняття „інтелектуальна власність” чітко сформувалося тільки у кінці XVIII століття у Франції. Вперше, у середні віки, інтелектуальна власність була пов’язана з привілеями. Іще в 1236 році один з мешканців Бордо одержав у Франції привілею на спосіб вичинки вовняної одежі за фламандським взірцем строком на п’ятнадцять років. За привілеями почали видавати патенти.

Поняття „інтелектуальна власність” виникло в процесі тривалої практики юридичного закріплення за визначеними особами їхніх прав на результати інтелектуальної діяльності в сфері науки, виробництва, літератури і мистецтва. У наукових кругах цей термін використовується з 50-х років ХХ століття.

Інтелектуальна власність (ІВ) у широкому розумінні означає закріплені законом права на результати інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій, літературній, художній та інших сферах. Це виключні права на результат творчої праці – об’єкт інтелектуальної власності, який відповідає встановленим критеріям, оформлений у певних документах та захищений законом про охорону інтелектуальної власності, патентом або свідоцтвом, іншим охоронним документом.

Конвенція про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ), прийнята в Стокгольмі 14 липня 1967 року, передбачає, що інтелектуальна власність має включати права, що стосуються:

- літературних, художніх і наукових творів;

- виконавської діяльності артистів, звукозаписів, радіо та телепередач;

- винаходів у всіх галузях людської діяльності;

- наукових відкриттів;

- промислових зразків;

- товарних знаків, знаків обслуговування та комерційних найменувань і позначень;

- захисту від недобросовісної конкуренції;

- усіх інших прав, що виникають внаслідок інтелектуальної праці в галузях промисловості, науки, літератури та мистецтва.

Даний перелік не є вичерпним.

Інтелектуальна діяльність – це творча діяльність, а творчість – це цілеспрямована розумова робота людини, результатом якої є щось якісно нове, що відрізняється неповторністю, оригінальністю, унікальністю, суттєвістю вирішення задач. Чим вищий інтелектуальний потенціал індивідуума, тим цінніші результати його творчої діяльності – інтелектуальної власності.

Інтелектуальна власність – це права на результати творчої діяльності. Права неможливо відчути на дотик. Отже, інтелектуальна власність є нематеріальним об’єктом.

Особливістю інтелектуальної власності є те, що вона складається з двох половин:

- особистого немайнового права творця на створений ним конкретний результат інтелектуальної праці;

- майнового права на цей результат (об’єкт права).

Особисте немайнове право належить тільки творцю, тобто фізичній особі. До нього відносяться:

- право на визнання людини творцем (автором, виконавцем, винахідником і таке інше);

- право перешкоджати будь якому зазіханню на право інтелектуальної власності, здатному нанести збиток честі і репутації творцю об’єкта права інтелектуальної власності;

- другі особисті немайнові права інтелектуальної власності, встановлені законом відносно певного об’єкта права інтелектуальної власності.

Особисте немайнове право невід’ємне від автора і діє без обмежень в часі.

До майнового права відносяться:

- право на використання об’єкта права інтелектуальної власності;

- виключне право перешкоджати неправомірному використанню об’єкта права інтелектуальної власності, в тому числі забороняти таке використання;

- другі майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

На відміну від особистого немайнового права, майнове право може належати як творцю (автору), так і другій фізичній або юридичній особі. Окрім того, воно має обмеження в часі і території[5].