Глава 2. Державне економічне регулювання діяльності підприємств

Функції та інструменти державного регулювання

2.2. Роль прогнозування і планування в управлінні

Підприємствами

Фінансова політика держави

Кредитна політика

Податки в системі державного економічного

Регулювання

Функції та інструменти державного

Регулювання

Проблема взаємин держави та економіки є однією із центральних у суспільстві, тому що держава виконує найважливіші функції в господарській системі.

У ринковій економіці товарно-грошові відносини охоплюють процес виробництва та обігу практично всього валового внутрішнього продукту.

Ринок являє собою систему товарно-грошових відносин з механізмом вільного ціноутворення, з вільним підприємництвом на основі економічної самостійності, рівноправності і конкуренції суб'єктів господарювання у боротьбі за споживача. Ринок передбачає використання економічних регуляторів державного впливу на розвиток народного господарства та наявність ефективної системи соціального захисту населення. У концепції ринкової системи основна увага приділяється зацікавленості товаровиробників у випуску продукції для задоволення потреб народного господарства і населення.

Таким чином, усі господарюючі суб'єкти здійснюють свою діяльність шляхом купівлі-продажу. У результаті простір виробничої і торговельної діяльності значно розширився. Це об'єктивно вимагає посилення державного регулювання, перетворює його на загальноекономічне завдання.

Підвищується роль і відповідальність територіальних органів регулювання у формуванні регіональної політики, вирішенні питань економічного і соціального розвитку, інформаційного й методичного забезпечення підприємств.

Регулювання – це невтручання в діяльність підприємства. Це, насамперед, постійне глибоке вивчення положення справ, відстеження процесів, що відбуваються, і прийняття відповідних рішень на державному рівні.

Практика соціально-економічних реформ дозволяє зробити висновок про те, що державне регулювання стає невід'ємним структурним елементом системи управління, основними ознаками якої є: загальна інформаційна забезпеченість, висока наукоємність, міжнародна інтеграція, єдиний економічний простір, соціальна функція системи, регульована суспільством. При цьому особливу значимість здобувають нові методологічні й організаційні підходи в управлінні, плануванні соціально-економічних процесів. Важливий вибір адекватних моделей управління і господарювання з урахуванням економічних, соціальних і політичних умов у кожній країні, змін у плануванні під впливом ринкових механізмів. Однак саме тому, що концепція саморегулювання ринку приведе до серйозних деформацій і провалів в економічних і соціальних процесах, держава, спираючись на можливість планування й економічного регулювання, здатна повертати ринкові відносини в режим цивілізованої конкуренції, економіку - у стан динамічної збалансованості, споживання найменш захищених верств населення - на рівень суспільно визнаного прожиткового мінімуму.

Відомо, що під час економічної кризи більшість держав, зокрема США і Великобританія, значно підсилюють державний вплив на економіку, стимулювання прогресивних зрушень і зменшують цей вплив у періоди стабілізації та росту. Ефективний вплив на економіку держава повинна здійснювати у межах своїх функціональних дій за допомогою зважених методів регулювання, поряд із безпосередньо ринковим регулюванням, використовуючи економічні, правові та адміністративні важелі.

Економічні й правові методи регулювання використовуються в різних сферах управління з метою створення сприятливих умов розвитку ефективних господарських одиниць всіх форм власності. Для цього використовуються наступні важелі: податки, ціни, кредити, тарифи, інвестиції, цінні папери, відсотки, амортизація, бюджет, резерви, програми, пільги, державні замовлення, субсидії, мито й т.і.

Адміністративні методи застосовують у тих сферах, які не охоплюються ринком, але залежать від нього: використання національного багатства, боротьба з монополізмом, рішення проблем екології, допомога безробітним, виплати багатодітним, гарантований мінімальний заробіток, захист національних інтересів у зовнішньоекономічній діяльності, забезпечення дотримання правил підприємництва, фінансово-кредитної діяльності.

Отже, держава в ринковій економіці виконує ряд найважливіших функцій.

1. Створення правової основи. Держава розробляє і приймає закони, які визначають право власності, регулюють підприємницьку діяльність, забезпечують якість продукції й т.д. За допомогою правової основи держава забезпечує законні «правила гри», що регулюють відносини між суб'єктами підприємницької діяльності. Приміром, щоб почати процедуру банкрутства, підприємство повинне мати боргових зобов'язань на суму, що дорівнює 300 мінімальним заробітним платам.

2. Забезпечення належного правопорядку в країні та національної безпеки. Держава повинна забезпечити права та безпеку кожного громадянина, суспільства в цілому, всіх суб'єктів ринкової економіки.

3. Стабілізація економіки, тобто стійкий розвиток економіки, коли досягаються і підтримуються на належному рівні основні макроекономічні показники: обсяг ВВП і національний доход, рівень інфляції та безробіття, дефіцит бюджету й ін., якщо держава не буде прагнути стабілізації економіки, це негативно вплине на підприємницьку діяльність, економіку країни в цілому, соціальну обстановку й інші процеси. Так, наприклад, якщо держава не буде боротися з інфляцією, то вона взагалі може паралізувати економіку країни.

4. Забезпечення соціального захисту і соціальних гарантій - це забезпечення гарантій всім працюючим мінімуму заробітної плати, пенсії по старості, допомоги з безробіття, різних видів допомоги незаможним. Тим самим держава забезпечує мінімальний прожитковий рівень для всіх громадян своєї країни та не допускає соціальної напруженості в суспільстві.

5. Захист конкуренції, що є основою прогресу у всіх сферах економіки, змушуючи виробників товарів і послуг впроваджувати все нове і передове, поліпшувати якість продукції, знижувати витрати на її виробництво. Створення конкурентного середовища пов'язано з демонополізацією економіки, проведеної державою.

Для створення нормальних умов підприємницької діяльності, для стабілізації і підйому економіки держава повинна проводити фіскальну, науково-технічну, інвестиційну, цінову, амортизаційну, кредитно-грошову й інші види політики, при реалізації яких вона використовує в комплексі як економічні, так і адміністративні методи.

Фіскальна політика держави. Так, під час спаду виробництва для збільшення сукупного попиту держава збільшує свої видатки на організацію суспільних робіт (будівництво доріг, мостів і інших об'єктів) і на реалізацію різних державних програм, тим самим пожвавлюючи багато галузей і фірм. Підйому економіки держава може сприяти й шляхом скорочення своїх доходів, тобто зменшуючи податки з населення і підприємств. У цьому випадку у населення підвищиться попит на споживчі товари, а у підприємств з'явиться більше можливості для інвестування, що в остаточному підсумку повинне привести до пожвавлення економіки.

Податкова політика держави повинна стимулювати підприємницьку діяльність у нарощуванні випуску продукції та послуг. Система оподаткування повинна передбачати певні пільги в оподаткуванні для підприємств, які функціонують у бажаних для держави сферах економіки, для стимулювання розвитку малого бізнесу, для тих підприємств, які значну частину своїх коштів направляють на реконструкцію, технічне переозброєння і розширення діючого виробництва.

Зниження державних видатків у певних випадках приводить до зниження дефіциту держбюджету, а отже, до вповільнення інфляційних процесів.

Під фінансово-кредитною політикою розуміється цілеспрямоване управління банківським відсотком, грошовою масою і кредитами. Регулюючи процентну ставку залежно від сформованої економічної ситуації, НБУ, що відіграє головну роль у фінансово-кредитній політиці, розширює або звужує можливості видачі кредитів комерційним банкам.

Держава може істотно впливати на економічний ріст і інфляцію за допомогою купівлі або продажу своїх цінних паперів. За допомогою купівлі своїх цінних паперів у їх власників з'являються кошти, що може стимулювати економічний ріст. Якщо держава бореться з інфляцією, то вона продає свої цінні папери, тим самим зменшуючи в обороті грошову масу.

Науково-технічна політика. Єдина державна науково-технічна політика припускає вибір пріоритетних напрямків у розвитку науки і техніки, усіляку підтримку держави їх розвитку.

У цей час загальновизнаними пріоритетними напрямками у розвитку науки і техніки є: комплексна автоматизація виробництва, електронізація народного господарства, розробка нових матеріалів і технологія їх виробництва, біотехнологія, атомна електроенергетика й ін.

Для здійснення єдиної науково-технічної політики держава використовує цілий ряд заходів, основними з яких є:

- достатнє й розумне фінансування сфери освіти та академічної науки;

- здійснення прогресивної амортизаційної, інвестиційної політики;

- захист конкуренції;

- створення таких умов, коли всі суб'єкти ринкової економіки будуть зацікавлені у впровадженні всього нового та передового.

Державне підприємництво є прямим втручанням держави у відтворювальний процес. Воно особливо необхідно в малорентабельних галузях, які традиційно не становлять інтерес для приватного капіталу, але їх розвиток визначає загальні умови відтворення. Це, насамперед, галузі економічної інфраструктури (транспорт, зв'язок, енергетика).

Планування та регулювання. Прогнозування, планування і регулювання є найважливішими важелями держави з управління економікою країни. З переходом на ринкові відносини роль цих інструментів управління не знижується, а от методи планування істотно змінюються.

2.2. Роль прогнозування і планування в управлінні підприємствами

Життєвий досвід показує, що планові та ринкові механізми не суперечать і не витісняють один одного, а ніби кооперуються, перерозподіляють свої функції, інтегруючи в цілісність системи управління, адекватну певному етапу розвитку економіки. Цей новий етап господарського механізму відомий американський вчений В. В. Леонтьєв визначив як «синтез плану та ринку». Ідея синтезу двох типів господарських механізмів одержала успішне втілення в ряді високорозвинених країн, довівши свою більшу життєвість і ефективність. Японські вчені не без підстави вважають, що Японія обігнала США та країни Західної Європи у темпах розвитку економіки завдяки саме впровадженню планування в систему ведення господарства. На їхню думку, досягнуті в економіці результати варто віднести як за рахунок плану - 50%, так і за рахунок ринкових відносин - 50%. Видатний японський економіст Сабуро Окита, один із прихильників побудови системи управління економікою на основі господарського механізму «синтез плану та ринку», вважає, що існуюча в науковій економічній літературі думка про перевагу «ринково орієнтованої економіки» над централізовано планованою ... – це ілюзія. Проблема полягає в тому, щоб з'єднати, узгодити, об'єднати в єдиному механізмі ці системи, знайти ефективний шлях комбінування ринкових механізмів і державного планування та регулювання.

Саме перехід до ринкових відносин, розвиток приватизації змушує по-новому подивитися, дати оцінку плануванню у розрізі: центральні планові органи - галузь - підприємство.

Центральні органи повинні тільки регулювати процес виробництва і реалізації товарів, координувати міждержавні поставки, сприяти еквівалентності обміну, здійснювати контроль за виконанням державних замовлень, розробляти прогнози розвитку народного господарства країни.

Прогнозування – це науково обґрунтоване передбачення динаміки економічних і соціальних процесів, що носить імовірнісний характер і не має директивної чинності. У цьому корінна відмінність прогнозування від планування. Прогноз і план доповнюють один одного. Прогнози передують складанню планів і програм, будучи попередньою стадією їх розробки. Прогнозування існує як у командно-адміністративній, так і в ринковій економіці.

Формування прогнозів звичайно відбувається на макрорівні. Макроекономічні показники не носять директивного характеру, але разом з тим є основою складання всіх прогнозів.

Макроекономічні прогнози включають:

- стан фінансово-кредитної сфери;

- сфери виробництва;

- соціальної сфери;

- трудових ресурсів і зайнятості;

- зовнішньоекономічних зв'язків і ряд інших.

Економічні прогнози бувають таких видів:

1. За масштабом прогнозування:

- макроекономічні (народногосподарські);

- структурні (народногосподарський комплекс);

- галузеві;

- регіональні;

- підприємства.

2. За часом:

- оперативні (до 1 місяця);

- короткострокові (до 1 року);

- середньострокові (до 5 років);

- довгострокові ( 5-15 років).

Джерелами інформації для прогнозів є накопичений досвід, екстраполяція.

Процес розробки прогнозу соціально-економічного розвитку носить ітеративний характер (ітерація - метод послідовних наближень), тобто на основі даних, які послідовно уточнюються, корегуються.

Прогноз розробляється, відштовхуючись від загальних (макроекономічних) показників і закінчується показниками окремих галузей. Одночасно розробляється зустрічний прогноз, що починається з підприємств, галузей. Зустрічні дані зіставляються, виробляється єдиний варіант, що приймається за базу плану, програми або урядового рішення.

На основі прогнозів здійснюється планове регулювання. Планове регулювання виступає як інструмент реалізації економічної та соціальної політики. Зокрема, щорічно розробляються плани соціально-економічного розвитку України.

Планування – це процес формування цілей, визначення пріоритетів, засобів і методів їх досягнення, що завершує етап прогнозування, у результаті якого приймаються рішення на основі вибору варіантів розвитку. Планове регулювання - головна і вирішальна форма реалізації планомірності. За своїм характером планове регулювання може бути директивним або індикативним.

Директивне планування характеризується використанням бюрократичних методів системи управління. Формою її реалізації є, приміром, державний контракт, державне замовлення.

Державний контракт є засобом забезпечення потреб споживачів, фінансованих за рахунок держбюджету, поповнення державного резерву. При цьому держава гарантує оплату продукції, виконання робіт, надання послуг.

Державне замовлення є засобом стимулювання нарощування виробництва дефіцитної продукції, розвитку пріоритетних галузей народного господарства, виконання міждержавних угод, експортних та імпортних операцій, впровадження технологій і т.д. При цьому держава може надавати пільги виконавцям, але не забезпечує фінансовими ресурсами.

Індикативне планування – має інформаційний, орієнтовний характер показників і характеристик плану. Ціль індикативного планування - державний вплив на соціально-економічний розвиток. Індикативне планування являє собою систему рекомендацій, необов'язкових для суб'єктів ринкових відносин, а також коштів непрямого впливу на державне підприємництво і розробку цільових комплексних програм.

Основні елементи індикативного планування наступні:

- вивчення соціально-економічних процесів на основі аналітичних, прогнозних методів, визначення конкретних об'єктів державного впливу і вибору шляхів та коштів цього впливу;

- широке інформування ринкових суб'єктів про перспективи та прогнози соціально-економічного розвитку для забезпечення їхньої необхідної орієнтації при виборі господарських рішень;

- застосування, переважно, непрямих регуляторів і нормативів, обов'язкових для всіх суб'єктів ринкових відносин;

- реалізація прямого впливу на соціально-економічні процеси, переважно, через кошти державного бюджету.

Основу індикативного планування повинні становити балансові розрахунки, розробка матеріальних балансів, балансів попиту та пропозиції, балансів прибутків і видатків підприємств, інших балансів. Формування індикативних планів необхідно здійснювати як на макрорівні, так і на мікрорівні, на рівні великих фірм і підприємств.