Підприємництво в умовах глобалізації. україна і сот.
Глобальна економіка вимагає глобального управління економічної політики, яка підтримується глобальними системами регулювання та інститутами, які можуть краще здійснювати контроль за діяльністю підприємств.
Треба усвідомити, що при формуванні механізмів регулювання світової економіки мова повинна йти про добровільні угоди, згідно з якими держави добровільно зобов'язуються дотримуватись багатосторонніх договорів, визначених правил у сфері торгівлі, від дотримання яких очікують певних переваг.
Вступ України до Світової організації торгівлі створив можливості одержати нам такі права і переваги, що сприятимуть забезпеченню стабільного і довгострокового економічного зростання: розширений і недискримінаційний доступ українського експорту товарів і послуг на ринки близько 150 країн — членів COT; забезпечення контролю за необ'єктивним ставленням до оцінки українських товарів і послуг на ринках країн — членів COT; встановлення контролю за недопущенням необгрунтованих обмежень щодо ввезення в Україну товарів з інших країн; створення сприятливих умов для українських виробників товарів щодо розвитку конкурентоспроможних у світовому масштабі товарів і постачальників послуг; збільшення надходження в економіку України іноземних інвестицій; сприяння входженню України до Європейського Союзу і встановленню правил вільної торгівлі з іншими країнами.
В умовах глобалізації виникає дедалі більше проблем міжнаціонального характеру. Причому йдеться вже не про конкуренцію певних країн на світових ринках тих чи інших товарів, а про конкуренцію транснаціональних корпорацій, конкуренцію між секторами світової економіки, які випускають взаємозамінну продукцію. Оскільки порушники втрачають національний характер, то часто стає неможливим застосування до них законодавства певної країни. Тут потрібні спільні правила конкуренції, які б поширювалися на велике коло країн. Отже, в міру глобалізації істотно зростає роль регулювання питань конкуренції на міжнаціональному рівні. Сьогодні потрібні нетрадиційні заходи, нові спільні законодавчі документи, спеціальні нові організаційні структури, що сконцентрують свою увагу на поки що часто невирішених проблемах багатоюрисдикційного застосування конкурентного законодавства. Конкурентні системи окремих країн є внутрідержавними, а процеси виробництва дедалі більше набувають міждержавного, глобалізованого характеру. Без взаємної відповідності процесів розвитку виробництва і вдосконалення його регулювання негативні наслідки можуть бути такими ж глобальними, як і саме виробництво.
У зв'язку з цим світова громадськість у другій половині XX ст. звернула увагу на необхідність розробки і втілення в життя спільних принципів регулювання конкуренції у світі. З цією метою в рамках міжнародних організацій ці питання активно обговорюються, розробляються загальні для всіх учасників вимоги й правила здійснення конкурентної політики. У результаті, сьогодні конкуренція на міжнародних ринках регулюється не тільки двосторонніми угодами, а й цілим рядом різноманітних багатосторонніх міжнародно-правових інструментів. Найважливішими з них є документи ЮНКТАД, ЄС, СОТ, ОЕСР, які охоплюють питання законодавства і політики у сфері конкуренції .
Найбільш ефективною організацією з цієї позиції вважається СОТ . Світова організація торгівлі налічує 145 держав-членів, на частку яких припадає понад 98 % усієї світової торгівлі. Крім того, більше тридцяти держав мають статус спостерігача в СОТ. Переважна більшість з них, у тому числі Україна, перебувають на різних стадіях приєднання до СОТ. Діяльність цієї організації базується на трьох основних документах: модернізованих правилах ГАТТ, Генеральній угоді з торгівлі послугами (ГАТС) та Угоді про торговельні аспекти прав на інтелектуальну власність (ТРІПС). Правила конкуренції було включено до Генеральної угоди про торгівлю послугами до статті VIII "Монополії й ексклюзивні постачальники послуг" та до статті IX "Ділова практика". Відповідно до статті VIII, учасники угоди зобов'язуються гарантувати, що на їхній території монопольні постачальники не допускатимуть дискримінаційну поведінку, не зловживатимуть домінуючим становищем. Учасник угоди, який надає монопольні права у сфері постачання послуг, повинен нотифікувати дозвіл у Раді з торгівлі послугами. А Рада, у свою чергу, наділена повноваженнями вимагати від держав-членів, які підтримують монопольного постачальника, відповідну інформацію про операції, несумісні з положеннями цієї угоди.
Глобалізація економіки, що супроводжується зростанням найбільших ТНК, стимулює міжнародне передання технологій і "ноу-хау" разом із супутнім навчанням і перекваліфікацією персоналу фірм-реципієнтів. При цьому значно менша частина світу, що включає близько 15 % населення, забезпечує практично всю іншу частину технологічними інноваціями. Друга велика частина, що охоплює приблизно 50 % населення світу, здатна впроваджувати ці технології у свою систему виробництва і споживання. Третя, що включає приблизно 1/3 населення, є технологічно відсталою, тому що не створює своїх технологій і не впроваджує іноземних. Отже, сучасний світ розділений не ідеологічно і навіть не економічно, а технологічно.
Важливою проблемою є також рівні управління. Поруч з глобальним усе більш актуальним стає регіональне управління. При цьому постає питання: чи сприяє реґіональне управління (наприклад, у рамках ЄС) глобальному, чи перешкоджає йому. Глобальному і регіональному управлінню можна протиставити корпоративне управління, за допомогою якого підприємствам вдається оминати національні інституційні рамки завдяки більш високій мобільності капіталу.
Глобальна економіка вимагає від підприємств прийняття індивідуальних рішень. Цей процес не має єдиної тенденції, оскільки розвивається по-різному залежно від галузей, ринків і підприємств. Тому не можна створити єдину успішну формулу для всіх підприємств. Для глобалізації нема твердих правил, але є фактори успіху, до яких належать правильна комбінація продукт/ринок, тобто правильна стратегія, і гнучкі організаційні структури, які дають можливість просуватись по всьому світу і пристосовуватись до місцевих умов. Таким чином, для успішної інтернаціоналізації підприємств необхідні гнучкість, рухливість і чуття у відношенні вибору локальних ринків.
Глобальна економіка відкриває нові ринки збуту і нові інноваційні центри, тому підприємства не можуть бути закритою системою, вони повинні бути відкритими для нових "чужих" ідей, ноу-хау і досвіду. Для ефективного рішення питань використання інновацій і розробки нових продуктів підприємства повинні ставати все більш децентралізованими, що вимагає від них радикального перегляду принципів організацій і нової культури. Глобалізації неможливо уникнути, навіть якщо цього вимагає та чи інша політична партія. Страх перед глобалізацією свідчить про слабкість і страх конкуренції, той, хто вірить у свої сили, повинен до неї прагнути, оскільки вона посилює його позиції.
У глобальній економіці сильні ринкові позиції є для підприємств вирішальною умовою успіху. Глобалізація не скасовує відмінності, глобальний світ має досить диференційовані структури. Для підприємств це означає, що кожний продукт має власну характеристику і повинен відповідно продаватись. Вибирати сферу діяльності має підприємство. На рівні ринкових ніш діють інші правила: тільки диференціація продуктів і тим самим сегментування ринку дозволяє зберегти конкурентні переваги. В умовах глобалізації стратегічними питаннями для підприємств є такі: з якими продуктами і на яких ринках можна досягти успіху, як можна організувати для цього по-новому ланцюг створення вартості, як розширити пропозицію технологій і закріпити позиції на ринку шляхом купівлі інших підприємств.
Глобалізація— це не що інше, як чиста конкуренція, в якої нема визначених меж і твердих правил, навпаки, правила гри постійно змінюються. Тому успішна глобалізація потребує, перш за все, регулювання підприємництва. Впевненість у глобальній грі може бути забезпечена тільки завдяки власному компетентному управлінню, розробці ефективних стратегій, оволодінню комплексними структурами, оптимізації транснаціональних процесів і підготовці кваліфікованого міжнародного персоналу. Оптимальної глобалізації не існує. Порівняльні переваги не можуть бути вічними, ситуація постійно змінюється. Успіх глобалізації цієї чи іншої корпорації, як і цілої країни, залежить від вдалого управління з боку керівників компаній, окремих підприємств і держави.
Отож, як на реґіональному, так і на міжнародному глобальному рівнях треба посилити регуляторну роль держави, реґіонів і компаній у підвищенні конкурентоспроможності вітчизняних підприємств. Урядові структури повинні бути спрямовані, передусім, на підтримку закордонних операцій "своїх" транснаціональних компаній, просування вітчизняних товарів на ринки інших країн, а також на захист внутрішнього ринку через жорсткі вимоги до якості, екологічності, безумовної відповідності імпортних товарів національним і міжнародним системам стандартів.
На міжнародних ринках Україні потрібно розвивати інфраструктурні компанії, підтримувати їх на державному й реґіональному рівнях. При цьому дуже важливо правильно оцінити всі "плюси" і "мінуси" до вступу до СОТ. Тому зараз украй потрібна Національна програма вступу до СОТ і нарощування конкурентоспроможності вітчизняного господарства, яка б враховувала загальнодержавні та регіональні інтереси. Вступ до СОТ і НАТО відкриє Україні двері вступу до Європейського співтовариства. Членство у СОТ впливатиме на економіку України, на методи управління зовнішньоекономічними зв'язками і характер взаємодії із світовою спільнотою. Внаслідок цього в державі будуть створені якісно нові система митних зборів, система митного оформлення багажів, система ліцензування експорту та імпорту, система сертифікації та стандартів, система визначення походження товарів тощо. Україна є членом Міжнародної торгової палати, бере активну участь у нарадах страхових наглядових органів країн світу, стала тісніше співпрацювати з різними міжнародними організаціями, навіть на рівні суб'єктів страхового ринку. За останні роки Ліга страхових організацій України встановила зв'язки з майже 50 спілками страховиків з інших країн, у тому числі Англії, Японії, Канади, Австралії, Франції, Аргентини, Бразилії, Данії, Норвегії, Швеції, Фінляндії.
Узагальнивши досвід різних за соціально-економічною типологією країн — членів СОТ, можна виділити такі механізми регулювання доступу на страховий ринок: вимоги спеціального дозволу (Бельгія, Іспанія); організаційні обмеження, наприклад, необхідність реєстрації іноземних страхових компаній у формі акціонерних товариств (Австрія, Польща); заборона діяльності страхових посередників чи брокерів (Болгарія); створення іноземних відділень (Чилі); обмеження участі в деяких видах страхування, зокрема, в обов'язковому страхуванні (Австралія, Канада, Чехія, Фінляндія); регулювання обсягів перестрахування за кордоном (провінції Альберта та Ньюфаундленд у Канаді, Міннесота і Невада у США) та інвестування страхових коштів за межами країни (Болгарія); заборона розширення сфери діяльності (Бразилія). Серед обмежень національного режиму застосовуються посилені вимоги до мінімального розміру капіталу іноземного страховика та його платоспроможності; вимоги до громадянства членів ради директорів (Австралія, Греція, Італія, Квебек у Канаді, Фінляндія, Швеція); заборона управління компанією іноземцем упродовж 3 років після вступу до СОТ (Болгарія); більший розмір оподаткування іноземних страховиків з певних видів страхування (Швеція, деякі провінції Канади і штати США, Чилі). При цьому підвищене оподаткування притаманне розвинутим ринкам. У східноєвропейських країнах воно використовується менше, тому що перешкоджає залученню іноземних коштів.
В Україні, навпаки, розвиток страхової галузі супроводжується поки що появою значної кількості малих страховиків.
Лібералізація передбачає спрощення доступу іноземних компаній на ринки страхових і банківських послуг, зняття обмежень на ринку зв'язку та пошти і, внаслідок цього, може сприяти розвитку інвестиційного співробітництва з іншими країнами. Це, звичайно, плюс. Але оскільки Україна має дуже слабкі позиції на світовому ринку послуг, виступає як їх нетто-імпортер і має велике негативне сальдо, то в цій сфері можуть виникнути серйозні проблеми. Серед втрат доцільно зауважити такі: збільшення дефіциту в торгівлі послугами, витіснення ще слабких вітчизняних компаній могутніми закордонними фірмами, втрата державного контролю за станом ринку послуг, що особливо ймовірно через відсутність опрацьованої системи державного регулювання зовнішніх зв'язків у цій сфері.
Україна вже просунула свої товари у всі доступні ніші, продукція товаровиробників користується попитом. Проте вітчизняна економіка має значний потенціал, що перевищує обсяги реалізації продукції за окремими, не системними контрактами. Зокрема, продовольчі товари не можуть пробитися на зовнішній ринок. Варто також нагадати, що СОТ обмежує дотації держав у певні галузі економіки, не зважаючи на обставини й умови. Робиться це для того, щоб ціна була відносно однаковою на всій території ринку, що формується країнами-членами СОТ.
Етапи реалізації стратегії підвищення конкурентоспроможності національної економіки можна визначити у такий спосіб: першочерговими завданнями стратегії забезпечення конкурентоспроможності національної економіки є, безумовно, підвищення рівня продуктивності праці та наближення його до рівня високорозвинутих країн світу, створення ефективної системи функціонування економіки України та її суб'єктів, яка була б здатна в умовах жорсткої конкуренції забезпечити стабільний розвиток і зростання, сформувати стабільне конкурентне середовище за міжнародними нормами і стандартами, яке спонукає до продуктивної конкуренції на глобальному рівні та надає можливості для ефективної конкурентної поведінки вітчизняних суб'єктів господарювання.
Реалізацію продуктивної конкуренції перерозподілу матеріальних і фінансових ресурсів варто здійснювати за інноваційними напрямами економічного розвитку, спрямованого на узгодження національних конкурентних переваг з транснаціональними перевагами.
Останнім часом загострення енергетичної кризи у світі і в Україні спонукають до вдосконалення механізму мотивації щодо зниження енерговитрат на підставі прямих і непрямих форм стимулювання. Таких, як розробка галузевих індикативних планів споживання енергоносіїв, розробка альтернативних джерел енергопостачання та технологій енергозбереження тощо.
Захист вітчизняної економіки повинен здійснюватись лише за допомогою тарифів. Тарифні ставки мають бути зменшені та гарантовані від подальших підвищень. А торгівля повинна проводитись на основі положень режиму найбільшого сприяння.
Так, українським товаровиробникам необхідно реально переоцінити виробничий і науково-технічний потенціал, успадкований від СРСР, та оволодіти сучасними конкурентними перевагами. Проте поки що, на думку фахівців, вихід українських товарів на зовнішній ринок гальмується не тільки внаслідок зовнішніх обмежень, встановлених іншими країнами, скільки через відсутність сучасного експортного потенціалу.
Можливості цінової конкуренції значною мірою вичерпали себе, треба очікувати скорочення ємності традиційних ринків для України внаслідок зростання вимог міжнародних стандартів та екологічної безпеки. Адже застосування високорозвинутими країнами сучасних енерго- та ресурсо- ощадних технологій, посилення "агресивності" країн, що розвиваються, на таких традиційних ринках становить суттєві перешкоди на шляху України до СОТ.
Для проведення аналізу і прогнозування зовнішньоекономічних зв'язків України пропонується, зокрема, формування відповідних методологічних основ, відповідно до яких аналіз показників обсягів доцільно проводити в розрізі спеціалізації країни в рамках кон'юнктури світового ринку, що постійно змінюється, для чого рекомендується розрахунок таких показників, як коефіцієнт внутрішньогалузевої міжнародної спеціалізації, показник покриття імпорту експортом, показники експортної й імпортної залежності, прогноз розвитку внутрішньої торгівлі України, визначення галузевої специфіки здійснення прямих іноземних інвестицій в Україну.
Стихійні ж сили ринку в умовах швидкої лібералізації породжують системний вакуум і вступ України до Світової організації торгівлі, майбутня її інтеґрація в Європейський Союз потребує радикальних організаційно-економічних, техніко-технологічних і структурних перетворень у сільськогосподарському виробництві. Це сприятиме значному підвищенню ефективності сільського господарства та конкурентоспроможності вітчизняних продуктів харчування. Водночас перебудова структури сільського господарства, зростання продуктивності земельних угідь й аграрної праці мають не послаблювати, а, навпаки, посилювати увагу до розв'язання соціальних та екологічних проблем розвитку сільських територій. Ідеться, зокрема, про всебічну охорону навколишнього природного середовища, захист його від забруднення і деградації у процесі сільськогосподарської діяльності на селі. Це стосується, насамперед, найважливішого загальнобіосферного та аграрного виробничого ресурсу — продуктивних земель.
Проблема України та Європейського співтовариства полягає в структурі економіки і появі в Україні національної буржуазії. Цей клас не хоче бути молодшим партнером російського сировинного придатку й водночас не хоче бути поглиненим трансєвропейським капіталом. На відміну від Польщі, де відбулася повна європеїзація і наднаціоналізація вітчизняного бізнесу, — поглинання транснаціональними корпораціями, європейськими фінансовими і банківськими імперіями, в Україні, можливо, сформується національна буржуазія, що більше зацікавлена у розвитку національного економічного потенціалу і реалізації національного економічного інтересу, ніж у різних формах транснаціоналізму. Середній і малий бізнес зацікавлений в євроінтеграції, оскільки шлях до Європи — це, насамперед, зміна моделі економіки. Якщо ця модель повторюватиме крій польського, то навряд чи вона одержить консенсус у нашому суспільстві.
Вступ до СОТ має як позитивні, так і негативні наслідки для фінансового ринку й економічної сфери. До позитивних зараховують такі:
- зростання обсягів кредитних ресурсів, які доступні для українських підприємств і населення, та зниження їх ціни;
- посилення конкуренції на ринку банківських послуг, що має призвести до зниження цін на банківські послуги та підвищити їх ціни;
- привнесення в Україну передового досвіду банківського обслуговування з фінансово розвинутих країн.
Негативні наслідки проявляються через підвищення конкуренції між банками, а саме у посиленні тиску на українські банки з боку іноземних. Закордонні банки мають доступ до дешевших кредитних ресурсів та вищу якість послуг. Унаслідок цього українські банки можуть не витримати такої конкуренції і змушені будуть покинути ринок.